Великий закарпатець. Василь Німчук

З Василем ми були знайомі ще в університеті на початку 50-х, вчились в одному корпусі УжДУ (ми, біологи, історики і філологи. Фізики в  «наш корпус» прийшли пізніше, коли ми з Василем були вже у Кійови), у «Василіянах».  На філфаці, як і на історичному, було багато файних дівок і я, будучи вже на третьому-четвертому курсі, маючи «кафедральний» фотоапарат «ФЭД», фотографував по неділях цих дівчат  групами по всьому Ужгороду. З одного боку вчився фотографувати, а  з іншого – і «заробляти» (одна фотка 9х12 – рубль!). Тоді ми з Василем і поцімборували. Він вчився на курс молодше від мене. Він закінчив шостим випуском УжДУ, а я – п’ятим. Я у той же рік (1954) поступив до аспірантури в Києві, а Василь начав завойовувати Київ і Високу Науку тільки у 1958 році. Ці три-чотири роки ми з ним не зустрічались.

Слід сказати, що на початку 50-х років у Києві було вже досить  багато нас, закарпатців. Першими, звичайно, «завоювали» столицю України наш славні футболісти, які вже десь 1946-47 року влились в київське «Динамо» і з тих пір цей клуб поступово ставав футбольним клубом європейського  рівня, не говорячи вже про те, що, дякуючи нашим землякам-футболістам, і збірна СРСР з футболу стала впізнавана на спортивних теренах Європи і світу…

Другу «інвазію» закарпатців у Київ складали студент-випускники нашого славного УжДУ. Коли ми з Василем прибули до столиці, тут уже були наші кандидати наук (Ділунг - фізик, Фущич - математик, Лакатош – медик...) і багато аспірантів, які згодом стали кандидатами-докторами-членкорами -академіками, доцентами-професорами-деканами… Так, поступово, формувалася «соціальна» група «київські закарпатці». Бо з самого початку ми, «провінціали» у великій столиці, без всяких зв’язків-знайомих гуртувались поміж собою, жили по гуртожитках і так «завойовували» столицю і «гризли» науку.

Василь, поступивши на роботу у 1958 році в Інститут мовознавства АН УРСР,  поступово «влився» в нашу родину,  коли ми, закарпатці, збирались в аспірантських гуртожитках святкувати «всі наші свята» - Миколи, Папіське Руздво, Новый гуд, наше Руздво, старый Новый гуд, Виликдинь… Ми вже на Миколы гуртом колядували і співали всі, що знали, колядки – і по-нашому, і по-мадярськи, чиськи-словацьки-румунськи… ко як знав. І слід сказати, що серед нас Василь знав найбільше колядок і файно співав. Справа в тому, що наші «слухачі», аспіранти з інших регіонів, вибачте, ні-фіга не знали ні наших святкових традицій, ні колядок, ні молитов… Ми цим користувались і співали «все-і-вся», а «маскалі» з захопленням слухали. Звичайно, Василь був тут на висоті… В ці роки, в гуртожитках, ми, закарпатці, поступово знайомили наше «оточення» зі специфічною, нашою закарпатською культурою. Ми для «них» в той час були якимись «незвичними», хоча і українцями. Так поступово зароджувалось майбутнє «Тоариство закарпатців у м. Києві». (Але це окрема тема і про це, гадаю, колись хтось напише, як і про наших науковців у Києві..)

Гадаю, багато, хто знав Василя, скаже, що Він був унікальною Людиною. Він був чесним, принциповим, затятим, справдливим, сміливим і дуже переконливим у своїх поглядах. Уже за часів Незалежної України ми часто зустрічались на різних мітингах, хоча він не любив цих «політичних» крикунів і все казав мені -  «Микуло, из сього нич ни буде, бо усі они брешут и хочут ити у владу»! Єдину сильну активність він проявляв на мітингах, коли збиралися науковці і освітяни, тоді він гараче сперечався з кожним, хто йому в чомусь заперечував, тут він щиро і чесно боровся за нашу науку і освіту.

На мою думку, гадаю, Василь дуже багато зробив для ствердження і укріплення, для підняття авторитету греко-католицької конфесії в Києві. Починаючи з початку 90-х, з початку Незалежності України, основним Приходом греко-католиків у столиці була церков-ротонда на Аскольдовій Могилі. Василь кожну Службу Божу проводив у цій церкви, виконуючи обов'язки Ддяка разом зі своїми приятелями-закарпатцями (Бідзіля Юрко, Третинник Вікентій, Бровді Василь, Лукачина В….) Дякуючи Василеві, і ми, інші закарпатці, стали частіше ходити до нашої церкви. Уже коли побудували новий греко-католицький храм Василія Великого (Львіська площа), а пізніше Кафедральний Храм на Лівому березі і переносу Катедри Української Греко-Католицькрї Церкви на чолі з Блаженнішим Гузаром до Києва наша конфесія стала дуже вагомою в державі. А заслуга Василя Німчука у цьому питанні - велика!..

Я не буду описувати наукову діяльність Василя і його досягнення в мовознавстві слов’янських народів і взагалі в гуманітарній науці. Впевнений, про це напишуть фахівці та інші друзі Василя.  Але хочу підкреслити, що Василь один, якщо не єдиний, науковець, який досяг таких висот у своїй галузі науки в Європі і світі не тільки серед нас, закарпатців, але і серед всіх інших вчених слов’янців-мовознавців. А для сучасної України, гадаю (і впевнений)- Він на самих високих щабелях Чесних Науковців!

Гадаю, що не помилюсь, якщо скажу, що Василь і його наукова діяльність внесли, як говорять, вагому долю у створення окремого Інституту української мови НАНУ (1991 р.?), директором якого протягом більше десяти років був Наш Німчук. Не кожний випускник нашого УжДУ  може похвалитися таким досягненням. Хоча «київська наукова еліта» не дуже хотіла оцінити такі досягнення Василя. Максимум, що йому дозволили – піднятися до звання члена-кореспондента НАНУ – і не більше, до речі, як і стосовно і до іншого нашого закарпатця-літературознавця,   випускника  славного філфака (де много файних дівок, впевнений, що и типирь!)  Олекси Мішанича. Скажу тільки, що Василь ніколи не був кар’єристом, не був примітивно марнославним, але був впевнений у собі, знав, як кажуть, собі ціну і ніколи не згинався чи стелився ні перед ким! Як для мене, він був Німчук Василь Великий! (Не любив, коли я так напівжартома називав його в товаристві).

Якось у складі «керівників всіх земляцтв України» ми відвідували «Музей української Першокниги «Пересопницького Євангелія» і нам екскурсійник розповідав  про це Євангеліє. А там поруч з реліквією серед трьох інших науковців велика фотографія Василя. Питаю екскурсійника, хто це? Відповідь – хтось із вчених!... І тут я став розповідати про Василя! Я онь сам загордився собою, що викликав великий інтерес у своїх колег-слухачів до свого файного цімбори. Рефлексія слави Василя і на  мене попала! Так що, земляки мої закарпатці, пишаймося Нашими!

Я довго холостякував (одружився на 47-у році життя) і ми з Василем часто  говорили на цю тему, бо і він не поспішав втрачати свободу і незалежність особи, відривати дорогоцінний час від Науки. Він часто казав: Микуло, чого ни женишся? Я відповідав, ош мене нико ни бере.. А він на таке ж моє запитання відповідав, што йому ніколи заниматися сим (дурницьов ??). Він, на жаль, так і не встиг одружитися…

Теги: Німчук, філолог, мовознавець

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати