Якою мовою маємо спілкуватися зі Всевишнім?

Полеміка триває й досі і стала актуальною також і на Закарпатті. У нашому краю це питання поглибилося ще й тим, що з початку 90-х років минулого століття відновлені православні монастирі Закарпаття, що були ліквідовані на початку 60-х років, і тепер майже всі у богослужіннях використовують церковнослов'янську мову з російською вимовою, чого раніше ніколи у нас не було. Не забуваймо, що впродовж тисячолітнього перебування Закарпаття в межах чужих держав віруючі зуміли зберегти свої обряди, звичаї, традиції, духовні та культурно-національні цінності.

Відомо, що всі світові катастрофи починаються з дрібної диявольської думки в одній голові. Тому інколи від деяких церковнослужителів можна почути, що наша рідна українська (руська) мова не богоугодна, що нею не можна молитися чи співати духовні пісні. Навіть і богослужбовий спів, яким здавна користуються православні віруючі Закарпаття, окремі батюшки вважають уніатським і стверджують, що тільки московський спів єдиноправильний, канонічний. З їх уст можна почути: „Тєбє Госпаді", „Прєчістую Багародіцу пріснодєву", „Утєшітєлю благіх", „хлєб наш" та інші слова молитов, а деякі священики навіть проповіді здійснюють мовою сусідньої держави. Православні віруючі Закарпаття кажуть, що спотворені слова на російський лад, незрозумілі проповіді, виголошені мовою сусідньої держави, не викликають у них позитивних емоцій, що їх сподіваються отримати у церкві, що все це від лукавого, який хоче посварити нашу єдину церкву, і сприймають це як святотатство, обурюються цинічним знущанням, зневажливим ставленням до наших святих традицій та обрядів і не люблять, коли хтось викривляє Божі слова. Цим церковні ієрархи свідомо чи несвідомо провокують міжнаціональний та міжрелігійний розбрат, вони скорилися обставинам, зрадили себе в собі, запродалися лукавому „задля лакомства нещасного". Чи може в такій ситуації виникнути ота найвища спорідненість душ, що допомагає жити, а інколи й тримає людину на цьому світі?

Прикро, що не лише священики, але й семінаристи під час богослужіння читають церковнослов'янський текст з російською, а не з нашою вимовою. Звідки це все береться і ким нав'язується? Адже викладачі місцевих семінарій тутешні. Спробуймо без жодних емоцій, без упереджень розібратися в цьому питанні.

Як старші люди, так і молодь скаржаться, що й третини не розуміють читання Євангелія, апостола чи псалмів церковнослов'янською мовою з "великороссийским наречием". Так, зовсім незрозумілі для віруючих слова „Вскую шаташася язици, і людіє поучишася тщетним (Псалом 2:1). Далі у тому ж псалмі читаємо: „Упасеши я жезлом желізним, яко сосуди скудельничи сокрушиши я". Або з апостольського послання: "Но яже ми бяху приобритенія сія вміних Христа ради тщету. Но убо вміняю вся тщету быти, за превосходящеє разумініє Христа Ісуса Господа моєго" (Філіпіс., 3:7-8). Таких прикладів можна навести сотні. Як Божий храм може стати світильником нашої душі, коли в переважній більшості в ньому панує суржик, а ще й напівзрозуміла церковнослов'янська мова?
Ось як О.Довженко (1894 — 1956) розповідає про свого діда Семена: „Він був письменний по церковному і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні ми не розуміли прочитаного і це завжди хвилювало нас як дивна таємниця" (О.Довженко. Кіноповісті. Оповідання. – К., 1986. – С. 435). Сучасний єпископ Іларіон (Алфєєв) слушно стверджує: У "богослужбових текстах, які використовуються в Православній Церкві..., є перепони, з якими зустрічаються прихожани, — це церковно-слов'янська мова, яку не всі добре розуміють" (Срібна Земля. – 2007. – 23 черв. – С. 7). А варто б так читати і сприймати Святе Письмо, щоб не пропустити повз вуха жодного слова, щоб кожен прочитаний чи проспіваний рядок навіки відбивався на скрижалях пам'яті, щоб Божими словами остаточно пробудити серця віруючих, достукатися до найсокровенніших потаємних глибин і повести за собою у світ Божих настанов і справедливості.

Актуальними є і нині думки, висловлені відомим ученим О.Бодянським (1808 – 1877) понад 160 років тому: "Минула вже пора мавпування. Ні, в теперішній час... всякий народ хоче залишатися тим, чим він є, чим він може стати... Хоче бути собою, жити своїм корінним життям, мислити своєю головою, відчувати своїм серцем, бажати своєю волею, діяти сам з собою безпосередньо й, таким чином, жити всіма силами свого буття, стати цілком народним". Нині кожна людина, сповна розуму, усвідомлює, що є Україна, є нація, є держава, є її земля і народ – то й мова у нас українська. Інших дискусій не може бути! Однак цьому противиться диявольська мара, що блукає селами й містами України, навіть у парламенті чи уряді примощується.

 І хто буде відповідати перед Богом за те, що люди не розуміють того, про що йдеться на богослужіннях? Чи не тому наша молодь ставиться прихильно до тих віровчень, де богослужіння ведеться зрозумілою мовою, чи не тому серед віруючих у православних церквах молоді віком десь від 15 до 30 років – не більше 10 відсотків? Чи задумуються священики над цією проблемою? Не говорячи вже про те, що при багатьох православних церквах, на відміну від інших конфесій, з молоддю майже не займаються.

Принизливе ставлення до рідної мови, місцевих звичаїв, традицій вражає порядних віруючих кричущою несправедливістю, до якої схвально ставляться хіба що у надто морально деградованому середовищі. Для церковнослужителів дороговказом мають бути слова з Євангелія від Матвія: "... за всяке пусте (маємо на увазі незрозуміле або образливе – І.Х.) слово, що промовляють люди, складуть рахунок у день судний. Бо кожний за свої слова оправданий буде і за свої слова осуджений буде". Втрата совісті, честі, людської гідності, відповідальності за інших супроводжує тих душпастирів, які тим чи іншим чином починають втрачати зв'язки з суспільним організмом, лишаються один на один із своїм духовно збідненим, морально не визначеним „я".

Щоб переконатися, чи в словах окремих священнослужителів є істина в тому, якою мовою треба молитися Богу, давайте звернемося до Святого Письма, натхненого Господом, і що є головним каналом, через який Він спілкується з людством у наш час. Спробуємо знайти істину, посилаючись виключно на Святе Письмо та інші історичні джерела.

У Біблії чимало місця приділено тому, що противною Богові є відмова народу від Його найвищого дару – рідного слова, бо "усяке добре давання та дар досконалий походить згори від Отця світил, що в Нього нема переміни чи тіні відміни". Про це чітко сказано в Соборному посланні святого апостола Якова (1: 17). Із Старого Заповіту варто, наприклад, навести ті рядки із Книги Естер, де сказано, "щоб кожен чоловік був паном у домі своєму і говорив мовою свого народу" (1:22). А в Книзі Неемії читаємо, що пророк був обурений, що його народ відступився від Божих законів мови і віри, почав утрачати свою самобутність: "Тими днями бачив я також юдеїв, що брали собі за жінок ашдодянок, аммонітянок, моавітянок. А їхні сини говорили наполовину по-ашдодському і не вміли говорити по-юдейському, а мовою того чи того народу. І докоряв я їм, і проклинав їх, і бив декого з них, і рвав їм волосся, і заприсягав їх Богом... Запам'ятай же їм, Боже мій, за сплямлення священства та заповіту священичого з левитського! І очистив я їх від усього чужого... Запам'ятай же мене, Боже мій, на добро!" (13:23-31).

У Новому Заповіті теж визнається мовне розмаїття людства і звучить палкий пафос благовіствувати й молитися зрозумілою мовою. Так, Святий Дух у вигляді вогняних "язиків" зійшов на 50-й день після воскресіння Христа на апостолів саме для того, аби євангельська звістка про спасіння линула до серця кожного народу дарованою Богом рідною мовою, в тому числі й українською мовою, бо в Бога всі народи і всі мови рівні. У Святому Письмі читаємо: "І з'явилися апостолам язики поділені, немов би огненні, та й на кожному з них по одному осів. Усі ж вони сповнилися Духом Святим і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав... В Єрусалимі перебували люди побожні від усякого народу під небом... та й дивувалися, бо кожен із них тут почув, що вони розмовляли їхньою власною мовою!..., що говорять вони про великі діла Божі мовами нашими!" (Дії Св. Апос., 2:3-6, 11).

Про важливість використання зрозумілої мови в Церкві писав у Першому посланні до коринтян апостол Павло, присвятивши цьому цілий розділ: „Як багато, наприклад, різних мов є на світі – і жодна з них не без значення! І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві, і промовець чужинцем мені. Ось тому, хто говорить чужою мовою, нехай молиться, щоб умів вияснити. Бо коли я молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду. Ну, то що ж? Буду молитися духом і буду молитися й розумом, співатиму духом і співатиму й розумом. ...Дякую Богові моєму, – розмовляю я мовами більше всіх вас. Але в церкві волію п'ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою" (1 Кор., 14, 10-19). Це вічні цінності, тому й актуальні сьогодні, що непідвладні часу, як і наші гріхи й пороки. Із Святого Письма випливає, що кожний народ є обраний Богом для виконання своєї місії на землі.

Мовознавець В.Федоренко у статті "Рідна мова – Божа благодать" переконливо наголошує, що "рідна мова є одним із найголовніших у Божому законі, дотримання якого дає людині благодать, а всі намагання відкинути цієї Божої настанови, замінити мовну розмаїтість світу однією чи кількома, найбільш поширеними й нібито найбільш довершеними мовами чи витворити задля цього якусь єдину нібито універсальну мову є викликом Божому промислові, тяжким гріхом гордині, що заслуговує на покару" (// Дивослово. – 2009.- № 2.- С. 3).

Здається, що деякі наші богослови загубили ключ до розуміння Святого Письма або на догоду російському великодержавному шовінізму замовчують ті місця із Святого Письма, де конкретно вказано, що молитися Богу і пропагувати Боже слово треба зрозумілою мовою.  Якщо отці духовні відкидають те, що їм не подобається у Святому Письмі, натомість залишають лише те, що вважають за потрібне, то про яку повагу до слова Божого може йти мова? Вони не дотримуються повчань Святого Письма, отже, стають безбожниками, злочинцями, насильниками, що ми спостерігаємо з їхніх учинків. Бо ж сказано: "Хто від Бога, той слухає слова Божі; ви тому не слухаєте, бо ви не є від Бога" (Ін. 8:47). І далі: "Якщо любите Мене, то виконуйте заповіді Мої" (Ін. 14:15).

Усвідомлене сприйняття прочитаного чи почутого під час співу допоможе всім "голодним і спраглим Правди" (Мт. 5, 6) увійти в світ, де щоденне крихке людське життя пригортає до себе Той, Хто вивищується над будь-якою слабкістю і смертю. У храмі повинна панувати загальна атмосфера взаєморозуміння і доброзичливості. Отже, у згаданому вище посланні апостола Павла чітко сказано, що нам робити, аби сподобатися Богові, аби виконувати його заповіт у мовному питанні пропаганди Божого Письма. Хто виступає проти слів апостола Павла, той підбурює людей не слухатися Бога, бо ж Святе Письмо тому, хто писав, було натхнене Богом. Він записував Божі думки, а не свої. Ще раз наголошуємо: такі істини не вигадали недосконалі люди, це натхнені норми від Бога, котрі він ніколи не скасовував (Галатів 1:8; 2 Тимофія 3:16).

У Святому Письмі міститься слово Бога, передане людству через особливих людей – апостолів і пророків. І це слово Бога правильне для всіх часів і народів. Воно є визначальним чинником християнської віри і поведінки. Прості і разом з тим великі та вічні істини Святого Письма стають для всіх  нагальними, програмними вимогами.

Рівноапостольні святі Кирило і Мефодій сповна віддали себе просвітительській роботі і створенню незалежної від німецького єпископату церкви. Відомий вітчизняний історик М.Лучкай писав: "Ці мужі обходили, як апостоли, села й хутори, великі й малі міста і скрізь відправляли богослужіння на рідній мові, пояснювали віруючим св. Євангеліє, але більш за все співаючи грецьку літургію, перекладену на слов'янську мову, зуміли не лише у душах слухачів викликати подив, але і їх серця пом'якшити для розкаяння" (Лучкай М. Історія карпатських русинів. – Т. 2. – Ужгород: Закарпаття, 2000. – С. 56). Цьому всіляко противилися німецькі священики латинського обряду, які писали скарги римському папі, що посланці Візантії „славян моравських противо науки римской церкви наставляют", здійснюють богослужіння не на „священній" мові. А тоді, зокрема у ІХ столітті, в Європі панувала так звана „триязична догма", за якою „священними" визнавалися тільки три мови – латинська, грецька та єврейська і тільки цими мовами дозволялося проводити літургію. Вони докоряли візантійським місіонерам, що „ми знаємо тільки три мови, в яких можна славити Бога: єврейську, грецьку, латинську". Так нині деякі наші церковнослужителі твердять, що тільки церковнослов'янською мовою можна славити Господа Бога.

Нагадаємо для тих, хто живе лише минулим, що сьогодні переважна більшість народів (національностей), що визнають католицьку віру, богослужіння проводять своєю рідною мовою, бо латинська мова для них нині вже мертва, незрозуміла. Але щоб надати належне тій мові, через яку вони свого часу пізнали воскреслого Христа, в окремих місцях (давно зрозумілих для всіх) співають, моляться латинською мовою. Віддаючи честь церковнослов'янській мові, православні теж могли б так чинити, як це роблять, наприклад, серби, що мені самому доводилося чути. Богослужіння проводять рідною мовою, а окремі місця – церковнослов'янською.

Московська церква на підставі так званої канонічності старослов'янської мови прагне не тільки утримати в межах імперії духовно поневолений народ, а й асимілювати його під цим політичним гаслом. Старослов'янські церковні книги, що зіграли свого часу значну просвітянську роль, стали потім засобом насаджування економічного й духовного рабства. Російський політичний діяч ХVІІ ст. Ордин-Нащокін висловився відверто: основою політичного підпорядкування є підпорядкування духовне. Так воно зараз і виходить.

До речі, і церковнослов'янська мова впродовж віків теж зазнала великих змін у всіх слов'янських народів; кожен з них старовинну мову (колишню староболгарську, якою болгари давно вже не розмовляють) старався наблизити до своєї рідної. На жаль, навіть у такій формі, в якій вона залишилася для нас сьогодні, – малозрозуміла. Навряд, чи Всевишньому це угодно.

Стосовно мов рівноапостольний Кирило відповідав просто, але переконливо: „Чи не на всіх ллється дощ від Бога? Чи Сонце не однаково світить на весь світ? Чи не всі ми дихаємо одним і тим же повітрям? Як же вам не соромно приймати тільки три мови, а іншим племенам наказуєте бути сліпим і глухим? Бог по-вашому або немічний, або не може дати того, або заздрісний, бо не хоче? Нам відомо, що багато народів уміють славити Бога кожний своєю мовою"    (Данилюк Д. Історія Закарпаття в біографіях і портретах (з давніх часів до початку ХХ ст.). – Ужгород: Патент, 1997. – С. 12).

Ці слова святого Кирила були почуті всім слов'янським світом. У 893 р. у тодішній столиці Болгарії м. Преслав відбувся великий народний Собор, який зрікся греко-римської писемності і офіційно впровадив слов'янську писемність і літературу, проголосив слов'янську (староболгарську) розмовну мову офіційною, державною, літературною і церковною на всій території тодішньої держави. Цим самим Собор надав права всім іншим слов'янським народам говорити, писати та створювати літературу власною живою народною мовою, створив умови для розвитку національних культур (Див.: Радєв С. Болгаристика – наука про Болгарію // Український історичний журнал. – 1990. – № 3. – С. 64). А тоді, у 60-х роках ІХ ст., для проведення богослужіння слов'янською мовою потрібний був дозвіл римського папи. Справа ускладнювалася й тим, що священики-латинники всіляко переслідували Кирила й Мефодія, робили на них доноси у Рим. Кирило й Мефодій переступили межі освячених тоді й суворо реґламентованих вірувань і переклали Святе Письмо слов'янською мовою.

Академік Василь Німчук справедливо наголошує: „Рідна мова – основне і найдосконаліше знаряддя культуротворчості народів, засіб адекватної, повноцінної духовно-релігійної діяльності та щирої розмови з Небом. Уведення рідної мови в конфесійну практику є природним і логічним. Воно спричиняється потребою звертатися до Бога й святих мовою своєї душі та природною повагою до материнського слова" (В.В.Німчук. Українська мова – священна мова // Людина і світ. – 1993. – № 2-3. – С. 38).

Справді, читати і сприймати Слово Боже, звертатися до Господа рідною мовою є живим утіленням Христової заповіді Його Апостолам про потребу проповідувати Євангеліє по цілому світу всім народам. А проведення богослужіння рідною українською мовою на рідній землі, читання цією ж мовою релігійних книг розширюватиме знання з історії релігії та церкви, сприятиме інтелектуальному збагаченню кожної особистості.

Прикладом поваги до мови свого народу є сам Ісус Христос. Слова розп'ятого Ісуса, сказані рідною мовою, – вірш із Псалтиря (ХХІІ, 2), – залишали навіть перекладачі Євангелія грецькою і латинською мовами, а за ними й перекладачі Святого Письма іншими мовами: „Елі, Елі, лама савахтані?" Цебто: „Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?" ...А Ісус знову голосом гучним іскрикнув – і Духа віддав..." (Матвія, 27: 46, 50).

Відомо, що Ісус Христос у своїй проповідницькій діяльності користувався галілейською говіркою, а не спільною й загальнозрозумілою для всіх ізраїльських племен арамейською. Отже, справжній християнин в усьому має наслідувати спосіб Ісусового життя і не відступати від Його заповідей, у тому числі й не відмовлятися від рідного слова. Це нас стосуються Його слова: "Я – світло для світу; хто піде за мною, той не ходитиме в темряві, але матиме світло життя" (Іоанна, 8:12).

Христові учні – апостоли – теж не гордували своїми рідними діалектами. Петрові, котрий з боязні відрікався, що він учень Ісуса, присутні на подвір'ї первосвященика Каяфи казали: „І ти справді з отих, та й мова твоя виявляє тебе" (Мат., 26: 73), „Поправді, ти з них, бо ти галілеянин. Та й мова твоя така сама" (Марка, 14: 70).

Кожна людина із здоровим глуздом розуміє, що найцінніший та найбільший скарб, що дав Господь людині, – це Слово. Ніхто із земних істот не володіє словом, тільки людина. Мова – це найдорожчий Божий дар. Часто від православних віруючих можна почути: якщо Господь створив український народ і його мову, то значить, що йому потрібні і цей народ, і його мова. Доречно пригадати тут слова одного з колишніх православних митрополитів Івана Огієнка: „Кожна віра найміцніше зв'язана з рідною мовою народу, бо рідна мова – то основний родючий ґрунт віри". Варто прислухатись і до слів митрополита Василя Липківського, що "єдиний шлях і нам, українцям, наблизитись до Христа, — це наша рідна мова. Вона тільки дасть нам розуміння Слова Божого, Його святого голосу, і по Його голосу ми потрапимо на певний шлях до Нього" (проповідь "Рідна мова – шлях до Бога").

Переклади Біблії українською мовою, що здійснили П.Морачевський, П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, І.Пулюй, І.Огієнко, І.Хоменко та інші, "свідчать про самодостатність, розвиненість нашої мови, її спроможність і передати все багатство й осяжність закладеного у Святому Письмі духовного космосу, і обслуговувати найширший спектр суспільних потреб українців, зокрема й у царині церковно-релігійного життя" (Федоренко В. Зникомість мов: українські перспективи крізь призму світового досвіду" // Дивослово. – 2010. — №2. – С. 46).

Богослужбова мова, в просторі якої час ніби завмирає, мусить теж змінюватися, реагувати на зміни світу, щоб не втратити зв'язку з ним і впливу на нього. Ми ж не вертаємося до тих часів, коли Христос з апостолами ходили пішки по землі, а намагаємося не відставати від сучасної цивілізації, користуємося її благами Впродовж століть діяльність священнослужителів еволюціонувала до сучасного стану, керуючись потребами суспільства, відповідальністю за його розвиток. Незважаючи на всі старання Російської імперії зруйнувати культурний потенціал українського народу, він таки має його достатньо, але розпорядитися ним ще не вміємо. Цінність цього потенціалу — у його культурному різноманітті.

Богослужіння у нас поки що виконується старослов'янською мертвечиною, яку ніхто повністю не розуміє. Адже мертва мова формує, омертвляє чуття, спотворює і саму суть думки. Хоча церковні твори вже перекладені на сучасну українську літературну мову, щоб ними могли користуватися всі віруючі. Тож нехай зберуться вчені-богослови, вчені-мовознавці й вирішать, котрий найкращий переклад або здійснять новий переклад і канонізують його. Бо ж відомі слова з Святого Письма: "Істинно кажу вам: що зв'яжете на землі, те буде зв'язано й на небі..." Українська мова має незаперечне право на повнокровне функціонування у сфері богослужіння.

Вважаємо, що можна б канонізувати "Тлумачний путівник божественною літургією (Оновлене видання)", підготовлений Іонафаном (Єлецьких) архієпископом Тульчинським і Брацлавським (Київ, 2008. – 150 с.). Давно настав час виконувати настанову псалмоспівця Давида: "Співайте Богові нашому, співайте розумно" (Пс. 46: 7-8). Дуже вдало розтлумачив це преподобний Амвросій, старець Оптинський: "Співати розумно – означає розуміння того, що ми співаємо або слухаємо у церкві". Привертають увагу на четвертій сторінці слова Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, Предстоятеля Української Православної Церкви: "Я радий буду, якщо на всіх мовах славитиметься ім'я Господнє". Було б добре, щоб ці слова якнайшвидше перетворити в життя насамперед в Україні і щоб ми славили Господа своєю рідною, українською мовою.
Представники духовенства, не  виконуючи настанов Святого Письма, беруть приклад з комуністів, які не спромоглися й донині реалізувати партійну резолюцію ще 1919 року, де наголошувалося: "Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т. п.) протягом століть придушувалася царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП ставить в обов'язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури... Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план...".

За твердженнями психолінгвістів, сила слова може бути величезною у письмовій чи друкованій формі, але ще більшою – під час слухового сприйняття. Існують спеціальні техніки підсвідомого впливу на психіку людини за допомогою використання певних мовленнєвих прийомів. Талановиті оратори заряджають натовп словом, і той готовий іти за ними куди завгодно. Чи може припасти до душі навіть найбільш побожній людині таке напівзрозуміле Святе Письмо, де панує негативна аура? Чи не тому так мало по-справжньому віруючих людей?

Ті, що проводять на Закарпатті богослужіння чужою нам вимовою, насамперед принижують самих себе, вносять в українське суспільство болючу дисгармонію. Чи ж відають духовні отці, які підтримують таке богослужіння, і ті політичні сили, які його відстоюють, що таким чином вони віддаляють від своїх дітей і внуків перспективу жити в благополучному суспільстві?! О Господи, дай змоги нашим окремим духовним пастирям зрозуміти цей момент істини.

Треба, щоб церковнослужителі дотримувалися того, що сказано Божим Духом через апостола Павла: „Тільки поводьтеся достойно Євангелія Христового" (Филип'ян 1: 27). І далі він застерігає: „Багато є тих, що про них я часто говорив вам та й тепер з плачем говорю, які поводяться як вороги Христового хреста. Їхній кінець – погибель, їхній бог – черево, їхня слава – у їхній ганьбі, вони думають тільки про земні речі" (Филип'ян, 3: 18–19). В іншому місці теж зустрічаємо застереження душпастирям: "В останні дні... вони любитимуть задоволення, а не Бога і лише будуть робити вигляд, що виявляють відданість Богові, але зречуться її сили" (2 Тимофія, 3:1-5).

Іноді доводиться чути скарги від окремих духовних отців, що він, мовляв, закінчив Одеську духовну семінарію або Московську чи Санкт-Петербурзьку духовну академію, де навчання проводилося російською мовою. Але там їм викладачі наголошують, що ви повинні пристосовуватись до місцевих умов, звичаїв, обрядів, які існують на парафії. Таким батюшкам треба перебороти егоїзм, лінощі, освоїти літературу українською мовою, думати не про себе, а про довірених їм парафіян. У таких випадках варто користуватися настановами апостола Павла: „Не робіть нічого... з марної слави, але вважаючи в покорі один одного за більшого від себе; майте на увазі користь не власну, а радше інших" (Филип'ян 2: 3–4), тобто віруючих, за спасіння яких священики відповідають перед Богом.
Наші віруючі уже не одне століття користуються цією напізрозумілою мовою. Частина з них настільки глибоко переконана у її присутності, що не хоче бачити і чути жодних доказів, котрі привели б їх до зрозумілої мови. Вони стають безпомічною жертвою, сліпо наслідуючи традицію, що передавалася від діда-прадіда. Однак не треба боятися перевіряти, чи наші переконання узгоджуються з Божим Словом. Сама Біблія заохочує, аби ми, перш ніж щось прийняти, "перевіряли, чи воно правильне" (1 Фессалонікійців, 5:21). Отже, треба застосовувати біблійні принципи в житті: виконувати Божі вимоги щодо користування мовою в богослужінні й уникати того, що Бог забороняє. Апостол Павло відверто застерігає: "Не обманюйтеся: над Богом не поглузуєш, бо що людина посіє, те й пожне" (Галатів, 6:7). Не уподібнюймося до того чоловіка, котрий чув Ісусові слова, але не виконував їх. Безглуздий чоловік обманював себе, думаючи, ніби збудує міцний та безпечний дім на хисткій основі з піску. Берімо приклад з "розумного чоловіка, котрий побудував свій дім на скелі". Ісус назвав його розсудливим, адже він не тільки чув Ісусові слова, а й "виконував їх" (Матвія, 7:24-27).

Деякі сучасні отці духовні, на жаль, змушені служити не Богові, а щоденному, підлому призначенню – бути маленькими гвинтиками у великій машині російського великодержавного шовінізму. Вони зовсім не вникають у зміст слів, які щонеділі повторюються на Літургії: "Благословен, хто йде в ім'я Господнє!"

Суть поневолювачів відома: показати велич завойовника, змусити чуже визнати сильнішим, кращим від свого, переконати, що своє не варте того, щоб його берегти, навпаки – робить тебе смішним, не дає змоги сягнути величі.

Так, під час зустрічі зі студентами й викладачами Ужгородської української богословської академії ім. св. Кирила і Мефодія один із церковних високопосадовців спочатку кілька хвилин виступав українською мовою, а потім заявив: "Оскільки я слабо володію українською церковною термінологією, то перейду на російську мову". І потім весь виступ провів мовою сусідньої держави. Оголошуючи лекцію російською мовою, таким чином вирішив приєднатися до хору шовіністів, що вже кілька століть співають нам про неперспективність української мови. Крім цього, ця духовна особа цим виявила свою некомпетентність у царині предмета, який має роз'яснювати віруючим, подала приклад поганого виховання, духовного каліцтва у наш час, отруюючи свідомість слухачів бацилою меншовартості.

Душпастир намагався довести, що українська мова настільки бідна, що нею не можна перекладати Святе Письмо. І навів приклади, що слово "зонтик" в українському перекладі подають "розчепірка", а слово "укол" – "штрикавка". Це явна нісенітниця-вигадка, бо таких перекладів в українських словниках немає. Це про подібних священнослужителів сказано у Святому Письмі: "О ти сповнений всякого лукавства і всякого зла, син диявола, ворог усякої праведності! Чи перестанеш ти збивати з прямих доріг Господніх?" (Дії 13:10).

Зрозуміло, що це не може бути сприйнято інакше як акт глибокої неповаги до української мови, віруючих Закарпаття. У такий спосіб навряд чи можна заслужити добре ім'я. Та й чути такі проповіді – неприпустимо. Так може виступати тільки чужак-завойовник, колонізатор чи емігрант, тобто устами такого духівника промовляє лукавий. Ця людина чітко продемонструвала своє українофобство. І кому – студентам і викладачам духовної академії!

Відомо, що як театр починається з гардероба, так і людина починається з мови спілкування. Слухачі були здивовані. Після закінчення лекції один студент сказав: "Я не розумію тих священнослужителів, які ігнорують свою рідну мову. Адже це, зрештою, — зневага не лише до держави, а й рідної землі, на якій вони народилися і зросли, батьків, зрештою до Господа, який дав нам цей прекрасний дар – рідну мову". Інший студент академії зауважив: "Цей священнослужитель позбавлений дару Духа Святого, бо, живучи на Закарпатті понад 20 років, він так і не спромігся як слід вивчити української мови, мови того народу, серед якого живе".

Де таким людям те знати, що серед етнічних цінностей, які треба прищеплювати молоді, є рідна мова, природа, історія з її видатними діячами та знаменними подіями, культура, пісня, сім'я, родина, любов до праці, повага до релігії та звичаїв свого народу? Українською мовою народ створив сотні тисяч прекрасних, задушевних пісень, які чарують увесь світ. Недарма Іван Франко справедливо стверджував: "Зайва річ говорити про важність і вартість українських народних пісень. І серед суспільності і в науці вони мають вироблену славу. Се одно з найцінніших наших національних надбань і один з предметів оправданої нашої гордості". Хто не відчуває естетичної насолоди від українських народних пісень, того природа тяжко покарала. Від пісень плине живлюща вода, щоб напоїти спраглі душі.

На жаль, зустрічаються на Закарпатті такі священнослужителі, ще дуже часто. Так, недавно довелося бути свідком, як один монах у Свято-Миколаївському чоловічому монастирі, що поблизу села Нанково на Хустщині, "роз'яснював" прибулим туристам Святе Письмо. З його уст можна було почути такі "перли", що "ніякої української мови немає, то діалект російської і окремої держави Україна немає, бо то тільки окраїна Росії. І на Закарпатті безграмотні дяки і раніше, і тепер неправильно читають і співають у церквах з українською вимовою, бо треба так, як у Росії". Ось як деякі духовні отці, які не покладаються на власний розум, а запобігливо, ще й нині всякими способами намагаються плюндрувати, спотворювати правдиву історію нашого народу, щоб зупинити відродження української нації. Це вони євангельську любов до ближнього замінили на сатанинську ненависть.

З такими не хочеться й полемізувати, бо вони історії не знають, а живуть чутками, що їх поширюють некомпетентні особи. Затуманюють фальшивою, псевдонауковою й просто-таки безглуздою пропагандою й деякі викладачі в духовних семінаріях та академіях.  Протягом віків агресивно культивована Російською імперією психологія рабів і перевертнів дає себе знати, бо завжди знайдуться ті, що за шмат ковбаси готові й душу продати лукавому. Оті тридцять срібних від лукавого можуть запаморочити будь-кого, якщо основний зміст життя людини – ненажерливість і славолюбство.

Де їм те знати, що кожен народ дорожить своєю історією, бо історія – це джерело національної свідомості й ідентичності. Відомий римський державний муж Марк Тулій Цицерон говорив, що тільки тварина не цікавиться історією своїх предків. Вони ж, дилетанти та цинічні демагоги, не знають про те, що відділення літератури й мови Імператорської академії наук Росії 1905 року визнало, що українська мова не є діалектом російської, а є самостійна мова. А в жовтні 1999 року на ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було встановлено відзначення Міжнародного дня мови з метою збереження всього розмаїття мов і культур світу.

Володимир Мономах у "Посланні..." до синів застерігав: "Синове мої! Майте любов між собою... І якщо будете жити в любові між собою, Бог буде у вас і підкорить вам ворогів. І будете мирно жити. Якщо ж будете в ненависті жити, у чварах і незлагодах, то загинете самі і загубите землю батьків своїх, які здобули її трудом великим".

Геніальний актор, засновник українського класичного реалістичного театру, драматург М.Л.Кропивницький (1840 — 1910) самовіддано боровся проти спроб розглядати український народ як "плем'я", а його мову як "південно-російський діалект". Він писав: "Не сила більше терпіти гніт глуму, ганьбу поневолення духовного і морального, мовчати перед брутальним зневаженням загальнолюдських прав, елементарної справедливості...". "Пора зрівняти українське слово в усіх правах з російським, бо тільки рідна мова у церкві, в театрі, у літературі і в школі, не обмежувана цензурою, дає можливість застосовувати пригноблені сили з користю і успіхом на благо рідної Вітчизни". Проте, не маючи державного захисту, український народ не асимілювався, не втратив свою національну самоідентичність. Це Божий промисел зберіг нас як окрему націю.

Однак, як бачимо, є священнослужителі, які вдаються до прямого і брудного фальшування, різних вигадок і нісенітниць, що аж ніяк не личить духовним особам. Така безсумнівна брехня розрахована на довірливого споживача і є принизливою для людської гідності. Через підкупи, шахрайство іноді батюшками опиняються невігласи у рясах, яким правдиво мислити по-церковному, по-Божому не дозволяє ні убоге виховання, ні убога освіта. Їм треба пам'ятати настанову Святого Письма: "Якщо хтось зруйнує Храм Божий, того покарає Бог, бо Храм Божий святий, а храм сей – ви" ( 1 Кор., 3:17). Якщо священнослужителі русифікацією руйнують людські душі, створюють ворожнечу, то цим самим вони руйнують Храм Божий, яким є самі віруючі.
Спостерігаючи, що нині діється в монастирях і деяких церквах у зв'язку з переходом на богослужіння російською вимовою, виникає запитання: чи не затягнуть чорні сили православних віруючих Закарпаття в нове духовне рабство, нову унію, тепер уже – Московську? Ці чорні сили копіюють богослужіння в Росії і вірнопіддано імпортують в Україну. Така модель неприйнятна для нашого народу, який відрізняється від росіян як за геополітичними та економічними параметрами, так і за ментальністю.

Від сучасного церковного процесу на Закарпатті складається жахливе враження. Виконуючи чиюсь волю, цілеспрямовано проводиться злам історичної традиції, переривається зв'язок часів, знищуються ті ідеали, якими жили наші предки, коріння обрубують, душу нації ґвалтують.
І Франко у статті слушно стверджував: „Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими" фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації" (І.Франко. Поза межами можливого // Зібр. тв. у 50 т. – Т. 28. – С. 370). У колінопреклонстві перед російським великодержавним шовінізмом ми загубили справжню дорогу до храму правди, честі і поваги.

Отже, у Святому Письмі є достатньо обґрунтованих, неспростовних, переконливих доказів того, що молитися й славити Господа треба зрозумілою мовою, тобто на території України — нашою українською мовою. Бо ж написано: "...в церкві волію п'ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою" (1 Кор., 14, 9-19). А це станеться насамперед тоді, коли Українська Православна Церква буде Помісною, ні від кого не залежною, крім Бога, зі своїм патріархатом із центром у місті Києві. Тільки тоді наша Україна стане повноцінною державою. Її спасе віра, і ми воскреснемо. Такі незалежні Православні Церкви є у Греції, Болгарії, Сербі, Румунії, Грузії, Вірменії та інших країнах. Необхідно апелювати до класичних євангельських засад рівності між народами. Не панування однієї Церкви над іншою, а братерське єднання церков – ось провідний принцип, з якого повинна виводитися ідеологія Української православної церкви. У нашому суспільстві нагромадилося стільки зла і кривди, що, здається, примирити нас може лише Слово Боже.

Ми маємо пам'ятати, що люди, які дотримуються Святого Письма, зазнають благословення, а ті, хто нехтує Божими нормами, рано чи пізно відчуватимуть душевний біль і будуть покарані. Тож наскільки мудро слухатись Бога та здобувати його схвалення! Сам Господь нагадує: "Хто мене слухає, той буде жити безпечно і буде спокійний від страху перед злом!" (Приповістей, 1:33). Будемо сподіватися, що духовенство визнає свої помилки та візьметься нарешті за розум і буде не вибірково, а повністю виконувати приписи Святого Письма.

Серця віруючих нашого краю сповнені непереможною надією, що стоїмо на порозі небувалого духовного відродження. Над нашим народом, над усією українською землею, над кожною українською душею лунають Господні слова: „Встань і в силу зодягнись, Сіоне! Зодягнись в одежу твоєї величі, Єрусалиме! Скинь ланцюги із шиї твоєї, невольнице, Сіонова дочко! Бо так говорить Господь!" (Іс. 52).

Іван ХЛАНТА, доктор мистецтвознавства, кандидат філологічних наук, заслужений діяч мистецтв України.

Теги: Біблія, богослужіння, мова, спілкування

32 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати