Закарпатська поетеса Лідія Повх радить сильно триматися життя, бо за ним - прірва

Є такий жарт, що шлюб — це коли або чоловік цитує дружину, або дружина чоловіка. Як співіснують двоє письменників на кількох десятках квадратних метрів?

— Якщо серйозно, то сім'я існує на компромісах, поступливості й взаєморозумінні. Творчі люди – важкі, служіння мистецтву – жорсткий зразок егоїстичної поведінки. Наприклад, іти за хлібом чи готувати обід у той час, коли "пишеться", неприпустимо. На щастя, Слово "викрадає" нас із  чоловіком здебільшого в різний час, тому хтось працює за комп'ютером, а хтось займається побутом. А ще є різні стадії творчого процесу. Обдумувати сюжет чи створювати задум можна, коли чистиш картоплю чи готуєш салат. Знаєте, скільки рядків так написано?

А про щойно написане з кимось ділитесь?

— Майже ніколи. Хоч цікаво почути думку збоку, виношу на люди те, що "відстоялось". Задум — як птиця: він прилітає обережно, а обговорення його відлякує, робить не твоїм, втрачається сокровенність. Це потрібно, мабуть, початкуючим авторам. Зрілим це заважає. І сильним теж.

У вас є вірш "Прив'язана". Коли б вам випало поміняти країну, час, життєві обставини, від чого було б найнестерпніше відриватися?

— Мабуть, від себе, тутешньої: людина непомітно обростає звичками, манерами, проймається голосами і запахами, що тут і тепер. Якщо не відриватися від себе, вчорашнього, то як тоді іти вперед? Життя – це і є постійне відривання від умовної прив'язі, ба навіть рідних вулиць, місця роботи. Спочатку боляче, а потім розумієш — на користь. Найважча втеча – від самого себе. І не місце проживання важливе – важливий ти сам, твої внутрішні установки. А вірш "Прив'язана" — про ту, яка з певних причин не може відійти від себе, минулої.

Ще один вірш мене зупинив: "Чому ми любимо ґудзики? Вони — наша варта. В кожного — своя". То що це за варта така?

— Якось довелося  пережити клінічну смерть, і в тунелі, куди летіла свідомість, я побачила далеке світло й відчула біля себе легкий шум, мов листя дерева чи крила. Можливо, це й був той охоронець? Він зупинив мене, якось без слів передав: ще не час. І тоді я прийшла до тями. Досі, вже 20 років, ходжу під враженням: життя – канат, треба його сильно триматись, за ним — прірва. Завдячую інтуїції, вона попереджає про небезпеку, підказує, чого очікувати від нового знайомства, кого остерігатись, що варто обов'язково зробити. У сні до мене приходять важливі рішення, інколи ідеї чи вірші.

Лідія Повх, яка пише для дітей і дорослих, — це дві різні людини? Для кого легше твориться?

— Скажемо так: це одна людина в різних вікових параметрах. Перша лише вийшла на життєву стежку – легко вистрибує, дражниться, для неї весь світ – за іграшки. Друга – зріла, з багажем пережитого, яка, проте, не соромиться своїх років. Вірші для дітей і вірші для дорослих виникають у різних частинах мене. Був час, коли писалося тільки для дітей – тоді у мене були діти, я була дитиною ще при живій матері, свекрусі й свекрові, які мене дуже любили. А сьогодні все більше тяжію до серйозної лірики. І щоб не бути скутою банальними римами, обираю верлібр. Поділяю думку Еліота, що письменник розширює рамки мови, чи то пак творить нові коди свідомості.

Якою є українська дитяча література загалом?

— Цікавою. Вона на підйомі. І це та точка нашої літератури, яка інтенсивно "дихає".Звичайно, в ній є, як і завше, багато такого, що безслідно зникне, відпаде (стереотипні сюжети, "сірі" герої, невідповідні дитячій душі нудні й нескінченно довгі розпатякування). Дитинство має свої ключі, свою мову і бачення. І дитяча література має бути такою ж. А ще вона має бути національно маркованою. Не тим, що герой носить вишиванку, хоч і це не відкидається, а тим, що він думає і діє по-нашому. По багатьох письменниках залишаться гарні зерна. Вірю в силу слова Анатолія Качана, Марії Людкевич, Галини Малик. Шкода, що нема у нас належної критики. Тоді багато хто з випадкових у літературі людей пішов би займатись чимось більш відповідним для себе, а не марнував би життя і не відвертав читача від книжки. Адже справжня дитяча книжка – завжди свято.

Якою вам бачиться дитяча література на Закарпатті?

— Вона – далеко не маргінальна. Тут працювали Олександр Духнович, Марійка Підгірянка. Ми маємо трьох лауреатів премії імені Лесі Українки. Проте головним є те, що у нас є неповторні образи, сюжети, оригінальні на всеукраїнському, ба навіть світовому тлі підходів до зображення. Традиційно сильні поезія та проза. Слабша – драма.

Чи багато письменників сьогодні пише для міських дітей?

— У дитячому світі міська чи сільська тематика не такі вже й важливі. Тут діють свої закони, у яких пріоритет надається спілкуванню з дорослими та однолітками, існуванню таємниць, особливостям вікової психології, сімейної педагогіки, принципів моралі. Дитина з захватом сприйме книжку, де події розгортатимуться на дні озера чи в печері, а це яка – міська чи сільська тематика? Для дітей більше важать символи, за якими ховаються архетипи колективного підсвідомого, різні страхи, перемога добра. Мене більше хвилює те, що сьогодні  майже відсутні реалістичні оповідання про школу, життя сучасних підлітків, нема науково-популярних книжок для дітей. Письменникам здається, що дитині цікаві тільки фентезі, казки... Але як педагог зі стажем, дозволю собі заперечити. Діти хотіли б себе побачити в реальному житті, знайти відповідь на багато проблем із своїх стосунків, зі спілкування з дорослими. Це розуміли радше наші попередники, у них маємо вчитися.

 У вас чимало книг, причому різножанрових. Що порадите письменникам, як їм рухатися в лабіринтах книговидання?

— Мабуть, знайти таку країну, де розуміють роль письменника і книжки, де діють різні програми підтримки творчих людей. Але ж письменник прив'язаний до рідного слова, а такої країни, крім України, нема. Тож батьківщину, як відомо, не вибирають. Раджу призвичаїтись, знайти професію, яка б не "роз'їдала" творчість: журналістику, викладацьку діяльність, сферу наукових досліджень, бібліотечну справу. Намагайтесь принаймні оточити себе тими, хто вас розуміє. А ще досвідченими і висококультурними друзями, які порадять і підтримають. Уникайте корисливих, заздрісних і злих. Знайдіть свій спосіб релаксації.

"Засвіти мене" — просите ви в одному зі своїх віршів. То що може засвітити Лідію Повх сьогодні?

— З роками стаєш мудрішою, у чудеса не віриться. Колись мені дуже хотілося пожити в Португалії, відвідати Африку, Аляску. Я б і сьогодні туди поїхала. Але не як заробітчанка, Боже упаси! Гідність не у грошах, власне, не це головне. Все більше і більше тягне у рідні гори. Скільки цікавого поруч! Скільки цікавого таїть у собі людина! А вірш, про який ви згадали, дуже інтимний. Він написаний від імені зрілих жінок,  про те, в чім жіноче серце саме собі боїться зізнатись.

Коли б були засновником нової літературної премії на Закарпатті, кого б нагородили у номінаціях "най... най... най"?  Які номінації ви б загалом вигадали самі?

— Боюся роздавати ярлики. І сама їх не приймаю.  "Най..." заперечується педагогічним і життєвим досвідом. Знаю одне: усе відносне. З ракурсу часу найсміливішим чи найнесподіванішим може виявитися зовсім не той, кого таким уважають сьогодні. І всі премії – це лиш дрібна винагорода за хрест Слова. От щойно на конкурсі "Кращий читач року" 12-літній хлопчина з захватом оповідає про свого вигаданого героя. І так щиро в це вірить! Скільки фантазії! Устами цього підлітка говорить саме дитинство. От де в нас справжні письменники-фантасти!.. Колись схожого оповідача ми відкрили на обласному зльоті творчої молоді. Проте далі, ось уже кілька років, мовчання. Хто знає, як складеться доля у "най...най..."! Адже становлення творчої особистості залежить від багатьох факторів. Досягає успіху найбільш терплячий, найбільш наполегливий, найпрацьовитіший. Згадаймо слова І. Стравінського, який визнавав, що талант у творчості – це тільки один відсоток, а все інше – праця.

Чого бракує нині письменникам, щоб читачі охоче віддавали гроші за їхні книжки?

— Щирого читача. У книжки великі конкуренти – інтернет, кіно- та відеопродукція. За визнанням Ортеги-і-Гассета, "бунт мас" позначається домінуванням споживацьких настроїв. Письменник, який працює на догоду таким настроям, отримує ілюзорну радість: його читають більше, ніж тих, хто поруч. Проте це радість на мить. Минає час – і таку книжку, як і її автора, змітає вітром. Це як будинок із картону. А справжнє – це література великого болю, великої радості, вселюдських проблем, символічних узагальнень. Саме тому серйозний читач сьогодні все більше тягнеться до літератури факту – документалістики, мемуарів, епістолярію.

Як гадаєте, чи потрібно сьогодні літератору бодай краплі піару?

— Скоріше бодай краплини об'єктивної критики. Це не справа письменника – піар. Письменник повинен мати доступ до читача (цього й бракує у наших умовах), а читач має мати об'єктивну інформацію про літературний процес.  Історія авторки романів про Гаррі Поттера Дж.Роулінг – яскраве  свідчення результату піар-технологій. Протиріччя  в тому, що геніальний піарник не вживається в одній шкурі з великим письменником: одне одному суперечить. А.Чехов чи Дж.Лондон – щасливі винятки з правила. Тож і маємо сьогодні, принаймні на регіональному обрії: письменники високої культури пера без піару і графомани на гребені рекламних хвиль. Піаром можна ввести в оману тільки плебея. Читач — духовний аристократ легко відділяє полову від зерна.
Негативно ставлюся до того, коли журналіст-автор використовує робоче місце для свого ж піару: брудно, неетично. Щодня виступаючи перед учительською аудиторією як доцент Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти, ніколи не дозволяю собі подібного. У моїх лекціях завжди знаходиться належне місце як нашим попередникам, так і сучасникам чи молоді. Адже письменник — завжди поруч з поняттями "совість" і "правда".

Мар'яна НЕЙМЕТІ.
 

Теги: Лідія Повх, поетеса, вірші, література

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати