Закарпатський художник Лаврант Бокотей: "Мої картини є і в Прем'єра Канади, і у брата принцеси Діани"

Для початку давайте з'ясуємо. Я вас знаю як Лавранта. Але чую, що вдома всі вас Павлом називають. Чому так?

— У мене одне ім'я – Лаврант (рідкісне угорське ім'я). А Павла мені вже "пришили". У мене був брат Павлик. Але він помер кількамісячним. І оскільки я народився майже одразу після нього та ще й до того ж був на нього дуже подібний, то так і почали мене називати Павлом.

Зрозуміло. Тоді дозвольте поцікавитися, а як ви взагалі вирішили стати художником? Адже це бажання, наскільки я розумію, не жевріло у вас із самого дитинства?

— Справді, спочатку я хотів стати хірургом. Уже вступив навіть в Ужгородський університет – склав на "відмінно" підготовчі курси, і мене автоматично зарахували. Але якось мені на очі трапилася одна книжка – про французьких імпресіоністів (чи радше постімпресіоністів). Там описувалося життя Анрі де Тулуз-Лотрека, Поля Сезанна, Поля Гогена і, звичайно ж, Вінсента Ван Гога. І відтоді, як я прочитав цю книгу, моя доля повернулася на 180°. Цікаво, що доти я навіть не малював.
І тоді я поїхав у Казахстан. Це було в 1961 році. Сусід запропонував там грошей заробити. Так, зрештою, я і потрапив у цю країну — в складі будівельної бригади на кілька місяців. Тут же і почав малювати. В Казахстані коли навесні розцвітає поле, то з тюльпанів цілий квітковий килим утворюється. Тоді там усі відтінки можна побачити – від білого до чорного. Таке чудо. От я ті тюльпани і малював. Там же по сусідству зі мною жив дуже цікавий дядько – із чапаївської дивізії. 73 роки мав, але міцний був козарлюга. От він ще цікавих байок нарозказував – про Анку і Чапаєва. Я і його портрети малював.

І згодом, як уже достатньо назбиралося матеріалу, поїхав до брата у Львів, він там якраз вчився на третьому курсі (Андрій Бокотей – нині ректор Львівської національної академії мистецтв, старший брат Лавранта Бокотея). Тож прийшов я до нього з цими ескізами і кажу, мовляв, хочу вступати до вас. "Куди ти преш, — каже брат, — тут серйозний заклад. Іди на свого хірурга вчися". Але я так просто не здався, бо вже все для себе вирішив. Тому й заявив: "Ван Гогу 28 було, коли він почав малювати, а мені ще тільки 18. То я його перевершу". Такий був трохи самовпевнений. На щастя, всю цю розмову почув професор Карло Звіринський (відомий художник і педагог). Він якраз прийшов у якійсь справі. Відтак попросив мене показати ескізи. І завдячуючи саме цій людині я й став художником.

І ви одразу почали працювати в імпресіоністичній манері?

— Так. Єдине, що на початку мало кому свої картини показував. Час такий був, що у божевільню забрали б. Але світ імпресіонізму я сприйняв одразу. Це моя сутність, мій дух. Крім того, саме імпресіонізм відкрив мистецькі шлюзи. І від нього почалося все інше – кубізм, дадаїзм, сюрреалізм тощо.

Хоча мені подобається і реальна школа. Також дуже люблю картини наших Володимира Микити, Андрія Коцки, Павла Бедзіра. А у власній творчості маю іншу потребу – постійного пошуку. От навіть зараз якщо зайдете в майстерню, то побачите, що працюю одночасно над 10—15 роботами. І якщо я малюю, то цілі оповідання, романи навіть із безліччю сюжетів та комбінацій.

А яка ваша улюблена тема сьогодні?

— Чисте полотно. Це найсолодше відчуття, коли ти сідаєш за мольберт і ще не знаєш, що отримаєш. Адже я картини не малюю. Я їх народжую.
При цьому, коли починається робота над полотном, то я малюю те, що хочу тільки до певного моменту. А потім картина починає диктувати свої умови. І я мушу підкорятися.

А зі стилем, в якому працюєте, вже визначилися?

— Визначився. Щоправда, у нього трохи задовга назва – інтуїтивно-медитативно-модульно-конструктивний. Інтуїтивний тому, що коли сідаю за картину, то в першу чергу вмикаю інтуїцію. А в ній є вся мудрість людства — те, що ви знаєте, і те, що невідоме. Крім того, творчий процес не проходить і без медитації, зосередження. Звідси – і медитативний момент. Тоді вже починаю малювати — якісь модулі. І, зрештою, виходить певна конструкція.

Пане Лавранте, скажіть, а чи бувало так, що ваші ж картини вам самому розкриваються тільки з часом?

— У мене, якщо відверто, незвичайні картини виходять. Вони всі магічні і заряджені позитивною енергією. Це зауважив один біоенергетик із Швейцарії (мандрівник, який до того побував у Тибеті).
До речі, був у мене один цікавий випадок. Мав я виставку в Будапешті. Виклав 80 полотен низкою в коридорі і ходжу взад-вперед, придивляюся до них. За мною ж собака мій іде (цікавий був пес, я його одного разу піймав на тому, що він носом малював) і гавкає щоразу тільки на одну картину, коли повз нас проходить. Думаю, що за диво. То й почав до неї придивлятися — відійшов, подивився з іншого ракурсу, аж раптом бачу: прямо дивлюся – пугач намальований, збоку – котяча морда. Тепер, до речі, пробую саме такі картини малювати. До виставки в Києві (хочу це зробити в 2012 році), сподіваюся, встигну.

Ви згадали про свою подорож у Казахстан. Але я знаю, що на цьому ваші мандрівки не закінчилися...

— Звичайно, я ж мандрівник. Коли одружився, то ми з дружиною поїхали в Крим. І жили там 7 років. Але якось мій молодший брат (він зараз у Німеччині) запропонував їхати на Північ – грошей заробити. Я погодився. От так і вийшло, що їхав на 3 роки, а прожив там маже 26.

І яке воно – життя в снігах?

— Насправді, дуже цікаве. Там молоде місто — Ноябрськ. Еліта майже з усього Радянського Союзу. Завдяки дружині у нас там було досить активне творче життя. В шкільній майстерні збирався весь бомонд – художники, музиканти, журналісти. Словом, вся інтелігенція Ноябрська. Раз на місяць там давалися концерти, співали барди, художники виставляли роботи.
Тоді ж мене дуже захопило життя місцевих жителів – ненців. І таки потрапив у чум і навіть жив там 12 діб. Дуже все це цікаво було, я вам скажу. Вранці встаєш, а вгорі, над тобою — дірка. І сніг падає. Відразу й не зрозумієш, де ти. Пічка посередині, поруч – щось на кшталт кухні. В іншій половині — спальня. На шкурах спиш і шкурою вкриваєшся. Ненці – це ж діти природи. Вони як тисячу років тому жили, так і зараз живуть. За винятком хіба того, що нині у них є аеросани, а замість лука — рушниця. Я з ними навіть на полювання ходив. Нині б не пішов, а тоді змушений був. Їсти ж хочеться! Підстрелиш куріпку – виживеш. Ні – помреш.

А не шкодуєте сьогодні, що повернулися на Закарпаття?

— Мені пропонували залишитися і в Угорщині, і ще деінде. Але я завжди знав, що повернуся на Закарпаття. І тому спокійно жив у Ноябрську. Й не шкодую. Бо для мене земний рай тільки тут — на Закарпатті.

Рахунок своїм картинам ведете?

— Рахував до п'ятисот. А потім збився. Зараз, думаю, понад кілька тисяч полотен уже є. Їх і по світу багато. Дві картини для прем'єра Канади у мене брали, ще одна є у брата принцеси Діани.

А це яким чином?

— А він колись бував у Ноябрську. Тоді до мене прийшли, мовляв, треба терміново гарну роботу, бо маємо в гостях поважну особу. А у мене якраз тоді проходила виставка в Будапешті, і всі картини були там. Окрім однієї, яку випадково забув передати в Угорщину, – "Тисяча і одна ніч", казкова така. Саме вона і дісталася британському гостю.

Але стосунок до знатних родів мають не тільки ваші картини, це правда?

— Виходить, що так. По материнській лінії маю дуже цікаву історію. І сам про неї дізнався декілька років тому. Виявляється, що ми – прямі нащадки Васко да Гами. Цей відомий відкривач Індії вигнав із дому одного зі своїх синів. А той знайшов притулок в угорського короля. І, наскільки мені відомо, вже хтось з онуків Васко опинився навіть на Закарпатті. Цю історію я почув від рідної тітки – відомої художниці (вона навіть із Пабло Пікассо була знайома). Є папери, документи, які все це підтверджують.

Я, до речі, в дитинстві теж хотів стати моряком, планував навіть у "мореходку" вступати. Логічно свою пристрасть пояснити не міг, бо і моря до того ніколи не бачив. Але вчитися не пішов, бо мама категорично заборонила. Проте, оскільки не тримаюся одного місця, гени своє таки дають знати.

Щодо ваших генів. Діти художницьку династію не продовжують?

— Я вам про онука свого розкажу – Імануїла. Лишили його якось дворічного на мене – поняньчити. Ну, а що може вигадати художник? От я йому і дав водяні фарби, показав, як з ними поводитися, і залишив. Аж тут як побачив, що дитина намалювала, очам своїм не повірив. Ніхто і потім не міг повірити, що то дитячі роботи. У мене якраз виставка мала бути, то я відразу і його ескізики приєднав. Всі тоді казали, що Бокотей в абстракцію вдарився. Але зараз онука більше інші справи цікавлять. Хоче стати лікарем. Каже, що він "колдунчик". 

Нині звідки берете натхнення? В родині, в мандрівках чи, може, ще в дечому?

— Та в усьому потрохи. Мені завжди все цікаво. От хоч і набігли роки, але всередині відчуваю, що маю той самий дух, який був у 18. Я всьому завжди дивуюся по-новому — лісу, річці, будь-якій новій людині. Дивуюся Творцю нашому, наскільки все мудро створене. І, головне, ніколи не зупиняюся.

Людмила ОЛІЙНИК.

Теги: художник, мандрівник, картина, виставка

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати