Анатолій Філіппов: «Я ніколи не був режисером свого життя»

В Ужгороді є люди, котрі пам'ятають Анатолія Філіппова ще зовсім молодим. А вчора, 5 вересня, він відзначив гарний сонячний ювілей. Йому виповнилося 75. Відтак на закарпатській сцені виступає вже бозна-скільки років, але завжди виходить до свого глядача натхненним. Всі свої проблеми та негаразди залишає за лаштунками і в кожну роль вкладає душу і серце. Горить. Світиться. Складається враження, що ця людина, як бездонний колодязь, який завжди б'є цілющою водою і ніколи не пересохне. Натомість артист зізнається, що цю енергію йому дає Господь Бог, надихає на творчість.

Анатолію Юхимовичу, де ви починали, як актор?

– Я народився на Слобожанщині. Тобто на Харківщині. Відразу після закінчення Харківського театрального інституту в 1961 році мене направили  працювати в Закарпатський  облмуздрамтеатр. Звісно, запрошували на роботу і київська, і харківська оперети. А ще запорізький театр. Але в ті часи керівником закарпатської Мельпомени був відомий корифей українського театру Гнат Ігнатович, котрий звернувся з листом-проханням до нашого вузу, аби найкращих випускників відправили на периферію. А чи хотілося їхати – це вже інше питання. Зізнаюся чесно: не хотів. Приваблювали Київ та Харків. Але партія сказала "надо!", а я відповів "єсть!". Між іншим, у ті часи погляди на театр, на культуру, на життя були інакші. Ми тоді не думали, де будемо жити, скільки зароблятимемо. Нас хвилювало, що будемо грати, які вистави, які ролі! Пригадую слова самого Гната Гнатовича: "Знаєте, голуби мої, що мені найбільше сподобалося у ваших відповідях на мої питання? Те, що ви – не меркантильні. З вас будуть люди. Бо передусім думаєте про мистецтво, а це – добре".

Чи пам' ятаєте вашу першу акторську роль на професійній сцені?

– У свої 22 роки я зіграв літню людину. Це була роль прокурора Маяра у дипломній виставі Марселя Еме "Чужа голова". Мушу сказати, що впродовж навчання в театральному інституті працював у театрі для юнацтва, де довелося виконати чимало різноманітних ролей. Однак прокурор Маяр – це моя перша серйозна робота саме на професійній сцені. Ну, а далі на мене вони посипалися, немов з розв'язаного мішка. Особливо в Закарпатському облмуздрамтеатрі. Власне тут відразу був включений в репертуар. І так мені, мабуть, Господь дав, що всі мої ролі були центральними. Гадаю, що в інших театрах їх би не виконував. Бо тут довелося грати і в "Трембіті", і в "Севастопольському вальсі", і в "Серці балтійця", і ще в дуже багатьох постановках.

Часто вам доводилося відмовляти іншим театрам?

– Так склалося, що на Закарпатті пропрацював до 1968 року. Відтак, побувавши на гастролях на Кавказі, отримав пропозицію від головного режисера і директора Краснодарської оперети. Але я не погодився. Та в тому ж році пристав на інше запрошення – поїхав працювати у Чернігівський театр. Цей період був надзвичайно вдалий для мене – став заслуженим артистом. Крім того, за 15 років переграв майже всі класичні оперети, причому російською мовою. Тільки українську класику та сучасні п'єси ми грали рідною мовою.
 
До речі, нам було дуже вигідно ставити п'єси  російською. Бо це давало можливість гастролювати по всій території Радянського Союзу. Все складалося добре до 1983 року. Відтак за сімейними обставинами був змушений повернутися на Закарпаття. Хоча сюди мене завжди запрошував Іван Руснак, котрий нещодавно відійшов у вічність. Він постійно надсилав мені телеграми, мовляв, ти в нашому театрі починав, ти маєш тут і продовжувати. І ось за ці десятиліття, що я тут, закарпатська земля стала мені рідною. Тут і моя мама похована. І скажу вам так: я вже більше закарпатець, ніж слобожанин.

Анатолію Юхимовичу, ви сказали, що у свої 22 зіграли на професійній сцені старшу людину. А мені цікаво, чи не важко в емоційному плані молодій людині перевтілюватися в образ статечного чоловіка? І чи можна вже в поважному віці грати "весну"?

– Актор у літах може спробувати себе у такому амплуа за умови, якщо душа молода і дозволяє зовнішність. Але набагато легше молодому зобразити поважного чоловіка. Бо молодого актора ще можна загримувати під старкуватого, наприклад, йому можна одягнути сивеньку перуку, накласти відповідний грим. А у своєму віці я вже ніколи не ризикну вийти на підмостки театру в ролі Ромео. На жаль, у мене не та зовнішня пластика, як була колись, і не той шарм. Тому допоки ти молодий, ти і затребуваний. І тобі вдається кожна роль. Старість не має цього привілею.

Чи є такі ролі, за які ви картаєте себе, мовляв, я не виклався повністю?

– Який би не був геніальний актор, але вершини в акторській майстерності немає. Тому я завжди намагався проаналізувати свою роботу. З'ясувати, що не дограв, аби вже в наступній виставі виправити якісь свої огріхи. Проте дуже часто не тільки від самого актора залежить, чи сповна на сцені він "вихлюпнув" свою душу. Багато важать партнери, які його оточують, з якими він працює, творить. Ну, наприклад, виходиш, говориш діалог, а партнер випалює зовсім іншу репліку. Навіть буває таке, що не той тобі реквізит подали чи не той костюм. Треба бути готовим до різних несподіванок.

Кожна вистава емоційно виснажує. З яким настроєм приходите додому?

— Так склалося моє життя, що майже не грав другорядні ролі. У мене їх близько 300, і всі – центральні. Звісно, надзвичайно складно вони даються. Коли був молодим, то й енергія з мене била ключем. Але кожна роль викручувала до сьомого поту. Пригадую, грав я Фердинанда у п'єсі Шиллера "Підступність і кохання". І вже після вистави, коли опустилася завіса, в руках тримаю букети квітів, всі розійшлися, а я все ще залишаюся на сцені — наодинці зі своїми думками. Вже й оформлення розбирали, а у мене не вистачало сили зняти костюм, змити грим. Ще була в мене роль Лестера Кейна за п'єсою Теодора Драйзера "Дженні Герхард", після якої не міг заснути вночі. Натомість ця затрата внутрішніх сил компенсується глядацькими оплесками, емоціями людей. Тобто глядач повертає  тобі все, що ти віддав йому зі сцени. До того ж з відсотками...

Анатолію Юхимовичу, за стільки років вам не набрид ще театр?

– Зізнаюся, що такі думки приходять мені в голову. Можливо, це в мене з роками. Чи, може, змінився світ – не той уже, що був колись. Маємо інше ставлення людей до театру — не підтримуються традиції. Інколи думаю собі, чи не кинути все це?! Бо для того, аби людина щось творила, навколишнє середовище має її спонукати до цього. Натомість існує дуже багато перешкод. До прикладу, я задумав виставу, продумав усе до дрібниць, а мені кажуть – нема грошей. І це знаєте, як гнітить?! Дуже гнітить! Раніше було легше. Бо сказав, що мені для роботи потрібно те і те, і йшли назустріч. А сьогодні тільки й чути: "Немає фінансів!".

А ви режисер своєї долі?

– Я ніколи не режисирував своє життя. Я не знаю як це робити.

У мене до вас дуже делікатне питання. Чи мали місце службові романи? Чи закохувалися у вас жінки? Я просто не повірю, що такого не було у вашому житті...

– Не буду вам брехати, оскільки взагалі ніколи жінкам не брехав. Це, мабуть, вважаю своєю заслугою. Бо справді не дурив. Все було в моєму житті! Йдемо з дружиною в театр, а мене вже там, бачу, чекають дівчата з букетами і кажуть моїй половинці, мовляв, дозвольте вашому чоловікові вручити квіти. Виносили різні дарунки після вистави.

Чого гріха таїти, я теж закохувався. І не один раз. Але сповідував заповіт мого вчителя з театрального інституту Олексія Глаголіна. Він мені казав так: "Толю, тебе чекає нелегкий шлях. Закоханих жінок в тебе буде дуже багато. Моя порада: в театрі, там, де ти працюватимеш, намагайся відповідати на всі намагання добром і ласкою, але знай міру. Бо якщо ти переступиш раз, ти зробиш це й другий, третій, а там далі невідомо, що чекає. Не допусти цього. Бо якщо раптом в тебе закохається заміжня жінка, то незабаром за нею прийде й скандал". І я знав міру. Але був випадок, коли мало не втратив сім'ю. Проте в мене — мудра дружина. Вона ніколи не дорікала мені цим. Якби вчинила інакше, то штовхнула б мене на повний розрив. Завдяки їй  збереглася наша родина. Хоча були такі захоплення надривні!..

Як вилікували душу? Тільки не кажіть, що час лікує. Бо час проходить, минає...

– А ви думаєте, що це пройшло мимо і вже його немає? Зовсім ні! Навіть нині я часто згадую тих, закоханих у мене, жінок і тих, кого я кохав. Деякі дотепер пишуть мені листи. Якби це був звичайний флірт, то,  можливо, воно забулося б швидко. А коли йдеться про почуття, то їх забути не вдається. Можливе, я такий сучий син, бо ніколи не зміг обдурити жодну жінку. Якщо в мене нема жодних почуттів до жінки, то відразу казав про це. В мене навіть були такі випадки в житті, що моя Любов Федорівна  разом зі мною ходила на побачення до дівчат. Не думаю, що їй це було легко. Але вона розуміла, що з почуттями не жартують...

А як лікував душу? Занурювався повністю в свою роботу, в ролі. На сцені ті живі почуття, що боліли там, всередині, намагався вихлюпнути з себе. Нині думаю, що жінки закохувалися не так у мене, як у мої ролі...

Маріанна Шутко

Теги: режисер, театр, вистава, Філіппов

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати