Григорій Таркович для свого часу був непересічною постаттю

У 1814 році Г.Тар­ковича призначено Кошицьким вікарієм, а за збігом обставин його також обирають головним Мукачівським капітульним вікарієм. Ці посади він успішно поєднував до 1816-го, який став для нього знаковим — його іменовано єпископом новоутвореної Пряшівської єпархії, якою до 1822 року управляв без секретаря. Того ж року ним став священик зі Сваляви Василь Попович, який у 1837 році був іменований Мукачівським єпископом.

Про особу Григорія Тарковича можна судити з його присяги на посаду Пряшівського єпископа: «Я, Григорій Таркович, присягаю живим Богом, всіма святими і цим святим Євангелієм, якого торкаюся своїми руками, що буду вірним і послушним без усякої пристрасті підкупу, я буду неупереджено приймати правильне і справедливе рішення, маючи перед собою єдиного Бога для вирішення справи, не буду приймати жодного подарунка, не буду робити якоїсь обіцянки жодній стороні, я не відступлю від канонічного права святого престолу. Буду намагатися оберігати, захищати, зміцнювати і звеличувати нашу церкву. Нехай мені у цій відповідальній і водночас потрібній справі для народу допомагають Бог і це його святе Євангеліє…».

Єпископ відомий і як літератор, його творчість формувалася під впливом російського класицизму, писав оди. Іван Франко неоднозначно відгукувався про його літературну спадщину.

Помер Григорій Таркович 16 січня 1841 року у Пряшеві, похований у крипті місцевого кафедрального собору. У своїй похоронній проповіді єпископ Мукачівської єпархії Василь Попович виголосив: «Його єпископські циркуляри мають характер апостольських послань, пронизаних турботою про нашу церкву, як і про освіту народу». Для свого часу Григорій Таркович був високоосвіченою особистістю й свої знання, талант і здібності поклав на вівтар розвою просвітництва і духовності, а своєю невтомною працею, духовними якостями, моральністю, ерудицією і нині викликає до себе повагу й довіру.

Федір Куля, Михайло Попович