Правда та домисли про Адальберта Ерделі

На долю автора цих рядків випало щастя писати про Адальберта Ерделі ще за радянських часів, коли його ім’я просто замовчувалося, а творчі здобутки влада вперто не хотіла визнавати. Вочевидь, комуністична система не довіряла йому, з підозрою ставилася до нього. І все, напевне, тому, що він довгий час жив і творив на Заході. Ще б пак! Художник володів багатьма європейськими мовами, мав добру академічну освіту, яку здобув у Будапештській академії мистецтв, кілька років жив у Мюнхені, Парижі. Його роботи експонувались у Чехії, Словаччині, Італії, Австрії, Угорщині, Німеччині та багатьох інших країнах.

Вперше я почув про Адальберта Ерделі ще школярем від учителя малювання Костянтина Станковича. Він особисто знався з батьками художника, свого часу наві­ду­вався до них. Саме від нього і дізнався, як у майстра пензля з’явилося прізвище Ерделі.

Станкович часто любив повторювати, що Адальберт Ерделі народився в селі Загаття на Іршавщині 25 травня 1891 р. Батько його був сільським учителем. Жив бідно: нелегко було утримувати сім`ю з 14 дітей. Здібності до малювання у маленького Івана з’явилися змалку. Він цілими днями блукав лісом, робив замальовки навколишніх гір.

Одного разу його зустрів заїжджий пан.

— Файно малюєш. Буде з тебе художник, маєш талант до цього, — пророче мовив.

Неподалік пан завважив криничку і вирішив напитися води. Зняв кресаню, захотів повісити її на цвях, що був забитий у ліщину. Та що це? Кресаня раз і впала. Так повторилося і вдруге, і втретє… Тоді пана взяла цікавість: попробував пальцем, а то цвях намальований…

Того ж дня відшукав Іванового батька.

— Бачу, нелегко вам живеться, — почав пан. – А син має неабиякі здібності. Я міг би взяти його з собою в Будапешт і віддати в художню академію.

Розмова була довгою, тривала не одну годину. Особливо непокоїлася за сина мати. Як він буде там?

— Добре, — нарешті сказав батько. – А що маю робити?

— Небагато, — пан говорив спокійно, виважував кожне слово. — З простим іменем і прізвищем труднувато буде… Я хочу дати йому друге.

— Яке? – здивувалася мати.

— Адальберт Ерделі.

Так від маленького Іванка забрали батьківське прізвище, і вже більше ніколи на його картинах не з’явиться родове – Гриць…

Уже коли почалося горбачовське «потепління», я написав про це в одну з обласних газет. Тодішній її редактор був людиною прогресивною, не побоявся надрукувати матеріал на сторінках часопису. Це була справжня «бомба»!

— Адальберт Ерделі родом із Загаття?

— Він же не Адальберт Ерделі, а Іван Гриць?!

— Нісенітниця!

Багато хто наполягав, щоб дати в газету «опроверженіє». Та редактор не піддався. Навпаки, порадив мені, щоб продовжив працювати над цією темою.

Незабаром я зустрівся з письменником Василем Поліщуком, який підтвердив слова Костянтина Корпіловича. Виявляється, він особисто знався із великим майстром. А познайомився він із Адальбертом Ерделі на виставці, яка проходила в залі облвиконкому. Запам’яталася йому ця подія тим, що це була перша виставка творів митців Закарпаття. В.Поліщук працював тоді власним кореспондентом газети «Правда України» по Закарпатській області. Його запросили в Загатське лісництво – тут проходила обласна нарада працівників лісу, куди було запрошено і нас, юних лісівників. Пригадую, у руці журналіста і письменника В.Поліщука люльку, з якої клубився терпкий дим. Він був щирий і добрий співрозмовник, говорив легко, спокійно і невимушено. Розповів про свої зустрічі з Адальбертом Ерделі. Виявляється, свого часу випадкова сповідь художника зацікавила настільки, що він захотів написати нарис про хлопчину з Верховини, який добився незвичайних успіхів.

— Ерделі, — пригадував Василь Поліщук, — довго ходив мовчки біля своїх картин. Потім сказав: «Пишіть!».

Розмову про Адальберта Ерделі Василь Поліщук почав не випадково. У той час у Загатті ще жили люди, які добре знали художника і його батьків.

— Мені було легше пробитись «у люди» зі своїм другим прізвищем, — зізнався письменнику художник.

— А яке у вас було прізвище? – брала цікавість В.Поліщука.

— Гриць… Так писався мій батько, а ім’я мав Михайло. А мене Іваном звали. Малювати я почав, як навчився ходити, а може, ще й раніше…

Підтвердилося і те, що його малюнки побачив якийсь пан і забрав їх разом з хлопцем. Привіз його у місто, у школу живопису. Вчися, сказав, тільки з однією умовою — віднині ти будеш не Іван Гриць, а Адальберт Ерделі.

Більш детально описує Василь Поліщук зустріч з Адальбертом Ерделі у повісті «Верховинські комісари», яка побачила світ у видавництві «Карпати». Звучить це як сповідь художника:

«За малювання я б усе віддав, лише не ім’я батька. Та подумав собі так: записуйте собі хоч гортом – я все одно залишуся Іваном… Так у каталозі однієї вистави у Будапешті, в якій я брав участь, з’явилося прізвище молодого художника — Адальберта Ерделі. І на всі послідуючі вистави мої роботи приймалися тільки під цим прізвищем. Так я втратив прізвище батька – матері… Мені Туряниця радив взяти ім’я, з яким народився. Та як тепер: на Ерделі я працював більше тридцяти років, а на Гриця – стільки ж не лишилося…».

Нагадаємо, що І.Туряниця був у той час головою Народної ради Закарпатської України. Він міг повернути вже іменитому митцеві родове ім’я… Але сам Адальберт Ерделі вже не захотів цього.

Попри те, що талант художника розкрився на Заході й у дивний світ мистецтва його вели видатні педагоги, як І.Ревес, А.Грюнвельд, його вабили рідні гори, де любив працювати над етюдами, дихаючи свіжим повітрям. Тому прийняв рішення повернутися. Влаштувався вчити малюванню молодь у Мукачівській вчительській семінарії. Згодом перейшов до Мукачівської реальної гімназії.

Митець багато подорожує. А перша персональна виставка Ерделі відбулася в Празі. На ній були представлені роботи: «Молода жінка», «Рання осінь», «Натюрморт з годинником», «Циганка».

Далі з творчістю художника з гірського села Загаття на Верховині знайомляться у Римі, Парижі, Венеції, Флоренції, Мілані, Мюнхені, Варшаві, Братиславі, інших містах світу.

Разом з Йосипом Бокшаєм Адальберт Ерделі засновує перший клуб художників в Ужгороді. Сюди охоче потягнулася творча молодь. Серед перших учнів майстра були А.Коцка, З.Шолтес, Е.Контратович.

Після визволення рідного краю і возз’єднання його з Україною в 1945 році відбулася перша виставка творів художників Закарпаття. На ній експонувалися і роботи Адальберта Ерделі. Пройде небагато часу – і його картини побачать уже на республіканських і всесоюзних виставках. А у 1946 році А.Ерделі разом із Й.Бокшаєм стануть ініціаторами відкриття в обласному центрі Ужгородського художнього училища – пізніше Ерделі став його директором.

Така правда про Адальберта Ерделі…

А домисли… Домисли так і залишаються домислами…

Василь Шкіря

Теги: Ерделі, художник, Гриць

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати