Політ Гоголя

Присутність Ігоря Римарука в українському поетичному просторі на межі тисячоліть являла собою те, про що він так і не написав в уривках із поеми. А написав він майже про всіх «вісімдесятників», тільки не про себе самого.

Перший вечір українських метафористів-вісімдесятників у Київському молодіжному театрі по тодішній вулиці Свердлова (Прорізній) мав назву "Січневі пелюстки". Це — назва одного з Римарукових віршів. Десь у моїх паперових завалах старовинного горища-поду збереглася афіша того вечора, типова радянська театральна афіша з іменами Герасим'юка, Римарука, Малковича.

Отой неговіркий редактор видавництва ЦК ЛКСМУ "Молодь" потім біло-цигаркової газети "Вісті з України" на Золотоворітській писав дуже філігранно. Сам шпетив зрусифікований середньонаддніпрянський діалект у дружньому колі й ретельно висиджував-випрацьовував години у ще одному видавництві "Дніпро" над книжною, радіотелевізійною мовою. У самого Римарука були раритетні слова з української літературної класики, з міжвоєнних підручників стародавньої історії, бо його батько викладав шкільну історію. Ці стародавні народи цілком природно вживуться в метафорику текстів Ігоря Римарука...

На цьогорічному Львівському форумі видавців вдова поета Лариса Андрієвська подарувала мені одну з найповніших Ігоревих книжок "Сльоза Богородиці". Я кайфуватиму від "Високої води" й "Бермудського трикутника" і вжахнуся від окремих текстів. Але про це — трохи згодом.

Колись Форум не забезпечував гостей готелями, не було широкого міжнародного представництва й письменники збиралися на дуже демократичній і богемній квартирі Ярослава Павлюка. Її дуже добре описав Неборак: стратегічне розташування за кілька кроків від проспекту Свободи й Музею ужиткового мистецтва. Туди приходив Ігор Римарук, ми цілий рік не бачилися.

Свій непередбачуваний відхід Римарук якось передчував і говорив, що проживе рівно п'ятдесят років. Хлопці жартували: мовляв, це саме він казав і в тридцять років. У тридцять було зовсім по-іншому. Серед літа 1988 року вони приїдуть із Володимиром Вознюком та Ірен Селезньовою в Широкий Луг і гасатимуть Івандельвої ночі по гладкому покосі мого городу серед гірської долини. Моя мама вилізе на дику черешню на якомусь крутосхилі й нарве повний пакет солодких ягід. Ігор цілуватиме маму в руку кажучи: "Дивовижна жінка..."  Ігореве тридцятиліття суттєво вирізнялося тією життєдайною енергетикою, котру він знаходив посеред карпатських джерел і трав. У п'ятдесят він був поламаний і фізично й духовно, але через товсті лінзи своїх окулярів із дрібного аркушика, вимережаного напрочуд каліграфічним почерком, вичитував блискучі метафори. Це було, здається, останнє прижиттєве слухання його тексту й остання зустріч із двома майстрами: Ярославом Павлюком та Ігорем Римаруком.

Я мимоволі пригадував той вірш із "Високої води" – "Політ Гоголя": "середина ріки, середина, іще середина, де ж той берег нарешті, щоб звити гніздо для душі?" Була середина життя й не було душевного гнізда, яке в останні роки життя цей подолянин і не зовсім подоляк намагався віднайти у Львові.

З Ігорем ми могли говорити багато про що: про російських поетів-сучасників, які були старші за нас за віком, про Прибалтику й тамтешній авангардовий літературний часопис "Родник", київський снігопад, зрусифікований середньонаддніпрянський діалект і Герасим'юкову Прокураву. Він носив довге волосся й хтось порівнював Ігоря з Миколою Васильовичем Гоголем. Та й по батькові він таки був Миколайович, наче якась містика. Містичне високе довговолосе тіло сікло повітря Ярославового Валу: київські княжі часи — це окремий аспект поезії Римарука.

Київ у долі Ігоря Римарука мав якесь визначальне місце навіть тоді, коли він займався не настільки редагуванням, а й кольпортажем журналу "Сучасність", тягнучи величезні сумки з поліграфічним продуктом до найближчого поштового відділення. Упорядкувавши едмонтонське видання поетичної антології "Вісімдесятники", він жартома казав: "Ось зараз збіжиться вся антологія..." В ній було представлено сорок авторів, усі вони могли збігтися одного дня на популярні в ті часи київські кави.

Ми могли йти десь у напрямку Гідропарку й викидати в смітники пляшки з-під "Троянди Закарпаття", жартуючи його ж словами: "Дай, доле, нам високої води". Звідки це могло взятися в околицях Ізяслава, Красилова, в подільському селі М'якоти? У нього завжди була філігранна поетична деталь, відшліфована, як давньогрецька ваза. Між тими деталями просочувалися інші подоляни: Іван Мердак та Ігор Герета. Був не менш загадковий Фльорко й відомий "Михайло в новій блакитній сорочці". Це Михайло Григорів у Юрмалі. Це численні мотто Івана Жданова. Чомусь Ігор любив саме Жданова, а не Бунімовича з Гандєвським і Шатуновським.

Римарукова метафора незрівнянна з іншими метафорами "вісімдесятників": "заціпило узір парадним ряднам, затіпало сановні тілеса. І площа вознеслась у небеса..." Це читалося вголос, ідучи по Лєніна до якогось шинку "Старый Кіевъ".

Нині багатьом видавництвам бракує такого високваліфікованого редактора, яким був Ігор Римарук. Для львівської "Кальварії" була висока честь із римаруківськими касетами-ковчегами: саме там вийшли "Серпень за старим стилем" Герасим'юка й точена поетика бажанівського секретаря Мойсея Фішбейна.

З усіх вісімдесятницьких перших книжок, у мене вціліли з автографами чомусь "Тернове поле" Ігоря Маленького й "Висока вода" Ігоря Римарука. Відтоді минуло много. Але в мене й досі в пам'яті крихітна квартирка Галини Стефанової на вул. Комінтерну, просвітлений Римарук і наша разомішня радість від мого сорокасторінкового "Порогу". Римарук заслужив чесне ім'я, адже життя його часто було "гніздом у шипшині".

19 березня 2011р.

Теги: Римарук, поет, Сльоза Богородиці

Коментарі

Олександр 2011-04-09 / 17:54:00
диких гусей через Карпати? І єднання цього несамовитого вечірнього клекоту з людським тужінням і воланням на землі?

Звичайно треба, якщо це буде смачно написано)
Тож маєте нагоду вже вкотре задовольнити потяг до прекрасного наших краян.

Мідянка 2011-03-27 / 17:38:00
Хіба Вам треба коментувати циклічний переліт диких гусей через Карпати? І єднання цього несамовитого вечірнього клекоту з людським тужінням і воланням на землі? Вийдіть вночі й вслухайтеся у весняну радість зустрічі з вітчизною ,яка виколисує й годує . Я по батькові Миколайович .

2011-03-26 / 11:50:00

Петро Іванович!Можете прокоментувати слідуючий матеріал?

http://zakarpattya.net.ua/forum/viewtopic.php?f=38&t=10