Мирослава Каламуняк: «Ми занадто звикли звинувачувати в усьому владу»…

Чомусь у нашому суспільстві так заведено, що жінці, попри всі компліменти в її бік, відводиться дуже обмежена роль. Вважається, що реалізуватися сповна вона може тільки в родині. І для багатьох це так і є. Водночас ми забуваємо, що свобода визначається саме в тому, що кожен може обирати власний шлях, який аж ніяк не повинен прив'язуватися до статі. Яскравий приклад тому директор ЗАТ "Ужгородська швейна фабрика", депутат обласної ради Мирослава Каламуняк – жінка, яка поборола стереотипи.

Мирославо Михайлівно, скажіть, а чи не дратують вас усі ці розмови гендерного характеру? Адже у нас більшу увагу приділяють питанням статі, а не особистісним якостям. Мовляв, для чоловіка бути на керівній посаді природно, для жінки це — неабияке досягнення.

— Мене завжди дивує, коли чую питання: а як вам це вдалося? Адже ви жінка. То чи не важко вам було? Насправді ж у нас рівні права, і кожен може досягати того, про що мріє. І немає значення – чоловік це чи жінка. Інша річ, що так уже склалося — у нас жінка працює по 18 годин на день. Вона заробляє гроші, доглядає дітей, займається усією хатньою роботою тощо, тому просто фізично не має часу і змоги досягати тих вершин, на які заслуговує.

Крім того, й справді, традиційно керівник – завжди чоловік. Але я дуже багато знаю прикладів з історії України, коли найважливіші рішення на себе брала саме жінка. Й оскільки історія розвивається по колу, то, думаю, не за горами та епоха, яка дасть жіноцтву більше можливостей. До того ж ми весь час декларуємо, що йдемо в Європу. А там бачимо яскравий взірець Ангели Меркель чи ж практику європарламентів, де для жінок передбачено обов'язкову квоту. На Заході давно вже розділені побутові обов'язки, чоловік і дружина в рівній мірі дбають про дітей. Та й взагалі рівень суспільства такий, що жінка все менше часу витрачає на усілякі домашні справи. Гадаю, незабаром ця практика пошириться й у нас.
 
Колись ви казали, що жінка, яка обирає шлях самореалізації поза хатніми обов'язками, має чимось жертвувати. Вам теж довелося щось приносити в офіру?

— Безумовно. Вірніше, жертвою це важко назвати. Радше, це був мій свідомий вибір. Скажімо, я не маю сім'ї чи дітей. Хоча, зрештою, маю чимало похресників, тож є за кого переживати і ким опікуватися. Справді, від чогось довелося відмовитися. Але у кожного є свій шлях. Я обрала саме такий.

До речі, а в якому віці ви остаточно визначилися, що хочете отримати від життя?

— Думаю, що десь приблизно у п'ять років. У мене була велика родина, і я завжди слухала, як старші брати і сестри розповідали про свої справи на роботі. Вже тоді прийшло усвідомлення, як багато залежить від директора. Бо у нього треба просити дозвіл на відпустку, на аванс чи ще на щось. І тому я вирішила, що це має стати моєю роботою.
 
Коли здобувала першу освіту у Львові в технікумі легкої промисловості, то вже там знала – вчуся не на технолога, не на майстра, а тільки на директора. Зараз багато про це пишуть книжок, але я на власному прикладі знаю — якщо людина чітко усвідомлює, чого хоче, до чого йде, то це 90% успіху. І не менше.

Чому ж вирішили ще й у політику піти?

— Для цього було декілька причин. По-перше, мені ставало затісно. По-друге, здавалося, що звідти я зможу набагато більше зробити. Мені ж насправді дуже важливо, щоб Україна відбулася, аби якщо не я, то вже наступні покоління жили в державі, якою б могли пишатися. Бо я знаю, як мріяли про Україну мої дід із бабкою, батько з матір'ю. Про це навіть не можна було говорити, а лише тихенько співати на Різдво, коли колядували, або ж шукати завуальованих виразів. Адже ніхто не знав, чи найближчий сусід його не здасть. Але ця мрія настільки жила в нас, настільки моїм батькам хотілось своєї держави, що коли цей час настав і мені випало в ньому жити, то я, здається, готова була гори звернути, аби тільки Україна росла і розвивалася. Я ще і сьогодні вірю, що так воно і буде. Хоча цю віру стає дедалі важче підтримувати. Надто вже наші реалії заважають.

Я думаю, біда в тім, що ми дуже звикли звинувачувати в усьому владу. Адже раніше все робилося з вказівки комуністичної партії. Відтак люди й нині чекають, що хтось прийде, роздасть завдання, словом, зробить усе за них. Натомість же потрібно самотужки працювати, не озираючись на когось.

Мирославо Михайлівно, якщо дозволите — ще трохи про політичні симпатії. На попередніх виборах ви йшли під прапором "Нашої України". Нині ж підтримуєте "Єдиний центр". Чому так?

— Ну, по-перше, не секрет, що "Наша Україна" дещо трансформувалася, внаслідок чого чимало її симпатиків перейшло до "Єдиного центру". Але є ще один аргумент, і він, як на мене, найважливіший. Не так багато областей в Україні можуть похвалитися своїми партіями, які представлені у Верховній Раді. А завдяки "Єдиному центру" наш голос чують у Києві, та й по всій країні. І ми маємо пишатися цим.У всякому разі, я так і роблю. До того ж, завжди більше довіряєш керівництво краєм своїм, тим, хто знає потреби регіону безпосередньо.

Ви займаєтеся бізнесом, політикою і громадською діяльністю. Яка з цих іпостасей ближча?

— Навіть не можу віддати чомусь одному перевагу, бо все однаково важливо. Звичайно, тим, що відбувається на фабриці, я живу щодня. І це те, що найдужче болить. Безперечно, хвилює ситуація і в політиці. Хочеться більше впливати на державницькі процеси. Ну, а моя громадська діяльність – це робота, за яку не платять. Натомість, це можливість реалізувати себе в інших сферах. І коли вдається комусь допомогти, то це приносить справжнє задоволення. Від доброї справи я, напевно, радію найбільше.

Ваш робочий день — нормований?

— Ні, звичайно. Адже це нецікаво. Вочевидь, я сьогодні можу собі дозволити не ходити зранку на роботу і не бути тут до 6-ї, 7-ї, а часом — і до 10-ї години вечора. Але я і сама не знаю, чому вранці встаю і вирушаю на працю. Сама не можу знайти цьому пояснення. Тим більше, що досягла того, чого хотіла. Я навіть часом кажу про пенсію, але це лукавство насправді. Завжди чекаю, аби хтось сказав: "Ти що? Яка пенсія? Тільки вперед!".

Мирославо Михайлівно, а ви взагалі-то відпочиваєте?

— Знаєте, я вперше поїхала у відпустку в 40 років. Здається, в Йорданію, у складі якоїсь делегації. Раніше ж відпустка використовувалася або для того, щоб грошей заробити (свого часу доводилося і на буряки їздити), або для того, щоб батькам по господарству допомогти.
В принципі, мені важко зрозуміти відпустку просто біля моря. Бо вже на третій день стає нудно і нецікаво. Я люблю подорожувати, відкривати нові країни. Але в більшості випадків намагаюся поєднувати ділові поїздки з відпусткою.

Хоча не можу назвати себе трудоголіком. Адже коли все, що ти робиш, приносить задоволення, то це якось і важкою працею не назвеш. От тому і нема потреби у відпустці в класичному розумінні.
 
Якщо ви полюбляєте подорожувати, то можете назвати свою улюблену країну, яку варто брати, можливо, навіть за приклад?

— Для мене — це Франція. Адже ми подібні з ними – і за площею, і колись за чисельністю населення. У нас багата історія, культура. Мені дуже подобається факт про нашу княгиню Анну, дочку Ярослава Мудрого. Пам'ятаєте, коли вона виходила заміж за Генріха IV, короля Франції, то принесла йому в подарунок чимало книжок. І яким же було її здивування, коли він на шлюбній церемонії поставив хрестик, бо насправді не вмів ні читати, ні писати. Я часто розповідаю цю історію французам. І знаєте, хоч ми зараз на дещо нижчому рівні, ніж Франція, але все циклічно.
 
В принципі, кожна країна унікальна по-своєму. У німців можна вчитися точності у всьому, у данців – ощадливості тощо.

А що гарного маємо ми?

— (Сміється). Це як у тому анекдоті – зате ми гарно співаємо. Але якщо серйозно, то у нас широка душа. Ми трохи романтики, бо без цього просто не вижили б. При цьому, зауважте, нам вдалося зберегти свою мову, пісню, свою неповторність.
Зрештою, у нас — Карпати, ідеальна для життя природа і 33% світових чорноземів, які колись зроблять нас багатими. Адже людям таки має набриднути їсти штучні овочі, вирощені на асфальті.

Не можу оминути теми, безпосередньо пов'язаної з вашою роботою. Мирославо Михайлівно, то як, Китай нас таки перемагає?

— На жаль. До речі, останнім часом нашими конкурентами стає не тільки Китай, який поступово дорожчає, а й такі країни, як Пакистан, В'єтнам, Індія, Індонезія тощо. Але я маю сказати, що український ринок ще настільки порожній, коли йдеться про текстиль що ми навіть собі уявити цього не можемо. Позитивно вже те, що люди усе менше йдуть за одягом на базари. Це, власне, нормальна тенденція, коли ринки перебираються у торгові центри. Але те, що сьогодні ще вистачає тих, хто одягається в китайське, в кращому разі турецьке вбрання, говорить про наше недопрацювання. Наразі нам не поталанило з урядом, який був би зацікавлений у виготовленні в країні чогось свого. Ми ж фактично нічого не виробляємо. Добре, що ще мінеральна вода своя. Бо вже цей піднос, склянка і навіть пляшка – не наші.

Крім того, є проблема дорогих обігових коштів. Аби пошити костюм чи сукню, треба наперед купити тканину, нитки, ґудзики, заплатити зарплату і тоді лише продавати. Для цього потрібні обігові кошти, які, зрозуміло, можна взяти тільки в банку. Адже власних, як і більшість наших підприємств, ми не маємо. А кредит у банку – 24% річних.

Де частіше бачите жінок, одягнутих від вашої швейної фабрики, – в Ужгороді, Києві чи, можливо, за кордоном?

— Думаю, що в Києві більше. Адже там просто унікальний ринок. Відтак близько 70% наших продажів — це столиця. В Ужгороді ж — менше. Але тут є ще одне правило – нема пророка у своїй вітчизні. Бо всі ми добре знаємо –Ужгородська швейна фабрика ще тих часів шила тільки халати. Тому про те, що сьогодні — це ще і пальта, вишукані сукні, жакети, людям майже невідомо. Та, попри все, ми потроху розвиваємося. І в сезон наші продажі досягають навіть 90%!
 
Кілька років тому ви подалися у владу. Скажіть, для чого вам  було потрібне оте головування в райдержадміністрації у Великому Березному?

— Це школа була неймовірна. Я дуже вірила, що влада за все відповідальна, вона все може. У нашому ж випадку головування – це гори паперової, нікому не потрібної роботи. Область по сходинці спустила питання в район, район відписався і все знову чудесно. Я так досі й не зрозуміла – чому в управлінні економіки працює п'ять чоловік, а самої економіки в районі немає. Одна швейна фабрика, котрою я і так керую. Словом, залишилося дуже багато питань і вкрай мало відповідей.

А чому тоді на міського голову Ужгорода не балотувалися?

— Раніше у мене і справді були шанси, і навіть кращі, ніж зараз. Але я реально бачила, що їх усе одно недостатньо. Тоді було так само, як і нині — десять претендентів, кожен із яких забирає по 2%, а в результаті із 25% виграє Сергій Миколайович (Ратушняк. — Авт.). Тому і не пішла на вибори.

Може, зараз час?

— Не думаю. Ви ж розумієте, будуть голосувати або за чинного мера, або проти. І тих, хто проти, значно більше. Але вони знову розпорошать свої голоси між кандидатами. Якби з іншого боку був один кандидат, максимум два, то тоді балотування мало б якийсь сенс. А взагалі, як на мене, ідеальний варіант — обрання міського голови в два тури.

Чим ви сьогодні живете, що найбільше хвилює?

— Найперше, живемо від зарплати до зарплати. Адже працівникам гроші потрібно виплачувати щодватижні. Тому питання фінансів – завжди на порядку денному. А ще я люблю мріяти. У мене є плани стосовно фабрики, виробництва. Не буду про них зараз говорити, щоб не зурочити. Краще наступного разу вам розкажу. Ну, і, звичайно, хвилюють вибори. Адже це знову шанс – для кожного особисто, для Ужгорода, для України.

 І такий собі "P.S.". Колись в анкеті одній з газет ви написали, що якби не стала тим, ким є, була б вчителем або письменником. Є відповідні нахили?

— Так мені вчителька у школі колись казала, що з мене був би хороший педагог. Тим більше, мені періодично доводиться читати лекції. І я роблю це із задоволенням. Подобається бачити очі, сповнені цікавості. До того ж бачу, що навчати мені таки вдається.
Щодо письменництва, то й справді хотіла б поділитися своїми знаннями і досвідом. Сподіваюся, це когось від чогось і вберегло б, навчило. Наразі ж за перо ще братися не пробувала. Можливо, на пенсії. Але не знаю, коли це ще буде. Утім, це був би дуже цікавий досвід – передати свої знання. Бо життя мене навчило не боятися, дбати самій про себе, як у Лесі Українки – "дбай сама на себе, і будеш вільна".

Людмила Олійник

Теги: Мирослава Каламуняк

12 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати