Про щастя

Похапцем хапаю телефон, з беззвучно ридаючим віброзвінком, що застрибав на столі. Так, звичайно готова! Уже під будинком? Виходжу!

Лечу униз, ледь торкаючись сходинок. Крізь спущене віконне скло автомобіля, радіючи побаченню, привітно мружаться карі очі та стрибають ямки на щоках. Плюхаюсь на переднє сидіння і з провиною в голосі одразу ж кажу: "Заїдемо в АБЦ-шку? Я швиденько, декілька хвилин".

Щось довго воюю із новим меню банкомата. Останній, втомившись чинити супротив, зі злістю випльовує дві купюри. Задоволена перемогою та трофеєм повертаюсь спиною до приборканого апарату.

"Ой це Ви, Інна Іванівна? Не впізнала! Такі засмаглі. Здається, навіть схудли. Як Ви? Мабуть, уже все добре? Виглядаєте гарно і такою щасливою."- колега з братнього банка-конкурента, захоплена зненацька несподіваною зустріччю, розгублено осипала мене компліментами.

"Еге ж, добре." - хмикаю, ховаючи сміх у кутиках вуст. Знаю, що післязавтра це буде чергова тема ранкового кавування - пліткування. І все ж приємно. Адже колегиня із щирістю в голосі сказала, не встигла витягнути з пам'яті улесливий штамп-заготівку.

Похапцем шукаю та знімаю з магазинних полиць необхідне, лавіруючи поміж продуктовими рядами, покупцями та корзинами. В думках чомусь крутиться слово "щаслива". Що воно таке "щастя"? В чому полягає? Як його відчути, виміряти? Не безмежна пряма, не переривистий пунктир. Чорно-біла зебра? Банально.

До прикладу, зараз мені комфортно, прекрасний настрій, приємне очікування хорошого відпочинку, цікавого спілкування з близькою конгруентною людиною. Я щаслива? Мабуть, так.

Ранком, відправляючи сина в Львів, на прощання поцілувала його у волосся, втягнула в себе рідний запах і одразу на душі стало тепло, спокійно. Це теж щастя? Звичайно.

Увечері, задоволена і стомлена прогулянкою, повернусь додому, поставлю в програвач диск із фільмом, влаштуюсь зручно на дивані та переглядатиму нову екранізацію "Джейн Ейр". Питиму теплий чай у прикуску з курагою і отримуватиму емоційний "кайф".

Вчора теж раділа, нарешті досягнутому, запланованому рівню виробничої продуктивності підпорядкованих відділень. То був мій момент відчуття тріумфу, безмежного щастя. Вирішивши, що заслуговую нагороди, увечері влаштувала з подругою шоп-тур по орієнтованих на такого пізнього покупця, як я, ужгородських магазинчиках. Обмаль, під кінець місяця, коштів, завадив щось придбати, проте не перешкодив здобули масу позитиву і моральної насолоди.

Завтра буде новий день. Син приїде з міста Лева із свіжими враженнями. Я слухатиму його захоплюючу розповідь, частуватиму тільки що звареним борщем, милуватимусь тим, який він уже дорослий, розумний і звичайно, як на мене, гарний. В душі пишатимусь: "Це ж мій син!".

Потім вкотре перечитуватиму М.Булгакова "Майстер і Маргарита" та отримуватиму інтелектуальне і естетичне задоволення.

Можливо, сходжу разом з сином в спортивний зал і там до знемоги бігатиму по доріжці, наповнюючи тіло адреналіном та ендорфінами і приємною стомою. Коли плоть зайнята фізичними навантаженнями, коли кров посилено циркулює артеріями та венами, мозок отримує інтенсивне кисневе живлення, що спонукає продуктивне мислення, яке породжує нові ідеї, та удосконалює, упорядковує хаотичність здійснюваного. Нещодавно виник новий задум, щодо організації заходу альтернативного відомому Віденському балу, який потребує зваженого підходу, грамотної концепції, деталізованої розробки та підготовки. В такі періоди горять запалом очі, співає натхненністю душа.

Увечері сяду за комп'ютер. Мабуть, не правильно, відкладати на потім незакінчену роботу та братись за нову. Проте якщо старе почало йти важко, приходиться в буквальному сенсі, вичавлювати матеріал, не силуватиму себе, не псуватиму створене і відкладу завершення на кращі часи, коли матиму настрій та натхнення продовжувати. Тоді і писатиметься легко, із смаком. Останнім часом, визріло бажання розпочати викладення детективно-авантюрної історії, що містить в своїй основі реальні події, які донедавна були такими драматичними для мене. Писати люблю уночі, коли ніщо не відволікає. Тоді погружаюсь у інший світ, інше життя, яке поступово вимальовується на екрані. Це хобі, яке мене тішить.

Можна пригадати безліч моментів, що дають людині можливість отримати відчуття щастя. По суті, це сукупності миттєвостей, які приносять глибоке задоволення від життя.

Мабуть, ще варто згадати про "жіноче щастя". Основу його складають стосунки з коханою людиною. На зміну початковому феєрверку почуттів рано чи пізно приходять будні сімейних відносин. І тоді може статись, що очікування не відповідатимуть реальності. Ситуаційна розрядка емоцій, пригнічення в собі розчарувань частково знімають напругу, але все це поступово руйнує стосунки. Ідеально, коли є спільність інтересів поза межами сімейної побутової рутини, коли двоє людей допомагають один одному стати тим, ким вони хочуть бути і ніхто нікому нічого не нав''язує, не намагається підпорядкувати своїм приорітетам.

Власне, я почуваю себе щасливою, коли поряд людина, з якою живу на одній хвилі, розмовляю на одній мові, мислю однаковими категоріями, яка вірить в мене та підтримує віру в мені.

Є ще один момент, який несподівано виявився досить важливим. Можна говорити про жіночу мудрість і закривати очі на зради, не виносити "брудну білизну" на люди аби зберегти ілюзію шлюбу, адже "твій" чоловік, "погулявши", все-рівно повертається до тебе. В свій час, спостерігаючи за перепитіями доль в інших сім''ях я теж хизувалась своїми "прогресивними" поглядами: "Потрібно довіряти і давати чоловікові свободу. Якщо він забажає зрадити, або залишити сім''ю, то його не втримаєш і не проконтролюєш.", " Не важливо, чи мій чоловік має пригоди "на стороні". Він любить тільки мене.", " Поки очі, не бачать – душа не болить...". Але як кажуть, не зарікайся. В якийсь момент все таємне стає явним, невідомо звідки з'являються громадянські дружини, позашлюбні діти і т.д. І ти розумієш, що твій замок був скляний. Достатньо незначного камінчика, як все, що будувалось роками починає рушитись, розсипатись дрібними уламками.

Тепер я знаю точно, що не зможу ділити свого мужчину з жодною жінкою. Кохана людина повинна бути повністю моєю: думками, серцем, тілом, душею. Йдеться не тільки про те, що мій чоловік апріорі не матиме коханок, я теж не змогла б мати стосунки з мужчиною, який має близкість ще з якоюсь дамою. Як не дивно, виявилось, що і жінці може бути властиве сильне почуття власника. Можливо це проблема. Але я така є.

Одразу зазначу, що життя навчило мене не судити інших. Хтось може віддано любити мужчину і терпеливо чекати, коли він буде тільки її. Для цього, мабуть, потрібно мати сильний характер, глибоке кохання і вміти в собі підтримувати віру та надію. Це не мій варіант. Емоційність не дозволить мені пройти таке випробування.

Знаю, що навколо мене багато різних пліток та домислів. Але грязюку я  до себе не підпускаю. Звичайно, можна радіти: раз говорять, значить я людям цікава. Проте мене це не обходить.

Голос продавця вернув у реальність: "Ви будете оплачувати покупки? Сімдесят дві гривні тридцять чотири копійки.". Залишаю гроші на касі і чимдуж поспішаю на вулицю, до машини, аби не втратити жодної долі щастя.

Теги: щастя

25 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати