Теодору Ромжі цими днями виповнилося б 100 років

Нагода ліквідувати владику трапилася восени 1947-го. У неділю Царя Христа в селі Лохово на Мукачівщині освячували оновлений храм. У понеділок Теодор Ромжа на підводі повертався до Мукачева, щоб звідти автобусом відбути  до Ужгорода. Від села від'їхали всього кілометрів два—три, коли, спускаючись із гірки, почули наростаючий гуркіт трофейного вантажного "Студебекера". Кучер Хома звернув на узбіччя, даючи дорогу машині. Але та на повному ходу врізалася у підводу. Несамовите іржання коней, скрегіт металу, тріск уламків, весь жах і зойк змішалися у куряві дорожнього пилу.

Єпископ Теодор Ромжа належить до видатних особистостей нашого краю. Звідси й інтерес до його життя й діяльності, який  з року в рік підігрівається новими фактами і спогадами людей, які його знали.

ВАСИЛИНА ТУЧАК ЗНАЛА РОМЖУ З ДИТИНСТВА І БАЧИЛА ЙОГО В ОСТАННІ ГОДИНИ ЖИТТЯ

Василина Попович (за чоловіком – Тучак) приїхала до Виноградова у грудні 1957 року. У районній лікарні приступила до роботи рентгенологом. У ній і пропрацювала все своє життя. На Виноградівщині, здається,  не було людини, яка б її не знала. Дівчина з Рахівщини була серед перших випускників, які закінчили медичний факультет Ужгородського державного університету.
А після другого курсу Василина проходила практику в Мукачівській міській лікарні. Від сестричок випадково почула, що у хірургічному відділенні лікується травмований у аварії і прооперований владика Теодор. Їхні дороги неодноразово пересікалися ще в рідному Великому Бичкові. Юнак тоді був гордістю односельчан та місцевого священика отця Михайла Мочкоша.

— Ромжа? – перепитала у чергуючих медиків. – Це ж мій земляк і недалекий сусід.
Як тільки видалася вільна хвилина, молода практикантка зазирнула до палати владики. Він лежав у ліжку. Коли зустрілися поглядами, зрозуміла, що її впізнав. Привітно махнув рукою, а на кінчиках його вуст заграла така знайома та привітна усмішка.

— Ну, ви одужуйте скоріше. Я ще загляну.
Наступного дня Василина поспішала до старшої сестри за медикаментами. На території лікарні побачила двох владикових сестер. Ганна та Христина прямували на поїзд до Бичкова. Жінки були задоволені візитом до брата. Стан його залишався стабільним, і це їм вселяло надію на його поступове одужання. Тому несподіваним ударом для лікарів і для самої Василини стала звістка про несподівану смерть владики.

ГІМНАЗИСТ РОМЖА ЛЮБИВ ГРАТИ У ФУТБОЛ

Теодор Ромжа... Прожив усього 36 років. Але світло його любові та віри пронизує простір і час. Навіть через роки люди щиро віддають йому свою шану, повагу і любов. Вдячним словом згадують як 37-го владику Мукачівської греко-католицької церкви, папського капелана, професора філософії Ужгородської духовної семінарії. 

Народився Федір Ромжа 14 квітня 1911 року у Великому Бичкові на Рахівщині. Батько Павло Ромжа мав на той час 44 роки, працював залізничником, носив форму і мав стабільний заробіток. Мати Марія Семак, берегиня багатодітної родини, свого найменшого сина Теодора  народила у 42 роки. Але з 9 дітей вижили лише сестри Марія, Ганна, Христина та брат — інвалід Степан, який свого часу перехворів на тиф.

Початкову школу майбутній епископ закінчив у Бичкові. У 1922 році Теодор Ромжа був прийнятий у реальну гімназію у Хусті. Тут оволодів основами точних та природничих наук, добре вивчив чеську, латинську, французьку та російську мови. З відмінними оцінками закінчив гімназію в 30-х роках. Як згадує Василина Тучак, навколо себе він завжди гуртував молодь. Добре грав у волейбол та футбол, гарно співав і танцював. На канікулах у рідному селищі завжди допомагав батькам косити сіно, сушити і складувати його у копиці, прополювати кукурудзу, картоплю та квасолю. Однак по неділях та на свята він виразно читав у церкві рядки із діянь святих апостолів та з чоловіками гарно співав на крилосі. У ході Божої літургії його соковитий тенор виразно виділявся між багатоголоссям церковних славоспівів його земляків. Вся Теодорова постава, ріст, манера розмовляти, слухати співрозмовника викликали довіру та приязнь, вражали своєю простотою та непідкупною щирістю.
Зберігся ще один спогад про юнацькі роки Ромжі. Його залишив нам письменник Олександр Сливка, який у ті роки теж навчався у Хустській гімназії. З 17-річним Федором Ромжею він познайомився 1 вересня 1928 року в Хусті в учительському інтернаті. Відтак впродовж трьох років вони сиділи біля одного стола, спали в одній спальні.

Так от, як згадує О.Сливка, Ромжа був середнього зросту, чорнявий, з чорними очима, якими "просвічував" співбесідника, як рентгеновим промінням. Говорив голосно, виразно, але ніколи ні на кого не підвищував голос. Любив грати у м'яча. Охоче вступав у дебати з рівними до нього. До товаришів-однолітків ставився дружньо, а до першо- і другокласників – як старший, добрий, щирий брат. Часто під час перерви  між уроками малеча вішалась йому на шию: один звисав у нього на грудях, другий – на спині, а він носив їх по дворі, як бесаги.

ЗАМАХ НА РОМЖУ СКОЄНО З ВІДОМА СТАЛІНА

По закінченні гімназії Теодор Ромжа вступив до Ужгородської духовної семінарії. Далі поїхав у Рим, де продовжив навчання в теологічному коледжі "Германікум", потім у коледжі святої Терезії "Руссікум". На священика його висвятили у Римі, в храмі святого Антонія Великого 25 грудня 1936 року, після того стає парохом села Березове Хустського району.

А через три роки єпископ Олександр Стойка призначає молодого богослова спіритуалом та професором філософії Ужгородської духовної семінарії. У кропіткій щоденній роботі непомітно збігло п'ять років.

Восени 1943 року 33-річного Теодора Ромжу висвятили у сан єпископа Мукачівської єпархії з резиденцією в Ужгороді. До єпархії тоді належали 8 монастирів, у яких несли свою духовну повинність 85 монахів і монахинь, 495 діючих церков і капличок, духовна семінарія в Ужгороді, у якій навчалися 85 майбутніх богословів. Більше півмільйона віруючих молилися, щоб скоріше закінчилася війна, кровопролиття та невиправдані жертви, які озивалися болем у людських серцях. Але коли нарешті на землі запанував мир, то нова влада спершу  наказала владиці на богослужіннях не згадувати імені Папи Римського. Потім стала схиляти єпископа та все його духовне оточення перейти у православ'я. Боротьба почалася "знизу". Від католиків стали відбирати храми, забороняти проповіді духовників, вести уроки релігії, виганяти їх з парафій. А з прибуттям православного єпископа, призначеного синодом Московського патріархату 22 жовтня 1945 року, юрисдикція владики Ромжі припинилася. Його стали частіше викликати в КДБ, переконувати, що греко-католицька церква співробітничала з фашистами, чинила опір становленню соціалістичного способу життя на Закарпатті. Робилося все, щоб зламати непокірного Ромжу. Але владика залишався несхитним.

За такої ситуації стало зрозуміло, що над ним нависла серйозна небезпека. У наступі проти церкви залишався єдиний козир — позбавити її головного духовного пастиря. Для згоди на це керівництво УРСР звернулося до Сталіна. Нагода ліквідувати владику трапилася восени 1947-го. У неділю Царя Христа в селі Лохово на Мукачівщині освячували оновлений храм. В понеділок Теодор Ромжа у супроводі отців Даниїла Бачинського та Андрія Березная і двох майбутніх богословів Михайла Бугіра та Михайла Маслея на підводі повертався до Мукачева, щоб звідти автобусом відбути до Ужгорода. Від села від'їхали всього кілометрів два-три, коли спускаючись з гірки, почули наростаючий гуркіт трофейного вантажного "Студебекера". Кучер Хома звернув на узбіччя, даючи дорогу машині. Але та на повному ходу врізалася у підводу. Несамовите іржання коней, скрегіт металу, тріск уламків, весь жах і зойк змішалися у куряві дорожнього пилу. Поштовики, що їхали слідом, підібрали важко поранених людей і довезли їх до Мукачівської лікарні. Завідуючий хірургічним відділенням Олександр Фединець та хірург-асистент Микола Вітембергер прооперували потерпілих. На місці всім була надана кваліфікована медична допомога. По черзі біля хворих чергували сестри, черниці-василіянки Ілярія, Іренея, Інокентія та Теофіла. Мати Августина сама готувала дівчатам їжу, аби вони не покидали палат з потерпілими.

На вечірньому обході відділення головний лікар Бергман та його заступник попросили монахинь звільнити палату, а через деякий час на дверях закалатав дзвінок. Сестрички одразу подалися до владики. Але їм уже повідомили, що єпископ Теодор помирає. Це була приголомшуюча новина...
О першій годині ночі пацієнт лікарні Теодор Ромжа помер. Його спорядили в реверенду. Поклали в лікарняній капличці. Хоч померлий почав синіти від носа, у довідці про причину смерті фігурував крововилив у головний мозок.

Під покровом ночі тіло Ромжі перевезли до Ужгорода. Ховали ж владику у вівторок, 4 листопада 1947 року.

Його світла пам'ять нині увічнена на стінах Ужгородського кафедрального храму. Встановлено пам'ятну дошку і на духовній академії, яка носить його ім'я. А прах його покоїться в склепі під кафедральним собором. На місці аварії та замаху на його життя встановлено та освячено пам'ятник. Під час перебування у Львові – Папи Івана Павла ІІ Теодор Ромжа був проголошений Блаженним Священномучеником.

...У день його 100-річчя з дня народження закарпатці з вдячністю згадують свого владику, що залишився прикладом духовної відданості та витримки. Його життєвий шлях – це органічна складова історії Мукачівської греко-католицької церкви, яка заново переживає своє відродження і становлення в загальному розвитку церковного процесу на Закарпатті.

Марія КОНКІНА м. Виноградів.
 

Теги: Теодор Ромжа, церква, віра

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати