Василь Густі: "Малювання для мене було як світла перша любов"

Василь Малишка — ще зовсім юний автор, але в творчому доробку хлопчини з Ужгородщини є вже дві збірки оповідань і казок для ровесників. А ось тепер він запропонував редакції ще й своє інтерв’ю з відомим поетом, головою обласної організації Спілки письменників України Василем Густі. Гадаю, воно буде цікавим для наших читачів.

Василь Густі: "Малювання для мене було як світла перша любов"

Пане Василю, в есе «Маю щастя, маю долю, та не маю супокою...» про Івана Чендея сказано, що у вашій хаті в Королеві люди збиралися з бажанням ще і ще слухати оповідання Чендея. Також до села приїжджали А.Патрус-Карпатський, М.Томчаній і В.Поп.  Люди, судячи з ваших слів, неймовірно чекали на їхню появу у селі, дійсно високо оцінюючи таку зустріч. Мене дуже здивувала така любов до літератури у селян. Можете прокоментувати, з чим це пов’язано?

— (Закурює люльку) У Королеві тоді не було радіо, телебачення також. Але зрозумілим є те, що люди прагнули спілкуватися, отримувати нову інформацію. Тож вони йшли до бібліотеки, прочитавши книжку, намагалися запам’ятати, щоб поділитися враженнями з іншими... А зараз що? Тепер існує більше можливостей для того, щоб отримувати нову інформацію. Між книжкою та, наприклад, телебаченням є одна суттєва відмінність: дивлячись телевізор,  стаєш пасивним споживачем інформації. Без цього ми зараз не можемо, але це ніколи не замінить живого спілкування між людьми.

Я читав, що хлопчиком Василь Густі горнувся швидше до малювання, ніж до поетизування. Чи малюєте  зараз? Чи приділяєте час давньому хобі?

— Я надзвичайно любив малювати класу до восьмого-дев’ятого. А потім мене захопила література...

Малювання для мене було, як світла перша любов. Так хочеться іноді пензля в руки взяти! Намалювати щось маслом, аквареллю... Але для цього потрібні певні умови: час, обставини. Коли б я щось і намалював, то це би було моє особисте. Я, мабуть, цього нікому б і не показав. А взагалі у мене у записниках, конспектах, коли навчався в університеті, на чернетках постійно з’являлися якісь малюнки.

А чи пам’ятаєте перших пісень, казок, творів, котрі вам читали у дитинстві? Що найбільше запам’яталось?

— Я виріс у такій сім’ї, де люди думали, як заробити на шматок хліба, вдома не було великої бібліотеки... Але тоді в нас у селі було їх аж чотири, тож я часто відвідував нашу дитячу книгозбірню. Досі пам’ятаю, що в ній працювали дві чудові жінки. Вони пропонували нам книжки, відчували, що б ми хотіли. Влітку можна було взяти книжку, піти в читальний зал і за кілька годин прочитати її.

Але були серед нас і такі хитруни, які, переглянувши малюнки, здавали книжку як прочитану. Тоді бібліотекарі запитували, про що ця книжка? І якщо відповіді не було, то її повертали... У бібліотеці нас привчали до читання: як читати, що читати. Ось узяти, наприклад, «Робінзона Крузо». Нам здається, що це розвага, пригодницький твір, простішого й не придумати. А насправді це дуже серйозний твір. У його основі лежить філософія виживання однієї людини. Як людина може пройти крізь самот­ність, безвихідь...

Не оригінальне запитання, але мені це цікаво. Якби ви опинилися на безлюдному острові, то які три книжки ви хотіли б мати там із собою?

— Очевидно, це мали би бути такі книжки, до яких би не набридало повертатися знову і знову, неначе до джерела. Адже якою б не була цікавою художня книжка, ти її прочитав раз, двічі, і все. Тому, по-перше, я би взяв Біблію. А саме одну з поетичних, філософських книжок, як, наприклад, прит­чі Соломонові, Еклезіаст, або Пісню пісень. Бо, перечитуючи їх, ти завжди для себе відкриваєш щось нове. Друге, що би я взяв, це, мабуть, «Кобзар» Шевченка. Ми часто сприймаємо його надто поверхово. А дарма. Раджу, коли потрапляєш у якусь складну життєву ситуацію, взяти до рук «Кобзаря», почитати його лірику.

Колись мені довелося жити далеко-далеко, серед степу, де була дуже обмежена кількість людей, з якими я спілкувався. Безрадісна, складна ситуація була... І коли ти в тій одинокості читаєш Шевченка (не завершивши речення, Василь Петрович розпочинає емоційно читати рядки з поеми «Княжна», а потім й інших творів. — Авт.), то починаєш розуміти, що  такої книжки-розрадника ще, мабуть, і не зустрічав.

Ну, і третє, що би я взяв, — «Робінзона Крузо» Даніеля Дефо, якого вже згадував, але саме у повному перекладі.

Хотів би поспілкуватися з вами і про ваш щоденник. Не розкажете, що потрапляє на сторінки ваших записників?

— Вести справжній літературний щоденник — це відповідальна, хоча і дуже хороша річ. Це наче на кораблі вести бортовий журнал. Справжній капітан, який у всіх справах морський вовк, стежитиме за тим, щоб бортовий журнал вівся скрупульозно, детально, аби нічого не пропустити. Проте це дуже важко, ти маєш бути відвертим у своїх думках і словах. Одночасно варто усвідомлювати, що літературний щоденник може потрапити до чужих рук, його можуть надрукувати. Недарма Папа Римський Павло ІІ у своєму заповіті розпорядився, аби після його смерті всі папери, щоденники, записи було спалено.

Тому я вважаю, що для того, аби робити нотатки в літературному щоденникові, потрібно мати велику мужність, тактовність і відповідальність як перед собою, так і перед людьми.

Василю Петровичу, коли та як ви пишете?

— У різні періоди мого життя — по-різному. Я ж виріс у селянській сім’ї, тож писав, як була змога... Ось погнав кіз на пасовисько, вони пасуться, а я потихеньку пишу. На уроках писав. Учителька щось розповідала, в мене ж були свої думки, я їх записував. Тому в кишенях вічно лежали папірці з записами... Був у мене вчитель, Петро Фединець. Він дуже допомагав мені. Петро Іванович казав: «Якщо ти хочеш займатися серйозно, то мусиш писати щодня». Тож ми щотижня зустрічалися по кілька разів; я приносив свої вірші, він їх переглядав і з великої кількості залишав декілька або й усього один... Узагалі, я вважаю, що кожного дня, як для сну або прийому їжі, потрібно виділяти час на роботу за письмовим столом.

Що ви, до речі,  вважаєте за найвищу нагороду для письменника?

— Кожна людина хоче, аби її чули, знали про її переживання, думки. Є речі, які хочеться розповісти батькам або ж коханій людині. А є таке, чим хочеться поділитися з усіма.  І велике щастя тоді, коли тебе зрозуміли. А ще більше щастя, особисто для мене, коли читачі отримали те, чого хотіли. Уяви собі, що ти йдеш до людей з відром джерельної води і саме в ту мить вона їм дуже  потрібна. У цьому й полягає одне з завдань митця: відчути те, що потрібно людям.

Вважається великим щастям для письменника, коли він отримав чимало літературних премій. І це дійсно успіх, суспільне визнання. Але тут є такий момент: премії ж визначаються самими людьми,  у кожного є свої симпатії й антипатії, певний суб’єктивізм. Так, І.Чендей заслужено отримав Шевченківську премію. Так само, як і П.Скунць. А ось візьмемо за приклад М.Томчанія. Відомий письменник, його роман «Жменяки» свого часу прогримів на всю Україну, однак жодної премії він так і не отримав...

Тому справді чи не найбільшою нагородою є взаємозв’язок з читачем. Коли ти читаєш, а тебе розуміють, поділяють твою думку — оце для мене велике щастя.

Одного разу під час ювілею Павла Тичини його секретар, Станіслав Тельнюк, відомий літературознавець, критик, виклав перед ювіляром багато-багато книжок Тичини. А він подивився зажуреним поглядом і каже: «Господи! Якби з цього всього залишилося хоча б 10—15 віршів...». Час відсіває.

Як ви вважаєте, чого не можна робити авторам-початківцям? Можливо, дасте якісь поради?

— По-перше, не сприймати ані критику, ані похвалу на 100%. По-друге, не можна думати звисока. Потрібно бути учнем до кінця життя. Третьою, так би мовити, порадою будуть слова Івана Чендея: «Для того, щоб бути хорошим письменником, треба мати талант, здоров’я та довголіття». Наступне. Важливо не думати, що тебе не помічають або не сприймають. І не вважати за трагедію, коли твоїй творчості приділяють начебто мало уваги. Якщо ти відчуваєш, що писати — це твоє Боже покликання, то ти повинен донести цей «хрест» до кінця. І нарешті, останнє, що б я порадив: розраховуй лише на власні сили та на Божу поміч.

З Василем Густі спілкувався Василь Малишка

05 лютого 2014р.

Теги:

Григорій Сковорода вийшов у словацькому перетлумаченні пряшівця Івана Яцканина
Втрачені церкви Закарпаття повернуться на культурну мапу
/ 5Найбільша в Україні приватна альпійська гірка розташована в Кам’яниці
/ 2Справжня історія воловецького трампліна
/ 3Заради спорудження Теребле-Ріцької ГЕС затопили кілька сіл, але вільшанці до останнього не вірили в її запуск
/ 5Оксана Ганич була ровесницею епохи Карпатської України й першою жінкою – доктором наук на Закарпатті
Цінова гойдалка на закарпатському ринку квітів і ярини
/ 1Мешканець Тячівщини вже роками виготовляє соляні лампи та створює соляні кімнати
/ 1У Тересві похована "Чорна графиня" – дружина одного з найвідоміших угорських митців ХІХ століття
На Закарпатті працює 4 400 лікарів та 9,5 тисяч медсестер та фельдшерів
На Закарпатті розкидуватимуть "вакцинаційні" брикети від сказу
На Закарпатті 80% пенсіонерів уже отримали монетизовані субсидії
/ 1Закарпатська спортсменка стала володаркою Кубка Європи із фристайлу-слоупстайлу
В Іршаві відкрили експозицію "Прикордонник Василь Попик – захисник Карпатської України"
"Шлях Пинті" врочисто відкриють наприкінці травня на Виноградівщині
Кращих легкоатлетів-2018 відзначили на Закарпатті
Василь Горват побачив "Зірки впритул"
Закарпатець Василь Сочка робить пластичну скульптуру... із космосу
Мозковий інсульт: Більше ризикують чоловіки й люди похилого віку
Кам'яні дрозди та інші птахи Олексія Лугового
Ужгород у 2022 році претендуватиме на проведення міжнародних дитячих ігор
Закарпатські письменники знову представлені у черговому номері "словацько-українського" журналу "Дукля"
Головні державні свята в Ужгороді відзначатимуть із квітковим велетенським тризубом і ходою зі 100-метровим прапором
Через терни – до волі. Про свою долю політв’язень оповів у книжці
/ 2На Закарпатті зареєстровано 5,2 тисячі безробітних у пошуку роботи
» Всі записи