Пам’яті Великого українця

Він став дисидентом, обстоюючи разом зі своїми однодумцями - права людини в СРСР, які грубо порушувались в інтересах правлячої комуністичної верхівки.

Він присвятив кращі роки свого свідомого життя боротьбі за  свободу та незалежність України від радянської імперії, за побудову в Україні демократичної, соціальної, правової держави. 

Він і його сім’я десятиліттями піддавались гонінням і репресіям з боку тоталітарної радянської влади, що діяла всупереч міжнародних договорів, ратифікованих СРСР, і самій так званій радянській Конституції. 

Він написав широковідомий трактат «Право жити. Україна в складі СРСР, людина в системі тоталітарного соціалізму», в якому теоретично довів необхідність виходу України зі складу СРСР, що й відбулось у 1991 році.

Він відбув  - за вироком радянського суду - 7 років ув’язнення і 5 років заслання тільки за те, що наважився написати цей видатний твір, за який йому в незалежній Україні було присуджено міжнародну премію.  

Він був щирим українцем до глибини душі й не відмовлявся від української мови та інших святих для нього українських цінностей навіть в ув’язненні та на засланні, хоча це було не тільки не просто, але й навіть ризиковано. 

Він разом з іншими дисидентами 1960-1980-х років заклав основні цінності незалежної Української держави: гідність і права людини, верховенство права та конституційну демократію.

Він постійно демонстрував свою незалежність та свободу думки, нерідко виступаючи «проти течії», за що його іноді критикували  окремі представники  громадськості. 

Він був своєрідним оберегом посткомуністичної демократії в Україні, палким захисником політичного плюралізму, законності, справедливості, особливо рівності та інших елементів верховенства права як конституційної цінності.

Він не сприймав політичні інтриги, тіньові схеми тощо, бо ставив моральні та інші духовні принципи понад усе, а тому, мабуть, й не став професійним політиком, хоча у 1990 році написав Маніфест  Демократичної партії України.    

Він був великим патріотом не тільки України, але й рідного Закарпаття, свого села Копинівці, до якого завжди тяжіла його спрагла за чудовою карпатської природою душа.

Він врятував честь демократичного Закарпаття тим, що став у лави дисидентів-шестидесятників і став для земляків символом незламності та волі до незалежної України.

Він підтримував тісні зв’язки із закарпатцями у Києві, передавав їм свій нелегкий публічний і життєвий досвід й особливо не сварив, якщо земляки робили щось не так.

Він був і моїм земляком і це нас настільки зблизило, що не було й кількох тижнів, щоб ми - він або я - не телефонували одне одному, а час від часу ми ще й зустрічались або вдома у Юрія Васильовича, або по сусідству з його помешканням - у ресторані «Угорський дім». 

Він жив дуже скромно, проте ніколи не скаржився на якісь проблеми з питаннями  життєзабезпечення.

Він два роки тому поховав Світлану Тихонівну Кириченко, яка була йому не тільки дружиною, але й вірним і щирим  другом та однодумцем, без якого йому ці роки було дуже важко. 

Він останні кілька місяців хворів, але при цьому зберігав високий людський дух, намагався підтримувати добрі стосунки з близькими й рідними і ні на що не нарікав. 

Він до останнього подиху мріяв опрацювати багатий архів газетних та інших матеріалів, які збирав для написання філософської праці про свідоме і несвідоме в українському суспільному житті, але на це вже не вистачило життя.

Він заслужив на те, щоб добра пам’ять про нього назавжди закарбувалася у  свідомості всіх тих, хто його знав і шанував.

В. Кампо, суддя Конституційного Суду України у відставці

Теги: Бадзьо, дисидент, шістдесятник

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати