Оксана Ганич була ровесницею епохи Карпатської України й першою жінкою – доктором наук на Закарпатті

Із династії славної родини Мандзюків

Народилася пані Оксана 16 квітня 1932-го в селі Вишні Ремети нині Берегівського району в сім’ї педагогів. Батько, Микола Мандзюк, (народився і здобув початкову освіту в Бичкові) закінчив горожанську школу в селищі Ясіня, де брав активну участь у пластунському русі. В 1925 р. вступив до учительської семінарії в Мукачеві, але за поширення між студентами української патріотичної преси на ІІІ курсі його виключили без права поновлення. Авґустин Волошин допоміг молодому патріоту продовжити навчання в Ужгородській учительській семінарії, по завершенні якої юнака призвали до чехословацького війська. У 1931-му демобілізувався й за направленням учителював у с. Великі Лучки на Мукачівщині, а звідти його перевели управителем народної школи у В. Ремети, де, як уже згадувалося, в подружжя Мандзюків і з’явилася на світ єдина улюблена донечка.

Авторитетні молоді педагоги організували хор сільської молоді, керували різними курсами. Однак їхня активна проукраїнська діяльність привернула увагу австро-угорської влади, яка після розчленування Карпатської України на підставі рішення Віденського арбітражу 1938 р відчула себе повноправним господарем на території переданих їй міст Ужгорода й Мукачева та багатьох населених пунктів Берегівського округу. Не бажаючи залишатися під юрисдикцією іншої держави та з міркувань особистої безпеки сім’я переїхала до Севлюша (тепер Виноградів), де Микола очолив крайову спілку молоді. Як патріота-активіста його обрали 12 лютого 1939 року депутатом Сойму Карпатської України.

Маленькою побувала на засіданні Сойму Карпатської України

         Семирічна Оксанка теж була присутня на тому першому засіданні Сойму КУ – вона зазвичай супроводжувала тата всюди, поки мама виконувала місію і господині, й педагога, і громадського діяча. Наслухавшись вечірніх міркувань батьків про видатну подію в історії рідного краю, дівчинка з нетерпінням чекала її, навчилася гарно співати Гімн України, тримаючи руку біля серця. «Завтра вранці поїдемо з батьками на велике засідання в Хуст», – нарешті таємниче поділилася з подругою. Та тихенько зітхнула: «Добре тобі, а я мушу допомагати дойчити маленького братика». Оксанка гордо повідомила, що їхатимуть на возі дядька Івана з найкращим конем Сірком.

Березневий ранок прикрасив легкий заморозок, скрипнули ворота, і дівчинка виглянула у вікно: «Вже тут дядько Іван!» Швиденько вдягла вишите пальтечко й шапочку. Татко підхопив доню на руки й посадив на м’яке сидіння, покрите ліжником. По боках розташувалися батьки, й вони вирушили. Дорога дзвеніла під копитами, гладив щоки зустрічний вітерець. На під’їздах до Хуста бачила багато повозок із пасажирами, котрі також прямували до місцевої гімназії.

А там над входом до спортивної зали майорів синьо-жовтий прапор. Дівчинка з цікавістю розглядала великий Карпатський Герб і Тризуб – схоже зображення бачила вдома в течці з надписом «До засідання Першого Сойму». Татко провів їх із мамкою до зали, а сам зайняв місце у другому ряду, де сиділи посли. Після головного засідання відбулися наради в комісіях. Мама очолювала піклувальну комісію жіночими соціальними питаннями, тож вони удвох пішли туди. Додому поверталися пізнього вечора вже знайомою дорогою. А Оксанка того доленосного дня усвідомила, що таке самовіддана праця для добра громади.

Благословення від Августина Волошина

Микола Мандзюк брав найактивнішу участь і в історичному засіданні 15 березня 1939 року, відтак згодом змушений був емігрувати з частиною урядовців до Праги через територію Румунії, Югославії та Австрії. Там його вивезли як робочу силу до Німеччини, але, склавши іспит із чеської мови, зміг влаштуватися на посаду вчителя в с. Левчінці, ввійшов до складу антифашистського підпілля та продовжував активну політичну діяльність аж до кінця Другої світової війни. Донька вступила в Модржанську українську гімназію. За її спогадами, у Празі, неподалік від будинку, де зупинився президент розгромленої Карпатської України А. Волошин, жила його племінниця Ольга Дудкова, професорка консерваторії, яка щотижня проводила репетиції оркестру й хору; їздила на гастролі, пропагуючи класичне мистецтво.

Авторитет Августина Волошина в сім’ї Мандзюків сприймали свято, дорожили кожним його словом. Тому незабутнє враження зберігала пані Оксана про останню зустріч тата з президентом КУ. Коли завітали до його оселі, їй було 13. Пізніше вона розповідала: «Як зараз пам’ятаю, батько спитав: «Що нам робити?» Волошин спокійно відповів: «Ти повертайся, Миколо, до рідного краю, а я поки залишуся в Празі й найближчим часом приїду. Не відчуваю перед своїм народом жодної провини… Я ніколи нікому не зробив зла…». Він помовчав і ніби обійняв мене ласкавим поглядом: «Підійди, дитино, ближче». Я ступила крок до нього і, нахиливши голову, відчула тепло його простягнутої руки: «Благословляю тебе, Оксано, на життя, добрі діла і на щасливу дорогу повернення додому». Батька він благословив так само лаконічно, але його енергетика залишалася з нами назавжди. Вам може здатися дивним, проте це не містика, бо його благословення я відчуваю на собі по сьогодні як допомогу й опіку у складній ситуації. Ця найвеличніша подія всього мого життя трапилася за два тижні до арешту Августина Волошина службою «Смерш». То була остання зустріч мого батька з президентом Карпатської України».

Після возз’єднання Закарпаття з Україною в 1945-му Микола Мандзюк повернувся в рідний край. Тут не вистачало кадрів, тож його зарахували референтом відділу освіти Народної ради ЗУ. Закінчивши історичний факультет УжДУ, завідував кабінетом педагогіки та навчальною частиною Закарпатського інституту вдосконалення і підвищення кваліфікації вчителів. Багато років працював інспектором шкіл обласного відділу народної освіти, а згодом викладав історію в СШ Ужгорода та району. «У той період він оприлюднив цікавий факт, – згадувала пані Оксана. – Співпрацюючи з президентом Карпатської України, брав безпосередню участь у підготовці «Меморандуму до уряду Радянського Союзу» за возз’єднання з УРСР, який був підписаний Авґустином Волошином і особисто переданий батьком у Радянське посольство в Празі 19 листопада 1939 р. у присутності Юрія Долинича родом із Перечина». Помер Микола Мандзюк 15 лютого 1972-го, похований в Ужгороді на Калварії.

Понад 20 років очолювала крайовий Союз українок

Наймолодший посол Першого й останнього засідання Сойму Карпатської України разом із дружиною Ганною Мандзюк, головою піклувальної комісії жіночими соціальними справами при уряді А. Волошина, внесли вагомий вклад у історію становлення та розвитку КУ. Їхня донька Оксана продовжувала державотворчу діяльність як славну сімейну традицію за сприяння чоловіка, професора Михайла Ганича.

Не будемо перераховувати всі її титули. Згадаємо тільки, що О. Ганич понад 20 років очолювала Союз українок Закарпаття й до кінця життя заочно брала активну участь у всіх їхніх справах. Ми дивувалися енергії та мудрості професорки в такі поважні роки. Інтуїтивно відчуваючи наше захоплення, вона з усмішкою озвучила наше німе запитання: «Як мені вдається і коли встигаю вирішувати стільки справ? Я радію кожному дню, усьому, що діється навколо… Звідки в мене такий потяг до громадської роботи? Можливо, від батьків, точніше, від матері. Вона була талановитим філологом і активно займалася жіночими соціальними питаннями в комісії Сойму КУ, а після відновлення діяльності Союзу українок активно включилася в національно-патріотичний жіночий рух за утвердження державності незалежної України».

Плавно звучали спогади Оксани Ганич про початок 1990-х: «Я не була присутня на перших установчих зборах Союзу українок Закарпаття, ініціатором яких виступали Наталія Вигодованець, Ганна Божук та моя мама, Ганна Мандзюк. У цей час знаходилася в Празі на форумі науковців. Оскільки мої батьки були активними громадськими діячами, то жінки на організаційних зборах заочно обрали мене головою СУЗ. Від виборів до виборів мені довіряли знову і знову. Так я була понад 20 років головою Закарпатської організації Союзу українок, головним редактором журналу «Родина». У 1996-му мене обрали членом координаційної ради ОДА з питань жінок, сім’ї та молоді. За цей період організували десь пів сотні заходів: гуманітарну допомогу потерпілим від повеней закарпатцям від жіночих організацій СФУЖО, Союзу українок Канади, Англії, США, які фінансували акції допомоги пристарілим одиноким бабусям, надавали стипендії талановитій соціально незахищеній молоді».

Я ж пригадала її розповідь про один із епізодів ще в розквіті професійної діяльності. Крім завідування кафедрою медфаку, тоді Оксана Ганич на громадських засадах керувала хоровою капелою, яка виконувала пісню «Чуєш, брате мій» на слова поета-емігранта Богдана Лепкого. Але «невсипуще око» системи побачило в цьому захоплення «націоналістичним гімном», і їй загрожувало звільнення з посади з усіма наслідками. Неодноразово викликали для «бесіди» в органи правопорядку, а одна колега відверто висловлювалася про її неблагонадійність. На щастя, до рук потрапив репертуар із «Чуєш, брате мій» у виконанні Червонопрапорного ансамблю пісні й танцю ім. О. Александрова – центрального художнього колективу Збройних сил СРСР. Його авторитет був очевидним, тому переслідування пані Оксани різко припинилося.

Загалом вона була творчою людиною і понад 20 років диригувала хоровою капелою студентів УжНУ та медичного факультету, написала музику до численних народних пісень, коломийок.

Ще варто нагадати, що в період Помаранчевої революції учасники Майдану отримували цілющі чаї, розроблені О. Ганич для підтримки імунітету. Понад 1000 пакетів чаю «Бебівіта» за її сприяння надіслав СУЗ учасникам АТО в 2015-му, а згодом понад 100 пляшок «Йодіс-К» для запобігання йододефіциту. Пані Оксана постійно цікавилася природним оздоровленням учнів ендемічного по зобу Карпатського регіону: Великоберезнянська й Часлівська школи-інтернати, Ужгородська ЗОШ №5 та Концівська ЗОШ Ужгородського району отримували профілактичні чаї та йодовані ласощі.

Потяг до медицини заклала… лялька

А скільки було турбот на медичному полі? Шлях до цієї стезі почала топтати ще… трирічною. Тоді в них удома тиждень гостювала Софія Русова – професорка родом із Чернігова, котра мусила емігрувати в Прагу й там викладала. Вона приїхала у Вишні Ремети, щоб побачити, як працюють молоді вчителі з жінками, – бо ж тато й мама О. Ганич організували для них гуртки вишивки, випічки й куховарства тощо. Дівчинка дуже прив’язалася до пані Софії, а та подарувала їй ляльку, мовляв, будеш її учити або лікувати. Й маленька Оксанка обмотала іграшкову голову тканиною, щоб не боліла, та запевняла: лялька хвора, а як одужає – тоді почне її вчити.

Потім був і медфак УжДУ, і робота головлікарем Синевирської дільничої лікарні. Сюди, до речі, вони з чоловіком привезли з собою піаніно – люди в селі вперше бачили таку дивовижу! Його помістили в клубі й поставили разом із учителями п’єсу, самі теж у ній грали. А ще організували волейбольну команду педагогів. Згодом Михайла Ганича перевели на посаду головного лікаря Міжгірської РЛ, дружина там же завідувала терапевтичним відділенням. А з 1960-го Оксана Миколаївна вже працювала на кафедрі терапії УжДУ, пройшовши шлях від асистента до доцента й професора, стала першою жінкою на Закарпатті – доктором наук. Завідувала кафедрою пропедевтики внутрішніх хвороб медфаку, організувала й очолила в 1992-му єдиний в Україні науково-дослідний інститут фітотерапії, заснувала відому й за межами нашої держави школу гастроентерологів.

Ця легендарна жінка написала понад 350 наукових праць, 15 монографій і видала більше 20-ти підручників. Особисто розробила десятки нових фітопрепаратів та упродовж багатьох років керувала роботою дослідників, які працювали під егідою НДІФ. Професорка була натхненницею проведення щорічних міжнародних міждисциплінарних науково-практичних конференцій, присвячених сучасним аспектам збереження здоров’я людини. Незавершені її плани навіть у передсмертні дні ще світилися надією на реалізацію: підібрала складові чаю з карпатських трав для прискорення одужання від коронавірусу. За 5 днів до відходу лагідним спокійним голосом констатувала сумовито: «Маю ще багато задумів щодо збереження людського здоров’я природними засобами, але майже не бачу, не можу записати, бо два інфаркти підірвали серце, швидко стомлююся. Якби хто міг допомогти»… Ми домовилися наступного разу приступити до роботи, до чудо-чаю залишалося придбати ще один складник – ісландський мох. Але зустріч не відбулася. 24 липня ми прощалися з пані Оксаною на Калварії… Її поховали в могилу батька Миколи Мандзюка. У пам’яті живих залишаться спогади про її добрі справи, добрі слова, добрі поради...

Олена ФЕДОРОВА, голова Закарпатської обласної організації Союзу українок

Теги: Ганич

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати