Василина Она — єдина на Тячівщині, хто тче тонкостінні вовняні джерги

І от зовсім недавно побачилася з нею! І не де-небудь, а в Солоному, присілку Ганич. Крутою сніговою стежкою треба добре пройтися вгору, аби вийти на потрібний узгірок. Зате краса, яка відкривається зору, аж дух захоплює – засніжені ліси позаду, а навпроти – присілок в їхніх, засипаних снігом, долонях!..

Господар, Василь Михайлович, важко зітхає, мовляв, і справді не так просто сюди дістатися. Неблизький світ. А нещодавно пара сіроманців забрела до господи. Затаїлися в кущах. Домашній пес одразу почув недобре, гавкав безперестанку. А як вийшов Василь Михайлович – два могутні вовки лиш майнули за кущем.

— Страх пробіг холодом по спині, — згадує чоловік. — Та якось пронесло…

Тут, за присілком, по горах чимало хат розкидано. Дивуєшся, як виживають люди в такій далечині та височині. А Василина Михайлівна, підбігаючи до нас від літньої кухні, запевняє, що звиклися вже.

…У хаті в одній з трьох просторих кімнат – великі стародавні кросна. Здається, сама історія зайшла на хвильку до цих гостинних господарів та й залишилася тут трохи погостювати.

Одразу видно, що кросна не для краси – Василина Михайлівна щодень викроює час, аби на них попрацювати. Тче неймовірної краси джерги з якими лиш хочете узорами. Демонструє нам, мовляв, дивіться, що виробляю.

А джерги аж сміються, такі красні. Вже як прагне замовник – сірі з білим або червоні з чорним, нитки сплетено в такий казковий орнамент, що й не збагнеш, звідки береться в господині така багата уява помножена на незаслужено призабуту майстерність виконання. Та одразу ж здогадуюся: де б їм не бути, коли замолоду, з 15 літ, вона вчилася цьому нелегкому ремеслу в майстерні відомої майстрині Гафії Візічканич. Адже так було заведено, що дівчина, лиш окріпли рученята, вже мусила прясти вовну, вчитися вишивати, виплітати.

У 16 народився в неї перший синочок. А затим – ще п’ятеро! Тоді не давали часу на виховання дитини. 54 дні – і на роботу! Викручуйся, як хочеш. І вона, така маленька ростом, та працьовита і спритна на ділі, встигала, мусила все встигнути.

Господиня повагом сідає за кросна, ніби за великий рояль. Натискає на лапку, пробирає руками нитку, другою рукою її зустрічає. Тоді натискає на другу лапку і в інший бік. Нитка за ниткою — і вже бачимо чудовий перепліт. А узори — як що на душу ляже. Ничильниці надійно тримають ниточку. Грабельками ручної роботи із залізними наконечниками-зубчиками притискає нитку до нитки, яка доходить до берда, а вже воно розподіляє ниточки, розкручує воротило (є два воротила – верхнє віддає нитку, а нижнє закручує готову продукцію). Неподалік — спеціальні ножиці з тупими кінчиками, аби не поранити ниточку.

— Ось так і народжується джерга, а ви думали – складна математика? – хитро мружиться, усміхаючись, газдиня. — Товсті чесані джерги робить багато жінок, а такі, як я, ні. На жаль, зникає ця народна творчість. Бо як інакше скажу про своє улюблене заняття? Ніхто до цього часу не запросив мене вести якийсь гурток, аби навчати дітей ткацтву, не цікавляться й молоді жони: хто часу не має, а хто й не полюбляє таку річ у хаті тримати. Їм турецьке подавай. А це ж — здоровля для чоловіка, така добротна джерга. З тими синтетичними блискучими турецькими покрівцями не стане в ряд. Бо то є наш, натуральний виріб, котрий вилікує від ревматизму, зігріє в зимову студінь. То є часточка нашої історії, минувшини..

В окремій кімнаті у Онів — сувій гарних джерг. Вочевидь, для діточок. Виховали їх, як і належить віруючій родині, слухняними, працьовитими. Підросла вже й наймолодша – її помічниця. Тож, аби не розгубитися, як прийдуть свати, має вже непогане придане, виткане працьовитими маминими руками. Діти – то їхня з чоловіком радість, їхня надія. За гарне батьківство та материнство отримала нещодавно посвідчення до почесного звання «Мати-героїня».

Прощаючись, знімкуємо цю красу на згадку. А ще – господиню з кроснами та донечкою-помічницею.

Ольга Волошин, Тячівський район

Теги: ткаля, вовняні джерги

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати