Олекса народився 1 квітня 1933 р. в с. Ляховець (Лісковець) на Міжгірщині у багатодітній родині (10 дітей!). По закінченню Ужгородського держуніверситету (філфак) і пару років роботи в області Олекса поступив до аспірантури в Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР, де пройшов славний і змістовний «шлях наверх» від молодого кандидата наук, до солідного доктора наук, професора, члена-кореспондента НАНУ…Ще будучи кандидатом наук Олекса очолив науковий відділ, а згодом був обраний Головою Спеціальної вченої ради ВАК’у по захисту докторських дисертацій в галузі літературознавства, мови та мистецтвознавства…
Велика заслуга професора О.Мишанича в науково-організаційній роботі, зокрема він був одним з ініціаторів і організаторів 50-томного видання зібрання творів Івана Франка, за що в складі колективу авторів у 1988 році був нагороджений Національною премією ім. Т.Г.Шевченка. З 1989 по 1999 рік Олекса був незмінним першим віцепрезидентом Міжнародної асоціації україністів, а з 1999 по 2002 рік він очолив Національну асоціацію україністів…Більше 10-и років професор був постійним заступником Академіка-секретаря Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАНУ, яке очолював і зараз очолює приятель і соратник Мишанича академік Іван Дзюба. Велике значення діяльність О.Мишанича мала і для гуртування української діаспори. З перших же днів незалежності України його «літературно-мовні» зв’язки з українцями Канади, США, Австралії та інших держав, у тому числі і й з закарпатцями за рубежем мали велике значення для об’єднання всіх українців світу.До останніх днів своїх Олекса був у постійному контакті з закарпатським вченим і громадським діячем, нашим земляком, професором Васильом Маркусьом, що представляв і представляє (?) закарпатську діаспору в США.
Серед суто наукової діяльності Олекси Васильовича хочу наголосити тільки на дві знакові для Закарпаття монографії: «Від підкарпатських русинів до закарпатських українців» (1991 р.) та «Карпати нас не розлучать» (1993 р.). На тему «русинства» Олекса Васильович написав багато статей, наукових та історичних досліджень, але, знаючи реакцію на цю діяльність професора місцевих «сидорів-жупанів-гецків…» не буду характеризувати ці роботи…
До О.В.Мишанича залюбки йшли «в школу» молоді вчені, під його науковим керівництвом виросли 8 докторів і 12 кандидатів наук, він був незмінним членом редколегій наукових і літературних журналів, а в Закарпатському земляцтві Олекса Васильович був завжди заступником Голови і активно знайомив нас, членів Товариства, з новинками літератури і культури на тільки в Україні і діаспорі, але окремо з літературними і творчими подіями на нашій рідній Сріберній землі…
В ніч з 31 грудня 2003-го на 1 січня 2004 року, після раптової і важкої хвороби Олексія Васильовича Мишанича не стало. Не стало Великого українця, Великого закарпатця, переконаного патріота своєї Батьківщини…
Михайло Михайлович Коман хоч і народився в Словаччині (містечко Люботин) 1 квітня 1928 р., але вже у 1934 році родина Команів поселилася на «рампі» у Виноградові, тоді у Севлюші, це залізничний переїзд на самому березі ріки Тиси між Виноградовим та с. Теково, але він все дитинство провів на Закарпатті. Адже він – наш, закарпатець. Вже в перший навчальний рік радянської системи освіти я навчався у VIII-у класі Виноградівської СШ №1, Михайло ходив до 10-го класу (?), або навчався поруч (двір-в-двір) в «Політехнікумі». Тамі тоді ми й познайомились, адже разом «ганяли в футбол». Правда, «ганяли» такі, як я, а Михайло вже тоді ГРАВ в футбол, бо тоді вже у складі «збірної» Виноградова він був Чемпіоном Закарпаття! Це був 1945 (чи -46?) рік. Потім був клуб «Партизан» у Буштині, а далі «Спартак» Ужгород, а далі…вже у 1948 році – «Динамо» Київ. Тоді у складі майже цілої команди (здається, 12 футболістів) закарпатських спортсменів перевели до «Динамо». Я часто говорю, що це була «перша інвазія» закарпатців до столиці України. З тих пір, відоме до війни київське «Динамо», яке втратило багато гравців під час окупації і на «перші позиції» в футболі СРСР піднялись московські команди, стало інтенсивне сходження на вершини радянського футболу і, я певен цього, дякуючи іменно нашим, закарпатським футболістам… Не буду говорити про всіх наших футболістів, адже мова йде зараз про нашого іменинника Михайла Комана, який завжди був лідером динамівців, душею команди, завжди знаходився тоді і там, де і коли треба бути нападнику, щоби забити гол у ворота супротивника…
Михайло Михайлович Коман віддав все своє свідоме життя футболу, по закінченні активної гри він до останніх років успішно тренував юних і молодих динамівців, має різні спортивні і державні нагороди, але сама любима ним всенародна нагорода – це звання «Гвардії Динамівець»!
Впевнений, що ми, закарпатці, щиро і відверто можемо пишатись нашим земляком, Великим футболістом кінця ХХ століття Михайлом Команом!
Сьогодні, 1 квітня 2012 р. я від імені «київських закарпатців» щиро вітаю Михайла Михайловича з днем 84-ліття. Бажаю йому міцного здоров’я, доброго самопочуття і ще багато-багато щасливих років життя! Михайле, ми завжди з Тобою.
м. Київ, 1 квітня 2012 р.
Мідянка 2012-04-02 / 17:26:44
Файно,пане Миколо,що й наші не ликом шиті.Та ще в прекрасному ТЗ у Кієві!