Кому належить опришок Пинтя?

ГІРКЕ НЕЗНАННЯ

У читальному залі обласної бібліотеки я прошу дати мені "Українську Радянську енциклопедію" з томом на букву "п". "А для чого вам?", – посміхається мила бібліотекарка. "Хочу побачити, що тут пишуть про Пинтю", -- беру до рук важкий восьмий том. "Пинтю?" – перепитує дівчина. – А це – предмет чи людина?" "Легенда", – криво посміхаюся я і, розгорнувши енциклопедію на потрібній сторінці, даю бібліотекарці почитати. "А-а, ясно!" – силується вона зліпити посмішку, розуміючи, що втрапила перстом у небо. Але що можна дорікнути цій чорнявці, якщо своє повне невігластво і лінощі проявила навіть наша історична наука.

Перша українська книжка про відомого опришка

Отож "Українська радянська енциклопедія" за 1982 рік (ще в недавні часи) про Пинтю пише таке: "Пинтя – роки народження і смерті невідомі. Ватажок загону опришків. У 1701 році Пинтя організував на Закарпатті опришківський загін, яким керував до 1704 року. Пинтя брав участь у повстанні курців, яке вибухнуло  в 1703 році в Угорщині і Трансільванії. В 1704 році до загону Пинті приєдналися покутські опришки на чолі з І.Пискливим. Об'єднаний загін опришків під керівництвом Пинті діяв у Коломийському повіті і здобув м. Косів. Образ Пинті оспіваний у народних піснях". 

Енциклопедія "УСЕ", видана вже в часи незалежності, про Пинтю взагалі не повідомляє. Таким чином один із найвідоміших карпатських розбійників в українських та російських джерелах справді представлений отакою-от крихітною інформацією, зацитованою вище. Все решта – це закарпатські легенди про нього, на диво щедрі.

Тож, каюсь, азм грішний, теж пішов фольклорною стежиною, втупивши лоба свого часу в історичний непробивний мур. І "Пригоди тричі славного розбійника Пинті" писав за народними побрехеньками, а не реальними фактами. Бо що казати за деталі, якщо навіть ні року народження, ні смерті наша історія чомусь не зафіксувала.

 ЯК ВОЯКА СТАВ РОЗБІЙНИКОМ, А РОЗБІЙНИК – ВОЯКОЮ

Однак така моя усталена думка було несподівано і категорично спростована. Бо постать Пинті, виявляється,  достатньо задокументована, хоча й діяв він понад триста років тому. Досить тільки в Інтернеті задати його ім'я румунською мовою – "Grigore Pintea", бо й сам він виявився румуном, який до Закарпаття мав умовний стосунок.

Отож про опришка Григора Пинтю пошукова система "Google" вам видасть сотні посилань. Лиш би ви вміли читати румунською. Але навіть із примітивним електронним перекладачем ви опинитеся в просторі доволі вражаючих фактів. (Хоча, як будь-яка інформація з інтернету, вона вимагає перевірки).

Аби більше не бути невігласами, подаємо коротку історію Пинті.  Народився 25 лютого 1670 року в селі Мегоажа неподалік міста Деж. Ці терени входили до повіту Клуж, який знаходиться південніше Марамороша. Саме це дало підстави згодом жартувати, що найвідоміший марамороський розбійник, був не мараморошцем. 

Клуж входив до сімки головних міст Трансільванії (звідси і німецька назва Семиграддя), важливий центр цієї землі, яка в 16-17 столітті здобула самостійність під протекторатом Туреччини. До Трансільванії входив і Мараморош, північна частина якого охоплювала нинішню Міжгірщину, Хустщину, Тячівщину та Рахівщину.

Григір Пинтя народився в родині дрібного румунського шляхтича. Був високого зросту, смаглявий лицем, із чорними, як вугіль, очима. Як подають різні джерела, він отримав добру освіту, знав декілька мов, поїздив по Європі і навіть служив в австрійському гарнізоні. Очевидці стверджували, що він розповідав про свою участь у сутичках із татарами.

Тут справді треба зважити на дуже важливий історичний факт. Коли Пинті було 17 років, у 1687 році після невдалої турецької облоги Відня і поразки османської армії військо Гасбургів займає її союзницю, доти відносно незалежну Трансільванію. Тож служба в австрійському гарнізоні, які тоді повсюдно створювалися в новозавойованому краї, для молодого шляхтича  була доволі прогнозованою кар'єрою.

Однак, що спричинилося до того, що він із армії утік і зайнявся розбоєм, достеменно невідомо. Румунські дослідники пишуть про конфлікт Григора Пинті із місцевим панством, через що він подався у ліси. Перший його збройний напад зафіксовано у 1694 році. Пинті тоді йшов 24 рік.

У листі Міклоша Бетлена, Бая-Марського намісника, 16 вересня 1695 року вже згадується про напад Пинті із 35 опришками на купців у Марамороських горах. Пинтя стає серйозною небезпекою для держави.

Владці пишуть до Відня про підтримку Пинті серед селян. І це цілком можна зрозуміти, адже приєднана до Австрійської імперії Трансільванія тепер змушена платити  податки в центральну скарбницю. А основний податковий тягар ніс простий народ.

Таким бачать Пинтю румуни

Саме на непокорі новій владі і трималася соціальна підтримка опришківства, яке тоді буйно розквітло в Карпатах. 21 червня 1698 року Пинтя нападає на замок Рона поблизу польського (зараз українського-румунського) кордону. Кількість загиблих склала 250 чоловік – немала цифра на той час.

У 1699 році за мирною угодою Трансільванія остаточно входить до Австрійської імперії. Влада серйозно міркує про знищення Пинті та його загону, який сягає 120 чоловік і має найновіше озброєння.  Про боротьбу з розбійниками виходять кілька указів імператора Леопольда.

Тим часом коїться щось незрозуміле. В результаті операцій чимало опришків посхоплювано, в тому числі і Григора Пинтю (січень, 1700 рік). Але генерал фон Ловенбург випускає ватажка опришківі з темниці у Сату-Маре (Сатмар), підписавши з ним "пакт про не напад". За це Пинтя пообіцяв повернути награбоване. Свого слова розбійник недотримав, знову вдаючись до розбою.

У 1701 році виходить указ імператора Леопольда І про арешт Григора Пинті за винагороду у 500 талерів. (До слова, цей указ, який поширювався і по Мараморощині, зафіксовано і в Закарпатському обласному архіві. Його ксерокопію надрукувала у своїй книжці "Опришки. Легенди і дійсність"  Таміла Висіцька).

На цей раз Пинтю виручила політика. Мукачівський володар Ференц Ракоці ІІ, спираючись на невдоволення трансільванців від приєднання  до Австрії, підняв у 1703 році повстання проти Габсбургів.  На теренах  Марамороської та  Сатмарської жуп головним повстанцем він призначає... Григора Пинтю, якого називає "Хоробрим" і дає йому звання капітана.

Справи у капітана Пинті йшли добре, бо навесні в руках куруців уже було декілька міст . Серед них і  Сатмар, Деж, Бистриця та Сигіт.  Неподоланним залишалося головне місто Мараморощини – Бая-Маре, де знаходилася імператорська скарбниця. В серпні повстанці взяли місто в облогу. 
 
14 серпня 1703 році при атаці на Бая-Маре капітан Пинтя Хоробрий був застрелений біля Вежі м'ясників. При цьому побутують різні версії цієї події.  Через кілька днів куруци захопили Хустський замок.

Поховали ватажка опришків відразу під мурами без належних почестей як державного злочинця. Григору Пинті було тоді 33 роки. Ось так коротко можна підсумувати  біографію цієї непересічної постаті за матеріалами румунського інтернету. Біографію, яка ще за життя обросла легендами.

ЯК МІФ СТАЄ ДІЙСНІСТЮ, А ДІЙСНІСТЬ  – МІФОМ

Чому румунський опришок став таким популярним серед закарпатських українців, що легенди про нього ще й тепер записують на Міжгірщині та Хустщині?

Відповідь на це питання не така й важка. Адже до 1918 року Мараморош був єдиним цілим: на півночі жили українці, на півдні -- румуни. Тож все, що відбувалося в цьому комітаті, мало розголос в усіх його околицях. Тим паче, що писемна мова – латина – була єдиною для всіх.

А по-друге, національне питання у 16-17 столітті не було таким основоположним, як тепер. Тоді люди радше визначали свою ідентичність за вірою, ніж за мовою.  У часи Пинті Мараморош був всуціль православним, що український бік, що румунський. Тож верховинці спокійно могли сприймати Пинтю-капітана за свого. Тим паче, що й знали його мало, бо діяв він по інший бік Тиси.

Цікаво, що в загонах Пинті тогочасна влада фіксує людей різних національностей – румунів, угорців, українців і навіть євреїв, що ще раз підкреслює соціальні та політичні гасла опришківського руху, а не національні.  

А як же тоді бути з нашими легендами про Пинтю? Зокрема, із найвідомішою: що Пинтя розбив Хустський замок із дерев'яного канона. Що тут скажеш? На те вона й легенда, що далека від правди.

Але навіть у цій байці можна відшукати історичну прив'язку. Бо ж у 1703 році куруци таки взяли Хуст, але вже без Пинті, який загинув за кілька днів до цього. Тож закарпатський замок на Тисі справді очікував напад Пинті-капітана.

Відомою на Закарпатті є й народна пісня "Сидить Пинтя у темниці". Що ж, і цей факт мав місце у біографії карпатського розбійника, коли його заточили у Сатмарську (Сату-Марську) фортецю.

Однак факт захоплення у 1704 році Пинтею покутського міста Косів, про що повідомляють усі українські джерела, видається вже неймовірним, бо ж гайдук загинув за рік до того. Очевидно, це справа рук уже тільки українських опришків на чолі з Іваном Писклявим.

Цікаво, що після смерті Григора Пинті раз у раз   з'являлися інші розбійники, які себе називали Пинтею. Навіть через півстоліття після його загибелі! Таким чином його ім'я було завжди на устах і стало вже загальним. Певно, звідси струмує така щедра фольклорна традиція. По всьому Мараморошу ще й нині досить місцин, які прозивають за його іменем.

Однак реальна біографія розбійника-повстанця куди цікавіша за легенди. Це справді непересічна постать свого часу, гідна пера Вальтера Скота чи Олександра Дюма. Ні словацький "збойнік" Яношік, ні український опришок Олекса Довбуш не мали під своїм проводом такої численної ватаги у сотні затятих голів. А тим паче – не брали вони участі у широкомасштабній війні чи в політичних переговорах. Та й австрійський імператор, спадкоємець Священної Римської імперії, не видавав персональний указ про їхнє затримання.  Довбуш і Яношік були природними селянськими ватажками. А Пинтя ж все-таки був шляхтичем, офіцером.

У 1970 році в Румунії було знято  мальовничий фільм "Пинтя" із красенем Флоріаном Персіком у головній ролі. Стрічка вийшла ліричною і тужливою водночас, як і належить легенді. В Румунії її відносять до кращих національних  історичних стрічок. У радянському прокаті цей фільм ішов під назвою "Честь гайдука". Можливо, через це на Закарпатті на нього не звернули увагу. А дарма. Бо ж Мараморош і його історія належить нам із румунами спільно.

У старовинній дерев'яній церкві в Будешті зберігають сорочку, кольчугу і шолом Пинті Хороброго, а в історичному музеї Бая-Маре – його зброю та упряж.

У 1997 році у цьому місті, під брамою якого він загинув, відкрили пам'ятник Григору Пинті. Замість людських очей скульптор зробив йому яструбині...

"Український тиждень"

Теги: Пинтя, розбійник, опришок

95 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати