Іван Ситар «Сотні років пропрацював у школі»,

 

 

— ...Страшно сказати, позавчора виповнилося 49 років!

 

 

— Річ у тім, що у школі ми, педагоги, копіюємо своїх вчителів. Цей момент треба завжди мати на увазі. Ще й тому, що ті, які прийдуть у школу пізніше, копіюватимуть нас. Причому не тільки все добре, але й погане.

 

 

—Я закінчив школу в 57-му. І мені дуже поталанило, що вчився у корифеїв. Математику в нас викладав Йосиф Беца, випускник Будапештського університету. Якби не він, навряд чи став би викладати цей предмет, бо був не дуже "видатним" математиком. Він був великий педант.

 

 

— Починав урок з теми: "А тепер підкреслимо це слово двічі. Ситар! А ти чому не підкреслив слово "тема" двічі?" Цим він учив нас, що математика передбачає порядок у всьому — думках, роботі. Бо якщо ти хочеш виховати творчу особистість, спочатку навчи її того, що вмієш сам. І тоді вийде з твого учня вундеркіндер.

 

Наша національна трагедія в тому, що ми не розуміємо слова "еволюція". Ми завжди в революціях — руйнуємо все і всюди. А щоб еволюціонувати — треба зафіксувати те, що досягли. А потім рухатись далі. Цьому, по-моєму, і вчить математика.

 

 

— Вчитель мусить співпереживати з дитиною. Ми не кам'яні брили. Деякі вчителі не мають цих якостей. І тому мордують і себе, і дітей. Завжди ловлять їх на невдачах. Кого ми тоді випустимо зі школи — озлоблену людину? Навчальний заклад має на дитину вплив. Але він не завжди позитивний. Школа дитячу душу деколи так травмує, що треба десятки років, щоб ці рани загоїлися.

 

 

— Мені хотілося в школу. Хоча 30 років згодом пропрацював функціонером, паралельно і вчителював. Тому всі знали, що на шкільних справах мене провести не можна. Бо я сотні років пропрацював у школі. Багато літ присвятив школам нового типу: це ліцеї, гімназії в Буштині, Нижніх Воротах... Ці діти потім вивчилися у столичних вузах. Такі навчальні заклади були моєю великою мрією. Адже Підкарпатська Русь мала багаті гімназійні традиції. Але хотів, щоб це була не просто заміна табличок на стінах. Моє покоління принаймні пам'ятало, якими були справжні гімназисти: вміли грати на музичних інструментах, володіли багатьма європейськими мовами, виявляли "любомудріє". І ми виховали могутній колектив керівників таких закладів. І це в той час, коли на семінарах годі було віднайти готові матеріали. Все треба було робити самим.

 

 

— Біда нашої освіти, що ми живемо в час і перманентних реформувань. Це стається тому, що ніхто насправді не розуміє, куди має йти освіта. Спочатку були 10-річки. Потім почали навчання з шестирічного віку. Згодом запровадили 12-річки. Потім їх знищують. Якби це були тільки слова. Але вилітають на вітер страшні гроші. Виявляється, після того, як сказали, що не треба 12-річну освіту, всі підручники маємо викинути коту під хвіст. Доки долю школи будуть вирішувати в міністерських кабінетах, доти нам буде так тяжко. Нині вигляд програм такий, ніби кожен розділ пишеться на окремих картках. І ті картки скидають у міх, а потім навмання звідти витягають.

 

Розумієте, вчитель зараз — безсловесне, безправне створіння. Особливо нині, коли всі бояться втратити роботу. Нам намішали такий коктейль! А ми з цим маємо щось робити. У державівідсутня відповідальність за вчителя. По-моєму, на педагогів просто начхали...

 

 

— У нас викладає всього двоє чоловіків: я і вчитель фізкультури. Це — велика біда, все звалено на тендітні жіночі плечі. Але жінки-педагоги не можуть виховати мужнього чоловіка. І тому маємо таке суспільство — нерішуче.

 

 

— Мені дуже хочеться приносити людям радість, для цього придумав вірші "руданки" — вони всі з перчиком. Радію, коли радіють моїм віршам. Безмежно люблю творчих людей. Особливо дивуюся Єсеніну. І знаєте, чому? У нього немає ненависті, це мене приголомшило. Тому й перекладаю його.

 

 

— (Сміється) Знаєте? Сумно, коли діти калічать мову.

 

 

— Набридло щоразу поправляти — не чИсельник, а чисЕльник, не покАзник, а показнИк.

 

 

— У 1984—86 рр. на Закарпатті було багато вчителів-новаторів. Про яких нині сором'язливо мовчать. Ми тоді творили активні форми навчання. І в простоті своїй забували додавати "інтер". Але мене вразила прозора, як крапля води, ідея: наші вчительські невдачі в тому, що ми на уроці за 45 хвилин намагаємося переробити бозна-скільки. І перевірити домашнє завдання. І викласти матеріал. І закріпити. А я — прихильник лекційно-семінарської системи навчання. Коли кожна навчальна година має свою функцію. Наприклад, є година актуалізації знань — це коли діти прийшли з канікул, чого гріха таїти, з порожніми головами. Вони мають пригадати свої вміння і навички. Потім є уроки-лекції, як у вузі. Але це цікава шкільна лекція. Потім — практикум. Згодом урок-узагальнення. Урок-консультація. І аж тоді зловісна перевірка знань, коли ти чогось дітей навчив. З цього приводу, коли був на семінарі у Франції, здивувався їхній позиції — перевіряти, щоб розвивати, а не контролювати.