Клара Балог: "Головне в житті – не захопитися чужою метою, а збудувати свою..."

На запитання, навіщо було вчити стільки мов, адже художня мова танцю – всім зрозуміла, вона відповіла словами Йоганна Гете: «Хто не знає чужих мов — не має уявлення і про свою». Коли ж розповідає про наш край, згадує своє минуле, здається, її душа бринить щемливо, тонко, зворушливо.

— Якось, — згадує Клара Балог, — до нас у маленьку мукачівську квартиру, де жили мої батьки, завітав директор чеської горожанки (нині це — Ужгородська лінгвістична гімназія імені Т.Г.Шевченка) пан Ржіга і запропонував моєму батькові Федору Керечанину переїхати в Ужгород на роботу в очолюваний ним колектив на посаду упорядника школи. То була найпрестижніша школа на Подкарпатській Русі. Як він казав, заради блага дітей. Батько, не роздумуючи, дав згоду. В приміщенні школи нашій сім’ї було виділено просторе, затишне житло, де влітку 1928 року я і народилася. Оскільки на третьому поверсі цього навчального закладу знаходився великий мистецький зал, в якому часто проводилися художні виставки, то сюди сходились тодішні художні світила — Бокшай, Манайло, Коцка та Ерделі. Адальберт Ерделі найтісніше подружився з нашою сім’єю і, як кажуть на Закарпатті, часто бавив мене, розказував казки, читав вірші. Так ми росли – виростали в атмосфері освічених, грамотних, висококультурних людей.

Пані Кларо, на ваші славні 80 років єпископ Мілан Шашік, вітаючи, назвав вас вихованкою Теодора Ромжі…

— Щодо вихованки. Ще будучи семінаристкою, а семінарія знаходилася на вулиці Кремлівській, де й собор, я впродовж чотирьох років навчання чула щодня настанови викладачів: йдучи попри церкву – мимо не проходь, зайди чи бодай поклонися. Що і робила. Зліва в соборі, де розташовані нині мощі святого Ромжі, я чи не щодня причащалася в тодішнього професора філософії, титулярного єпископа Апійського і помічника єпископа Мукачівського Ромжі. Старалася не пропускати богослужіння під його проводом. Уважно слухала всі проповіді, в яких він закликав бути мудрими у вчинках, дотримуватися Божих заповідей, бо в них – істина, завдяки «якій людство виживе і продовжить свій розвиток до Христової віри». Можливо тому я не журилася в своїх трудах, бо все наше життя – то труд і витрати, але боялася, аби не згрішити. І Господь допомагав мені бути там, де й не прагнула, досягти того, про що хтось тільки мріє чи силою вириває.

Тепер зрозуміло, чому при такій світовій славі, чималих можливостях не прагнули багатства, будинків, яхт...

— Так, я прагнула іншого, чим живу й донині: справедливості, чистоти, розсудливості, любові до тих, хто мене оточував, щедрості для них. Я ніколи не хотіла чужого, не палала гнівом ні до кого, навіть до кривдників моїх, а просила їм прощення, не збирала земних скарбів. Бо єпископ Ромжа наставляв нас: усім, хто правдиво любить Господа, все вийде й так на добро.

Оскільки ви навчались у музично-педагогічному училищі, то, як розумію, вам поталанило ще з одним наставником — Дезидерієм Задором.

— Він зіграв велику роль, бо робив із кожного майстра на всі руки. Ми вміли співати, грати на фортепіано, диригувати хором тощо. Це допомогло мені в далекому 1945 році влитись у колектив Закарпатського ансамблю пісні і танцю, де невдовзі стала солісткою. Водночас як педагог-постановник впродовж чотирьох років викладала народно-сценічний танець у Київському хореографічному училищі. На той час я вже відчувала в собі сили, характер, покликання, однак хотілося стилістичної досконалості. Тож одночасно брала уроки класичного танцю у заслуженої артистки України, балетмейстера Ганни Березової. Працювати з нею була одна насолода. Вона навчала проникливості, гармонійного поєднання рухів. На цій основі я й відточувала свій стиль у розкритті образу, точно розраховувала зупинки і рухи пар, навіть психологію глядача щодо подачі костюмів, оформлення сцени, світла тощо. Це була виснажлива праця, якій я віддавалася на всі сто.

♦ Клара та Василь БАЛОГИ з художнім керівником і головним
диригентом заслуженого Закарпатського народного хору,
народним артистом України Михайлом КРЕЧКОМ (зліва).

Як знаєте, діток у нас із чоловіком Василем Васильовичем не було, тому сцена стала для мене всім. Тим більше, що мій обранець був також творчою сценічною людиною — співак, звукорежисер. Він завжди підтримував мене, радів моїм успіхам, давав слушні поради. На превеликий жаль, два роки тому він відійшов у вічність. А мені здається, що ми прожили разом лише якусь незбагненну мить, де панували гармонія, щира любов, відданість і спорідненість душ. Я привозила подарунки із-за кордону, а це здебільшого — призи, книги, буклети, сувеніри, національні атрибути тої чи іншої країни, костюми. Чоловік зберігав їх, формував колекції, бо такою була моя воля. Уся наша міська квартира буквально завалена цими експонатами. Тепер вирішила віддати їх в Закарпатський обласний краєзнавчий музей та в музей Мукачівської греко-католицької єпархії. Власним коштом створила в робочому кабінеті обласної філармонії міні-музей, де люди також матимуть змогу простежити не стільки за віхами мого життя, а й за становленням і розвитком нашого прекрасного крайового академічного народного хору.

Ви – свого роду феномен серед талановитого жіноцтва.

— Повірте, так можна сказати про кожну закарпатську жінку. Вони граційні, чарівні, хазяйновиті, привітні, обдаровані. Я – одна із них. Та й сказано ж: кому Бог дає талант, того колись спитає, як ти розпорядився ним? Я прагнула прожити життя так, аби мати що Йому сказати. Мої старання були помічені столичним керівництвом, викладачами, знаменитими хореографами, які охоче пропонували роботу чи співпрацю. І за все це дякувала Всевишньому, бо розуміла: визнання можна розплескати як воду в кориті, а можна й поповнювати. Тому залюбки співпрацювала з Державним заслуженим академічним ансамблем України ім. Павла Вірського, Державним хором ім. Григорія Верьовки, Київським театром опери і балету ім. Тараса Шевченка та багатьма іншими колективами.

Ви побували в багатьох державах світу. Де найкомфортніше почувалися?

— (Сміється). На Закарпатті. Мене гарно приймали у Ленінграді, Москві, Таллінні, Монреалі, Парижі, Нью-Йорку, надзвичайно тепло в Торонто. Всюди просили, окрім того, що було передбачено програмою, дати майстер-клас для місцевих колективів. Жодного разу не відмовила людям. Бо з танцем у далекі чужі світи несла добру славу про наш диво-край. Звісно, мені приємно, що донині в Ужгород на зустріч зі мною приїжджають цілі групи з далеких країн, аби повчитись. Дякую їм за це.

З чим можна порівняти академічний танець?

— З високою поезією. Це не тільки витончені рухи, ритм, це – портретний живопис народу, його велич, краса, тривоги і любов. Я будувала колектив академічного Закарпатського народного хору на творчих програмах, які обов’язково відповідали критеріям, котрі формують і цементують народ як родину, сім’ю, націю з духом величі, патріотизму і краси. А це — довгі постановочні години, майстер-нюанси, регулярні поїздки та концерти.

Нині хор практикує новаторські речі дещо розважального плану. Даруйте, якщо мої враження хибні.

— Не вибачайтесь, бо нині справді в репертуар хору введено легкі номери. Новаторство потрібне будь-якому творчому колективу. Бо що не змінюється – стоїть на місці. Однак не треба забувати, що наш хор – академічний, а це зобов’язує до серйозного ставлення у доборі керівника, репертуару, одягу. Це – бренд не тільки нашої області, а й держави в цілому. Тому якщо ми хочемо запропонувати людям нові розважального плану мистецькі проекти, то маємо їх фахово обґрунтувати і коректно зреалізувати.

Створені вами найкращі зразки програми танцювальної групи Закарпатського народного хору та танці малої форми зареєстровані в агентстві авторських прав України. Які з них улюблені?

— У кожному танці – частинка мого життя, тому всі для мене дорогі. Як «Раковецький кручений», «Бубнарський», «Бойківські забави», «Кумлуський чардаш», «Яроцька карічка», «Вівчарі на полонині», «Березнянка», «Інвертіта», так і вокально-хореографічні композиції «Шовкова косиця», «Закарпатські орнаменти», «Свято на винограднику», «Вас вітає Верховина» та інші.

Сподіваюся, що мій кращий твір — ще попереду. Сьогодні на музику угорського композитора зі світовим іменем Золтана Кодая пишу танець під назвою «Калої кетевш». Думаю, він матиме неабиякий успіх.

Знаю, окремі ваші колеги воліли б бачити Клару Балог на заслуженому відпочинку. Зрештою, це ж моменти благодаті — дай Боже кожному…

— Стосовно моментів благодаті. Мої колеги, як, напевно, і ви, маєте на увазі такий собі спочинок на лаврах за труди?! Так от, Іоанн Павло ІІ у листі до митців написав: «Справедливо… говорити про «моменти благодаті», оскільки людина має можливість здобути певний досвід Абсолюту, який її цілковито перевершує». І далі: «У третьому тисячолітті бажаю всім вам, дорогі митці, бути захопленими… творчими натхненнями особливо інтенсивно. Краса, яку передаєте наступним поколінням, нехай буде такою, щоб їх дивувала!»…

Тому щиро бажаю моїм молодим колегам, серед яких є дійсно яскраві таланти, старання повторити мене і навіть перевершити, здобути певний досвід Абсолюту, щоб по-доброму здивувати своїх онуків і правнуків. При цьому зберігаючи честь, гідність, здатність до творення і любові, як це зуміла я, все життя служачи сцені, глядачеві, рідному краю.

Це – школа успіху, який дається доброю працею, чистими помислами, позитивним досвідом, щирими прагненнями. Плата висока — ціною сил, здоров’я, часу. Та головне – не захопитися чужою метою, а збудувати свою. Бо, женучись за чужими мріями, можна втратити себе.

Зрозуміло. Начувана про ружанець, який ви отримали з рук Папи Римського Іоанна Павла ІІ. Він справді має магічну силу?

— Як і все, що з рук Блаженного. Я впевнена, що саме він береже мене від незлагод і нещирості...

Даруйте, останнє питання: який принцип сповідуєте по життю?

— Мій принцип — дякувати дню вчорашньому, радуватися нинішньому і з надією чекати завтрашній! За все своє життя я не порушила жодну Божу заповідь, а тому велика Божа ласка завжди зі мною, чого бажаю всім своїм любим закарпатцям.

Анна Романенчук