Заради спорудження Теребле-Ріцької ГЕС затопили кілька сіл, але вільшанці до останнього не вірили в її запуск

«Якраз у такий час – десь у грудні або січні – русло Тереблі повністю загатили, й вода вкрила село, де ми жили», – згадує уродженка Вільшан, моя мама Христина Горват (Пилип). На початок будівництва ГЕС їй було 8 років. Доля переселенців складалася по-різному і значною мірою залежала від їхньої працьовитості та кмітливості.

Довідково. Теребле-Ріцька гідроелектростанція розташована на Хустщині в долинах річок Теребля й Ріка. Вони течуть майже паралельно, з невеличким вододілом по Бовцарському хребту, але на різних висотах. Завдяки цьому виникала можливість використати натуральний перепад: по спорудженому дериваційному тунелю завдовжки 3,7 км води Тереблі через ГЕС потрапляють до Ріки. Станція збудована в 1949 – 1955 роках, перший промисловий струм дала 1956-го. Її потужність – 27 000 кВт, щорічне виробництво електроенергії в середньому (залежно від рівня води в річках) становить 123 млн кВт-годин. Після зведення 46-метрової греблі протяжністю 153 м виникло Вільшанське водосховище (на фото). Його об’єм – 23,7 млн м2, площа водного дзеркала – 1,6 км2. Саме через нього й довелося затопити, принаймні частково, територію трьох населених пунктів і відселяти людей.

«Будувати водосховище пробували тричі, – розповідає Христина Іванівна. – Спочатку за це бралися чехи. Ходили-ходили, обдивлялися, щось заміряли й пішли. Потім – мадяри так само: покрутилися, вираховували, зрештою також пішли. А потім, чи то в 1948-му чи 1949-го, прийшли руські. Звичайно, в селі на той час уже ніхто не вірив у успіх справи. Мовляв, якщо не вдалося чехам і угорцям, то ці й поготів не впораються… Був серед приїжджих інженер, прізвище його, здається, Публицький. Якось люди біля нього зібралися, кажуть: «Що ви міряєте? Тут до вас стільки ходило, нічого не наміряли. Нич із того не вийде…». А він їм: «Вийде, мусить вийти. Бо інакше мені буде куля в потилицю».

Спочатку село хотіли перенести на Миколаївщину

Христина Горват (Пилип)

За проєктом греблю на Тереблі мали поставити вище Вільшан, а значить, усі хати планували затопити. «Одного дня до сільради скликали місцевих і запропонували переселитися цілим селом на південь. У якусь область біля моря – чи то Херсонську, чи Миколаївську, – ділиться спогадами Христина Іванівна. – Кажуть, ми вам дамо землю, транспорт, гроші – й будете мати свої нові Вільшани. Там і умови кращі, не те, що тут, у горах. Є чорнозем, і угідь багато… Обіцяли навіть церкву туди перенести. А хто з наших тоді бачив той Миколаїв або Херсон? Може, хтось і був, коли в армії служив, а може, й ні. І люди не захотіли їхати. Побоялися, що умови виявляться поганими. Набагато пізніше мій двоюрідний брат Іван Пилип служив у тих краях, і зробив висновок: добре, що не погодилися, бо там такий клімат, що горяни, які звикли до нашого повітря, просто не витримали би, особливо старші. Й оскільки ніхто не погодився переселятися так далеко, кожному дали на руки гроші й порадили самим шукати собі нове житло».

В хаті облаштували медпункт, а сім’ю переселили в сарай

«Аби розмістити новоприбулих робітників, тодішнє керівництво забрало від селян 7 хат, у число «щасливчиків» потрапили й ми. В домі облаштували медпункт, а наша сім’я з восьми людей оселилася в сараї. Ми оббили його шпалерами, вичистили. Проте в колишньому хліві жилося непросто, щурі бігали по стелі, по стінах. Брат Іван брав їх за хвости й викидував через вікно, – веде далі Христина Горват. – Згодом, коли повернулися до власної хати, у нас мешкав інженер із Грузії. Здається, його звали Міша. Він був низького зросту, дуже нервовий. Якось, розповідаючи про себе, мовив: «Моя мать слепая». Ми питаємо, як це, як ви її залишили, невже вона нічого не бачить, не може про себе подбати? А він каже: «Она читать-писать не умеет». Тобто сліпою її називав через неписьменність. Ще в нього був великий чорний пес на прізвисько Дунай. Якось він сказився. Міша тоді скомандував: «Быстро все в дом! И не выходите, пока я не скажу». Взяв сокиру, прив’язав собаку й убив…»

«Панські діти лакомилися на наш кукурудзяний хліб»

З початком зведення ГЕС життя у Вільшанах дуже змінилося – з’явилися робочі місця. Не лише хлопці, а й багато дівчат ішли працювати на будівництво. Постала нова школа, медичний пункт. Разом із місцевими вчилися й чада приїжджих інженерів, будівельників. «Ми їх називали «панські діти», – каже Христина Іванівна. – Прізвища добре не пам’ятаю, знаю, що був серед них такий собі Володя Кузнєцов. А одна дівчинка мала дуже гарний пенал, у якому носила… ручну ящірку. Гладила її постійно. Де в нас, простих дітей, було прийнято так цяцькатися з ящіркою? Але жили ми дружно. Навіть обмінювалися їжею. Адже всі приносили з собою до школи щось перекусити. Нам батьки що з собою давали? Грубий кукурудзяний хліб. А багатші однокласники приносили булку з білого борошна, та ще й із маслом. Але їм здавалося, що кукурудзяний хліб смачніший, бо він жовтий і краще пахне. Ми з радістю його віддавали, адже білий бачили на столі тільки на великі свята».

«Няньо не вірив у ГЕС, але нове житло все ж таки купив»

«Грошову компенсацію на нове житло давали всім, але ніхто не вірив, що будівництво ГЕС завершиться успішно. Ну, тому що ні чехи, ні мадяри не змогли її звести. Не вірив і мій няньо. Але коли отримав кошти, то відразу купив хату у Фанчикові на Виноградівщині. Її господар хотів виїхати в Росію й не дуже торгувався. Село батько знав добре, бо вже не один рік разом із кількома вільшанцями їздив сюди вирощувати кукурудзу та інші рослини на землях коло Тиси. Наймали жінок обробляти посаджене, а потім возами транспортували зерно й картоплю додому. Після придбання будинку наші люди сміялися з нього, мовляв, Іван Пилип витратив такі гроші на хижу з вальків, а тої ГЕС ніколи не буде. А няньо відповідав, що не біда. У разі чого, хата залишиться його дітям. Й оскільки він теж не очікував, що водосховище запустять, то не покидав свого подвір’я до останнього дня», – продовжує оповідь Христина Горват.

Але зрештою настав той час, коли тунелі, прориті з двох кінців гори, з’єдналися в один. Вони збіглися практично ідеально, похибка складала лише 30 сантиметрів! І людям наказали покинути село. Що тут почалося!.. Скільки сліз було пролито! Частина вільшанців уже встигла витратити всі гроші, а більшість кинулася скуповувати будинки. І, відповідно, ціни на них у Виноградівському та Хустському районах зросли удвічі. Траплялося таке, що дві сім’ї купували одну хату, бо не вистачало коштів. Та в підсумку всі розселилися. Дехто перейшов жити на початок Вільшан – там, де сьогодні дитбудинок та територія від нього до школи, до медпункта. Багато хто осів на Виноградівщині – це села Фанчиково, Тросник, Руська Долина. А половина Вільшан переселилася до Батьова: їм виділили паї, й нині є окреме поселення, так зване «Нове Батьово», – там усі мешканці з вільшанським корінням.

«Я залишала Вільшани одною з останніх»

«У підсумку хтось, як мій батько, зміг дуже вигідно переселитися. Інший родич влаштувався у Підвиноградові водієм і підговорив тестя поїхати на ГЕС. Там лишилася занедбана вузькоколійка, яку проклали спеціально для доставки матеріалів на будівництво гідроелектростанції. Пізніше колія почала заростати, а вони удвох почали розбирати її. Все попереносили на 10 метрів вище. Люди з них сміялися, що стільки труда вкладають у той непотріб. А Цильо (тобто Василь) завантажив розібране залізяччя й продав у Виноградові, а за ті гроші купив собі хату!

До речі, під час переселення я покидала Вільшани одною з останніх. До Фанчикова перевезли батька, маму, братів та сестер, а я вже після них добиралася з сусідами, – згадує мама. – Пам’ятаю, привезли мене, поставили перед воротами, мовляв, тут твій будинок, і поїхали далі. А то вже був вечір, я дивлюся, що хата якась велика, на вікнах і дверях фіранки. В нас удома не прийнято було штори чи занавіски вішати. Ну, думаю, це, напевно, не наша оселя, а якась панська. І так стою перед дверима – не заходжу, боюся. Вже вечоріє, а я все стовбичу. Лише коли геть стемніло, наважилася відчинити двері. А там тато, мама, мої двоюрідні тітки. Вхопили мене, давай обіймати, цілувати… Вони вже переживали, що так пізно, а мене нема».

P. S. Як свідчать архівні документи, з Вільшан відселили 160 дворогосподарств на 1 229 осіб, із Бовцара – 8, а з Нижнього Бистрого – 13. Загальна сума відшкодувань жителям цих населених пунктів становила 1 мільйон 497 тисяч карбованців.

Василь Горват