Про що йдеться? Нещодавно у Закарпатській облдержадміністрації відбулася розширена, за участі голів райдержадміністрацій та міських голів, нарада, на якій, зокрема, розглядалося питання, як цьогоріч, після Майдану, варто відзначати у області 70-ї річниці Перемоги. Справа у тім, що виданий Президентом України відповідний Указ, виходячи із нових реалій, передбачає і нові акценти. Із рекомендаціями на нараді виступав я, як начальник управління з питань інформаційної діяльності та комунікацій із громадськістю облдержадміністрації.
У моєму виступі йшлося про наступне.
Метою святкувань, згідно із Указом, є «гідне вшанування подвигу Українського народу, його визначного внеску у перемогу Антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні, висловлення поваги усім борцям проти нацизму, увічнення пам’яті про загиблих воїнів, жертв війни, воєнних злочинів, депортацій та злочинів проти людяності, скоєних у роки війни, посилення турботи про ветеранів війни, учасників українського визвольного руху цього періоду, жертв нацистських переслідувань, утвердження спадкоємності традицій воїнів - переможців нацизму та нинішніх захисників Вітчизни, консолідації суспільства навколо ідеї захисту України та у зв’язку з відзначенням у 2015 році 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни» (жирним виділено те, чого раніше не було). Гадаю, думаючий громадянин безумовно здогадається, що тут маємо і, зокрема, відповідь на вкрай нахабно-образливі та неморальні заявки Путіна щодо мало не відсутності внеску українського народу у Перемогу.
Окрім цього: 1. У тексті Указу відсутній термін «Велика Вітчизняна війна». Натомість застосовується терміни: «Перемога над нацизмом у Європі та 70-а річниця завершення Другої світової війни».
2. Встановлюється спільноєвропейський День пам'яті та примирення, який, так як це є у країнах Європи, відзначається 8 травня. Його символом є загальноєвропейський «Мак пам’яті».
9 травня залишається святом – відзначається як День Перемоги над нацизмом у Європі, а 2 вересня – завершення Другої світової війни.
Що ж до символіки, то, хоча Верховна Рада України і ухвалила Закон "Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні і заборону пропаганди їх символіки" (ще не підписаний Президентом), здоровий глузд підказує, що у будь-якому разі здобуті ціною власної крові ордени і медалі із відповідною до тих часів символікою комуністичної епохи, ветерани використовувати мають повне право. Водночас, маю приватну думку, що, якщо у якомусь селі є пам’ятник загиблим односельчанам, а увінчує його зірка, то сільська громада не матиме жодних заперечень, якщо вона буде до 8 травня змінена на Хрест. Тим паче, якщо у цей День пам’яті і примирення тут відбудеться і сільське віче із вшанування живих ветеранів, панахида за загиблими, всіма жертвами Другої світової війни, освяченням оновленого пам’ятника та молитвою за здоров’я сучасних захисників Вітчизни.
Що ж до використання «колорадської зірки», то хоч вона і не заборонена жодним нормативним актом, однак вона є «забороненою» у моральному плані: використовувати офіційний символ агресора і терориста – є провокацією, наругою над тими людьми, які захищають Україну нині, не кажучи вже за загиблих. Як і у всьому цивілізованому світі, символами цих днів є червоний «Мак пам’яті», зображення якого, з одного боку уособлює квітку маку, з іншого — кривавий слід від кулі.
Окремо хотів би підкреслити смислове наповнення цих днів, а водночас – і про «хористів».
Радянський та пострадянський символ «Дня перемоги», який і донині культивується у Росії: «Ми пабеділі врага, фашистського зверя, фрицев, ми – уничтожили гитлєровскую Германию! Ми, і только ми – народ пабедитель! Слава советскому (русскому) народу, русскому оружию!» За цим означенням і донині там культивується «образ ворога» («ми» і «вони»), винятковість свого «Я», ментальне протиставлення його іншим народам, передусім німецькому (це ж колишні «фріци»). Є «народ-победитель» і «побєждьонние народи». Позаяк, у головах людей і нині культивується «образ ворога» (навіть – колишнього), тож у цих головах і нині триває Друга світова.
Цивілізований світ відзначає День пам’яті (за всіма загиблими, жертвами війни) та примирення (воно між колись воюючими народами давно є). А ще смислове наповнення відзначень – пам’ятати для того, щоб не допустити повторення жахіть Другої світової. У поточному році Україна, практично вперше, долучається саме до цієї форми відзначень. О 23.00 (у час, коли було підписано Акт про капітуляцію Німеччини) 8 травня по всій країні буде проведена «Хвилина пам’яті». Водночас вшановуємо всіх, хто захищав у минулому і нині захищає нині Україну, боровся за її незалежність, свободу і відстоює їх нині. Стосується це як ветеранів Другої світової, так і вояків УПА, Карпатської Січі, учасників УГС, бійців АТО.
Нарешті, що ж до «хортистів». Закарпаття є своєрідним регіоном у тому сенсі, що маємо учасників війни із обох боків. Тисячі наших краян, різних національностей, без їхнього бажання, практично – насильно, були мобілізовані у 1941 – 1944 рр. до угорської армії та відправлені на Східний фронт. Чимало з них постаралися здатися у полон, надалі воювали у Чехословацькому корпусі, чи Червоній армії. Але таке вдалося не усім, тож закінчення війни зустріли як «вороги» та носили це «тавро». Вже не кажучи за те, що тисячі їх загинули, зокрема у районі річки Дон, де угорська армія зазнала величезних втрат.
Тож гадаю, що у ці дні, зокрема 8 травня, слід помолитися і за цих наших краян – вони теж є жертвами Другої світової. Що ж до живих – їх без їх вини винних, а лишилося їх дуже мало, варто теж вшанувати. Це буде все ж таки по-людському, по-християнському, по-європейському. На зазначеній нараді я висловив думку, що на зустрічі ветеранів, які відбудуться у День пам’яті і примирення запросити і ветеранів, що воювали по той бік фронту. Хай би всі ветерани Другої світової подали один одному руки.
І я дуже радий, що ідея ця була прихильно сприйнята всіма присутніми. Включно і з ветеранами Червоної армії та Чехословацького корпусу. Що свідчить – Друга світова таки закінчилася і у головах наших закарпатських людей також.