Кам'яні дрозди та інші птахи Олексія Лугового

Минає друга річниця з дня смерті відомого орнітолога краю Олексія Лугового. Його ім’я знали й на далекій півночі, і в Європі.

Кам'яні дрозди та інші птахи Олексія Лугового

Недарма він був почесним членом Мензбіровського орнітологічного товариства, в яке входять науковці Європи та Азії. А ще його пам’ятають як напрочуд людяного ужгородця з неабияким почуттям гумору та мистецьким смаком.

Коли школярі піднімалися з шахти, їм давали… пачку цигарок

Хоча батько орнітолога народився на Кубані, але в його жилах текла й українська кров. А один із предків – француз де-Мосус. Тато вченого мав два прізвища – Євгеній Федосєєв-Луговой. Ними й підписував свої книжки. Мабуть, за часів Чехословаччини такі подвоєння не були в моді, тож у майбутньому залишилося одне – Луговой. А батьків брат залишився в СРСР, і коли отримав паспорт, став Федосєєвим. І брати стали жити під різними прізвищами.

Батько під час громадянської війни зустрічався з Котовським, Махном, які пропонували йому воювати на своєму боці, але переконати не змогли. У 1922 році він осів в Ужгороді. А в 1938-му, коли стало зрозуміло, що частина Підкарпатської Русі відійде до Угорщини, він як держслужбовець Чехословацької Республіки переїхав до Праги. На той час там вистачало квартир для найму, не було тільки під номером 13. Отакі забобони! Батько в Чехословаччині пропрацював до 1948 року – зокрема в Міністерстві землеробства в Празі. А Олексій Луговой перейшов до 4-го класу початкової школи при Празькій руській гімназії. З ним училися діти простого чоботаря, колись рядового донського козака з французьким прізвищем Ноаре, син колишнього міністра в якомусь із урядів часів громадянської війни, дочка останнього секретаря Льва Толстого Оля Булгакова, діти селян… Цікавими були й викладачі. Наприклад, у кабінеті фізика стояв темний ящик із прозорою передньою стінкою. Всередині – випуклі й увігнуті лінзи, скляні призми. Учитель курив цигарку й демонстрував розкладання світла на частини спектра, їх об’єднання в загальний промінь.

А викладач чеської мови та літератури дуже дохідливо вів урок: писав на дошці лайливі слова, які можна побачити на паркані. Наприклад, «Антон – скотина». І коментував, що «скотина» тут – означення. Колоритним був учитель малювання, який мав кличку Пастух. Заквецяний фарбами, любив філософствувати, як добре бути пастухом – природа, овечки…

Після війни, навчаючись уже в радянській школі у Празі, Олексій брав участь у діяльності спілки чехословацької молоді. З бригадою їздив у Кладно – допомагав добувати чорне золото для відновленої промисловості. Коли школярі піднімалися в клітці на поверхню шахти, їх обдаровували… пачкою цигарок.

Через провокатора ледве вирвався з рук гестапо

А от на початку війни заводи, крамниці, ресторани все ж працювали. Продукти давали без черги, але по картках. 1200 грамів м’яса на місяць, трохи жиру, цукру, молока. Правда, хліба й картоплі вистачало. І це тому, що в армію не брали селян, – вони й далі трудилися на своїх полях.

На вихідні люди каталися по Влтаві, відвідували Штернберзький палац, ходили на спектаклі. О. Луговой дуже любив вистави відомого театру ляльок «Шпейбл і Гурвінек». Найкращі кінотеатри знаходилися під землею, тож водночас слугували бомбосховищами. Коли оголошували повітряну тривогу, показ не переривали.

Якось був замах на Ріхарда Гайдриха. У той час Олексій із друзями відпочивали на пляжі. Раптом стали наближатися німецькі військові. Почали перевіряти в усіх документи. Та які на пляжі документи? Багатьох бідолах повантажили в машини, дехто ніколи більше не повернувся. Почалися масові страти, про що повідомляли по радіо. А потім хвиля репресій стихла.

Утім, перепало й Олексію. Один ніби щирий чоловік, а насправді провокатор, повідомив куди слід, що він говорить крамольні речі. Ледве вдалося вирватися з рук гестапо, але мусив перервати навчання. Працював у лабораторії, яка займається аналізом наявності фосфору й калію в ґрунтах. Кожен селянин надсилав сюди трохи землі з різних ділянок свого поля. В інституті пакети мандрували з однієї лабораторії в іншу – результати із рекомендаціями, як покращити урожайність, повідомляли господарям.

А ще пригадував О. Луговой 9 травня в Празі. Якісь німецькі фанати-камікадзе відкрили вогонь із вікон своїх будинків по натовпу, який торжествував перемогу. Цих стрільців юрма потім буквально забила ногами, парасолями, палицями.

Із 1 вересня 1945 року гімназія стала радянською 10-річкою. Тут навчалися діти посольських працівників, російських емігрантів, чехословацьких комуністів і тих, хто вже встиг наковтатися фронтової пилюки у складі чехословацького корпусу Генерала Свободи.

Але захоплення наукою почалося не в школі, а десь поза нею. Може, тоді, коли їздив із батьком на різні сільськогосподарські виставки. Адже той був ще й неабияким фахівцем із племінного тваринництва, займався оцінкою коней, биків, корів. Тож його знали всі селяни, які мали змогу придбати елітну худобу. До них батько й відправляв сина на канікули – жити й працювати. А в серпні починалося полювання на пернатих, і господар ферми брав хлопця на вихідні з собою.

В Ужгород родина приїхала в 1948-му. Тут Луговой обрав біофак УжДУ. З першого ж курсу вступив у Товариство мисливців. Зоомузей тоді лише започаткували. Олексія долучили до роботи, він приносив різних птахів. Одного разу вдалося роздобути кам’яного дрозда – рідкісну на Закарпатті птаху.

Цікаво було йому і в зоологічному гуртку, яким керував Ілля Колюшев, котрий приїхав до Ужгорода з Томська. Незабутніми були походи в гори. На Синевирі Ілля Іванович навчив студентів ночувати під відкритим небом – на сибірський лад. Спочатку розвели велике вогнище на ділянці, де хотіли зупинитися. Коли земля прогрілася, жар і вуглинки відкинули вбік. А гаряче місце покрили гілками ялини.

Сорока викрала печатку одного з таборів ГУЛАГу

Після вишу Луговой потрапив у Дарвінський заповідник – на стажування до відомого орнітолога Юрія Ісакова й натураліста В’ячеслава Нємцова. Для роботи ж вибрав Астраханський заповідник. Дорога була тривожною, адже на той час амністували багатьох зеків. Довірливий Олексій одному навіть розповів, де сховав гроші, і просив пильнувати свої речі, а на пероні пригостив двома порціями коньяку. Зек не витримав шквалу доброти й зізнався, що він щойно з в’язниці і якраз планував його «обчистити». Але тепер може бути спокійним. Ні він, ні його дружки, які теж їдуть цим поїздом, не дадуть його образити. З переляку Олексій замовив ще по сто грамів.

У заповіднику його одразу впізнали – адже там, на відміну від нього, ніхто не носив капелюха й модельних черевиків – ходили в гумових чоботах. Фахівці тут були чудові. В. Нємцов, який згодом став доктором наук, робив прекрасні опудала, що вводили в оману не тільки людей, а й птахів. Якось на таку «декоративну» качку накинувся орлан-білохвіст, уп’явся кігтями й піднняв разом зі шматком цеглини, яка слугувала якорем.

А ще в Нємцова вдома жили ручні пернаті. Сороки, наприклад, часто крали ложки, виделки та інші блискучі речі й ховали на даху. Неподалік були бараки системи ГУЛАГ. І начальник цього табору якось надумав перепочити в лісі. В кишені мав алюмінієву коробочку з табірною печаткою, її викрала сорока. Той злякався не на жарт, довелося Нємцову лізти на дах, щоб повернути втрачене.

Великим кавалком роботи в заповіднику було кільцювання з серією й порядковим номером. Так можна було дізнатися шляхи перельоту, місця зимівлі, тривалість життя птахів у природі чи гніздовий консерватизм. Побут у науковців був суворий. Одного разу випадково навіть зготували щось на олії, призначеній для гвинтівок. А якось довелося спробувати гашиш, який продавався з-під поли на базарі. Та жодного ефекту від нього Луговой так і не відчув.

В Астрахані Олексій познайомився з майбутньою дружиною Лією, яка теж була науковцем. Їм пощастить прожити разом понад 60 років, протягом яких вони оберігали одне одного. І навіть покинули цей світ із різницею майже в три тижні.

Кадар розсміявся, бо «цілую ручку» кажуть панянкам

А якось О. Луговой загорівся ідеєю відвідати місця зимівлі птахів на півдні Каспію й побачити, як почуваються наші баклани, гуси, качки. Обрав Кизил-Агач, де його здивували фламінго: там десь зо дві тисячі птахів стоять день у день на тому ж самому місці й утворюють ніби окремий рожевий острів. Одного разу вдалося побачити їхній політ. Це було щось фантастичне! У повітрі пливли яскраво-червоні плями – здавалося, що це заграва великої пожежі, море ніби горіло.

Також побував як обліковець птахів на літаках, вертольотах. У таких випадках рухаються низько, за 100–200 м від землі, часто у відкритих кабінах, у окулярах і касках. Одна жінка-науковець не хотіла пошкодити зачіску й не вдягнула її. Опісля волосся неможливо було розчесати.

До речі, норма кільцювання – 15000 птахів у рік. Тобто за 10 літ роботи в заповіднику О. Луговой облікував їх понад 100 000! Як це відбувалося? На піщаній косі або острові виростало містечко. На підпорах укріплювали стінки з марлевих занавісок для захисту від комарів. Працювали у воді – обов’язково у штанах і взутті. Це рятувало від ураження шкіри церкаріальним дерматитом, що викликає сильний свербіж, а також від порізів жорсткими рослинами та уколів шипами водяного горіха. Взуття – спеціальні постоли зі шкіри дикого кабана. Вони рік сохнуть на горищі, а перед використанням їх вимочують у солоній воді, щоб стали еластичними.

Бакланів можна знайти у вербових лісах, залитих водою. Кермуєш якоюсь жердиною човном у «ароматі» пташиного посліду. А ще комарі враз на тебе накидаються, мурашки ладні загризти. Починається сум’яття між пернатими – вони кричать. Пташенята під час стресу звільняються від залишків їжі, посліду. Все це сиплеться на тебе згори. А ще атакують дзьобами, часом здирають шкіру до крові. Чаплі взагалі прагнуть поцілити в око. Хоча місця колоній бакланів визначити легко, адже стовбури дерев там вибілені їхніми екскрементами.

Плата за кільцювання – тільки для членів бригад, які не належали до наукової частини. Тобто орнітологи за це не отримували нічого. А прості люди за одну штуку – від 50 копійок до 1 крб. 50 коп. Під час багатотисячного кільцювання це був добрий заробіток.

Побував у Астраханському заповіднику і Хрущов. З цього приводу Олексія розбудили о 4-й ранку. На порозі виросло начальство, просило супроводжувати вождя по заповіднику. Коли Хрущов прилетів, виявилося, що в катері є місце тільки для чотирьох. Микита Сергійович втішився, що нарешті визволиться від набридливої охорони. Тож невдовзі на катері сиділи Вальтер Ульбріхт, Янош Кадар, Хрущов і Олексій Луговой. Щоправда, ще встиг заскочити охоронець-полковник.

Розмова була цікавою, але раптом Хрущов попросив причалити до берега. Зізнався, що треба «сходити до вітру». Взагалі щирі емоції вождя вражали. Йому чомусь здалося, що тут можна вирощувати рис, якщо поставити греблю. Олексій Євгенович застеріг – а як бути з рибою? Той викрутився: мовляв, часто дивиться з онуками фільм про життя риб, і знає, що на шляху до нересту вони долають греблі й водопади. Але таки задумався: «Приїду в Москву, пораджуся з орнітологами».

На прощання Луговой сказав «ауфідерзен» Ульбріхту й «кезі човколом» – Кадару. На що угорець розреготався: «цілую ручку» кажуть винятково панянкам. Не врятувала й інша фраза – «йовнопот ківанок», бо виявилося, що це «добрий день».

Працював О. Луговой і в Мордовському педінституті, де згодом став завкафедрою зоології і нарешті – деканом хіміко-біофаку. Його праці щодо рідкісних птахів Мордовії й сьогодні унікальні, дослідження продовжують вихованці.

А згодом Олексій Євгенійович повернувся на Закарпаття. Трудився у Рахові в заповіднику, в університетському зоомузеї завідувачем. Залишилися його учні, в яких вкладав душу. А ще – багато питань, на які доведеться відповідати. Адже в Європі колись було стільки дичини, що нині це здається дивом. Жайворонками, шпаками, дроздами торгували на ярмарках, як петрушкою. «У природі все створено просто й уміло, – казав Олексій Євгенійович. – Шлейф косяка риб буває величезним, коли вона йде на нерест, може простягатися завдовжки в кілометр. І зажерливі птиці, які на неї полюють, кружляють тільки в кінці хвоста, де пливуть найслабкіші. Попереду або в центрі ви не побачите птахи. Жодної! І тому на нерест приходить найздоровіша риба. А людина робить навпаки – розкидає свої сіті перед косяком, у першу чергу виловлюючи еліту».

Олексій Луговой був перелітним птахом – невгамовним, як і його батько, який навіть у 68 років поїхав у Якутськ у новостворений університет. І там організував та очолив кафедру тваринництва. Але врешті-решт Олексій Євгенійович, як і його батько, таки повернувся до Ужгорода, який вважав рідним. І до останнього жив яскравим громадським, науковим та родинним життям.

Мар’яна НЕЙМЕТІ

 

21 вересня 2018р.

Теги: птахи, Олексій Луговий

Ужгород у 2022 році претендуватиме на проведення міжнародних дитячих ігор
Закарпатські письменники знову представлені у черговому номері "словацько-українського" журналу "Дукля"
Головні державні свята в Ужгороді відзначатимуть із квітковим велетенським тризубом і ходою зі 100-метровим прапором
Через терни – до волі. Про свою долю політв’язень оповів у книжці
/ 2На Закарпатті зареєстровано 5,2 тисячі безробітних у пошуку роботи
Суничний бум у Виноградові та його міжнародні наслідки
/ 4"Правильна" закарпатська свальба: старшому поколінню – традиційні страви, молодшому...
/ 2"Народ мене визнає". Присвячується пам'яті знаної балетмейстерки-постановниці Клари Балог
Підкована блоха та Мона Ліза на рисовому зерні: Майстер мікромініатюр Володимир Казарян творить шедеври між ударами серця
/ 1300 дерев'яних церков на дерев'яних тарелях планує створити ужгородский різьбяр
/ 2Примари минулого
Новий ангіограф у Хусті тестують медики
/ 2Безпритульним собакам у Виноградові лікуватимуть зуби, робитимуть рентген та оперуватимуть
Закарпатець став свідком трагедії "Титаніка"
/ 1Єдина на Тячівщині берегиня килимарського ремесла живе у Ганичах
Півжиття в небі
Чистокровні карпатські буйволи в Олешнику – родзинка Виноградівщини й джерело продуктів для гурманів
/ 1Польські мандрівники, що завітали на Закарпаття в рамках туру Карпатами, збентежені ставленням людей до природи
Магнат-мультимільйонер і знаменитий шахрай Нью-Йорка – вихідець із Тячева
Тячівський "кіборг" колядував на вежі Донецького аеропорту
Олена Кондратюк: "Я як хамелеон, що змінює кольори залежно від освітлення, настрою чи обстановки"
/ 7Художник-мольфар із Керецьок малював по франціях-канадах, а в рідному Закарпатті майже невідомий
Книжки Франциска Скорини отримав Закарпатський обласний краєзнавчий музей
Збірка літературних портретів, інтерв'ю та рецензій "Відлуння літературного Закарпаття" побачила світ в Ужгороді
/ 2Тересвянська "Лелека" проміняла життя в Польщі на пекло передової
» Всі записи