Останні мешканки Кужбеїв знову повернулися у покинуте село

Причини його гніву зрозумілі: він, як і вся файта, має зайві клопоти з приводу такого бродячого способу життя близьких, душевно переживає за долю втікачок-сестер. Адже незважаючи на умовляння, вони знову перекочували у ведмежий кут. Невеликий проміжок часу прожили у Соймах у будинку на два входи з сестрою Оленою (на жаль, вже покійною) після 15-річної відлюдкуватості у Кужбеях, як наново, мов наворожено якимись чарами, їх поманило на вітцизнину, де народилися і росли з батьками. Та ще під зиму, яка обіцяє бути тріскучою. Не кажучи, що обидві — інваліди з дитинства. Неймовірно важко передбачити їхнє життя-буття наодинці у глухому куті…     

♦ На цвинтарі з могилами пращурів.

Колись Кужбеї були земним раєм

Чимчикуючи в’юнистим путівцем, 67-річний Іван Блинда згадував свою молодість і знайомство з Кужбеями. З його слів аж ніяк не виходить, що ця місцевість уже аж така, про яку мовлять, де козам роги правлять. Понад 40 років тому, коли працював електриком на деревообробному заводі у Міжгір’ї, в око парубку з Лозянського впала дівчина Єва, яка поруч торгувала у магазині. Таку червонощоку і вродливу нівроку красуню могли лиш мальовничі гори випестити – подумав і не помилився. Виявилося, що справді вона родом з високого осідку, що загадково зветься Кужбеями. Як за гостювання, так і сватання всі прибульці з числа родичів і знайомих Івана не могли намилуватися тутешньою красою. Чверть сотні дерев’яних хат у зруб, розкидані по крутосхилах і обперезані зусібіч смерековим намистом, з церквою на самій гірській маківці наче раювали у піднебессі. А які тут у ті часи буяли квітучі сади з щедрими плодами яблук, груш, слив, горіхів! Просторо жилося селянам, які споконвіків – дехто стверджує, що це найдревніше поселення у верховинському краї — на відшибі сіяли і жнивували, тримали на обійстях худобину – корови і воли, вівці і кози. Особливо рясно родила картопля. Хоча на урожай  часто-густо зазіхали звірі, які бувало і серед білого дня виповзали з дрімучих хащ і апетитно ласували городиною.

— Красно було у Кужбеях у минулі часи, — гордо каже Іван Іванович і підтверджує фактами, коли сюди і його магнітом тягнуло. Хоч жив з сім’єю у Міжгір’ї, практично за теплої пори не було такої неділі, аби не приходили на малу батьківщину дружини. До всього дочки Наталка та Олена  систематично тягнули батьків, щоб прогулятися дивокраєм.

Несподівано Кужбеї почали меркнути, коли на Міжгірщині почала розвиватися промисловість. Як у райцентрі з’явилися заводи та ще у підніжжі – Соймах відкрився санаторій, то й зникло людське гніздо у лісовому хутірку – всі поголовно переселися у низинну цивілізовану місцевість.

♦ Божий дім у Кужбеях.

Тепер Кужбеї – село-сирота

Село зустріло нас мертвою тишею. Німоту хіба що порушував рвучкий вітер. Та й слідів від населеного пункту залишилася цятка. Сади здичавіли, обрісши мохом, хижки давно розвалилися, а ті, що ще вистояли, кілька років тому варвари… спалили дотла. Зате міцно на ногах тримається церковка. Надзвичайно приємно вразила свіжою обновою. Знайшлися добрі люди і перекрили шпилястий дах новими драницями. Понад десять років у воскреслій божниці на свято Івана Хрестителя відбувається храмовий празник. На Божу службу, як правило, сюди приходять люди не тільки з одних Соймів. Не обминув Іван і цвинтар, щоб  вклонитися пам’яті предків біля могил тещі й тестя.

Як не просив свояк-шовгор уже вкотре 72-річну Анну та на 15 років молодшу Калину повернутися додому, але марно. Навідріз відмовляються від вороття, хоча ніяк не порівняти умови проживання у Кужбеях і Соймах. Там у житлі зроблено євроремонт, є параболічна антена, холодильник… А тут без електрики, а за сусідів одні звірі-хижаки. Різниця теперішньої убогості з попередньою очевидна, бо рідня, гадаючи, що з аскетизмом сестри назавжди покінчили, забрала чимало побутових речей, щоб не розікрали липкорукі. Анна вже навіть неспроможна, як колись, займатися улюбленим “тихим полюванням”, бо до всього покалічила око. Щоправда, якщо ще недавно вони тут тримали всяку маржину, то зараз хлів порожній. Добре, що хоч довкруж стіни оселі обкладені колотими дровами – тепло за морозів гарантоване.

Івану Івановичу, як головному опікуну — бо таким за своєю совістю і сумлінням самовільно зарекомендувався, — теж нелегко  турбуватися про умови виживання Бряничок. Адже вік уже теж немолодий.

Василь Пилипчинець

На фото зверху Іван Блинда з Анною та Калиною Бряниками.

P.S. Після нашого подорожування Іван Блинда сповістив, що сестри Брянички знову передали земляками-соймівчанами записку із переліком харчів та інших речей, які їм необхідно доставити у Кужбеї. Без них їм не обійтися. Цього разу Івану довелося з рюкзаком уже самому відправлятися у далекі гори