У майстерні скульптора Богдана Коржа — немов на археологічних розкопках (ФОТО)

Ти потрапляєш сюди, як у музей, де є ескізи робіт, кадило, людський череп, який майстер привіз із львівських розкопок, годинникові механізми, фляги на стінах, інструменти майстра: флекси, молотки, якими, зі слів скульптора, робиться «відбивна» з каменя, зубильця, скальпель, болгарка, троянка…

І все це густо припало пилюкою з мармуру. Вона була навіть у каві, яку приготував для нас. Цим і особливий її рецепт. «Все дуже просто, — каже Богдан Корж, — у джезву кладете 6 ложок кави, 1,5 ложки цукру, трохи солі й кориці. Воду слід довести до кипіння. Додати ще води, ще раз скип’ятити, знову довести до кипіння. Відтак цю процедуру слід повторити втретє. Насамкінець я притрушую напій мармуровою пилюкою, щоб смак був особливим (сміється).

Пане Богдане, скульп­тура у вашому житті давно?

— У п’ятому чи шостому класі, пам’ятаю, я вже пробував вирізати з м’якого річкового каменю різні невеличкі рельєфи. Мені це подобалося, схильність до скульптури була ще з тих часів. Я народився і жив до 6 років в місті Яблонець-над-Тісою (Чеська Республіка), але вважаю себе корінним закарпатцем.

Мав ще два захоплення — археологію і мистецтво. Обрав друге випадково, у 8-му класі можна було вступати у художнє училище, а в 10-му – на історичний факультет. Я спробував перше, щоб не втрачати роки. А вже вступивши в Ужгородське училище прикладного та декоративного мистецтва у 1972 році, а згодом і Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, труднощів у навчанні майже не мав. Погано, щоправда, давалися мені марксизм та ленінізм (сміється). Загалом скульптура – творча втіха.

Але ви й малюєте?

— Так, графіку та живопис. Хоча скульптуру люблю більше.

Кажуть, у вас більше двох тисяч робіт?

— В Ужгороді моїх робіт небагато, бо я не звик кланятися. Можливо, є й більше двох тисяч, але я їх рахую?!

Ви розповідали, що досі під враженням від симпозіуму в Донецьку…

— Коли їхав туди, то думав, що там замурзані шахтарі. Але ні — місто в асфальті та квітах. Пленер був організований на найвищому рівні: ми приїхали, а нас у парку Перемоги вже чекало каміння. Впродовж кількох тижнів у столиці Донбасу тривав напружений творчий процес. У камені відображали різноманітні образи, навіяні мандрами Одіссея. До речі, коли ми приїхали, то парк був занедбаний, а коли прощалися — донеччани вже випробовували фонтан. Тепер Донецьк має парк скульптур. Усі вони вдало прикрашають парк і ніякого вандалізму не зазнають.

Натякаєте на випадок в ужгородському альпінарії?

— Так, я про пам’ятник живописцям Йосипу Бокшаю та Адальберту Ерделі. Тоді, як па­м’ятаєте, виявили надріз металу розміром близько 10 cм на задній частині шиї скульптури Адальберта Ерделі. Ми його відреставрували, але це жах. Ще хвилин 15—20 — і Ерделі залишився б без голови. Це — мисливці за металом.

А щодо симпозіумів, у нас їх не проводять для скульпторів?

— Ні, в Ужгороді з 91-го вони не проводилися. Хоча ми й першими у Радянському Союзі наважились на це. А щодо інших закарпатських міст, то у Хусті в 2010 році провели перший міжнародний пленер скульптури «Мелодія каменю», а через рік у Тячеві — симпозіум «Диво-камінь»..

♦ Для створення скульптурних робіт потрібен чималий арсенал інструментів

Маєте улюблений матеріал?

— Бронза і камінь. Хоча відливати бронзу в мене тут немає можливості, але вмію. Камінь беру на річці чи кар’єрі. Ви навіть не уявляєте, скільки мармуру «поховано» там. У свій час його звозили до нас з усього Радянського Союзу.

А котра скульптура подобається найбільше?

 — Важко відповісти. Сьогодні вона улюблена, а завтра дивлюсь на неї і переробляю, бо щось не подобається. У бронзі, правда, не дуже переробиш, а от камінь можна. Мені подобається працювати над портретом, особливо з натури. Кожне обличчя зазвичай різне. Я повинен роздивитися все до деталей. Так, до речі, у свій час ліпив художника Золтана Шолтеса, коли він малював (у майстерні знаходиться ескіз його голови з пластиліну. — Авт.), а син Степан, пам’ятаю, у цей час носив нам каву з коньяком.

У майстерні часто буваєте?

— Якщо я не був у майстерні хоча б годину-дві, то день пройшов задарма. І не обов’язково щось робити. Буває, що приходжу сюди просто заряджатися, подумати над своєю наступною роботою, випити каву й піти.

Вас просили зліпити когось на замовлення?

— Так, було й таке. Я теж пропоную. Типаж мені сподобається, то прошу, щоб годинку-дві мені позували.

♦ "Ранок" (с. Нижнє Солотвино)

Сняться скульптури?

— А чому б і ні?! Виношую ввечері якусь ідею. Прокидаюсь серед ночі й встаю, аби замалювати це. Я так роблю часто. Деякі творчі проблеми дуже вдало вирішуються на рівні підсвідомості.

Чи було таке, що ви руйнували свої роботи?

— Так. Іноді здається, що робота досконала, а через певний час тобі починають кидатися в очі речі, які б ти переробив. Просто сідаю і починаю доробляти або робити все спочатку.

Ви самокритичний?

— Не хвалько. Я знаю собі ціну. Доки мені не сподобається те, що я роблю, доти і працюватиму над роботою. Хоча з новими замовниками, які часом не знають, чого хочуть, робити це складніше.

Скульптор має бути фізично сильним?

— Більше працює голова, а сила тут ні до чого. Ще потрібно вміти тримати 1,5-кілограмовий молоток. Бити легенько, камінь піддається. Вся справа у техніці й вмінні, але аж ніяк не в силі. Є ж жінки — скульптори. У Львові, Києві та Харкові. Але на Закарпатті всі скульптори — чоловіки (я — голова секції скульптури НСХУ). Загалом їх нараховуємо близько 20. Десятеро з них — члени спілки.

Пане Богдане, у вас і родина творча?

— Дружина, син, дочка, племінниця, брати – творчі люди, проте вдома про мистецтво майже не говоримо. Ці теми залишаємо в майстерні.

Чи часто ви приймаєте там гостей?

— Іноді вона перетворюється на прохідний двір (сміється).

Нині на слуху благоустрій площі Народної. Не можемо не спитати вашу думку?

— З площею давно потрібно було щось робити. Я бачив усі три проекти Володимира Павлея, і, скажу відверто, перший мені не сподобався – він був занадто пишним (з трьома фонтанами). А ухвалений проект був прийнятий лише після того, як архітектор підняв усі документи Крупки. До речі, з Павлеєм маємо творчу співпрацю. Наша з ним спільна робота у міжнародному конкурсі на кращий пам’ятник жертвам голодомору в Україні 1932—1933 років для Вашингтона зайняла одне з призових місць.

Анастасія Ножка