Далеке і близьке життя Дезидерія Петнегазі (ФОТО)

Із практичною хірургією Закарпаття тісно пов’язане ім’я Дезидерія Петнегазі – кандидата медичних наук, заслуженого лікаря України. Сьогодні йому виповнюється 90 років, із яких 65 віддано охороні здоров’я. Про непрості будні лікаря-хірурга, погляд на сучасну медицину та про інше – в інтерв’ю з ювіляром.

«Після спілкування з хворим наполовину відкривав для себе його діагноз»

Кожній професії властива певна статистика. Дезидерію Сигізмундовичу, який фаховий вимір у лікаря-хірурга?

– Для мене в лікарській практиці найважливіше – скільком моїм пацієнтам удалося допомогти й повернути до активного життя. А їх не одна сотня. Загалом мені довелося зробити близько 20 тисяч операцій.

Названа цифра викликає щонайменше повагу до вашої відповідальної праці…

– За свою роботу я не був обвішаний медалями – почесне звання «Заслужений лікар України» одержав у 75 років. Свій «хірургічний фанатизм», себто вдень і вночі бути на роботі, я підтверджував відданістю чи не найгуманнішій з-поміж усіх професій. Коли з хворим поспілкуюся, наполовину з’ясовую для себе діагноз його недуги. Направлення для проведення аналізів видаю тільки для того, щоб уточнити виявлене в розмові.

В якому віці прийшло усвідомлення, що ваше покликання – медицина?

– Я ще був звичним мукачівським хлопчиною, коли щиро хотілося допомогти рідному батькові. Він воював на італійському фронті в Першій світовій війні й отримав поранення. Рани не загоювалися, я це бачив і усвідомлював, якщо стану лікарем, зможу полегшити батькові болі. Відтак у 1946-му, коли в Ужгороді відкрився державний університет, я став одним із перших студентом медичного факультету, а через 6 років одержав диплом лікаря.

Куди було скеровано молодого фахівця?

– Пригадую, наче все було тільки вчора. В далекому 1952 році такого автобусного сполучення не було, як сьогодні. До Керецьок у Свалявському районі добратися виявилося непросто. Попуткою з Мукачева батько відправив до села Росош, а вже звідти до місця призначення на роботу діставався сам. Незнайомця з чемоданом у Керецьках зустрічали цікавими поглядами. Я дещо хвилювався, особливо, коли відкрилася валіза, й мої речі висипалися на землю…

 І надовго прописалися на Свалявщині?

– Саме як головний лікар Керецьківської дільничної лікарні освоїв у медицині кілька спеціальностей – доводилося навіть видаляти зуби пацієнтам. Коли мене перевели в Свалявську районну лікарню, очолив хірургічну службу лікувального закладу. При мені було відкрито два нових хірургічних відділення. Фахівців у медицині не вистачало, тому я одночасно завідував здоровпунктом Свалявського ліспромгоспу (згодом лісокомбінату. – М. П.). Доводилося знаходити час для проведення диспансеризації робітників. Разом із лікарем Тиберієм Дулішковичем вузькоколійкою їздили на віддалені високогірні дільниці. Особливо не давала спокою висока травматичність серед лісорубів, яких не так просто було оперативно доставити в лікарню. Я почав досліджувати ці проблеми, зокрема причини травматизму, що й стало практичним матеріалом для кандидатської дисертації.

«Моїм учителем був видатний закарпатський хірург Олександр Фединець»

Добрі фахівці (медики – не виключення) в минулому надовго в закарпатській глибинці не затримувалися…

– Про себе цього не сказав би. У сфері охорони здоров’я Свалявщини працював 27 років. У 1979-му став головним хірургом Ужгорода й завідувачем хірургічної клініки міської лікарні. Після завершення будівництва нової лікарні ми отримали хороші умови для лікування ужгородців.

65 років лікарського стажу! Щоб так віддаватись улюбленій справі, вочевидь, треба мати особливе життєве кредо?

– Я завжди керувався усвідомленим гаслом: «Що сховав, те пропало, що віддав, те твоє». В 1996 році хірургічне відділення передав Івану Кураху, який згодом став головним лікарем Ужгородської міськлікарні. Зараз хірургічну службу очолює Василь Ганчин. Обоє – мої учні, я ними горджуся. Вони втілюють багато нового в хірургії. Свого часу я і думати не міг про лапароскопічні операції на органах черевної порожнини. На базі нашого відділення діє кафедра хірургічних захворювань медичного факультету УжНУ, яку очолює професор Василь Русин. А починав він свою хірургічну діяльність в Ужгороді в нашому відділенні. До слова, в нас ніколи не виникали конфліктні ситуації між практичною й науковою сферами хірургії.

Дезидерію Сигізмундовичу, в кого вам доводилося вчитися?

– У мене вчителів було багато. Після відкриття медичного факультету в університеті, на Закарпаття на викладацьку роботу приїхало багато досвідчених науковців-практиків із центральних і східних регіонів країни. Але від кого я отримав найбільшу практику, то це – видатний хірург-діагност Олександр Фединець (портрет його розміщений на видному місці в кабінеті Д. Петнегазі. – М. П.). У краї в той час поширеною хворобою був ендемічний зоб. Олександр Васильович зробив більш ніж дві тисячі операцій із приводу зоба, десь півтори тисячі операцій з виразкової хвороби шлунка.

Із великим хірургом вас пов’язувала й тісна дружба, знаю…

– Олександр Фединець практикував у класичній хірургії, це та, ще стара школа. Коли я працював у Сваляві, були випадки, просив його допомогти під час складних операцій. Фединець оперує хворого, а я в нього за асистента, бувало навпаки. А як інакше досягти професійної майстерності. Хірургу вона потрібна понад усе.

Згодом, коли відчув, що ту операцію, яка давалася легко, мені стало робити важче, залишив активну хірургію…

…І продовжуєте працювати в тому ж хірургічному відділенні.

– Керівник медично-лікувального закладу Іван Курах вважає, що мій великий досвід ще потрібен колегам: я працюю, консультую важкохворих. Мій лікарський стаж уже досягнув 65 років.

«Кращим варіантом мала б стати страхова медицина»

Дезидерію Сигізмундовичу, який діагноз сьогодні можна поставити нашій системі охорони здоров’я?

– Вона важко хвора – її треба рятувати, щоб не втратити і те, що ще маємо. Наприклад, попри всі реорганізації Івану Кураху вдалося зберегти кістяк хірургії в міській лікарні. Стан сьогоднішньої медицини не дуже подобається – стару розвалили, а нову не створили. Є  наміри організувати систему охорони здоров’я по західному типу, але якщо для цього виділятимуть менше 6 від­сот­ків ВВП (це доводить світова практика), вона не зможе ефективно функціонувати.

Та й безплатної медицини, по факту, в нас уже немає…

– Медицина поступово перетворюється в бізнес: частина лікарів стала комерсантами, аптекарі – бізнесменами, а хворі – пересічні громадяни – не здатні вписатися в ці реалії. Зверніть увагу на те, скільки в Ужгороді «розвелося» діаг­ностичних установ. Сьогодні ж лікарі більше покладаються на сучасну апаратуру…

І що далі?

– Кращим варіантом мала б стати страхова медицина. По лінії двосторонньої співпраці мені не раз доводилося бувати в колег побратимного з Ужгородом міста Дармштадт у Німеччині. Трохи більше від нашого обласного центру місто має до 90 пунктів гемодіалізу. Чи можемо ми собі таке дозволити? Наразі ж у нас, скажу так, є три медицини: народна, сучасна й паростки медицини майбутнього.

А ви особисто в народну медицину вірите?

– Не хочеться когось здивувати: я вірю в народну медицину без хімії. Люди повертаються до неї, бо ж сучасна медицина коштує великі гроші. Це, а також фактор ринкового напряму ставлення лікарів до хворих тільки підсилює недовіру до нашої системи охорони здоров’я.

У цьому з вами важко не погодитися.

– …У минулому провізори самі готували порошки, мікс­тури й мазі за лікарськими рецептами. Знайдіть в Ужгороді аптеку, в якій робили б це. Зараз такого практично немає. Аптеки просто торгують готовими препаратами фірм під різними назвами, в складі яких одна й та ж діюча речовина.

«Ми оперували хворих удвох із дружиною»

Дезидерію Сигізмундовичу, крім роботи, з якою фанатично пов’язане все ваше життя, була ще й сім’я…

– З моєю майбутньою дружиною киянкою Ольгою Захлєбною ми разом училися на медфаці університету. Вона теж стала хірургом і в певний період у Свалявській райлікарні тільки нас двоє лікарів-хірургів і було. Часто оперували хворих удвох із нею. І хто ще краще міг порозумітись, як не хірург із хірургом…

Ольга Григорівна не відставала від вас і у своїх медико-наукових схильностях?

– Вона за сумісництвом завідувала здоровпунктом на меблевій фабриці. Багаторічні спостереження й дослідження шкідливих умов праці в переважній більшості робітниць, а відтак і кваліфіковані висновки лягли в основу кандидатської дисертації Ольги. Вона успішно захистилася, стала кандидатом медичних наук, але на її наукову працю відразу було накладено гриф таємності. Знали б тоді жінки-робітниці про реальний шкідливий вплив виробництва на їхній організм, зокрема на репродуктивну функцію, поспішили б звільнитися.

Хто з дітей продов­жив професійний шлях батька й матері?

– У моїй родині вже сформувалася династія медиків: син Олександр 12 років був ургентним хірургом, потім перекваліфікувався на психіатра. Лікарський фах обрала й донька Інна, її чоловік Олександр Білак – доцент медфаку УжНУ. Доповнює династію ще один лікар – невістка Вікторія. Інші професії обрали дві мої внучки: Софія стала психологом, а Крістіна закінчила економічний факультет.

Спогади про яких людей повертають вас у далеке минуле?

– Згодьтеся, портрет Олександра Фединця в моєму робочому кабінеті про щось таки говорить! Під час мого не­одноразового перебування на курсах підвищення кваліфікації в Києві доводилося брати участь у операціях, які проводив Олександр Шалімов, засновник та директор інституту хірургії і трансплантації. Це збагачувало мій практичний досвід і розширило хірургічний діапазон. Досвід із хірургічної справи черпав і в практичних стосунках із головним ортопедом-травматологом України, академіком Федором Богдановим. У нас склалися з ним тісні дружні стосунки. У вислові йому дещо складно давалося моє ім’я, спрощуючи, казав не Дезидерій, а «Держидвері».

Яким здоров’ям може похвалитися 90-річний ювіляр Дезидерій Петнегазі?

– Я ще на роботі в хірургічному відділенні, куди дістаюся міською маршруткою. Це для мене великий моральний стимул.

Тримаю стабільний режим: встаю вранці о шостій, затим зарядка (намагаюся не перевантажувати серце), 15 віджимів. Від кави не відмовляюся (до слова, мій співрозмовник у ході розмови приготував смачну каву. – М. П.), алкоголь – це не моє…

Розмовляв Михайло ПОПОВИЧ,

Фото автора та з архіву Д. ПЕТНЕГАЗІ

Теги: ювілей, хірург, Дезидерій Петенгазі

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати