Про життя

Нова робота сама по собі цікава, а тут ще й можливість урізноманітнити буття мандрами. Незважаючи на неякісні розбиті дороги, я отримувала задоволення від їзди та милування, змінюючими один одного, мальовничими пейзажами за лобовим склом. Стрий, Львів, Луцьк, Ковель, Золочів, Тернопіль, Чортків, Івано-Франківськ, Коломия, Калуш, Чернівці…міста, готелі, гори, шляхи… За два роки зколесила увесь Захід, познайомилась з життям, побутом, звичаями, цікавинками різних куточків неньки –України, знайшла чимало нових друзів.

Звичайно, під час поїздок траплялись усілякі пригоди. То в Луцьку, в центрі міста, посеред дороги комп’ютер заблокував мій маленький мерседес А-класу. Авто стояло в потоці машин і безпомічно блимало фарами. Я ж видзвонювала знайомих у пошуках допомоги. Проблема, що змусила дарма згаяти чимало часу, виявилась дріб’язковою: у волинському автосалоні при заміні масла та фільтрів забули «обнулити» показник відповідного датчика. Що поробиш - український сервіс і німецька техніка :(

Іншим разом, повертаючись з Івано-Франківська в рідний Ужгород, потрапила в епіцентр бурі. Дощ періщив несамовито, заливаючи поля, дороги. Здавалось, машина не їде, а пливе, мов човен, розсікаючи потоки води навпіл. Вітер, тужливо завиваючи, гнув дерева додолу. Все це супроводжувалось гуркотінням грому, вогняними спалахами блискавки. Вологий сірий морок заповнив навколишній простір. За п’ять метрів важко розгледіти, що там попереду. Страх проймав свідомість. Зупинитись неможливо – занадто швидко прибувала вода. Залишалось їхати далі, у невідомість.

Не знаю, що мене тоді підштовхнуло звернути з дороги, яка вела на Стрий, та змінити маршрут в сторону Яремчі. Пізніше виявилось, львівський шлях був розмитий і сотні машин години стояли в черзі, чекаючи, коли нарешті з’явиться можливість рушити.

Полюбляла я тоді швидку їзду на трасах та нічні перегони, поспішаючи якомога оперативніше дістатись кінцевого пункту. Одна з таких поїздок стала уроком обачності та зваженості і на все подальше життя відбила охоту до куражу та ризику.

Трапилось це в грудні. Була дев’ята година вечора. Навколо стояла гнітюча темінь. Звичайно, дорога освітлювалась лише засобами проїжджаючих машин. Ніяково падав перший мокрий сніг. Наближаючись до землі, він перетворювався на дощ. Зимовий морозець намагався прихопити шосе тонкою кригою, яка танула під, розігрітими від тертя з асфальтом, шинами, трансформуючись у хлюпавицю. Остання вилітала з під коліс машин, заліплювала грязюкою скло наступних автівок. Двірники рухались немов скажені, не встигаючи оправитись від чергової порції бруду.

Попереду витягнувся кілометровий караванавтофургонів. Мій маленький мерседес лавірував поміж незграбними вантажівками, намагаючись вирватись з залізного полону. Потрібно було також постійно прилаштовуватись до вигинів серпантину дороги. З однієї сторони якої загрозливо зіяло урвище, з іншої – рівчак, за котрим височіли скелі.

Відчуття, що домівка не далеко, підганяло.

Датчик показав: води обмаль. Скло уже не очищалось. Двірники ледве розгрібали, розмазуючи, грязюку. Фари теж були заліплені багнюкою. Не завадило б зупинитись та хоча б витерти їх. Але чи на довго? Бруд невпинно летів з під коліс фургонів. Ще б кілометр протриматись, а там уже і Нижні Ворота. Можна буде купити омивач для скла.

Тривожні думки притупили увагу. Ледве не проскочила вигин та не вилетіла з дороги. Намагаюсь скерувати правильно машину. Відчуваю, як заносить на ковзкому асфальті. Гальмую. Та де там! Машину несе в праву сторону, на скелю. Чую свист шин. Не встигаю навіть злякатись. Удар. Машина зупинилась…

Декілька хвилин прихожу до тями. Помічаю мереживо на лобовому склі від удару головою. Чому я знову знехтувала ременем безпеки? Хапаюсь поспіхом за лоба. Крові не має. Нічого не болить. Штовхаю дверцята та роблю спробу вибратись з автівки. Бачу як до мене біжать люди від машин, що зупинились на трасі. Чую радісні вигуки: «Жива!». Занадто довго я приходила до себе - свідкам здалось, що забилась на смерть.

«Повезло! Машина днищем зачепилась за камінь біля рівчака. Інакше, розмазало б об скелю.»- сказав один з водіїв. Інший комусь дзвонив і просив, щоб міліцію на посту повідомили про аварію.

Я оціпеніло дивилась на свій нещасний мерседес та думала про сина, який чекав маму…

Дзвоню чоловікові. У відповідь - лайка в адресу жіночого інтелекту, моєї роботи та мене особисто. Припиняю розмову. Далі намагаюсь зв’язатись із знайомими, родичами. Врешті, одна людина відкликається. Обіцяє допомогу. І правда, через годину постраждалу машину витягнув евакуатор і перемістив її на міліцейський пост. За мною приїхали з Ужгорода, відвезли в місцеву лікарню. Переконавшись, що усе в порядку, здавши аналіз на тверезість та написавши пояснення працівнику ДАЇ, відправляємось додому.

Усю дорогу мовчу…

З того часу я страхую не тільки автівку, а й своє життя. Уникаю великих швидкостей, непотрібних обгонів, нічних доріг. Відправляючись в поїздку, заздалегідь запасаюсь усім необхідним та перевіряю повну готовність машини. А ще, у пункти за межами Закарпатської області намагаюсь добиратись потягом, літаком. Я не їжджу більше у відрядження, змінила посаду і продовжую любити справу, якою займаюсь, і котра залишає мені достатньо часу для сина, для близьких, для нових захоплюючих і, наповнюючих життя особливим смаком, хобі.

Звичайно, від долі не втечеш, але береженого Бог береже.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати