Новий шеф київських закарпатців

Слід відзначити, що Товариство «Закарпатці ум. Києві» останніми роками значно поповнилось активними і освіченими молодими закарпатцями, які внесли і вносять свіжі сучасні струмені в діяльність нашого земляцтва. Тому і це зібрання  відбувалось активно і конструктивно.  Ці події  вже описані  у ЗМІ, а я лиш додам, що на прохання земляків продовжити очолювати  Товариство Станіслав Михайлович Аржевітін попросив дати можливість потрудитись на цій відповідальній посаді іншій людині, а сам він, попрацювавши майже сім років Очільником земляцтва, залишиться членом Ради і буде всіляко допомогати в нашій роботі. Після певних дискусій і доброзичливого обговорення наші земляки одностайно обрали Президентом Товариства Лазоришинця Василя Васильовича і з великою довірою і надією вручили Йому земляцькі Клейноди на перши п’ять років керування.

Вже скоро півроку, як Василь Васильович активно приступив до роботи на новій посаді і я впевнений, що взятий ним напрямок призведе до ще більшої згуртованості і взаємодопомоги наших земляків у Києві.

Якраз сьогодні, 25 травня, я згадав про ці наші збори тому, що в цей день вже далекого 1957 року у прекрасному селі Сокирниці на Хустщині народився наш Новий Шеф – Лазоришинець В.В. Я і, гадаю, всі наші земляки, які знають Вас, щиро вітають Вас з днем народження, будьте здорові і щасливі в колі Вашої славної родини, в колі друзів і знайомих, в  оточенні доброзичливців і порядних людей! Дай Вам Боже міцного здоров’я і багато щасливих років життя!

Коротко про пана Лазоришинця В.В. для тих, хто мало знає, або незнає хто такий наш Новий Шеф із Сокирниці. 

Сокирниця – село, що на Хустщині. Це старе село, адже за офіційними даними йому вже за 600 років. І майже «верховинське» (за нашим закарпатським визначенням), бо воно розкинулось на висоті майже 200 м. над рівнем…  Звичайно, кожне село має свою історію, свої легенди-перекази про те, коли і як воно виникло, звідки і як воно дістало своє ім’я, кличку, чим і ким воно відоме-знамените… На мою думку село, про яке йдеться,  може бути  (і є!) знамените, крім іншого, ще й тим, що там народився і виріс доктор Василь Васильович Лазоришинець. Але, давайте, по-порядку…

Колись давно, ще в ті часи, коли в цій місцевості і по всїх Карпатах росли-шуміли ліси-праліси, тут, недалеко від Тиси і «Соляного путі», поселився відомий на ті часи опришок  на ймення Сокирко. Згодом навколо нього стали поселятись такі ж, як він, цімбори-опришки. А Сокирко, щоби не бігати до річки по воду, викопав собі файний колодязь-криницю. Якось повертаючись «з роботи» до дому, Сокирко вирішив води попити і на коні прямо «на скаку» понісся до криниці. Кінь різко зупинився, а господар, не утримавшись в сідлі, полетів прямо в криницю і…втопився.  Згодом  криницю засипали. З тих часів цю місцевість стали називати Сокиркова криниця. Слід сказати, що і в ті давні часи наші люди, що жили  в долині Карпат, були економні і розумні, зокрема ті, що походили від славних наших опришків-Робін-гудів. І от, щоби не говорити два слова –Сокиркова криниця -  вони з низх зробили одне – Сокир («кова» і «кри» скоротили) ниця. З тих славних-давніх часів і називається ця місцевість, а згодом і велике село – Сокирниця.

А ще Сокирниця відома тим, що там, в центрі села, не дивлячись на сов-атеізм-невігластво, ще і сьогодні стоїть одна з чотирьох славнозвісних «готично-дерев’яних» пам’яток сакральної архітектури – церков Святого Миколи-чудотворця. Цікаво, що вона була побудована в селі Шашвар (сьогодні Дротинці) на Виноградівщині у 1709 році, а згодом перенесена до Сокирниці і там була добудована висока готична вежа церкви і дзвіниця, які стоять і сьогодні. Майже все «начиння» церкви давно знищили-розікрали, залишилось пару старинних ікон з іконостасу і найчисленніша в Закарпатті колекція  великих дерев’яних хрестів на стіні церкви. Я не знаю, чи ходив наш Доктор Василь молитись до цієї церкви в дитинстві, скоріш за все ні, бо «за совітов» вона була зачинена-занедбана, а поруч була вже давно побудована нова цегляна церква. Впевнений, що батько й мати водили Василька, як і інших дітей, до церкви, вчили їх молитись, сповідатись, постити…Адже звідки би взявся такий добрий, лагідний, терплячий і чесний чоловік, як Василь Васильович Лазоришинець.

Якось Василь Васильович уже тут, в Києві, розповіда мені щось про своє дитинство і згадував, коли мати питала його «Васильку, чого ти ходиш купатись лиш на одну нашу річку Байлова?». А Василь відповідає – «Тому, бо друга річка- це Помийниця, а я не хочу купатися у такій воді, помиї давуть свиням і коровам…»  І ще питав я доктора Василя, чому він вибрав професію лікаря, адже в традиції родини Лазоришинців не було  такої професії, його діди-прадіди, та і батьки, були простими нашими закарпатськими  селянами, а в дитинстві, коли народився малий Василько, йому батько навряд чи клав на груди скальпель, щоби син став хірургом. Вони, батьки, могли і не знати такого слова, як скальпель. (У нас, на Виноградівщині, є такий звичай, коли новонародженому на груди кладуть певний інструмент з тим, що коли дитина виросте, вона буде майстром з використання цього інструменту. Мені нянько поклав на груди топір з тим, що я буду теслярем, як і батько). Але все виявилось дуже просто.

Василь в школі серед інших предметів дуже любив хімію, брав участь у  різних шкільних, і не тільки, олімпіадах з хімії і всюди займав, як  правило, перші місця…Закінчив школу Василь з медаллю (звичайно, з золотою). В ті часи, в середині 70-х років, у різних «ВУЗ’ах» України, де на вступні іспити треба було здавати «точні науки» - фізику, хімію, математику – в Київському медінституті ім.. Богомольця профілюючим  вступним іспитом була хімія. От  Василь і вирішив «мотанути» до столиці, адже як-не-як, а Київ є Київ! Або пан, або пропав! А хімію Василь знав добре, він був впевнений в цьому.

Всі родичі проводжали Всилька у велику дорогу. Зібрали дитині грошенят, торбу харчів (сало-бринзу-вурду-цибулю-поприґу-хліб..), благословили на дорогу – Хуст, Мукачево, Київ … А там, а там??.. Не обійшлось без материнських і скупих батьківських сліз… Так розпочалось нове життя сільського хлопчика з Сокирниці, хлопчика, майбутнього доктора наук, професора, члена-кореспондента Академії медичних наук України, майбутнього першого заступника міністра охорони здоров’я України…. Але перш за все – майбутнього великого хірурга, постнатального  кардіохірурга, хірурга від Бога...

А в Києві було ой як нелегко, зокрема в перші семестри-роки. Тут тобі гуртожитки-стипендії, анатомки-семинари-колоквіуми, та й ще і марксизм-ленінізм і науковий комунізм. Мамка-нянько далеко, сестри-брати-вуйки-тітки ще дальше…Сало-бринза давно закінчились, стипендія, як завжди, мала і дуже «курта».. Але Василь  (вже не Василько!) не був би у всьому «відмінником», кидь би не знав знайти вихід з будь-яких ситуацій. І от на старших курсах майбутній хірург, як і багато інших його сокурсників, іде працювати-чергувати в Київську клінічну лікарню №12. Подвійна користь – і гроші є, і, що саме головне, велика практика для майбутнього «дохтора».

По закінченню інституту за направленням, як чесний і законослухняний громадянин із сільської місцевості їде на роботу до Чернігова, де замість обіцяного місця хірурга йому дають неочікувану для нього посаду патанатома… І так майже два роки, поки не став справжнім хірургом. Далі – навчання тут же в Чернігові, ад’юнтура-аспірантура, іспити-екзамени, наукова діяльність, публікаці…І наприкінці 80-х – знову Київ. Тепер вже в Національному інституті серцево-судинної хірургії  Національної академії медичних наук України (пізніше ім.. М.М.Амосова) . І попадає до рук, під егіду «самого Амосова».  Далі – більше…

Василь із Сокирниці стає всесвітньовідомим кардіохірургом вроджених дитячих вад серця і «магістральних» судин, свої теоретичні і практичні знання передає молодим спеціалістам в Інституті  післядипломної оссвіти ім..професора Шупика, наукові роботи публікує в різних спеціалізованих наукових журналах країни і світу, виступає з науковими доповідями  на міжнародних конференціях-сімпозіумах США, Європи, є дійсним членом Європейської і Французської асоціації кардіологів, опублікував майже 800 наукових праць, у тому числі 8 монографій, є авторські, патенти… Не буду детально описувати всі вагомі і відомі досягнення нашого земляка в галузі наукової, теоретичної і практичної медицини. Про це написано вже досить багато. Хочу лиш  частково, як на мене, відповісти на питання: звідки, як  і чому?..

Звідки беруться такі діти, як і хто їх виховує, чому одні можуть, а інші – ні?  Гадаю, що народжуються такі діти-таланти, діти-генії у «споконвічно» добрих  і порядних батьків, виховуються і ростуть у тих же батьків і сред тиках же добрих і чесних сестер-братів-тіток-шовгорів і вуйків.  Але чому, з багатьох таких же добропорядних родин,  славних і чесних батьків-сестер тільки по одинокі стають великими, відомими?… Я, з «висоти» своїх років давно усвідомив, що можно навчити людину  писати, рифмувати, але не можно її навчити бути Поетом, не можно навчити її стати Петром Мідянкою!  Можно навчити людину тримати пензлик у руках, навчити змішувати фарби і готувати холст , але не можно навчити її бути Художником, бути Ерделі –Бокшаєм-Контратовичом, чи  стати Володимиром Микитою. Можно навчити людину не тільки писати, але і читати ноти, але не можно навчити її бути Композитором,  навчити її стати Євгеном Станковичом…Так само можно навчити студента тримати скальпель в руках, вивчити анатомію і морфологію людини, але навчити його бути Хірургом – не можливо. Так само не можно когось навчити стати Василем Лазоришинцем. Впевнений, всі вони – П.Мідянка, В.Микита, Є.Станкович і В.Лазоришинець – від Бога! Я радий, що наша Сріберна Земля народжує таких Людей!  Пишаюсь з того, що живу в Епоху цих Людей, що всіх їх особисто знаю, одних більше, інших менше…

Гадаю,  що  село Сокирниця буде ще більше відоме серед людей не тільки тим, що там оселялись і рили колодязі-криниці наші славні опришки-Робін-гуди, такі як Сокирко, що там є одна із реліквій-церквей церква Святого Миколая-чудотворця, але і тим, що там народився, виростав, розвивався і виховувівся наш славний Доктор Василь, син батька-мами Лазоришинців…

Почесний президент «Товариства «Закарпатці у м. Києві» Микола Бідзіля        

м. Київ, 25 травня 2013 р.                                           

Теги: закарпатці, Лазоришинець

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати