Закарпатський геолог знайшов 80 тонн золота в Нікарагуа (ФОТО)

Варто зауважити, що такої великої «геологічної» родини тут більше не знайти: в колись перспективній галузі працювало ціле сімейство Удудів – глава родини та його дружина пані Галина, двоє синів і невісток. Тож цікаво було послухати Романа Васильовича, як усе починалося. Після геологічного факультету ЛДУ ім. Івана Франка в 1968-му молоде подружжя (він із-під Львова, вона – ужгородка, з сім’ї військових) потрапило в Берегово. Тут усі свої справи влаштували, начальство з ними поспілкувалося, «кадри» оформили й веліли їхати на Рахівщину, де велика група геологів займалася розвідкою підземних надр. Отже, по-новому перепакувавши рюкзаки, вони подалися в найвіддаленіший район Закарпаття гроші заробляти й досвід здобувати. Років через 10 Удудів перевели на роботу поближче до цивілізації – на територію Берегівського рудного поля, де в Мужієві на той час якраз тривала підготовка до золотовидобування. Справ для геологів-пошуковців тут не бракувало, адже якраз активно формувалася база золоторудника. Щоправда, за весь час видобутку руди на комбінаті виплавили неповну тонну золота, але це вже тема іншої статті.

Згадує пан Роман 1986 рік. Коли на відмінно відзвітувався про перспективу цього золотоносного родовища, його викликали в адміністрацію геологічної експедиції та запропонували разом із дружиною поїхати на роботу в Нікарагуа. А буровиком із ним поїхав Ярослав Куля, уродженець Солочина на Свалявщині. Відрядження планувалося на 3 роки, але згодом затягнулося до 1991-го.

♦ Спека в Нікарагуа неймовірна... «Бобики» їздили тільки без брезенту, інакше можна було задихнутися

Сама підготовка до етапної в житті подружжя геологів поїздки за кордон тривала кілька місяців. Найперше треба було пройти тести не стільки на профпридатність, як підтвердити репутацію у плані ідеологічної дисципліни, тобто лояльності до тодішнього режиму. Спершу надійність і стійкість громадянина колишньої країни рад перевіряли в райкомі партії, відтак у тресті «Зарубіжгеологія», довелося також пройти детальний і повний інструктаж у міжнародному відділі ЦК партії на так званій Старій площі. У цій будові було понад тисячу кабінетів, і знадобилося ледь не цілу годину шукати потрібні двері. Як ретельно перевіряли тут у ті часи – зайве говорити. Спочатку під розписку партквиток здав. Сказали: по завершенні відрядження віддадуть. Хоча коли повернувся, позаду вже були путч у Москві, розпущена компартія тощо. Коли закордонні паспорти на берегівця та його дружину були готові – назвали дату відльоту лайнером «Аерофлоту» ІЛ-62. Звісно, на той час усе було готове до далекої подорожі. Взяли з собою найнеобхідніше – їхали ж не на курорт, а працювати. На перших порах виконували загальні геолого-пошукові роботи, відтак була розвідка золота на родовищі Ла-Індія.

Геологам, що прибули в Нікарагуа, відразу видали зброю

За весь час перебування в Нікарагуа «туди-сюди» пан Роман літав аж вісім разів: то з дозаправкою в Дубліні, то через острів Ямайка або ж кубинську Гавану – як-не-як, столиця країни призначення від Москви за цілих 16 тисяч кілометрів. Співбесідник висловив також кілька думок про невідому до того часу Нікарагуа, державу зі столицею Манагуа (з 1858 р.). Знаходиться вона в Центральній Америці – між Гондурасом і Коста-Рікою, а омивають її води Тихого океану та Карибського моря. Мешкають тут в основному метиси, населення країни, яка займає площу близько 140 тис. кв. кілометрів (територія однієї п’ятої України) і вважалася іспанською колонією, – майже 5 млн осіб.

За словами Романа Удуда, який тут пробув майже 6 років, Нікарагуа за рельєфом дуже схожа на Рахівщину (найбільша гора має 2438 м, тобто на кілька сотень метрів вища за Говерлу). Клімат тут тропічний і субекваторіальний, тож ніжитися на сонці можна ледь не цілорічно. Іноді й на роботу виходили в шортах і майках – а серед місцевого населення це була повсякденна форма. З іншими геологами мешкали в передмісті Леона, яке має давню та цікаву історію. До речі, свого часу його засипав вулкан Мототомбо й поселення довелося перенести. Загалом у гірських пасмах цієї найбільшої в регіоні країни понад сорок згаслих і діючих вулканів. Із вікон акуратних будиночків, у яких мешкали спеціалісти гірничорудної промисловості, добре проглядалися ці ландшафти.

♦ Дружина пана Романа позує з автоматом

Коли група вперше прилетіла в аеропорт Манагуа, всі здивувалися зеніткам та іншій гаубичній зброї, якою охороняли летовище. Й не тільки його, а й інші важливі військові та народно-господарські об’єкти. Тим, хто працював у відрядженні, також давали зброю (автомати, пістолети), адже тут тривала війна між контрас (сили, які на той підтримував уряд США) і фронтом національного визволення (сандіністами), який очолював Даніель Ортега. Ним тоді опікувався Радянський Союз, як і керівниками решти країн, де штучно хотіли запровадити соціалістичний спосіб життя. Між іншим, він і нині при владі, прийшовши на президентський престол удруге в 2006-му. Щоправда, тоді був молодий і енергійний, а нині – вже дідусь, усе своє життя присвятив революційній боротьбі та опозиції.

На одному з фото дружина пана Романа позує з автоматом – таку зброю носили бійці, які стерегли спокій іноземців, зокрема й у містечку геологів-пошуковців. Щоправда, за понад 2000 днів відрядження особливих ексцесів не виникало, хоча дрібні провокації траплялися. Були навіть полонені (але з інших країн) тощо.
Коли до влади в країні прийшла Віолетта Чаморро, котра уособлювала проамериканський уряд, приїжджі спеціалісти з колишнього соцтабору, аби не виникало питань, почали покидали Нікарагуа. Серед тих, хто тоді допомагав розвідувати, добувати та переробляти золото (5–6 родовищ), були також шведи, кубинці, іспанці, чехи, болгари, італійці тощо. Якщо союзні геологи працювали на громіздких машинах радянського зразка, то їхні колеги мали в арсеналі компактні та мобільні бурові комплекси, іншу геолого-пошукову техніку. Звісно, працювалося їм значно краще.

Інфляція зашкалювала, ціни зростали мало не щогодини

У ті часи, за словами, Удуда, в країні тривав воєнний стан. Партизанські загони, ополченці, перестрілки – такими повідомленнями рясніли радіо- й теленовини. Національна грошова одиниця кордоба знецінювалася щодня, «завдяки» чому ціни мінялися ледь не щогодини. Нерідко доводилося йти на ринок та міняти долари (ними в Нікарагуа платили за роботу) за поточним курсом – виходили мільйонні суми в кордобі. Зрозуміло, всім хотілося стабільності. Спеціалістам із-за кордону в тому числі. Хоча старалися як американці, так і в Радянському Союзі, але кожен тягнув воєнно-політичну лямку в свій бік.

Згадується з того періоду й те, що на роботу їздили на найпрогресивніших на той час радянських автомоделях РАФ, УАЗ, ПАЗ, МАЗ тощо. «Бобики», до речі, їздили без брезенту. Спека була немилосердною. Слід зазначити: в цій аграрній країні дуже розвинуте тваринництво. Тут кожна сім’я тримала корів, фермери в тому числі, м’ясо навіть експортували. Відтак у громадському харчуванні переважали м’ясні страви, в їдальнях, ресторанах (наші геологи собі також дозволяли сюди зрідка ходити) меню було смачним і калорійним. Доводилося куштувати й екзотичні страви з деяких видів плазунів. Усе доповнювалося екзотичними фруктами, про які тоді в Україні ніхто навіть не чув. Кава й банани росли на кожному кроці – як у нас сливи або вишні.

– Можна ще багато чого розповідати про наше відрядження в Нікарагуа, – ділиться спогадами Р. Удуд. – Якщо до 1956-го було розвідано 20 тонн золота, то очолювані мною спеціалісти «знайшли» до 80 тонн. Усе це я детально розписав у звіті, який заледве вмістився у кількох томах. Їхні копії зберіг для своїх трьох онуків. Нерідко запитують, чи збагатилися після шестирічного перебування за кордоном? Звісно, що не з пустими кишенями приїхали. Повертаючись із відрядження у рідне Берегово, привезли модні на той час касетні магнітофони, японські телевізори, сучасні меблеві гарнітури тощо. Якість продукції була високою, адже без ремонту багато речей служать дотепер.

Досвід приборкання нелегальних золотошукачів

А торкнувшись янтарної теми на Поліссі, пан Удуд розказав, як у Нікарагуа, та ще в бурхливі часи, приборкали «чорних» золотошукачів. Розумно та з користю для всіх сторін. Такий рецепт Україні можна б запозичити зараз. Отже, люди брали кирки, лопати та нелегально спускалися в малопродуктивні чи відпрацьовані золоторудні копальні (підземні стволи там були похилими). Звісно, ризикували, бо горизонт будь-якої миті міг обвалитися. З рудою поверталися додому, де її ретельно промивали. Мініатюрні золоті камінчики, що залишалися в ситі, складували окремо, а руду викидали. Відтак раз у два тижні озброєні представники влади чи кооперативу (артілі) офіційно їздили поселеннями та збирали золото. Платили за товар солідно та прямо на місці – ціни звірялися із вартістю золота (за унцію) на лондонській біржі. Словом, вигідно було як державі, так і копачам. Ні в кого не було потреби ховати товар. І ніякої тобі контрабанди або інших ексцесів із владою через «жовтий метал». Бувало, за один день мешканці поселень здавали до чотирьох кілограмів або навіть більше такого золота. Інші операції з сировиною – це вже була справа держави. Ось так тут побороли нелегальних золотошукачів. Чим не досвід для української влади в боротьбі з бурштиновими добувниками?
Про всі перипетії нікарагуанського відрядження, звісно, не розказати. А на запитання, чи поїхав би ще раз туди, 70-річний геолог відповів, що то були прекрасні часи. Не проти, аби повторилися, але такого просто не буває.

Михайло Папіш. Фото з архіву Р. Удуда та автора