"Я себе погано піарю", – каже закарпатський письменник Олександр Гаврош

Сашко, моє знайомство з твоїми еротичними віршами розпочалося з однієї з обласних газет. На останній сторінці, пригадую, твої тексти прикрашали оголені жінки з "Плейбою". Цікаво, чи не боявся того, що тебе не зрозуміють читачі?

— Вірші якось почали самі народжуватися в мені. Цілком несподівано і доволі пізно. Я, чесно кажучи, не знав, що з ними робити. Показав їх редактору, і ми вирішили надрукувати добірку. Ризик, ясна річ, був. Адже еротична тема на Закарпатті – несходжене поле. Але якогось огульного засудження я не відчув.

Відтак ти розпочинав свій шлях у велику літературу з еротичних поезій? Тобто, збірка "Фалічні знаки" була першою?

– Так, "Фалічні знаки" стали моїм літературним дебютом. До речі, художнє оформлення книжки розробляла відома наша художниця Надія Пономаренко. Як не дивно, але за цю збірочку мене прийняли в Асоціацію українських письменників, про що мені повідомив згодом Ігор Римарук, який був автором передмови. Це була повна несподіванка для мене, адже я навіть думки такої не плекав. Однак це укріпило в мені віру в творчі сили.

Чи всі вірші з поетичної збірки "Фалічні знаки" написані на реальних подіях?

– Скажемо так: чимало з них мають реальний поштовх. Але, як відомо: "Поэт издалека заводит речь, поэта далеко заводит речь". Не варто плутати поезію з біографією. Якась фраза, ситуація, спогад часто є провокуючим елементом для вихлюпування поетичної емоції. Для мене вірші – це завжди щось несподіване і швидке. Вони народжуються враз і згасають. Якщо запишеш їх, то вони залишаться жити на папері.

Як гадаєш, чому поетів, котрі пишуть еротичні вірші чи романи, вважають трохи несерйозними та епатажними?

– Тому що, певно, вони такими і є. Занадто викличними і грайливими для інших. Як каже моя знайома: "Всі про це думають, але ж ніхто про це не говорить!". А вони мають сміливість про це ще й написати. І ще, як влучно зауважив Павло Чучка, кому що бракує, той за те і воює. Я переконаний, що євнух не напише жодного еротичного вірша. Еротику пише той, хто кохається у цій темі. І не тільки словесно. (Сміється).

Чому наше суспільство не сприймає еротику у віршах та романах?

—Бо не готове до сприйняття. Але що таке суспільство загалом? Молодь, наприклад, не відірвеш від еротики. Вони жваво цікавляться інтимними стосунками чоловіка і жінки, бо щойно відкривають для себе цей захоплюючий світ. Ясна річ, що літніх людей тема еротики менш інтригує. Їх більше цікавлять власні болячки. А еротика присутня навіть у Біблії, як це не блюзнірськи для декого звучить. Нею просякнута вся античність! А суворе і темне середньовіччя з інквізицією подарувало нам безсмертного "Декамерона". Еротику не викреслити з нашого життя, поки жінка буде вабити чоловіка, а він притягуватиме її.

Хоча процес "еротизації" йде швидкими темпами. Тільки за кілька останніх років в Україні видано п'ять еротичних антологій! А коли шість років тому виходили "Фалічні знаки", не було ще жодної.
Коли ти зрозумів, що треба відійти від цієї теми? Йдеться про твої вже видані інші книги.

– Коли я висловив те, що хотілося, то, ясна річ, пішов далі. "Фалічні знаки" великою мірою закрили для мене еротичну тему. Хай тепер висловляться інші. Хоча стосунки чоловіка і жінки мене ваблять і далі. Про це – наступні мої збірки "Тіло лучниці" та "Коньяк із дощем".

Але мене цікавлять чимало й інших речей, про які я говорю в есеїстиці, драматургії, дитячій прозі. Не можна сказати, що маю якусь одну тему, котрій вирішив себе присвятити. Я люблю несподівані повороти як у житті, так і в творчості.

Про видавничі справи. Як ти бачиш стосунки автора й видавця?

— В ідеалі стосунки автора і видавця мають бути такі: автор пише геніальний твір, приносить чи присилає видавцю. Той його друкує, виплачує автору гонорар і робить потужну промоцію. Всі задоволені: читач, бо отримав гарну книжку, автор, бо дістав добрий гонорар, і видавець, бо має прибутки.

До речі, такі стосунки вже починають в Україні окреслюватися. Видавці справді шукають добрі тексти. Найспритніші з них чимало уваги стали приділяти "розкрутці" своїх авторів і книжок. Єдине, що поки кульгає,  гонорар. Він все ще мізерний. Пояснюється це тим, що пересічний наклад книжки в Україні – кілька тисяч примірників.

Сашко, як тобі вдається так успішно самого себе піарити?

— Мушу засмутити багатьох: я себе погано піарю. Тільки торік я неодноразово відмовляв, наприклад, видавництву "Грані-Т" у поїздці на презентації до Києва, Чернівців, в Острозьку академію, "Видавництву Старого Лева" – у презентації в Івано-Франківську. Навмисно наголошу: у поїздках за їхній рахунок!

Причина відмови одна — брак часу. Насправді жце дуже цікаво і навіть корисно. Бо  письменник має не тільки їздити, але й писати. І останнє є головним. Я півроку працював над літературним проектом, який "пожер" чимало моїх сил.

А щодо успішності піару, то, певно, тут мені на руку зіграла журналістика, яка привчила до дисципліни та організованості. Це саме ті риси, яких бракує багатьом творчим особистостям. Просто я всі свої справи стараюся доводити до логічного завершення.

Одного разу стала свідком цікавої розмови про тебе. Двоє людей дискутували навколо твоєї творчості. Один сказав, що ти більше журналіст, ніж письменник. А ти сам себе ким вважаєш?

– Чимало письменників були журналістами. Навіть Лев Толстой статті писав. Із часом журналістика для мене дедалі відходить убік, перестає бути головною справою життя. Особливо у світлі останніх економічних негараздів. Журналістикою, на жаль, вже стає неможливо себе навіть прогодувати.

Про що тоді говорити?

Якщо дійшло до того, що в газетах стали відмовлятися від гонорару як такого, то світлого майбутнього для цієї професії на Закарпатті я не бачу. А це великий удар по всьому суспільству. Бо без вільного журналіста не буває вільного громадянина.

Над чим зараз працюєш?

– О, над чим я тільки не працюю! (Сміється). Я завжди роблю кілька проектів водночас, просто на різних стадіях готовності. Як Жуль Верн, який до обіду писав роман, а по обіді правив рукопис попереднього.

Зараз мене захопила ідея, яку запропонував відомий сайт "Літакцент": написати 20 літературних портретів сучасних українських дитячих письменників. Задум унікальний і дуже потрібний такого ще в Україні не було. Але робота колосальна, бо ж треба все перечитати, переосмислити, написати. От і піде на це найближчі рік-два!

Кого читаєш?

— Оце зараз і читаю дитячих класиків! (Усміхається). А взагалі люблю читати все: прозу, поезію, драматургію, дитячу літературу, есеїстику, журналістику. І щиро радію за чужі удачі. А якщо знаю автора особисто, то стараюся йому обов'язково висловити своє захоплення. Вважаю, що це дуже важливо бодай морально підтримати талант. Особливо в наших нелегких для творчих людей економічних умовах.

Тобі подобається те, про що пишеш?

– Так, дуже часто. Хоча, ясна річ, далекий від думки, що це геніально. Я вважаю, що будь-яка праця має робитися з любов'ю, з натхненням, аби очі горіли. Буває, з часом щось випадково перечитую і можу вслід за Пушкіном вигукнути: "Ай да Гаврош! Ай да сукин син!" (Сміється).

Цікавить твоя думка про літературний процес на Закарпатті. Чи є він взагалі?

– Він завжди був. Просто на різних стадіях розвитку. Нині він дуже яскравий. Це не тільки моя думка, але й багатьох авторитетів з-поза меж Закарпаття. Маємо ціле гроно самобутніх і перспективних авторів, про яких з повагою говорять у Києві: Галина Малик, Петро Мідянка, Сергій Степа, Оксана Луцишина, Мар'яна Нейметі, Андрій Любка, Ірися Ликович, Лесь Белей... І це, ясна річ, далеко не всі. Для такої маленької області – це неймовірно! Дехто вже починає це називати "закарпатським феноменом". Що ж, маємо закарпатську школу живопису, пора своє слово сказати і літераторам.

Творчу людину важко поставити в якісь рамки. Як ти самого себе дисциплінуєш?

– Жартують, що для того, аби стати успішним письменником, треба мати насамперед міцний зад. В цьому є велика частка правди. Бо дуже багато талановитих авторів не відбулися тільки через те, що не вистачило сили волі, характеру, амбіцій сісти за стіл і вперто працювати. І не день-два, а місяці й роки. Відмовки завжди можна знайти: треба заробляти гроші, утримувати сім'ю, вдома нема можливості зосередитися і тому подібне. Це все правда.

Але правдою є й те, що одні стають успішними письменниками, а інші – ні. Просто хтось вміє зібрати волю в кулачок і пожертвувати часом, відпочинком, заробітком заради творчої самореалізації, а хтось – ні.

Я вже понад десять років працюю вільним журналістом, тому звик писати вдома, нехтуючи різними домашніми спокусами. Для мене моя кімната – це робочий кабінет. Без жодних сентиментів. Ба більше, я вже не можу себе уявити в якомусь офісі.

Оце й допомогло мені, коли почав пробувати себе в літературі. Журналіст не знає, що таке натхнення. Йому відоме тільки одне слово: "Треба!". І бажано до такої-то години, бо потім буде запізно: газета вже вийде. Із оцим словом "Треба!" і сідаю щодня за комп'ютер. (Сміється).

Чи може нині письменник заробляти гроші завдяки своїй творчості?

– Це вже як кому пощастить. Справді, література в останні роки стала приносити мені певні заробітки, але їх усе одно не вистачає, аби на них жити навіть одному. Мовчу вже про родину. Більшість письменників цілого світу не живуть із літературних гонорарів. Це радше для них психологічна потреба, захоплення, власна самореалізація.

У твоєму житті було безгрошів'я?

– Бувало різне, але стараюся жити за своїми можливостями. Краще відмовлюся від чогось, ніж буду просити в борг. Взагалі-то я аскетичного виховання, тому зайвого мені не треба. Побут мене мало хвилює. Задовольняюся малим. І через це маю значно більше душевного спокою, ніж ті, хто женеться за модою чи новинками.

Часта критика друзів по перу багатьох письменників ламає. В цьому середовищі відчувається сильна агресія, заздрість, ревнощі. Як не втратити себе, тобто, не припинити писати?

— Мене на Закарпатті не раз лаяли, тому я звик до різних думок про себе. І це вже не зачіпає. Зрештою, кожен автор – найчесніший критик для себе. Він сам знає ціну своїм творам. Врешті-решт, яка різниця: подобається це Петру чи Миколі? Головне, щоб я від цього мав задоволення.
Звичайно, приємно, якщо це комусь теж імпонує. Але у такому маленькому творчому середовищі часто особисте сприйняття автора накладається на його твори. Тому почути тут об'єктивну оцінку дуже важко. Все сказане про тебе треба сприймати радше через психоаналіз. А головне, працювати треба, а не заздрити!

Сашко, шкодуєш, що народився і живеш в Україні?

— Жодної секунди не шкодував про це. Навпаки, пишаюся цим. Не кожен європеєць живе у найбільшій країні Європи і належить до одного з найбільших народів нашого континенту. Ми маємо славну історію, самобутню культуру, талановиту літературу. А все інше у нас буде! Я в цьому переконаний.

Розмовляла Маріанна Шутко

Теги: Гаврош, еротична поезія, проза, піар

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати