Доктор Василь із Сокирниці

Дорогий наш Василю, вітаємо з успішно і продуктивно прожитою першою третиною Твого земного життя! Щиро бажаємо Тобі міцного здоров’я і всебічних успіхів  у всіх Твоїх діяннях, бажаємо, щоби наступні дві третини Твого життя були безхмарними і насиченими різноманітною творчою діяльністю!.. Сподіваємось, що на свій столітній ювілей Ти запросиш  нас побути разом з Тобою і з Твоїми онуками-правнуками… Ще раз вітаємо! Будь, будь завжди!..    

За дорученням  –  Микола Бідзіля

P.S. З цієї нагоди хочу навести деякі свої роздуми про Василя:

                                    Доктор  Василь  із  Сокирниці

Сокирниця – село, що на Хустщині. Це старе село, адже за офіційними даними йому вже за 600 років. І майже «верховинське» (за нашим закарпатським визначенням), бо воно розкинулось на висоті майже 200 м над рівнем…  Звичайно, кожне село має свою історію, свої легенди-перекази про те, коли і як воно виникло, звідки і як воно дістало своє ім’я, чим і ким воно відоме-знамените… На мою думку село, про яке йдеться,  може бути  (і є!) знамените, крім іншого, ще й тим, що там народився і виріс доктор Василь Лазоришинець. Але, давайте, по-порядку…

Колись давно, ще в ті часи, коли в цій місцевості і по всїх Карпатах росли-шуміли ліси-праліси, тут, недалеко від Тиси і «Соляного шляху», поселився відомий на ті часи опришок  на ймення Сокирко. Згодом навколо нього стали поселятись такі ж, як він, цімбори-опришки. А Сокирко, щоби не бігати до річки по воду, викопав собі файний колодязь-криницю. Якось, повертаючись «з роботи» до дому, Сокирко вирішив води попити і на коні прямо «на скаку» понісся до криниці. Кінь різко зупинився, а господар, не утримавшись в сідлі, полетів прямо в криницю і там втопився… Сумували за ним цімбори-опришки, а згодом засипали криницю. З тих часів цю місцевість стали називати Сокиркова криниця. Слід сказати, що і в ті давні часи наші люди, що жили  в долині Карпат, були економні і розумні, зокрема ті, що походили від славних наших опришків-Робін-Гудів. І от, щоби не говорити дві слова –Сокиркова криниця –  вони з них зробили одне – Сокир (кова і кри скоротили) ниця. З тих славних-давніх часів і називається ця місцевість, а згодом велике село – Сокирниця.

А ще Сокирниця відома тим, що там, в центрі села, не дивлячись на сов-атеїзм-невігластво, ще і сьогодні стоїть одна з чотирьох славнозвісних «готично-дерев’яних» пам’яток сакральної архітектури – церков Святого Миколи-чудотворця. Цікаво, що вона була побудована в селі Шашвар (сьогодні Дротинці) на Виноградівщині у 1709 році, а згодом перенесена до Сокирниці і там була добудована висока готична вежа церкви і дзвіниця, які стоять і сьогодні. Майже все «начиння» церкви давно знищили-розікрали, залишилось пару старинних ікон з іконостасу і найчисленніша на Закарпатті колекція  великих дерев’яних хрестів на стіні церкви. Я не знаю, чи ходив наш доктор Василь молитись до цієї церкви в дитинстві, скоріш за все ні, бо «за совітов» була зачинена-занедбана, а поруч була вже давно побудована нова цегляна церква. Впевнений, що батько й мати водили Василька, як і інших дітей, до церкви, вчили їх молитись, сповідатись, постити…Адже звідки би взявся такий добрий, лагідний, терплячий і чесний чоловік, як Василь Васильович Лазоришинець…

Якось Василь Васильович уже тут, в Києві, розповідав мені щось про своє дитинство і згадував, коли мати питала його «Васильку, чого ти ходиш купатись лиш на одну нашу річку Байлова?». А Василь відповідає – «Тому, бо друга річка це Помийниця, а я не хочу купатися у такій воді, помиї давуть свиням і коровам…»  І ще питав я доктора Василя, чому він вибрав професію лікаря, адже в традиції родини Лазоришинців не було  такої професії, його діди-прадіди, та і батьки, були простими нашими закарпатськими  селянами, а в дитинстві, коли народився малий Василько, йому батько навряд чи клав на груди скальпель, щоби син став хірургом. Вони, батьки, могли і незнати такого слова, як скальпель. (У нас, на Виноградівщині, є такий звичай, коли новонародженому на груди кладуть певний інструмент з тим, що коли дитина виросте, вона буде майстром з використання цього інструменту. Мені нянько поклав на груди топір з тим, що я буду теслярем, як і батько). Але все виявилось дуже просто…

Василь в школі серед інших предметів дуже любив хімію, брав участь у  різних шкільних, і не тільки, олімпіадах з хімії і всюди займав, як  правило, перші місця…Закінчив школу Василь з медаллю (звичайно, з золотою). В ті часи, в середині 70-х років, у різних ВУЗах України, де на вступні іспити треба було здавати «точні науки» – фізику, хімію, математику – в Київському медінституті ім. Богомольця профілюючим  вступним іспитом була хімія. От  Василь і вирішив «мотанути» до столиці, адже як-не-як, а Київ є Київ! Або пан, або пропав! А хімію Василь знав добре, він був впевнений в цьому.

Всі родичі проводжали Василька у велику дорогу. Зібрали дитині грошенят, торбу харчів (сало-бринзу-вурду-цибулю-попригу-хліб..), благословили на дорогу – Хуст, Мукачево, Київ… А там, а там?.. Не обійшлось без материнських і скупих батьківських сліз… Так розпочалось нове життя сільського хлопчика з Сокирниці, хлопчика, майбутнього доктора наук, професора, члена-кореспондента Академії медичних наук України, майбутнього першого заступника міністра охорони здоров’я України…. Але перш за все – майбутнього великого хірурга, постнатального  кардіохірурга, хірурга від Бога…

А в Києві було ой як нелегко, зокрема в перші семестри-роки. Тут тобі гуртожитки-стипендії, анатомки-семінари-колоквіуми, та й ще і марксизм-ленінізм і науковий комунізм. Мамка-нянько далеко, сестри-брати-вуйки-тітки ще далі…Сало-бринза давно закінчились, стипендія, як завжди, мала і дуже «курта»… Але Василь  (вже не Василько!) не був би у всьому «відмінником», кидь би не знав знайти вихід з будь-яких ситуацій. І от на старших курсах майбутній хірург, як і багато інших його сокурсників, іде працювати-чергувати в Київську клінічну лікарню №12. Подвійна користь – і гроші є, і, що головне, велика практика для майбутнього «дохтора»…

По закінченню інституту за направленням, як чесний і законослухняний громадянин із сільської місцевості їде на роботу до Чернігова, де замість обіцяного місця хірурга йому дають неочікувану для нього посаду патоанатома… І так майже два роки, поки не став справжнім хірургом. Далі – навчання тут же в Чернігові, ад’юнктура-аспірантура, іспити-екзамени, наукова діяльність, публікації…І наприкінці 80-х – знову Київ. Тепер вже в Національному інституті серцево-судинної хірургії  Національної академії медичних наук України (пізніше ім. М.Амосова). І відразу попадає до рук, під егіду «самого Амосова». Далі – більше…

Василь із Сокирниці стає всесвітньовідомим кардіохірургом вроджених дитячих вад серця і «магістральних» судин, свої теоретичні і практичні знання передає молодим спеціалістам в Інституті післядипломної освіти ім. професора Шупика, наукові роботи публікує в різних спеціалізованих наукових журналах країни і світу, виступає з науковими доповідями  на міжнародних конференціях-сімпозіумах США, Європи, є дійсним членом Європейської і Французької асоціації кардіологів, опублікував майже 800 наукових праць, у тому числі 8 монографій, є авторські свідоцтва, патенти… Не буду детально описувати всі вагомі і відомі досягнення нашого земляка в галузі наукової, теоретичної і практичної медицини. Про це написано вже досить багато. Хочу лиш  частково, як на мене, відповісти на питання: звідки, як  і чому?..

Звідки беруться такі діти, як і хто їх виховує, чому одні можуть, а інші – ні?  Гадаю, що народжуються такі діти-таланти, діти-генії у «споконвічно» добрих  і порядних батьків, виховуються і ростуть у тих же батьків і серед таких же добрих і чесних сестер-братів-тіток-шовгорів і вуйків.  Але чому, з багатьох таких же добропорядних родин,  славних і чесних батьків-сестер, тільки поодинокі стають великими, відомими?.. Я, з «висоти» своїх років, давно усвідомив, що можно навчити людину  писати, римувати, але не можно її навчити бути Поетом, не можно навчити її стати Петром Мідянкою, Петром Скунцем чи Дмитром Вакаровим…  Можно навчити людину тримати пензлик у руках, навчити змішувати фарби і готувати полотно , але не можна навчити її бути Художником, навчити її стати Володимиром Микитою, Йосифом Бокшаєм, Адальбертом Ерделі чи Ернестом Контратовичем… Можна навчити людину не тільки писати, але і читати ноти, але не можливо навчити її бути Композитором, навчити її стати Євгеном Станковичем…Так само можна навчити студента тримати скальпель в руках, вивчити анатомію і морфологію людини, але навчити його бути Хірургом – неможливо. Так само не можна когось навчити стати Василем Лазоришинцем чи Василем Нетяженком… Впевнений, всі вони – П.Мідянка, В.Микита, Є.Станкович, В.Лазоришинець, В.Нетяженко – Люди  від Бога! Я радий, що наша Сріберна Земля народжує таких Людей!  Пишаюсь з того, що живу в Епоху цих Людей, що майже всіх їх знаю особисто – одних більше, інших менше…

Гадаю,  що  село Сокирниця буде ще більше відоме серед людей не тільки тим, що там оселялись і копали колодязі-криниці наші славні опришки-Робін-Гуди, такі як Сокирко, що там є одна із реліквій-церков – церква Святого Миколая-чудотворця, але і тим, що там народився, виростав, розвивався і виховувався наш славний Доктор Василь, син батька-мами Лазоришинців…

Почесний президент «Товариства «Закарпатці у м. Києві» Микола Бідзіля

м. Київ, 25 травня 2012 р.

Теги: Лазоришинець, хурург, Сокирниця

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати