Великдень мого дитинства

Це було давно, ще за чехів, в селі Сасові, що на Виноградівщині. Починалось все з Великого посту, бо з цього дня перший тиждень і нам, малим дітям, треба було постити, а вже на другий тиждень, у вівторок, четвер, суботу і неділю, дітям можно було їсти ранком чир з молоком і все молочне, деколи «ратоту», кидь були яйця, самокишу і сир, рибу, часто це був «геренок» із бовта, і так до останнього, страсного тижня, коли знову тільки пасулю-капусту-крумплю-голубці(кашники) на олії-токан з лекварьом-гриби-палачінти з маком або лекварьом-палинята зі смаженов цибульов…  Але що важче було сприйняти з початку Великого посту, то щоденна ранкова і вечірня молитва на колінах, і так до Паски.              

Веселіше ставало за два-три тижні до Паски. Ми, малеча, хто як міг майстрували собі деревляні клепачі, великі й менші, з довгими і короткими ручками. Мені було легше, бо нянько був теслею і мав файну німецьку серсаму, здається «singer» чи «solinger», де були всякі там фурганчі-долота-свердли-дялови-обіручні ножі-фірийсчики-клепачі і всяка залізна всячина… Але мені нянько не  дозволяв кывати його серсаму, це було дозволено тільки старшому брату Іштванови і я був залежний від брата, бо треба було просити його, оби він просвердлив дірки на головках  моїх клепачів…

І от, клепачі готові, ми клеплемо, коли треба і не треба, і чекаємо, коли настане страсний тиждень і замовкнуть дзвони. На тороні у церкви біля дзвонів вивішені три різного розміру товсті й широкі, відшліфовані букові дошки з суцільної колоди, а поруч великі деревляні клепачі і дзвонар замість дзвонити у дзвони цілий страсний тиждень клепав у ці дошки щосили  і таким чином сповіщав народ про початок богослужіння і все те, що причиталось робити за звичай дзвонам. А ми, дітвора, ходили цілий тиждень і з захопленням клепали нашими клепачами по будь-яких дошках, що попадались під руки – деревляні паланки, мости, лавиці перед паланками. Більше всього діставалось лавицям-паланкам-мостам жидів, бо вони, як нас вчили, розіп’яли нашого Ісуса Христа. Часто через наше таке клепання батьки і «сусіди» (так у нас звали жидів) мали своєрідні «розбірки» і нас карали, але це мало што допомогало…                                                                                                          

З невеселої частини страсного тижня була обов’язкова сповідь у попа. Треба було чистим-помитим і файно прибраним брати дві курячі яйця, йти до церкви до попа, класти яйця у велику кошарку коло сповідальниці, ставати на коліна, а пуп, Стефан Ільницький, що сидів «там у темноті», клав нам на голову якісь ризи і сповідав. Треба було помолитись Отче наш і Богородицю, а потім розповісти про всі свої гріхи, що м натворив за рік від минулої Паски… Потім пуп давав мені «пукуту» - двічі Вірую, тричі Отче наш і оди раз Помилуй ня Боже (залежно від важкості гріхів). Наступного дня зранку голодному треба було йти до церкви на утренню, на колінах вимолити всю «пукуту» і чекати причастя, потім ще раз «пройти на колінах всю пукуту» і… додому, їсти…                                                        

На Великодну п’ятницю зранку навіть нам, дітям, не можно було нічого їсти, поки в церкви після обіду на вечірні не поцілуємо Плащеницю. Це був дуже сумний день, бо Ісуса Христа вже зняли з хреста і Його тіло поклали в гроб… Я  всі ці події уявляв собі в картинах, «в натурі» і дуже переживав за Ісуса Христа. Вже десь у 5-6 років я знав напам’ять вірш «Великодна п’ятниця» (чи «Велика п’ятниця»?) - не знаю, хто автор, мене навчила його старша сестра Молвіна «по слуху» , бо читати я ще на знав:
                                                       

…Тихо ныні у церковци,

 Вже замовкли звоны.

Перед гробом Христа-Спаса

Люди б’ють поклоны.

Бо в тім гробі положили

Святійшеє тіло,

Що за гріхи всього світу

На хресті терпіло!

Зрадовались вороженьки,

Що Христа убили,

Що замученеє тіло

У гроб положили.

Но не довго радовались,

Щезла вража сила,

В три дні камінь одвалився

І печать пустила!..

І воскрес Христос із гроба

Яко побідитель,

Та увіровали всі люди,

Що Він Бог-Спаситель!
                                                                          

А вже у страсну Суботу під вечір ми зі всіх усюдів, закутків, шанців збирали хворост, дошки, драниці, шингли, фургу, быля і все, що горить, і зносили на церковний двір, де вночі, під час всеночної, старші хлопці - лигині, розпалювали велике вогнище, що горіло майже до ранку. Це символізувало ватру біля гробу Ісуса Христа, де жінки-мироносиці охороняли Гроб Ісуса… І тут не обійшлося без «бітангства», бо лигіні вночі приносили на ватру деревляні мости, старі паланки і жидівські бударі… Що не кажіть, але про гріх ми тоді не думали, бо «вони» розіп’яли нашого Христа…                                                                                                   

А в Неділю, на Великдень, зранку зі всіх кінців села групами-колонами, родина за родиною потяглися до церкви всі, хто тільки міг ходити… Всі файно помиті-побриті-причесані-почищені-убрані... Попереду молоді (чоловік і жінка, або старші брат-сестра) з великою кошаркою з двома ручками, за ними старші – бабка з дідиком, а далі – дітвора… А в кошарці – дві зпечені в печі паски (велика і менша), шовдирь, ковбаска-пікниця, баранчик із масла, запечений сир-пасочка, бужена і «попрігашна» солонина, білий хрінь у горняткови, писанки-крашанки, книші-шутемині з маком, сиром, лекварьом, оріхами , пару хлібчиків, щоби було што дати циганьчатам, що на паску приходили до церкви з сусіднього Ардова, потятка з зернятком попру замість очей, дві свічки (для кожної паски по одній) і ще щось, чого я вже не тямлю… І все це святе добро покрито чистою-чистою скатертю, з тонкого конопляного полотна, витканого навпіл з білим «памутом» господаркою і вишито нею ж, або дочкою-невісткою, з обов’язково вишитим на чільному місці великими літерами – ХРИСТОС ВОСКРЕС!.  Кожна господарка-ґаздыня старалась, щоби її великодна скатерть була самою кращою в селі!... І все це  завжди було ДУЖЕ ФАЙНО!.. В такий час у всіх було і на душі, і в серці дійсно ДУЖЕ ФАЙНО!..                                                                              

Пригадую рядки із якогось вірша: …Великдень, Боже мій Великий, Ще як світ-світом не було, У нас Великодня такого!.. .      

Усіх відвідувачів Закарпаття онлайн і всіх земляків моїх щиро вітаю з Великм святом – Світлим Воскресінням! Добра і успіхів Вам.

м. Київ, 14 квітня 2012 р.

Теги: Великдень, піст, Сасово, Ісус Христос

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати