Візія майбутнього України

24 грудня минулого року, у 80-у річницю від Дня народження В. Чорновола, у Києві відбулася наукова конференція, присвячена цій даті – «Четверті чорноволівські читання». На конференції я виступив із цією доповіддю. Матеріали конференції були опубліковані у науковому збірнику «Чорноволівські читання. Візія майбутнього України: Матеріали ІІІ і ІV наукових конференцій, присвячені 80-й річниці з Дня народження Вячеслава Чорновола Київ, 24 грудня 2016, 24 грудня 2017 р) / упоряд. В.Ф. Деревінського – Київ – Тернопіль: «Бескиди», 2018 . – 2012 с.»

Стаття наукова – історико-політологічна. Однак, враховуючи наближення виборів  – і не лише президентських, а й парламентських, гадаю вона є актуальною для широкого загалу. Адже, для чого «вигадувати велосипед», коли у спадок від чорноволівського НРУ нам дістався величезний досвід будівництва справжньої ідеологічної партії, який слід використати. Адже абсолютно впевнений – без створення ідеологічних партій, які б замінили партійно-бізнесові «проекти», що нині домінують, становлення європейської демократичної України є неможливим.

Однією із необхідних умов функціонування громадянського суспільства, а відповідно – і сучасної правової, демократичної та соціальної держави є наявність ідеологічних партій. На жаль, сьогодні в Україні, серед найпотужніших, такі (можливо, за винятком ВО «Свободи»), по суті, відсутні. Домінують «проекти» партій вождистського, «партійно-бізнесового» ґатунку, розраховані лише на один політичний сезон, а далі, після їх падіння рейтингів, частіше за все, тими ж «вождями» напередодні нових виборів, започатковуються нові партійні «проекти» і теж із  надзвичайно  розмитою ідеологією. 

На відміну від сучасності, в 90-х рр. ХХ ст. відбувався доволі успішний процес становлення правоцентристської, консервативної за суттю ідеології (в українському варіанті – національно-демократичної), партії – Народного Руху України. Чи не найголовнішим двигуном цього процесу був голова НРУ В. Чорновіл.

Базою для формування партії була дуже масова, але, водночас і аморфна організація народнофронтівського типу, якою був НРУ у момент виникнення, і який об’єднував людей із іноді абсолютно різними ідеологіями. Єднало їх наступне:

Перше. Необхідність зламу тоталітаризму, здійснення загальнодемократичних реформ.

Друге. Підвищення суверенітету, а незабаром і здобуття незалежності України.

Частина тих членів НРУ за перебудову, хто підтримував «Перше», але були проти підвищення суверенітету/незалежності України (приміром на Установчому з’їзді НРУ, згідно анкетування – таких було близько чверті)[i], тож, коли було визначено, що програмною метою НРУ є незалежність України – залишають його.

Вперше розгляд питання про перетворення НРУ у партію та зміна програмних орієнтирів відбувалися під час проведення у закарпатському місті Хуст 24 – 25 березня 1990 р. ІV сесії Великої Ради Народного Руху України[ii].

Напередодні, 8 березня 1990 р. в «Літературній Україні» з’явилося звернення «До членів Руху та до всіх громадян України», підписане, зокрема, І. Драчем, С. Конєвим, Д. Павличком, В. Яворівським, М. Горинем, Ю. Бадзьом. у якому був заклик «створити партію на базі Програми та Статуту Руху»[iii]. 

На сесії щодо цього розгорнулася доволі гаряча дискусія. Дану ідею підтримав І. Драч, не даючи партії чіткої назви[iv]. Д. Павличко повідомив, що вже існує ініціативна група зі створення партії (назвав її «Демократичною»), закликав до неї записуватися, а Л. Лук’яненко поуважав, що «з Руху може вилущитися кілька політичних партій» і повідомив,  що одна із таких буде створена на базі УГС»[v]. В. Чорновіл з місця заявив, що в одній партії із тими, хто так швидко міняє партії (із натяком на ще дійсних тоді членів КПУ - КПРС), він не буде[vi].

Після жвавої дискусії, рішення із даного питання прийняте не було. Отож Рух мав залишатися у своєму статусі, що було абсолютно доцільним, адже він, як громадсько-політична організація народнофронтівського типу, на той час, ще аж ніяк не вичерпав своїх можливостей, а «партизація», без сумніву, призвела б до послаблення, відходу значної кількості людей.               

Наступне, чим важлива Хустська сесія? І. Драч при її відкритті  вимовив дуже цікаву фразу: «І ми… сюди приїхали! У цю столицю (себто Хуст, столицю Карпатської України – прим. Авт.), яка найближча до центра Європи, бо ми хочемо, щоб Україна, як вільна, незалежна, суверенна держава, увійшла в коло європейських держав». І далі: «А ми ж з вами в центрі Європи. Яким же чином оця Європа існуватиме тільки своїм єдиним крилом – тільки західним?.. хай Європа відчуває.., що вона не може жити і бути, існувати без цього центру, яким є Україна, українська земля»[vii]. Відповідно, в Ухвалу сесії ввійшла наступна теза: «Одним із найголовніших уроків Карпатської України є висновок, що політична стабільність у Європі неможлива без справедливого розв’язання українського питання, як питання великої слов’янської та європейської нації»[viii].

Тож, можна вважати, що було покладено початок зміні програмних засад НРУ. Якщо півроку перед цим, на Установчому з’їзді  НРУ, як програмне завдання, ставилося домагатися «оновлення» Союзу РСР на засадах щонайбільше конфедеративних, то зараз уже мовиться про те, що слід домагатися аби Україна отримала державну незалежність, і як незалежна, суверенна держава увійшла в сім’ю європейських народів.  

На ІІ з’їзді НРУ ( із 25 по 28 жовтня 1990 р.) про перетворення у партію не йшлося, однак із назви було викинуто додаток «за перебудову», внесено у Програму те, за що на Установчому з’їзді виступали лише дисиденти-угеесівці: «Головною метою діяльності» НРУ є «досягнення державної незалежності України»[ix].

Після 1 грудня 1991 р. перед Рухом постало дві значні проблеми, від вирішення яких залежало його майбутнє. Перша: вичерпання резервів для подальшого існування НРУ як організації народнофронтівського типу. Адже із здобуттям незалежності України губився об’єднавчий мотив (необхідність боротьби із тоталітарною імперією та за незалежність України) для перебування в НРУ прихильників різних ідеологічних уподобань. НРУ почав втрачати характер широкого, хоча і аморфного, руху народних мас. Та особливий негатив мало те, що в середині організації виникли і діяли кілька партій, із яких найбільшими були УРП та ДемПУ, чиї керівники домінували у керівництві НРУ. Позаяк, у кожної із них були власні «партійно-егоїстичні» інтереси та власні лідери, партії конкурували між собою. Більше того, хоча вони в основному складалися із членів Руху, почали конкурувати і з Рухом. Тобто рухівці-члени УРП конкурували із рухівцями-членами ДемПУ, а обидві ці групи партійних рухівців конкурували із рухівцями непартійними. Як пише В. Чорновіл: «в Русі, хоч ще не зовсім виразно сформувалися три загони: УРП, ДемПУ та члени Руху, які не входили ні до яких партій»[x]. Причому, коли позапартійні рухівці складали абсолютну більшість у крайових організаціях, то у Центральному Проводі НРУ більшість складали члени УРП та ДемПУ, котрі відмовлялися рахуватися із рішеннями НРУ.

Показово, що керівники партій ставились до НРУ лише як до тимчасово «потрібної» організації. Для прикладу, саме так визначив роль і долю НРУ Л. Лук’яненко ще у 1990 р., на ІІ з’їзді НРУ («.. в найближчий час Рух ще відіграватиме надзвичайно важливу роль»), приблизно з таких же позицій він та голова ДемПУ Ю. Бадзьо виступали на ІІІ з’їзді НРУ[xi]. Таке ставлення до НРУ та перспектив його майбутнього теж не могло подобатися позапартійним членам Руху.

Яскраво продемонстрували гостроту цієї проблеми перші президентські вибори в Україні 1 грудня 1991 р. На них переміг Л. Кравчук, котрий отримав  19 643 481, або 61,59% голосів. На другому місці був В. Чорновіл, за котрого проголосувало 7 420 727 (23,27%) виборців[xii]. Причини поразки В. Чорновола були як об’єктивні, так і суб’єктивні. З одного боку, як інформує А. Білоус, згідно із соціологічними дослідженнями, у листопаді 1991 р. «переважно позитивно» відносилися до НРУ 35,8% жителів України (переважно негативно – 36,4%, нейтрально – 27,8%)[xiii]. Це, а також розгалуженість рухівських структур, давало певні шанси для перемоги кандидатури від НРУ. З іншого боку, на відміну від країн Балтії та Центральної Європи, свідомість певної частини населення України була ще «совітською» («совковою»), а недавня компартійна та господарська номенклатура, хоча і була послаблена після спроби ГКЧП та заборони КПУ, але утримувала у багатьох регіонах надзвичайно міцні позиції. Налякана перспективою, що президентську владу в Україні може отримати недавній дисидент - рухівець, вона об’єдналась навколо кандидата у Президенти – нещодавнього секретаря ЦК КПУ Л. Кравчука. Інший кандидат від номенклатури – О. Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь Кравчука.

На відміну від номенклатури, чи «партії влади», як її починають називати, демократи  не об’єдналися. Від них балотувалося кілька осіб (В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, І. Юхновський, В. Гриньов). Не було виконано домовленість, прийняту 1 вересня 1991 р. на сесії Великої Ради НРУ про те, що напередодні виборів кандидати-демократи знімуть свої кандидатури на користь того, хто матиме найвищий рейтинг. Хоча було зрозумілим, що найбільшу шансів на перемогу має В. Чорновіл, ніхто не цього не зробив. Більше того, незважаючи на те, що В. Чорновола висунула Велика Рада НРУ, і Голова НРУ І. Драч, і низка інших лідерів, Політична рада НРУ заявили про підтримку Л. Лук’яненка[xiv]. Більше того, Драч, всупереч рішенню найвищого керівного органу організації, яку він очолював і агітував за Л. Лук’яненка. Гадаємо, а до, приблизно, такої ж думки схиляється і Г. Гончарук, що таким «методом» І. Драч, вірогідніше за все внаслідок певних кулуарних домовленностей із Л. Крачуком, сприяв перемозі останнього, позаяк усвідомлював, що Л. Лук’яненко є менш небезпечним суперником для Л. Кравчука ніж В. Чорновіл[xv].

Тож вибори показали, що, коли у керівництві Руху перебувають члени партій, це послаблює і розтягує Рух. Отож, якщо він прагнув залишатися самостійною силою, приймати участь у наступних виборчих кампаніях, із власними кандидатами, об’єктивно повинен був сам перетворитися на партію. Першим кроком до цього була «департизація» керівних органів – себто усунення із них представників інших партій.

Друга проблема: вироблення тактики НРУ стосовно Президента Л. Кравчука. Тобто, слід було визначитися: НРУ підтримує його, чи перебуває в опозиції. Певний час чіткої відповіді на це питання не було, адже вона у значній мірі, залежала від того, якою виявиться внутрішня і зовнішня політика Президента України. Поступово з’ясовувалося, що хоча Л. Кравчук був не проти отримати політичну підтримку від Руху, однак, створюючи президентську вертикаль влади, він для цього використовує як кадровий резерв не рухівців, а представників недавньої компартійної номенклатури.

Прийняти рішення щодо вирішення цих проблем міг лише з’їзд НРУ. Напередодні ІІІ з’їзду у середовищі НРУ відбувалося формування двох таборів, котрі мали різні концепції стосовно того, як слід їх вирішувати.

Перший – табір «рухівських верхів», тобто очільників НРУ, котрі знайшли спільну мову з колишньою комноменклатурою. Голова НРУ І. Драч та більшість інших лідерів Руху, передусім тих, які були членами ДемПУ та УРП вважали, що після здобуття Україною незалежності більшість колишніх найвищих комноменклатурників стали «державниками», отож «для опозиції вже немає грунту», що треба всім «консолідуватися навколо Президента та будувати державу». Неформальним лідером цього табору був М. Горинь[xvi]. В опозиції до нього перебував другий табір, для представників якого авторитет керівників НРУ упав через їхню, як це називає Г. Гончарук, «зрадницьку позицію» щодо кандидата від Руху на президентських виборах[xvii]. Його основою були позапартійні рухівці, котрі складали, як зазначалося, більшість у крайових організаціях. На ІІІ з’їзді НРУ він отримав назву «рухівських низів» (на з’їзді НРУ, його прихильників, опоненти називали ще «рухівською голотою»). У цьому таборі були налаштовані на те, що слід припинити «розтягування Руху» по партіях, вважали неможливим підтримувати Л. Кравчука, котрий на посади представників Президента призначав колишніх секретарів обкомів, райкомів КПУ та інших «колоніальних» чиновників, котрі ще зовсім недавно боролися проти незалежності України.

Вперше рішення про необхідність департизації НРУ було ухвалено на засіданні Координаційної ради НРУ (тобто органу, який складався із представників крайових організацій) 7 грудня 1991 р.[xviii]. Надалі у Львівській, Тернопільській, Луганській, Івано-Франківській, Одеській, Полтавській, Закарпатській крайових організаціях були ухвалені рішення реформувати НРУ в напрямках: департизувати керівні структури Руху, тобто члени Руху, котрі водночас є і членами партій не можуть займати керівні посади в Русі, якщо не припиняють членство в партіях; рішення зборів Руху (у т. ч.: Всеукраїнських зборів – з’їзду НРУ) обов’язкові для виконання всіма рухівцями[xix]. 

Незабаром неформальним лідером табору «низів» став голова Львівської обласної Ради народних депутатів Вячеслав Чорновіл (у рухівській «ієрархії» він був лише членом Великої Ради НРУ). На таке були дві причини: був кандидатом від НРУ на президентських виборах, за котрого проголосувала майже чверть виборців України та першим, хто виступив, зокрема, з трибуни Верховної Ради України, Львівської обласної Ради народних депутатів, на сесії Великої Ради Руху 15 січня 1992 р. та в газетних публікаціях за збереження НРУ, як самостійної, потужної, демократичної сили. Для цього, вважав В. Чорновіл, необхідно здійснити  «департизацію» керівних органів,  а у перспективі – Рух мав сам стати партією. Водночас, він вважав, що НРУ повинен перебувати у конструктивній опозиції до Л. Кравчука, тобто – надавати підтримку тим його діям, які йдуть на користь державотворенню, але критикувати ті, які шкодили розбудові держави, її демократизації, здійсненню реформ тощо[xx]. 21 лютого 1992 р. відбулася конференція Тернопільської КО НРУ, а наступного дня – нарада голів районних організацій Тернопілля, на яких було прийнято рішення просити В. Чорновола балотуватися  на посаду голови Руху. Довідавшись про таке, своїми телеграмами його підтримали голови ще п’ятьох крайових організацій[xxi].

Треті Всеукраїнські Збори (з’їзд) НРУ працювали 28 лютого — 1 березня 1992 р. У їх роботі взяли участь 864 делегати. Понад 500 із них були позапартійними, решта — членами УРП (91), ДемПУ (108), та інших партій[xxii]. Незабаром після відкриття з’їзду, стало зрозумілим, що серед делегатів домінують прихильники В. Чорновола та його концепції, а у президії з’їзду – «горинівської». Доповіді Голови НРУ І. Драча, голів Політичної ради – М. Гориня, Координаційної ради - М. Поровського, виступи Л. Лук’яненка, Ю. Бадзя, І. Юхновського, інших, у яких лунали мотиви «горинівської» концепції, як і промову Л. Кравчука, було вислухано уважно, але стримано[xxiii]. Л. Кравчук, котрий, до речі, виступив зразу ж після звітної доповіді І. Драча, заявив, що: «Президент готовий до співпраці» з Рухом, однак жодним словом не обмовився про те, яким чином НРУ зможе впливати на «розбудову Української держави[xxiv]. Отож його заклик переважною більшістю делегатів, на наш погляд, було сприйнято, як такий, що Рух мав нести політичну відповідальність за його діяльність, абсолютно на неї не впливаючи. Натомість, виступи на користь «чорноволівської» концепції, а за це гаряче висловлювалися представники майже всіх крайових організацій, схвалювалися достатньо бурхливо[xxv]. Це остаточно стало зрозумілим із реакції залу, коли наступного дня виступили   В. Чорновіл та М. Горинь.

Зрозумівши, що з’їзд не піде за ними, прокравчуківські сили (горенівський табір) вирішили піти на завідомо позастатутні дії зі зриву з’їзду[xxvi].

За пропозицією В. Чорновола, було оголошено перерву. Під час неї відбулася, за посередництвом представника Канадського товариства сприяння Рухові Е. Гуцуляка, нарада протиборчих сторін. На ній були вироблені проекти компромісних рішень, які були запропоновані делегатам. Суть їх у тому, що В. Чорновіл, І. Драч та М. Горинь обиралися співголовами НРУ, вносилися зміни до Статуту, за якими проводилася департизація керівних структур Руху (тобто, керівні посади всіх рівнів, окрім, як за спеціальним дозволом Центрального Проводу, не могли займати члени партій),  відношення до влади подавалося у формулюваннях: «Народний Рух України – на сторожі української державності», що не виключало можливості опозиції до влади, третину кандидатур у склад Центрального проводу рекомендували І. Драч та М. Горинь, а дві третини – В. Чорновіл. За ці рішення і проголосувала більшість делегатів, однак було зрозумілим, що на з’їзді перемогу отримав «чорноволівський» табір («низи»).

Рішень, які означали б про проголошення НРУ партією, ІІІ Всеукраїнські збори не ухвалювали. Він залишився громадсько-політичною організацією, втім самостійною і незалежною від керівників інших партій. Рядовими його членами могли бути члени будь-якої партії. Партії та громадські організації могли стати і асоціативними членами НРУ, що у такому випадку давало їм можливість брати участь у виробленні рішень, якими керувався Рух та його структури. Водночас, хоча Статут визначав, що НРУ складається із фіксованих членів, однак положення про їх права й обов’язки ще було не таким, яким було у статутах існуючих в Україні партій, а таким, яким воно було у громадських організаціях[xxvii].

Таким чином значення ІІІ з’їзду в тому, що на ньому був покладений початок трасформуванню НРУ із громадсько-політичної організації народнофронтівського типу у політичну партію.

Наступний крок до «партизації» НРУ був зроблений на IV з’їзді, який відбувся 4 – 6 грудня 1992 р. Головою Руху було обрано В. Чорновола[xxviii]. У Статут були внесені нові зміни. Та слово «партія» у ньому не вживалося. І надалі Рух іменувався «незалежною масовою громадською політичною організацією, що виникла і діє як вияв народної ініціативи за оновлення суспільства, державну незалежність України, побудову національної демократичної держави»[xxix].

Те, що Рух. незабаром після ІV з’їзду, 1 лютого 1993 р. був перереєстрований Міністерством юстиції у статусі партії, було викликане прийняттям Верховною Радою «антирухівського» Закону України «Про об’єднання громадян», за яким існувало два поняття об’єднань громадян: партій – себто таких об’єднань громадян, які займаються політичною діяльністю, та громадських організації, яким політичною діяльністю займатися не дозволялося. Поняття «громадсько-політичної організації» законодавство не передбачало[xxx] .

В. Чорновіл вважав, що НРУ «остаточно набував ознак, за якими він дійсно міг вважатися політичною партією» після доповнень і змін до Статуту, зроблених на V з’їзді (проходив у два етапи – у грудні 1993 р та березні 1994 р.)[xxxi]. А на погляд автора, ще і як безпосереднього учасника подій, завершення трансформації НРУ у партію на рівні крайових та районних організацій тривало до 1997 р.

Із-за названих причин (колотнечі) провести широке обговорення Програми  на ІІІ зїзді не вдалося, хоча «Головною метою НРУ» стало «Утвердження державної незалежності України, розбудова Української держави як демократичної республіки»[xxxii]. Натомість на ІV зїзді була прийнята надзвичайно кваліфікована «Концепція державотворення в Україні», яка чітко визначила чого прагне Рух. Забігаючи вперед, наголошу, що вона була абсолюдно своєчасною, а чимало того із неї, що не було реалізованим, є актуальним і нині. Документ складається із низки розділів, а ті, у свою чергу – зі статей.

Приміром, у статі ІІІ «Виборче право», розділу «Право та державне будівництво», пропонувалося прийняття «пропорційної виборчої системи з виборами по округах, що співпадають з адміністративними одиницями (областями) з преференціями, тобто визначенням виборцями порядку розташування пропонованих кандидатів у списку… Застосувати 5% барєр для представництва у парламенті на національному рівні і 12% на рівні округу.»[xxxiii]. Тобто йшлося про те, за що і нині ще триває боротьба: пропорційну система виборів з відкритими списками.

У ст. ІV цього ж розділу «Визначенність у формі держави», Рух розглядав Україну «як національну державу із багатонаціональним складом українського суспільства». Далі: «Найбільш притаманною формою державного правління для України є парламентсько-президентська республіка з главою держави – Президентом, який не є главою виконавчої влади», «Уряд має утворюватися парламентом і тільки йому підзвітним». Пропонувалося «розпочати процес децентралізації». «Враховуючи явище кримської автономії, Україну слід розглядати як унітарну державу з елементами територіальної автономії». В основу проблеми розвязання кримської автономії, «слід покласти принципи задоволення права кримськотатарського народу на самовизначення»[xxxiv]. Йшлося про те, що Верховна Рада Криму повинна бути двопалатною, причому Верхня палата мала обиратися за національно-квотним принципом - третина місць у ній надавалася представникам кримськотатарського народу.

У у статті І «Добробут і соціальні гарантії» із розділу «Економічна реформа» записано: «Соціальною базою  політичної стабільності… має стати широкий середній клас власників та сім’я», «ми виступаємо за ринкове ціноутворення на всі товари»,  «Уряд має створити умови для конкуренції та розформувати штучних монополістів, «слід якнайскоріше запровадити гривню»[xxxv]. Надзвичайно слушні були пропозиції щодо системи організації приватизації. Якби влада до них дослухалася, то не відбулося б «прихватизації» - шаленного  пограбування абсолютної більшості громадян, шляхом привласнення загальнонародного тоді майна тими, кого  нині іменують олігархами.

У ст. VІ «Земельна реформа», зокрема визначалося, що вона має бути повязана із «приватизацією землі і майна на основі паювання», «потрібно створити ринок землі, який забезпечує її вільний продаж»[xxxvi]. Метою аграрної реформи була трансформація колгоспно-радгоспної системи на фермерську, із використанням найрізноманітніших форм кооперації.

Надзвичайно важливим є розділ «Національна безпека». Якщо б те, що у ньому пропонувалося було владою взято до уваги, то ми б не мали нині те «що маємо». Зокрема, пророчо йшлося про наступне: «зовнішньополітична ситуація для України ускладнюється тим, що вона безпосередньо межує з Росією, яка ще остаточно не зробила свій вибір між демократичним та імперським шляхами майбутнього розвитку» (наразі, таки вибрала «імперський» - Авт.), «Росія не відмовилася остаточно від територіальних претензій до України»[xxxvii]. Щодо теми «Військової безпеки», то вкрай актуальною необхідністю вважалось «якнайшвидше сформулювати військову доктрину». Також пропонувалося для забезпечення потрібного рівня обороноздатності, має бути прийняте рішення «про недоцільність повної ліквідації в Україні ядерної зброї, яка є власністю Української держави...» (виділення наше – Авт.)[xxxviii].

У статті «Економічна безпека», як «невідкладні заходи для забезпечення енергетичної безпеки», зокрема, пропонувалася «Ліквідація монопольного постачання енергоносіїв в Україну», із пропозиціями, що почали реалізовуватися лише після початку Російсько-української війни у 2014 р. Окрім цього, ставляться, приміром, ще й такі завдання: «розробити і прийняти законодавчі акти, що стимулюють енергозбереження у виробництві та в побуті»[xxxix].

Цікавою є стаття «Інформаційна безпека», розділи «Система охорони здоровя» (мовиться і про «страхову медицину»), «Культура. Освіта. Наука». У останньому присутні наступні статті: «Мистецтво, творчість, відродження української мови», «Розвиток національних культур в Україні, задоволення культурно-мовних потреб українців за межами держави…», «Релігія та міжконфесійні відносини». «Розвиток освіти», «Розвиток науки» тощо.

Важливим і донині актуальним є документ, в якому НРУ «створив органічно цілісну ідеологію, як систему найважливіших поглядів на державу, націю, суспільство, людину, владу та власність, де жодне положення не суперечить іншому, і в моделі держави гарантовані права людини, а у вимогах прав людини – передбачено демократичний устрій держави». Називається він: «Ідеологічні засади Народного Руху України». Коротко його мета, завдання визначається цитатою із нього ж: «…Рух визнає і намагається втілити в життя не ідею держави взагалі, а ідею сучасної демократичної функціональної держави з розвиненим громадянським суспільством»[xl].

Не можна випустити ще один документ. Це «Програма боротьби з бідністю в Україні», яка була розроблена Першою всеукраїнською партійною конференцією НРУ (14 – 15 грудня 1996 р.)[xli]. Вона є прикладом прийняття важливих партійних документів. Над розробкою працювало майже 500 делегатів, першого дня, частину другого – у секціях, а насамкінець - ухвалена на пленарному засіданні конференції. Додам, що тоді були або членами Руху, або співпрацювали з ним, визначні науковці, фінансисти, діячі з інших царин. Консультації надавали спеціалісти із міжнародних організацій, Рух плідно співпрацював із Фондом К. Аденауера ФРН, Вестмінстерською фундацією Великої Британії. Завдяки добрим стосункам В. Чорновола із М.  Тетчер, на запрошення та за рахунок зазначеної фундації, активісти Руху із усіх обласних організацій (зокрема і автор статті також) навесні 1995 р. впродовж тижня пройшли стажування у В. Британії, знайомлячись із досвідом роботи Консервативної партії цієї країни.

Які можна зробити підсумки. НРУ успішно формувався як національно-демократична (консервативна) партія із цілісними ідеологією та програмою.

Документи НРУ були надзвичайно своєчасними та необхідними для реалізації. Окремі положення реалізовувалися під тиском Руху, бо їх таки вимагала реальна дійсність, хоча часто-густо – із запізненням, деякі реалізовуються лише наразі. Однак більшість із них своєчасно виконані не були, адже НРУ при владі не перебував, тиску ж не вистачало. Влада пострадянської України була найчастіше не прагла їх реалізації. Якби ж це було зроблено своєчасно, то наша держава уникла б багатьох потрясінь і виглядала б нині зовсім інакше.

Тим не менше, надзвичайно величезна робота В. Чорновола та його соратників-однодумців із формування в Україні правоцентристської ідеологічної партії могла мати успіх. На жаль так не сталося. Починаючи із 1999 р. НРУ почав втрачати потужність та поступово сходити на маргінеси. На наш погляд, найсуттєвішими тут стали три причини:

1. Античорноволівський заколот 1998 – 1999 рр. та наступний розкол НРУ;
2. Загибель (вбивство) В. Чорновола 25 березня 1999 р. Вважаємо її найголовнішою, бо станом на березень 1999 р. було зрозумілим: В. Чорноволу та його соратникам вдасться справитися із наслідками заколоту;
3. Участь НРУ у «Блоці «Наша Україна» та наступних. Станом на 2001 - 2002 рр. НРУ ще міг, згідно соціологічних досліджень, самостійно долати відсотковий барєр на виборах до Верховної Ради України. Однак участь у блоках нівелювала та розчинила його політичний імідж, привела до переходу до неідеологічної, а вождистської та проолігархічної партії «Наша Україна», яка створювалася на базі однойменного блоку та інших партій певного числа народних депутатів, інших активістів. Додалися і переслідування активістів-рухівців, виключення їх із партії, особливо в час, коли НРУ очолював Б. Тарасюк, які дозволяли собі займати позицію, котра «не подобалася» найвищому керіництву, налаштоваому на трансформацію НРУ у чергову «вождистську» тоталітарну партію.

Втім зазначений вище величезний досвід НРУ у становленні правоцентристської ідеологічної партії, документи розроблені ним, мають величезне значення, є актуальними і сьогодні. Передусім вони можуть бути використані самим Народним Рухом України для відродження колишньої партійної потужності (що втім є маловірогідним),  однак є важливими для досвіду розбудови нових партій, партійно-політичного будівництва, становлення громадянського суспільства в Україні загалом.

Теги: НРУ, Рух, Чорновіл

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати