Олекса Борканюк одним із перших назвав свій край Карпатською Україною

Олексій (Олекса) Борканюк народився 11 січня 1901 року в с. Ясіня Рахівського району в багатодітній родині лісоруба. Громадський і політичний діяч, журналіст, колишній секретар Закарпатського крайового комітету компартії, депутат Національних зборів (парламенту) Чехословаччини від Підкарпатської Русі. Член ВКП(б). Керівник однієї з перших радянських розвідувально-партизанських груп, десантованих на територію Закарпаття в роки Другої світової війни. За вироком суду начальника штабу Угорської королівської армії в якості військового трибуналу як радянський розвідник страчений 3 жовтня 1942 року в Будапешті. Похований в с. Ясіня. Герой Радянського Союзу (1965 р.).

Серед відомих партійних діячів Підкарпатської Русі – Карпатської України 30-х — початку 40-х років минулого століття, попри їхній різний ідейний світогляд, політичну залежність та особистий вибір діяти у руслі тієї чи іншої сусідньої держави, включаючи до їхнього переліку Німеччину та Радянський Союз, постать Олекси Борканюка, колишнього секретаря Закарпатського крайового комітету компартії Чехословаччини, поки що залишається в народній пам'яті. Стоять встановлені на його честь пам'ятники, не перейменовуються вулиці, офіційно не відмінена літературна премія його імені. За винятком поодиноких проявів удаваної за своєю суттю ідейно кон'юнктурної непоступливості з боку окремих опонентів, дещо вщухла в останні роки і полемічна напруга в оцінках минулої партійної діяльності Борканюка, що дає надію, опираючись на документальні факти, нарешті, залишити нащадкам правдиву розповідь про непросту і драматичну долю нашого земляка.

Свій життєвий шлях Олекса Борканюк розпочав у 14 років лісорубом, та попри це закінчив народну школу, а у 1922 році на "відмінно" склав іспити за повний курс горожанської школи. Тоді ж, під впливом старшого брата Василя та інших односельців, які в період Першої світової війни, перебуваючи в російському полоні, сприйняли більшовицькі ідеї, розпочав свою політичну діяльність. Брав участь у розповсюдженні листівок, плакатів та інших комуністичних матеріалів серед робітничої і учнівської молоді. Навчався в Ужгородській, згодом — у Мукачівській торговельних академіях. У 1924 році вступив у Комуністичну спілку молоді (комсомол). В цей же період, як молодий і перспективний активіст і здібний політичний організатор, близько зійшовся з функціонерами комуністичних осередків в Мукачеві та Ужгороді — Г.Феєром, І.Локотою, Е.Клімою, пізніше — з І.Мондоком, О.Баданом-Яворенком, які зіграли у формуванні його комуністичного світогляду та прихильності до Радянського Союзу, "як оплоту міжнародного революційного руху", провідну роль.

З 1926 до 1929 року за рекомендацією Закарпатського крайкому КПЧ Олекса Борканюк навчався в Харківському комуністичному університеті ім.Артема на факультеті журналістики. Як такий, що успішно пройшов повний курс партійного всеобучу, був зарахований у кадри Комінтерну, отримав партійне псевдо та вступив у члени ВКП(б). В цей же період, коли радянська Україна як державна складова СРСР, за узгодженою лінією своєї компартії була офіційно охоплена рухом за "українізацію" всіх сфер свого суспільного життя, Борканюк, якому українство як таке чужим теж ніколи не було, неабияк перейнявся цим. У всякому разі, впродовж наступного, вирішального для його долі десятиліття, котре, як відомо, було періодом активної розбудови незалежної Карпато-Української держави, він відкрито співчував окремим партійцям і захищав їх навіть тоді, коли вони потрапляли під пряму підозру органів НКВС та служби безпеки Комінтерну.

Як свідчать матеріали архівної "комінтернівської" особової справи О.Борканюка, а також кримінальних справ на "українських націоналістів" Олександра Бадана-Яворенка та Івана Мондока, колишніх його однопартійців, властивий для радянської системи пошук "ворогів народу", який з дня "жовтневої революції" ніколи не припинявся, не оминув і закарпатських комуністів. Зокрема і тих, хто навчався в Радянському Союзі і спілкувався з репресованими партійними та державними діячами України і Закарпаття (М.Скрипник, І.Мондок) або ж і поділяв їхні думки про необхідність "українізації" укладу суспільного життя в Україні. Відтак побічно під підозру потрапив і Борканюк, який з суто особистих переконань, що межувало з викликом до вищих партійних інстанцій, категорично відкидав політичне звинувачення радянських органів безпеки щодо Бадана-Яворенка, трагічна доля якого на той час, як "ворога" народу і "буржуазного націоналіста", була вже остаточно вирішена в Комінтерні. І ця підозра, котра значно посилилась після арешту в листопаді 1933 року І.Мондока, звинуваченого у причетності до "контрреволюційної організації УВО" (Української військової організації), і його зізнань, внаслідок щоденних катувань, про "вербування" ним в ряди УВО Йосипа Бойчука, Олекси Борканюка та інших партійців вже не покине останнього до кінця його днів на цій землі. Не покине навіть після смерті — і серед своїх колишніх друзів, і сучасних недоброзичливців та звичайних пустобрехів, нездатних зупинитись у своїй хворобливій затятості до людини, про яку вони, власне, навряд чи й знають.

Підозра до Олекси Борканюка, що роками в різних довідках, доносах, матеріалах перевірок, характеристиках фіксувалася і накопичувалася кадровиками Комінтерну в його особовій справі, до пори йому не була особливо відчутною. Але "дружня критика", так добре відома багатьом чесним і поміркованим комуністам у всі роки свого перебування в компартії, з'ясування його стосунків з окремими партійцями, необхідність надання на них характеристик, багаторазові уточнення своєї автобіографії, необхідність "відповідей" на провокаційні закиди тощо подеколи ставали для нього нестерпними. Особливо дошкульними були публічні повідомлення про його "непролетарське походження" та "приховані майнові статки" (йдеться про "чотири з половиною гольди пустої землі в Ясінях", що дістались йому в спадок) і т. п., які, незважаючи на їхню очевидну абсурдність і переконливі пояснення Борканюка з посиланням на результати партійних перевірок, у Комінтерні все ж сприймались всерйоз.

Олекса Борканюк добре розумів, що гірким таланом слабких за духом у партії людей, особливо, коли на них чатує небезпека, а політичне недовір'я здається їм устократ страшнішою карою, є їхня здатність вдаватись до захисту шляхом доносів, наклепів та прямої зради своїх однопартійців. Як людина щира і відверта, повністю переконана, що діє на користь закарпатців, зіткнувшись зі шквалом звинувачень, які за своєю суттю суперечили його комуно-партійній цноті, він, можливо, вперше зневірився у порядності окремих своїх колег по партії, не помічаючи, що у деяких випадках і сам діє таким же чином.

Особливо вразливими для Борканюка були неодноразові "заяви" і "отверті (відкриті) листи" колишнього інструктора Закарпатського крайкому КПЧ Левицького до "екзекутиви" Комінтерну і в ЦК КПЧ, в яких, зокрема, йшлося про його партійний "кар'єризм" і "саботаж", що, за висловом О.Борканюка, є "дуже тяжким обвинуваченням в партії". Таким же "тяжким" був для нього і донос у виконавчий комітет Комінтерну від колишнього однопартійця Кашеляка щодо його зв'язків з "українським націоналістом О.Баданом-Яворенка ще з 1926 року". Тобто під сумнів ставилась вся його партійна біографія, що, безперечно, змушувало його задуматись над своєю партійною кар'єрою, яку так успішно розпочав, як і про безпеку свого власного життя.

Втім, зовні все виглядало спокійним. Після повернення з Харкова на Закарпаття О.Борканюк був призначений редактором молодіжної газети "Працююча молодь", з 1931 року  — редактором "Карпатської правди", органу крайової комуністичної організації. У 1934 році був обраний секретарем Закарпатського крайкому КПЧ, у 1935-му — депутатом Національних зборів Чехословаччини. Того ж року в складі чехословацької партійної делегації брав участь у роботі VІІ Конгресу Комінтерну в Москві. Показовим є той факт, який би мали давно помітити дослідники, що у своєму короткому виступі на Конгресі Борканюк, можливо, першим назвав свій край Карпатською Україною, застосовуючи цю назву 17 разів (!). Що, звичайно ж, йшло всупереч політиці чехословацьких властей, які офіційно ставили під заборону термін "український" і сам етнонім "українець", запобігаючи в такий спосіб національній самоідентифікації закарпатців. Як, зокрема, і партійній лінії Комінтерну, а фактично, великодержавній політиці радянського Кремля, в контексті якої проголошена О.Борканюком назва "Карпатська Україна" була неприйнятною порівнянно зі звичним у партійному вжитку словосполученням "Закарпатська Україна" як уявна частка радянської України, що рано чи пізно теж мала стати радянською. 

На роки роботи О.Борканюка в чехословацькому парламенті припадає пік його політичної діяльності. Без перебільшення, громадськість Чехословаччини бачила в його особі сміливого і, водночас, розважливого захисника інтересів більшості мешканців свого краю. Його виступи, незважаючи на явну комуно-партійну риторику, стосувались найбільш болючих питань економічного і культурно-мовного розвитку Закарпаття, допомоги безробітному  та голодуючому населенню. Маємо віддати належне Борканюку і в тому, що поряд з іншими політиками краю, зайнятими своїми суто партійними прожектами, він був одним з небагатьох, хто неодноразово вказував на близьку небезпеку війни в Європі та загарбницькі зазіхання правлячих кіл Німеччини щодо самої Чехословаччини та її східних околиць — Словаччини і Закарпаття.

Зростання темпів розбудови Карпатської України на ідеях відродження Соборної Української держави, як і провідної ролі її керманичів — Августина Волошина, Юліана та Федора Реваїв, Степана Клочурака, Михайла та Юліана Бращайків, значно активізували політичні процеси серед мешканців краю, змушуючи лідерів різних партій спішно визначатись у подальшій спрямованості своєї політичної діяльності. Насамперед це стосувалось крайової організації компартії, функціонери якої упродовж усіх попередніх років активно виступали за розвиток української мови та національне самовизначення закарпатців як частки українського народу, декларували єдність населення краю з народом радянської України. Ці ж проблеми Борканюк, як депутат чехословацького парламенту, неодноразово проголошував з його трибуни. Особливо помітною проукраїнською акцією стала участь місцевих комуністів в багатотисячній народній маніфестації 17 жовтня 1937 року з нагоди Всепросвітянського з'їзду в Ужгороді, на якій з промовою виступив Олекса Борканюк.  Його заклики  до збереження рідної української мови, до розвитку національної культури і єднання, а також жорстка критика місцевих українофобів,  "які розпалюють національне цькування і використовують русофільство для своїх політичних цілей", поряд з саркастичним цитуванням вислову колишнього міністра царської Росії Валуєва про те, що "украінцев нєт, нє било і бить нє может", далеко виходили за межі дозволених для комуністів трактувань з національних питань. І, звичайно ж, не залишились непоміченими для його московських партійних хазяїв. За спогадами одного з колишніх закарпатських політемігрантів Юрія Млавця, який після угорської окупації краю у 1939 році  знайшов для себе притулок в одній з наспіх організованих партійних резервацій Комінтерну, за участь "разом з буржуазними націоналістами" у Всепросвітянському з'їзді і свій виступ "за українізацію, за українські школи, за українську державну мову" Борканюк зазнав помітної політичної абструкції та "нелюбові" в комінтернівському середовищі. Незабаром усі ці епізоди, як і попередні прояви "лівизни" та зв'язків Борканюка з "українськими націоналістами", на вимогу Комінтерну стануть предметом додаткового прискіпливого розслідування його "справи" Центральним комітетом компартії Чехословаччини, а його результати будуть визначальними щодо політичної благонадійності О.Борканюка.

Добре відомо, що напередодні угорської окупації краю в березні 1939 року в урядових і оборонних структурах Карпатської України, зокрема в "Карпатській Січі", було чимало закарпатських комуністів, які працювали в різних управлінських установах, окремі з них брали участь у боях з нападниками, а згодом змушені були втікати за межі краю, у своїй більшості — в Радянський Союз. З них понад 350 осіб тепер відомі за прізвищами. На допитах, які проводили радянські слідчі у березні 1940 року, свою причетність до "Карпатської Січі" деякі з них (Микола Сидоряк, Михайло Гафинець) пояснювали необхідністю виконання партійних завдань, які вони, начебто, отримували від своїх компартійних організацій за узгодженням з їхніми партійними секретарями. Мету своїх дій вони знали: "...Моїм завданням було перебувати членом фашистської партії,
(*  За протоколом допиту вбачається, що мова йде про перебування Сидоряка в рядах "Карпатської Січі", яку слідчі Харківського управління НКВС визначали як "фашистську партію").
а якщо будуть якісь події, повинен боротися за прихід до влади комуністичної партії, але що потрібно було робити, я не знав (Сидоряк)".

Чи була діяльність Закарпатського крайкому партії узгоджена з вищими партійними інстанціями, як і особисте ставлення Борканюка до березневих подій в Карпатській Україні та участь його партійців у структурах Карпатської України, достеменно не відомо. Проте окремі його дії в цей період дають деяке пояснення. За показаннями на допитах колишнього члена Закарпатського крайкому партії Дмитра Поповича, які проводили працівники Берегівського окружного відділу державної безпеки Народної Ради Закарпатської України у жовтні 1945 року, своє "завдання влаштуватись на роботу в секретаріат Севлюського українського народного комітету волошинського уряду, щоб вивідувати всі необхідні для компартії відомості", він отримав безпосередньо від членів бюро крайкому Олекси Борканюка та Івана Туряниці. Водночас, Д.Попович мав створювати в загонах січовиків і в урядових установах Карпатської України комуністичні "трійки — п'ятірки" проти українських націоналістів. І далі: "... В цей час взагалі крайком компартії все вістря своєї політичної діяльності направив проти українських націоналістів... (Д.Попович)".

Будь-яке намагання щось додати до показань свідків, найімовірніше, буде справою невдячною. Втім, деякі зауваження варто зробити, починаючи хоча б з того, що незалежно від результатів допитів, враховуючи місце їхнього проведення і обов'язковий у таких випадках психологічний тиск з боку слідчих, їх завжди треба брати під сумнів. Вбачається, перебуваючи в рядах "Карпатської Січі", свої завдання партійці не виконали і були нездатними їх виконати, оскільки "не знали, що потрібно було для цього робити" (свідчення Сидоряка). В них не було аргументів, так їм потрібних, навіть для того, щоб виправдати перед слідчими НКВС саму суть свого перебування в "Карпатській Січі". З показань Д.Поповича залишається незрозумілим, чи були взагалі створені агентурні "трійки — п'ятірки" в структурах Карпатської України, чи все залишилось на рівні намірів. Звідси можливим поясненням "невдалої роботи" комуністів у структурах Карпатської України буде хіба що цілком слушне припущення, що необхідне, з точки зору Москви, "вістря" Закарпатського крайкому проти "українських націоналістів" лише декларувалось, тоді як розпочати братовбивче протистояння в умовах, коли на порозі рідного краю був реальний ворог, Борканюк взагалі не мав наміру. До того ж, незважаючи на існуюче з жовтня 1938 року офіційне розпорядження центрального уряду Чехословаччини про заборону діяльності компартії, закарпатські комуністи перебували практично в легальних умовах і діяли без будь-яких політичних обмежень, чого пізніше ніяк не могли зрозуміти радянські слідчі, допитуючи членів уряду Карпатської України та її окремих службовців. Тобто уряд Карпатської України і його правляча партія УНО могли мати  певне порозуміння з крайкомом компартії, сліди якого потрібно шукати не в комуністичних, чи то націоналістичних теоретичних сучасних виданнях, а в реальних обставинах того часу, в яких довелось діяти і Августину Волошину, і Олексі Борканюку, що в такому випадку робить честь їм обом.

Сьогодні нема особливої потреби наголошувати, що Олекса Борканюк як інтернаціоналіст і керівник крайкому компартії мусив незаперечно діяти в інтересах міжнародного комуністичного руху, суворо дотримуватися партійної дисципліни і бути відданим справі ідей комунізму, якій присягався служити. Навіть за рахунок моральних втрат, незважаючи на свій можливий внутрішній протест, якщо окремі дії партії суперечили його власній совісті. Враховувати, що всі інші його вчинки, які могли хоча б якось не відповідати партійним вимогам, мали обов'язково розглядатись як політично невиважені, ідейно і політично шкідливі або ж такі, що віддзеркалювали його внутрішній, прихований від партії світогляд, з чим, як тепер відомо, Борканюку доводилось неодноразово стикатись і неабияк потерпати.

Втім, з наближенням 110-ї річниці з дня народження Олекси Борканюка, що також спостерігалось і до його 90-ліття, і до 100-ліття, окремим його опонентам видається, що для українців він міг зробити набагато більше. Сучасні претензії до нього цитуємо за рядками допису, надрукованого нещодавно  в одній із закарпатських газет. "...Наш земляк, одурманений "ідеями Леніна", жодним словом не згадував штучні голодомори у 1921, 1932—1933 роках; ... не писав і про сталінські репресії проти української інтелігенції: письменників, художників, композиторів, журналістів, учених; ... не згадував, як руйнувались церкви, монастирі, нищилися священики; ... про насильницьку колективізацію, розкуркулення заможних господарів; ... про те, як більшовики, особливо російські, нищили культурні центри та цінності, храми-шедеври, які десятиліттями служили українському народові; ... факти зросійщення українського народу та інших націй і народностей, щоб створити "єдиний совєтський народ". І т.д., і т.п. з висновком дописувача: "Олекса Борканюк служив Кремлеві, КПРС, Комінтерну настільки вірно, що вони самі хотіли позбутися його. І тому в січневі люті морози і глибокі сніги 1942 року кинули його з літака ...".

Сумно стає від такої посмертної "критики" людини, поза сумнівом, мужньої, яка поклала своє життя "за діло бідного народу". Хоча, можливо, це й не критика, радше —  своєрідний прояв некрофільства.

Будь-яка влада чи то партія ніколи не знищували "вірних" до себе людей. Мільйони жертв радянського тоталітарного режиму, з них близько 12 тис. мешканців краю, постраждали якраз через підозру, що вони не були "вірними" цьому режиму. І лише випадково серед них не опинився Олекса Борканюк.

Що стосується українських більшовиків, вони навряд чи були кращими від російських. Скоріше, такими ж, якщо не гіршими.

Чому О.Борканюк "не згадував" і "не писав" про злочини сталінського режиму в СРСР — питання суто риторичні і, вочевидь, мають лукавий підтекст. Бо хто ж відповість за іншу людину, окрім неї самої? Невже хтось наважиться сьогодні відтворювати минулі реалії, коли за громадян думали і визначались партія і вожді, заздалегідь про них усе знали "безгрішні" органи безпеки, а представники трудящих безпосередньо на зборах чи то поза очі з вірою у перших і з піною на губах від свого "пролетарського гніву" таврували ганьбою чергову жертву режиму, як "ворога народу", не даючи їй сказати слово на свій захист.

Втім, з сучасного погляду на минулі події все ж ризикнемо припустити, що, можливо, О. Борканюк "не згадував" і "не писав" про політичне свавілля в СРСР хоча б тому, що був іноземцем стосовно цієї держави і в умовах, коли практично з радянських людей мало хто наважувався подати голос протесту, і то хіба що пошепки, бути йому першим войовничим опонентом до радянської влади означало б не що інше, як безглузде самогубство з цілком очікуваними трагічними наслідками для закарпатських партійців усіх рангів.

В радянській історії 30-х років минулого століття відомий лише один приклад реального, а не сфабрикованого органами держбезпеки прояву невдоволення діями Сталіна, його політичним авантюризмом та широкомасштабними репресіями в країні, що був ініційований групою комуністів Москви та Харкова (т. зв. "група М.Н.Рютіна", 1932 р.) у формі звернення "До всіх членів ВКП(б)". Незабаром всі учасники цієї групи, і ті, хто на них доніс, були репресовані, більшість — розстріляна. Ніякого політичного збурення, хоча б розголосу в радянському суспільстві про це "звернення", не відбулось. Зате воно сприяло ЦК ВКП(б) і органам державної безпеки СРСР прийняти "найрішучіші заходи" проти "натхненників" підготовки "звернення", проти тих, "хто знав" про групу Рютіна, "особливо, хто читав ці контрреволюційні документи" і "не повідомив в ЦК ВКП(б)", хто "переховував ворогів партії робітничого класу", що, фактично, стало прологом до початку чергової, безпрецедентної за своїм розмахом репресивної кампанії з винищення сотень тисяч невинних (хоча і не завжди "вірних" до сталінського режиму) громадян, відомої у світовій історії як Великий масовий терор 1937—1938 років в радянській країні.

Тож спокійно поміркуємо, а чи варто було О.Борканюку "писати" про злочини радянського тоталітарного режиму без будь-якої надії в той жорстокий час донести своє слово до "збільшовичених мас", як і досягти позитивних змін у такому політично спантеличеному середовищі?!

Серед закарпатських комінтернівців 30-х років були репресовані, як націонал-комуністи, І.Мондок, О.Бадан-Яворенко, Б.Кашеляк, М.Жупник-Чорногорський, той же Левицький, пізніше, в 1945 році, — Й.Бойчук, І.Балега,   Ю.Сікура, що, втім, аж ніяк не вплинуло на політичний світогляд тих комуністів, котрі залишались на волі. Навпаки, за таких умов вони ще "тісніше гуртувались навколо ЦК партії". Ніхто з репресованих закарпатських комуністів не заподіяв абсолютно ніякої шкоди ні компартії Чехословаччини, чи то КПЗУ, ні СРСР та його ВКП(б). Бо всі перебували під постійним перехресним партійним наглядом й дією обов'язкових доносів, і тих, хто попадав під підозру, навіть якщо вона була уявною, репресували задовго до можливих з їхнього боку якихось проявів. В іншому мали репресувати поряд з ними і представників органів безпеки як таких, що своєчасно "не розгледіли ворога". Народ же в стані постійного страху змушений був у всі часи "бурхливо" аплодувати діям партії, радянській владі і її каральним органам. Здається, синці з долонь багатьох від цих оплесків ще й досі не зійшли. Можливо, про це теж "знав" або ж здогадувався О.Борканюк, але "не писав". І, мабуть, добре, що "не писав"...

Олексій КОРСУН

Теги: Борканюк, карпатська Україна, Ясіня

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати