Мій брат Василь

Коротке, важке і яскраве життя прожив наш Лоціко, як ми називали його в дитинстві, адже він був самим меншим  серед  вісьмох братів-сестер у нашій родині. Йому ще не виповнилось і чотирьох, коли на 41-у році померла наша мама Ірма Федорівна, а мені йшов 10-й… Далі – мадярські жандари («пір'яники») забрали батька з кіньми-возом відвозити іх сім’ї до Мадярщини, бо наступали «руські»… Вперше я бачив побитого нянька (обличчя в синцях, кровотьоках – такою була «розмова» з пір'яниками за відмову везти їх до Anyaorszag’у..) Майже півроку ми не знали, де наш нянько, бо через наше село уже «пройшла війна», мадяри пішли, а прийшли руські, а про нянька нич ни чути… Лиш під кінець грудня (1944) нянько прийшов додому, ведучи за мотузку худющого не нашого коня. І кінь ледве йшов і нянько коло нього пішки телепав… (кінь потім дома майже місяць не міг встати, люди його силою перевертали. Ми коня назвали Дереш…) Десь між Вац’ом і Дебреценом, коли нянько з возом повертався додому «через фронт»,  руські забрали і віз і коней, а дали йому ледве живого майбутнього Дереша і мотузку…

Далі у нас були аж дві мачохи (Марія, потім Ержийбет), Лоціко першої не знав, бо жив у старшої сестри Мальвіни в іншому селі, а мачоха № 1 скоро померла (зараження крові – vejrmejrgezes). Нові газди  по-мадярах «руські» поступово та інтенсивно обдирали селян, найбагатших відправляли до «Сібірю» з «кунфіскційов», забирали й хати і все майно, а дітей з матір’ю виставляли на вулицю… Нас просто «розкуркулили», ми були не такі вже й багаті (4,5 га землі, коні і корова-теля і…восьмеро дітей) – забрали всю землю,  коней і все господарське майно, згодом і хлів рознесли  (треба було будматеріал для колхозної ферми…)

Лоціко в цей час учився в школі то в сестри, то вже дома, бо з’явилась мачоха №2. Потім педучилише в Хусті і…Київський держуніверситет ім. Т. Шевченка, історичний… Всі канікули – палеонтологічні та археологічні експедиції, далі аспірантура в Інституті археології НАНУ, захист кандидатської (тема: «Історія культури Закарпаття на рубежі нашої ери». Видана монографія). Робота в цьому ж Інституті аж до…

Організовував і очолював багато ескспедицій, в тому числі і на Закарпатті (Новоклинове, Веряця…).

Найвидатніше досягнення Василя Івановича як науковця – розкопка і відкриття царського скіфського кургану Гайманова могила на Запоріжжі у 1969-70 роках. Тут була виявлена царська золота чаша «Братина» та два золотих ритона… Це відкриття вважалося снайвидатнішим в скіфології і взагалі в світовій археології після 1912 року («Чортомлик»). Про це відкриття писали в той час у виданнях ЮНЕСКО, в наукових і науково-популярних журналах, в газетах СРСР та України. Гайманова могила та В.І.Бідзіля внесені до «Большой советской енциклопедии» як видатне наукове досягнення…

Геніальний Сергій Параджанов приходив до Василя додому (Академмістечко, Київ) подивитись на Чашу й ритони і щиро здивувався, коли Вася витягнув з під ліжка картонку з-під черевиків, а в ній – Золота царська «Братина» з IV століття до н.е…. Багато чого  можна розповісти про цю «історію з Чашою»… Єдине що обов’язково  слід сказати – в цій експедиції Василя з ним працював Борис Мозолевський, який наступного року самостійно на тому ж Запоріжжі розкопав царський курган «Товсту могилу», в якій знайшов всесвітньовідому Золоту Пектораль… За два роки – два всесвітньовідомих наукових відкриття двома приятелями, українськими археологами, обоє 1936 року народження…Обоє – дуже рано пішли від нас. Борис – на 58 році життя, Василь – на 63-у…Обоє останні свої роки жили в Києві у Голосіївському районі, але теперішня райрада (не кажучи вже при Київраду) «знать-не-знает» про це…

Такі ми сьогодні…

Теги: Василь Бідзіля, археолог, скіфи, пектораль

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати