Христина Керита. «Є диваки. Вони шукають Ноя...»

ГРАФ ДРАКУЛА? ЦЕ, НАПЕВНО, ДЛЯ ТОГО, ЩОБ СТВОРИТИ ОРЕОЛ ЗАГАДКОВОСТІ

Пані Христино, про ваше рідне село Драгово ходить багато легенд. Ви в них вірите?

 – Недавно дивилася телепередачу про Драгово на одному з центральних каналів і довго сміялася. Назву нашого села там пов’язували із графом Дракулою. Це, напевно, для того, щоб створити ореол загадковості. Насправді ж воно походить від імені воєводи Драґа. Сюди тікали вільнолюбні люди, які й заснували село. Село наше – між горами. Я виросла там, ми ходили дітьми у ті хащі по гриби та ягоди. І тому мені й сьогодні зручно тільки там, де є гори. Намагаюся часто туди їздити. Брати дуже запрошують. Не завжди вже виходить, але, як правило, на Великдень і Різдво я там. Якось не зуміла вирватися на свято, а брат каже: «Тебе тут не було, через це ти зіпсувала мені Різдво». Брати – надзвичайно близькі мені люди, на яких можна покластися в будь-яку хвилину. Коли чоловік потрапив у лікарню, я їм одразу зателефонувала. І вже через дві години брат був уже тут – із мамою і племінником.

Хотілося б почути про родину. Адже ви виросли в міцній закарпатській патріархальній сім’ї.

— Батьки в нас були надзвичайно трудящі. Тато кожному синові звів будинок, причому все робилося своїми руками. А ще мої батьки дуже любили одне одного. Мабуть, через це згодом і мої брати побудували такі ж самі сім’ї. Батьки всюди були вдвох, навіть коли тато йшов косити траву, казав: «Маріко, ти хоч постоїш коло мене». 

Батько мало що знав усяку роботу, умів її ще й красиво виконати. От, наприклад, зубчик виламався із грабель. Мама його квапить. А він той зубчик так витесує, ніби це дуже важлива річ. А ще був дуже легкий у спілкуванні. Вийде в неділю з церкви, а біля нього вже люди збираються. Та навіть коли картоплю на городі підгортали, нам завжди було весело разом. А коли помирав, казав мені: «Знаєш, я так любив твою маму, що ніколи не пройшов повз неї, вби її не погладити». Тому мені дуже боляче за тих дітей, які ростуть у важких сім’ях, бо вони виходять звідти травмованими.

А звідки дар до віршування – від батьків?

— Коли батько їхав на заробітки з братами, ми залишилися вдома двоє з мамою. Вона вміла все і завжди мала якусь роботу. Тому й досі пригадую, як ми несли на мочар коноплі мочити. Для мене дитинство – неймовірні пахощі трав, коли кожна травинка пахне по-іншому, і я дуже шкодую міських дітей, котрі цього не зазнали. А ще мамині грядки як пахли! Вони завжди в неї були доглянуті, без жодного бур’янцю. Мама була від природи мудрою, але освіти так і не здобула. Вона була із заможної родини, і мій дід казав, що досить їй того багатства, навіщо їй ще вчитися. Зате коломийку скласти могла одразу: «Була моя доля сім раз коло моря, та ся не втопила, мені ся лишила».

КОЛИ СЬОГОДНІ ГОВОРЯТЬ ПРО ПОЛІТИЧНУ ЕЛІТУ, МЕНІ СУМНО ТАКЕ СЛУХАТИ

Переважна більшість письменників – філологи. А ви починали з медичного училища. Чому саме так склалося, адже ви вже в дитинстві писали вірші?

– Пригадую свій перший вірш у шостому класі. Вчителька надіслала його на конкурс у Київ, мені навіть якийсь приз за нього дали. Але думки про університет спочатку не було. Хотілося просто вчитися, побачити світ. І от після восьмого класу я пішла в Хуст у медучилище. А опісля ще два роки відробляла, такі тоді були умови. В медицині я 4 роки пропрацювала. І зовсім за ними не шкодую. Ці знання дуже мені згодом у житті згодилися. І своїм дітям я могла допомогти, коли це було потрібно. Адже практики тоді можна було набратися дуже багато. Медсестра мала вміти абсолютно все. Але там, у Хусті, я почала ходити і в літстудію ім. Вакарова. Це було серйозне товариство, тут збиралися і початківці, і відомі люди. Керівником у нас був Іван Губаль, талановитий педагог, журналіст. Там мене дуже підтримали, почали друкувати. Пригадую, Василь Вовчок до нас приїхав, подарував книжечку із теплим автографом. Коли я вступала в УжНУ, вже мала публікації, на мене звернули увагу. За часів студентства я часто друкувалася, і це була велика допомога мені як студентці. Тоді кожен рядок коштував щось близько одного карбованця. Я, коли видала «Одкровення», отримала стільки грошей, що це було майже 5 річних зарплат! Тепер молодим цієї підтримки не вистачає, тому мені так хочеться їм допомогти. Розумію, що держава сама ще не стала на ноги як слід, особливо тепер не до творчості. Але українська книга за останні десятиліття була у ролі пасербиці. Легко виходила російська книга, але з великими труднощами – українська. Тому тепер ми пожинаємо плоди. Зараз уже зрозуміло, яка це катастрофа для нації. Хоч тепер біда об’єднала народ, але, на жаль, платимо ми за це велику ціну, гинуть молоді люди. Тільки коли сьогодні говорять про політичну еліту, мені сумно таке слухати. Я знаю, що еліта – це науковці, ті, хто щось зробив у культурі.

Коли ви закінчували навчання в університеті, вийшла перша збірка «Березневі заручини». Як ви та інші сприйняли цю подію?

— Збірка одразу розійшлася між студентами. Тоді така маленька книжечка могла стати подією. Недавно один з університетських викладачів математики мені каже: «А ми тоді ходили на філфак, щоб почитати твої вірші у стінгазеті». Приємно таке чути, я не думала, що на когось поетичне слово так впливає. У 1982-му за цю книжку мене прийняли у Спілку письменників, хоч для вступу потрібно було мати дві збірки. Нас дуже підтримувало те, що поруч були такі відомі й талановиті Чендей, Мейгеш, Шкробинець, Керекеш, Скунць та багато інших. І водночас це були дуже прості люди. Наприклад, у 1983 році у видавництві «Радянський письменник» вийшла моя книжка. Але коли зустрілася з редакторкою Лесею Клименко, була приголомшена, наскільки вона проста, доступна. Ми тоді проговорили весь вечір. 

Після закінчення вузу вам запропонували залишитися в аспірантуру, а ви пішли вчителювати. Це дещо нетрадиційний хід для письменниці.

– По-перше, в мене почалися клопоти з дітьми. Та й у державі все змінилося. І чоловік тоді сказав: «Треба, щоб у цей непевний час хоч хтось із нас мав стабільну зарплату». Чесно кажучи, в школі я опинилася випадково, не планувала цього. Але це правду кажуть: ніколи не кажи «ніколи». Спочатку я почала вести шкільну літстудію, а потім подумала: а чому б не попробувати викладати? І це мене врятувало. Якби я працювала по газетах, чекаючи заробітку, не знаю, як би вижила з дітьми на руках. Тому в той час, коли багатьом довелося виїжджати до Португалії, Чехії на заробітки, мені вдалося пережити цей період досить спокійно. А ще скажу таке: вчительська робота надзвичайно важлива. Для учнів важливо, кого вони чують, як той вчитель розмовляє, все це має надзвичайно великий вплив. Я знаю, як на мене впливали колись мої учителі. 

«НО, ВИДИШ, – КАЖУТЬ ХЛОПЦІ, – ЙСЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ТВОЄЇ ТВОРЧОСТІ, МИ ТОБІ ДАРУЄМО ЦЮ КНИЖКУ»

А взагалі ваша сім’я завжди жила в письменницькому середо­вищі. У Василя Вароді навіть дача перша, коли піднімаєшся на гору…

– Тому в нас багато знайомих зупинялося. В якийсь час ми майже постійно там жили. Жодного разу після Василевої смерті я там не ночувала. А тоді ми пригощали своїх гостей гарним вином. Бо ж Вароді родом із Королева, що на Виноградівщині, де майже у кожному дворі – лугош. Кумом нашим був Петро Скунць, пригадую, як він хвилювався, коли тримав на руках нашого маленького Василька. Досі підтримуємо стосунки з Юстинкою Вовчок, яка завжди випромінює любов до всього. Щодо письменників, то це було надзвичайно талановите покоління. Вони трималися разом, любили і покепкувати одне над одним. Наприклад, принесли якось Василеві книжку, таку товсту, поважну, в твердій обкладинці. На ній так красиво виписано «Вароді». «Но, видиш, – кажуть хлопці, – йсе дослідження твоєї творчості, ми тобі даруємо цю книжку». А виявляється, це була книжка про Верді, просто літературні побратими трохи підправили це прізвище, і вийшло «Вароді». І таких ситуацій було безліч. А скільки епіграм писали одне на одного! У нас повно таких записочок залишилося.

Коли чоловік звільнився з радіо, одна його колега при зустрічі сказала: пішов Василь — і нікому сказати правду. Він єдиний з-поміж своїх колег сідав біля машиністки і одразу їй диктував текст, без усіляких чернеток. Адже комп’ютерів тоді не було.