Мукачівський учитель став брюссельським зварником

На превелике щастя, соціальна служба, яка там опікується безробітними, оплатила йому двомісячні курси зварника. Треба зауважити, що ця професія нині в Європі надзвичайно високо цінується. До речі, таке перенавчання обійшлося тоді всього у 200 євро. Одного дня в помешкання новоспеченого зварника прийшов португалець Родрігес, колега по навчанню на курсах. Він повідомив приємну новину, що якась бельгійська фірма із Брюсселя набирає на роботу зварників. Там, щоправда, на посвідчення фахівця чи диплом не дивляться, а перевіряють, як і що вміють робити найманці.

«Сьогодні я зварник по металу на одному великому механічному заводі, — веде далі Василь Михайлович, — який знаходиться на околиці бельгійської столиці. Моя спеціальність дозволяє заробляти 3 тисячі й більше євро на місяць, а крім того ще 500 видають нам на харчування. Де б, скажіть, в Україні я зміг заробити такі гроші?!».

Щоб працювати легально, у Бельгії вимагають дуже багато документів. З цим закарпатському заробітчанину неабияк поталанило, бо частину паперів за нього оформило саме підприємство. Однак документи на проживання довелося подавати особисто у бельгійське консульство. А нещодавно до Брюсселя приїхала дружина пана Немеша Марія, яка зараз проходить таку ж «паперову процедуру». Треба зазначити, що для того, аби подати документи на проживання, ти повинен мати запрошення від працедавця, котрий підтверджує, що в тобі є потреба. Навіть виникає враження, що в цій країні така ж бюрократична тяганина, як і в Україні. Тільки тут від цього значно більше користі.

«Робочий день тут чітко регламентований, — веде далі мій співрозмовник, — ми працюємо від понеділка до п’ятниці по десять годин, а в суботу – вісім. Єдиний вихідний – неділя. У Португалії я працював по вісім годин, підшуковував ще й додаткову роботу, аби щось заробити. Частенько доводилося працювати й по 12 і навіть 14 годин на добу. У Брюсселі єдина вимога – знання мови. У Португалії було значно легше, бо там одна мова, а ось у Бельгії аж три – французька, фламандська і нідерландська. Попервах мені доводилося дуже важко, хоча я вже знав португальську, а французьку вивчав у школі. Тепер на роботі переважно спілкуюся з французами. Якщо ти володієш вільно мовами, то й заробляєш більше. Особливо потрібно знати усі три мови тим заробітчанам, що працюють у сфері обслуговування».

Звісно, що життя у центрі Європи до душі закарпатцю, бо якби було погано, то не покликав би до себе й дружину. «Винаймаємо перший поверх триповерхового будинку, — зауважує Василь Михайлович. – З нами живе ще один земляк із Хустського району. У нашому розпорядженні дві кімнати, кухня, санвузол. Платимо щомісяця за житло й комунальні послуги тисячу євро. Особливо нам подобаються місцеві порядки: сміття сортують за категоріями, у певні дні приїжджають спеціальні машини. На вулицях завжди ідеальна чистота. Транспорт тут курсує з точністю до секунди. У Брюсселі скрізь спортивні майданчики, тенісні корти та велосипедні доріжки».

На запитання, чи спілкується його родина з іншими земляками, відповів: «Скажу чесно, немає часу когось шукати через постійну зайнятість на роботі. Та вже маємо з десяток знайомих українців. Навіть із Галичини та й нашого Закарпаття є кілька людей, котрі приїхали до Бельгії ще значно раніше від мене. У Брюсселі ставлення до нас дуже різниться. Ми живемо на околиці бельгійської столиці. Тут поселилися люди різних національностей, але найбільше болгар і турків. Деякі наші сусіди чомусь поглядають скоса. А ось на роботі до українців ставляться приязно. Через те, що ми працьовиті, а тут потрібно якісно і швидко виконувати свою роботу. Лише в Бельгії я став заробляти справжні гроші. Мої заробітки, якщо їх порівняти із португальськими, зросли у 6 разів».

Закарпатському заробітчанину нині сумно тільки від того, що не бачить свого майбутнього. Не завжди ж цікавитимуть винятково гроші… Хочеться, зізнається, гідного життя на батьківщині, серед своїх людей. «Я все ще надіюся, — сказав наостанок Василь Немеш, — що в Україні колись створять достойні умови роботи й життя. Хоча б тому, що ми близько до Європи».

Віктор Іванець