Трьохсотлітній Боронявський монастир має свої таємниці

Інша розповідь про хворого боронявського мельника. Його жінка слізно молилася й припадала біля ікони, просячи здоров’я своєму чоловіку. Коли прийшла додому – не повірила очам, той ходив.

Та в 1928 році двоє безбожників (один із сусіднього села Нанкова та місцевий) викрали ікону. Реліквію довгий час переховував у себе боронявець. Господня помста не забарилася – чоловік дуже важко помирав. І лише після того, як розповів синові про місцезнаходження святого образу, – помер. Відтак ікону повернули в монастир.

Чудотворна ікона була зневажувана безліч разів. Але 8 квітня 1991 року її перенесли з Хуста знову в Бороняво, де добрі люди зберегли її у важкі часи знищення монастиря. Того дня йшло 20 процесій, а біля села ікону зустріли єпископ Маргітич та два ієромонахи. Після її освячення боронявські діти під пісню «Боронявський монастир, мила наша радосте, як ми тебе зберегли від біди і напасти» на руках пронесли образ через усе село. Затим привезли до монастиря. До речі, за зцілення, які діялися при цій іконі, в кінці ХVІІІ ст. на основі подань Духовної комісії її визнали чудотворною і, згідно з декретом папи Лева ХІІІ від 28 березня 1893 року, коронували. Ось так!

А монастир продовжує жити своїм життям. Устав тут суворий. Недарма ж належить до ордену отців Василіян. Потрясінь на його долю випало чимало. Ще в 1788 році, коли настала урядова касата для всіх менших монастирів на Закарпатті, вона торкнулася й Боронявського. У літописі говориться, що він разом із іншими чотирнадцятьма обителями Мараморщини за вказівкою австрійського імператора Йосифа ІІ був закритий і довгий час належав Мукачівському монастирю. На той час і до відкриття монахи жили в печерах у лісі, на схід від закритої обителі.

Коли переслідування минулося, ченці збудували нову дерев’яну церкву й обитель. За архівними даними, монастир був досить багатим. Йому належало 2 га лісу, 25 га орної землі, 24 га було відведено під косовицю. Монахи мали своє пасовисько, два водяні млини, три будинки для бідних і прислуги.

Мало хто знає, що в Боронявському монастирі зберігається найстаріша пам’ятка «Тріод», надрукована у Львові в 1746 році, а також «Часослов». Із «Тріоду» моляться у Великий піст. Зберігаються тут і книги, подаровані з Києво-Печерської Лаври – «Євангеліє» (1875 р.), «Апостол» (1869 р.).

Василіянська «Голгофа»

Благодатні часи монастир пережив, починаючи з 1847 року. Жителі села допомагають ченцям зводити в центрі Бороняви нову церкву. Відразу ж після будівництва на Різдво Пресвятої Діви Марії 21 вересня 1888 року її освятили отці Василіяни.

Цікавий факт: 6 серпня 1912- го, на свято св. Іллі, монастир відвідали діячі Карпатської України Августин Волошин та Михайло Бращайко. Вони виступили з промовами, в яких схвалили те, що тут відчуваються добрі стосунки між селянством та інтелігенцією.

На жаль, після возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною для святої обителі прийшли нелегкі часи. 1947-й – найстрашніший. Депутати обласної ради вирішили закрити греко-католицькі монастирі Василіян у селах Малий Березний та Бороняво. Через рік обитель зняли з реєстрації, монахів перевели до Імстичова.

Останнім ієромонахом був отець Йосиф Завадяк, який всього десять років прослужив у сані священика. За непокору зречення його засудили на 25 років тюремного ув’язнення. Енкаведисти не шкодували ченців: погрожували, допитували, застосовуючи силу. 126 душпастирів відправили на заслання в Сибір та Казахстан, із них 19 були закатовані в таборах. І лише в 1956 році незначна частина священиків повернулася додому.

За ці роки монастир зазнавав руйнації. Спершу в його стінах розмістили дитсадочок, затим – склад для овочів, фруктів, зерна, а трохи згодом передали на баланс колгоспу. Помалу святиню почали розбирати по цеглині. Честь і хвала тим боронявцям, котрі не боялися радянського режиму, приходили молитися під стіни зруйнованого монастиря. Людям боліло, що село оновлюється, ростуть нові кам’яні будинки, а храм – аварійний.У 1988 році Іван Клованич підписав першу заяву про дозвіл зробити капітальний ремонт боронявської церкви. Оновлення самого ж монастиря припало на 1990-й.

До речі, отець Йосиф Завадяк, який був звільнений у 1956 за амністією, продовжував підпільно служити для греко-католиків Хуста, Бороняви та навколишніх сіл.

Через це на нього 4 грудня 1958-го зумисне наїхали машиною, коли він повертався велосипедом із кар’єру, де працював. Монаха поховали на кладовищі на Замковій горі в Хусті. Незважаючи на те, що радянська адміністрація, яка хотіла знищити монастир у Бороняві, обгородила його колючим дротом, вірники постійно збиралися біля обителі на празники святого пророка Іллі, другого серпня. Їх намагалися, аби заглушити молитви – вмикали гучномовці з піснями Алли Пугачової. У 1988 р. греко-католики тут, незважаючи на перешкоди з боку влади, зібралися відзначити 1000-ліття хрещення Русі-України: приїхали віруючі як із Закарпаття, так і зі Львівщини, Івано-Франківщини, Тернопільщини. Міліція ж оточила Бороняво кордоном, відмінили автобусні рейси. Біля витоків відродження монастиря стояли отці Василіяни Павло Мадяр та Богдан Тодавчич, а також владика Іван Марґітич.

Монастирська дзвіниця та дзвін «Святий Дмитро»

До 1800 року в Бороняві взагалі не було дзвіниці, лише два малі дзвони вагою 25 та 40 кілограм. Тільки в 1803 році ігумен, тодішній ієромонах Назарій Табакович побудував дерев’яну дзвіницю й купив для неї 200-кілограмовий дзвін. Власне його і встановили на монастирську дзвіницю, де освятили й назвали «Святий Дмитро». Вона була довжиною та шириною до п’яти метрів, а висотою разом із хрестом – 8 метрів. Однак із часом була збільшена в розмірі, мала п’ять дзвонів.

Після закриття монастиря всі ці дзвони забрали в Покровську і Вознесенську церкви. А дзвін «Святий Дмитро» встановили на Покровській. Коли офіційно зареєстрували греко-католицьку громаду, в Бороняву повернули лише три дзвони. Їх привезли в село жителі й одразу взялися ремонтувати стару монастирську дзвіницю. За пожертви селян купили четвертий дзвін. Опісля громада вирішує будувати нову дзвіницю, яку впродовж трьох місяців звели. На Святу Трійцю, 14 червня 1992 року, після урочистого богослужіння ігумен боронявського монастиря отець Методій Скраль освятив її і дзвони. Найбільшому дзвону-велетню дали ім’я «Іван». Його вага – 1 100 кг. Другий – «Юрій», важить 670 кг. Третього назвали «Василь». Його вага – 350 кг. Можливо, багатьох читачів зацікавить, чому ці дзвони мають закарпатські імена. Насправді їх названо на честь трьох святителів. Ну, а четвертий – «Йосиф». Уже в 1999 році в селі з’явилася й нова каплиця. Вона призначена для відправлення богослужінь під час відпустів.

Маріанна Шутко

Теги: монастир, таємниці

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати