За природою обдарувань Емма Левадська — талановита художниця, природжений педагог і просто закохана у життя жінка. Про дитинство пані Емма зберегла тільки світлі спогади, овіяні духом степових вітрів. Досі бачить у снах безмежні, випалені сонцем простори, відчуваючи запах полину й ковили. Із пам’яті не стерлися часи, коли наприкінці 1930-х у ЛозноОлександрівці Луганської області був суцільний голод, такий, що деколи доводилося їсти коріння чи траву. Проте із непідробним захопленням художниця пригадує смак вишневого та абрикосового меду, який дітлахами виуджували із очеретяних стріх.
Ще у семирічному віці дух свободи й нестримне бажання відкривати «нові світи» вирізняв маленьку Емму від інших дітей. Невгамовне дівчисько прагло пізнавати життя у всіх його проявах: буде то спорт, спів чи малювання. Хапалась за все без особливого остраху, а головне — з великим запалом. Уже у дорослому житті ця її риса трансформувалась у постійний творчий неспокій і пошук. Хоч Емма Левадська й сьогодні говорить, що завжди сумнівається, але, як кажуть, терпіння дає уміння.
П’ять років навчання (1955—1960) у Київському училищі прикладного мистецтва заклали основу творчості Емми Левадської. Вибір факультету текстилю і вишивки для кандидата у майстри спорту з плавання став доволі випадковим. Адже до Києва майбутня художниця їхала зі свідомим наміром опанувати фах художникакераміка. Дивно, але стереотипи середини 1950-х сприймали цю спеціальність за суто чоловічу. Тож майбутня мисткиня почала вишивати.
Життя наприкінці 1950-х — початку 1960-х років було сповільнене. Духовне відродження під час хрущовської «відлиги» спонукало до пошуку свого національного коріння в інтернаціональному мистецтві Радянського Союзу. Атмосфера, яка панувала у навчальному закладі, була напрочуд творчою й українською за духом. Навчальний корпус та гуртожиток у ті часи розташовувались на території КиєвоПечерської лаври.
У 1959 році із майбутнім чоловіком, однокурсником Георгієм Левадським вперше побували на практиці в Ужгороді. Невелике містечко вразило європейською екзотикою. Співаючі цигани, винні підвали на вулиці Ольбрахта, мощені вузенькі вулички — все це запало у душу назавжди. На останньому курсі відгуляли весілля.
Останній рік навчання у Києві запам’ятався не тільки цим. Молода Емма Романівна наполегливо бере уроки академічного вокалу (мецосопрано). Два роки занять на підготовчих курсах Київської консерваторії внесли певне сум’яття і поставили ще незрілу художницю перед складним вибором – спів чи малювання? Але ні гарна арія Зібель із опери «Фауст», ні вмовляння досвідченого викладача консерваторії не змогли переважити бажання малювати і творити. Тож вибір розподілу між Феодосією, Фрунзе і Ужгородом був необтяжливим для молодого подружжя. Вони впевнено рушили підкорювати найзахідніше місто України.
Ось тут і почалася їхня спільна творчість. Виробничі майстерні художфонду, обласна картинна галерея, рекламний комбінат, дитяча школа мистецтв – етапи фахового зростання художниці. Поміж тим — активна громадська робота. Художниця дедалі більше займалася графікою. До художніх достоїнств графіки Емми Левадської, без сумніву, можна віднести не лише високий рівень майстерності рисувальника, а й великий пізнавальний потенціал її автора. Студентське захоплення народним мистецтвом переросло у копітку працю, де основним стало вивчення орнаментів. Їй легко вдавалися трансформації у знаки й символи усього, що спостерігала довкола. Художниця максимально дистанціювалася від зовнішнього, поверхневого етнографізму, ідучи в аналізі до глибини архетипу і символу.
Молода авторка ілюстрацій до українських казок, численних плакатів зуміла знайти свій шлях, що дозволив їй уникнути долі стилізатора. Лаконізм композиційних рішень, філігранна обробка кожного штриха вдосконалювались із завидною швидкістю. Саме захоплення вивченням орнаментики й символів підштовхнуло її згодом до занять витинанкою.
Спілкування з Миколою Теліженком та Василем Корчинським – провідними майстрами сучасної української витинанки на фестивалях прикладного мистецтва захопили художницю цим видом народної діяльності. Сучасні витинанки вже давно перестали бути просто орнаментальнодекоративними прикрасами осель, хоч на Закарпатті цей вид народної творчості був малопоширеним. Підняти це мистецтво на вищий щабель – справа останнього десятиліття художниці. За роки, які Емма Романівна працює у цьому виді декоративноприкладного мистецтва, вона опанувала всі тонкощі паперової творчості. У прорізних декоративних композиціях забуяли багаторічні пошуки форм і композицій.
Роботи художниці вирізняє поліфонія символів. Серед улюблених – мотиви, що зустрічаємо у мистецтві Трипілля. Специфічні «живі» знаки, що для наших пращурів були інструментом пізнання природи, її освоєння і перетворення, у творчості Емми Левадської варіюються, доповнюються і перетворюються на якесь магічне дійство. Відбувається акт певної символізації, що отримує вже нове сучасне значення.
Проте витинанки — не останнє захоплення Емми Романівни. Великий дар – вміння передати свої знання й творчі знахідки, художниця реалізувала як викладач Ужгородської дитячої школи мистецтв. Перші методичні родзинки народжувалися спільно із чоловіком. Ще досі пані Емма користується його простими, але влучними порадами, демонструючи приклади об’ємної пластики, що конструювали на початках разом. Сьогодні вона пишається, що понад 30 її вихованців обрали за фах її величність мистецтво.
Бажання зацікавити дітей традиціями закарпатської народної творчості, що не входили до типових навчальних програм, спонукало художницю до організації експериментальної студії із символічною назвою – Малий Лувер. Емма Романівна розробила методичні завдання так, аби максимально задіяти творче начало у дітей, не обмежуючи їхні здібності традиційними методами і вимогами. Так, за 13 років студії відкрили свої таланти сотні дітей.
Сьогодні невгамовна Емма Романівна є постійним учасником пленерів, які відвідує разом із колегами зі Спілки незалежних художників, ініціатором і членом якої є із 1990 року, а з 2002-го ще й Національної спілки народних майстрів України. Заняття живописом вважає своїм хобі, адже ще зі студентських часів зрозуміла, що у цьому виді образотворчого мистецтва важлива глибина розкриття змісту і форми. Стимул створити не просто етюд, а картину веде художницю до нових пошуків, де ворожіння кольором є великим привілеєм для митця.
Із болем переживає зміни, які відбуваються у прикладному мистецтві. Наслідування і епігонство дедалі більше витісняє той справжній народний імпульс, яким живилася творчість старих майстрів — Івана Бендика, Михайла Галаса, Василя Сочки. Вважає, що сьогодні слід поновому подивитися на традиції, трансформуючи їх за законами ритму нашого часу. Тільки так можливо зберегти коріння давньої української культури і зацікавити нею сучасного глядача.
Спостерігаючи за Еммою Левадською на порозі віку, коли, набувши мудрості, художниця ще може творити як молода, пригадуються слова Сковороди: «Слава тобі, Господи, що ти зробив складне — непотрібним, а потрібне — нескладним». Із любов’ю в серці і пензлем у руці вона щодень продовжує вити нитку життя, торуючи свій шлях до власних вершин.
Оксана ГАВРОШ,
мистецтвознавець
Василь Роман 2012-11-05 / 07:43:31
Концентрація оптимізму і радості у Емми Левадської сформували в ній унікального педагога,Багато поколіннь ужгородських дітей розкрилися в мистецтві завдяки спілкуванню з її життєдайним світоглядом і вільною душею!