В Ужгороді попрощалися із полеглим Героєм Олексієм Кобцем (ФОТО)...
На Сумщині поліг Василь Цинканич з Бегендяцької Пастілі Великоберезнянської ...
На війні з росією поліг Олексій Кобець з Ужгорода (ФОТО)...
Апеляційний суд скасував виправдання суддею Софілканич упійманого на хабарі ...
Ужгородку, немовля якої померло від переохолодження викинутим в пакеті на вул...
Апеляційний суд залишив без зміни "запобіжку" шахраєві, що видурив $10,5 тис. у дружи...
В Ужгороді попрощалися із полеглим Героєм Олексієм Кобцем (ФОТО)...
П'ятниця, 19 квітня 2024
До двадцятиріччя незалежності України. Ч. 2 Організація, що змінила світ
Проголошення у 1991 році державної незалежності України стало не лише доленосним для українського народу, а й, як вважають визначні політологи світу, зокрема З. Бжезінський, - однією із найважливіших геополітичних подій другої половини ХХ століття. Водночас, іноді суспільству нав’язується погляд, що це сталося «безкровно», майже випадково, внаслідок збігу обставин. Опираючись на таке, у деяких колах, особливо в Росії, популяризується версія про тимчасовість існування Української держави, тож через певний час «помилку» буде «виправлено» і Україна «повернеться» у лоно Росії.
Під час відкриття І-го з'їзду НРУ
Насправді, здобуття Україною незалежності стало закономірним результатом багатовікової національно-визвольної боротьби українського народу. У кожен історичний період вона набирала тих форм, які були властивими для кожного часу. На рубежі 1980-х – 1990-х років ХХ ст. формою національно-визвольної боротьби стала діяльність масової громадсько-політичної організації народнофронтівського типу, яка мала назву Народний Рух України за перебудову. В. Чорновіл вважав, що "Рух не виник спонтанно. Його створенню передували копітка і самовіддана праця, звитяжні й тривалі змагання поколінь українських борців". Показово, що усвідомлення того, хто такі рухівці, є широко розповсюдженим у суспільстві. Адже, якщо усіх тих, хто був прихильником української ідеї, борцем за незалежність України, зXVIII ст. до 1918 р. іменували — "мазепинцями", у 20-30 рр. ХХ ст. — "петлюрівцями", у 1940—- 1980 рр. — "бандерівцями", то таких з кінця 1980-х рр. (у т. ч. членів і інших партій чи й позапартійних) називють "рухівцями". Адже саме завдяки діяльності НРУ, котрий зміг об'єднати широке коло народних мас, діяльності, напруженої, часто самовідданої, Україна і здобула незалежність.
Створення таких структур як НРУ за перебудову характерне для тих суспільств, де існує необхідність повалення тоталітарних режимів таздобуття незалежності. Подібні організації діяли в республіках СРСР ("Саюдіс" - у Литві, Народні фронти — у Латвії та Естонії, ін.), державах Центральної Європи. У Народні фронти об'єднувався широкий загал людей, груп, товариств і організацій із часто різними, у т. ч. політичними, уподобаннями. Що булооб'єднуючим чинником? Існувало чітке розуміння — повалити таку потужну "машин"у, як тоталітарна держава, можна лише гуртом. У цьому була сила організацій народнофронтівського типу, бо єднались мільйони громадян, але, водночас, у цьому булаі їх недовговічність, адже після виконання своїх місій, частіше-всього вони розпадаються (трансформація НРУ у політичну партію, проведена під керівництвом В. Чорновола у 1992 - 1994 рр. була унікальним явищем). Народні фронти були аморфними щодо членства, недостатньо структурованими та дисциплінованими. Можна, навіть, сказати, що це були не стільки організації, а порив, рух народу. Українська назва "фронту" — Народний Рух — була, думаємо, дуже влучною, за передачею характеристики, назвою даного типу організації.
Поява Народних фронтів була уможливлена послабленням тоталітаризму у Радянському Союзі у другій половині 1980-х рр., яке відоме під терміном "перебудова" Передувало їй виникнення значного числа "неформальних" організацій. На базі тих із них, що мали загальносуспільне значення — від політичних до екологічних (величезний поштовх утворенню різноманітних груп "зелених" справило розповсюдження правди про істинні масштаби та наслідки Чорнобильської катастрофи) і створювалися Народні фронти. Зокрема, у 1987 р. у Києві був утворений Український культурологічний клуб (УКК), на засіданнях якого аналізувалася ситуація в національно-мовному питанні, лунала, правда, ще обережна, критика діяльності влади, при Будинку вчених АН УРСР — україно-знавчий клуб "Спадщина", при КДУ ім. Т. Шевченка — студентське об'єднання "Громада", у Львові — "Товариство Лева". Наприкінці 1987 р. було утворений Комітет захисту Української греко-католицької церкви на чолі із І. Гелем.
Після 1985 р. В Україну починають повертатися з тюрем та заслань дисиденти, зокрема В. Чорновіл, брати Горині, М. Руденко, І. Калинець, О. Шевченко, котрі відновлюють діяльність Української Гельсінської групи, а у липні 1988 р. на її базі утворюють практично першу альтернативну КПУ-КПРС політичну партію — Українську Гельсінську спілку. На початку 1989 р. виникають Товариство української мови, "Меморіал", інші національно-демократичні організації.
Із квітня 1988 р. у Львові, Києві, інших містах відбуваються перші масові мітинги, організовані неформалами, на яких порушується питання створення, за прибалтійським зразком, українського Народного фронту. За вказівкою влади, вони, як це було описано у попередній статті, жорстоко розганяються міліцією. Враховуючи те, що іноді дехто (зумисно чи не зумисно) стверджує про "безкровність" боротьби за незалежність України, тож ще раз цитуємо "Листок прес-служби УГС", за липень 1988 р: "...24 липня за єдиною командою по всьому Києву почалося виловлювання активістів УКК. Людей ловили біля власних будинків, на вулицях, біля магазинів, запихали їх у машини і розвозили по різних районах Київської та сусідньої Чернігівської областей, де подалі від населених пунктів виштовхували з машин і залишали посеред лісу чи поля. Людолови діяли за однієї програмою: ніяких санкцій не пред'являли, при відмові сідати в машину, пускали у хід кулаки... Декому, завізши у безлюдне місце, загрожували вбивством...". 28 липня 1988 р. міліцією був розігнаний мітинг у Львові, а близько п'ятдесяти активістів заарештували та засудили до 15 діб. Надзвичайно жорстоко був розігнаний львівський мітинг 4 серпня. Серпневий (1988 р.) "Листок прес-служби УГС" повідомляє про це так: "Розправа почалася о 19-й год. Вимуштрувані бойовики із шостої роти спеціального призначення кидалися між людей, вихоплювали заплановану жертву і волокли до машини. Молоду жінку, що відчайдушно опиралася, схопили за голову і товкли об край кузова. Ще одну жінку тягли до "воронка" за коси, іншу штовхнули до машини так, що вона впала, розбивши коліна. Якогось юнака несли за ноги і волосся. Підлітка, що клацнув фотоапаратом, потягнули під ревний плач матері. Нацьковані собаки рвали на спинах сорочки і плаття, кусали людей...".
Утворена була ініціативна група Народного Руху України за перебудову на письменницьких зборах у 23 листопада 1988 р. Через кілька днів відбувся пленум СПУ, який доручив їй розробити проект програми Народного Руху України за перебудову. Незабаром відбулися загальні збори колективу Інституту літератури АН УРСР, які ухвалили вважати себе також ініціативною групою за створення Народного Руху. 16 лютого 1989 р. проект Програми НРУ, за підписами обох ініціативних груп, був опублікований у газеті "Літературна Україна".
Завдяки тому, що матеріали про заходи із організації НРУ могли публікуватися в органі СПУ – "Літературній Україні", яка була чи не єдиною безцензурною (вірніше – малоцензурованою) газетою в республіці, ініціативні групи з утворення НРУ почали масово виникати в регіонах. 18 березня 1989 р. у Києві відбулася нарада представників 71 групи. На ній було обрано координаційну раду та бюро змінних голів. Першим головою було визначено голову Українського філософського товариства, доктора філософських наук Мирослава Поповича.
Чималу рекламу Рухові зробила незграбна спроба ЦК КПУ організувати шельмування НРУ в ЗМІ. Особливе значення мали теледебати між М. Поповичем та Л. Кравчуком. Вся Україна з великою увагою слідкувала за ними. "Хрещенням" для неформалів стали перші в історії СРСР альтернативні вибори народних депутатів СРСР. Показовим свідченням падіння рейтингу Компартії було те, що чимало її представників їх програли. Іноді виборці ладні були голосувати за будь кого, лише не за номенклатуру КПУ. Приміром, перший секретар Закарпатського обкому КПУ Г. Бандровський програв М. Бігунцю – лікарю із смт Дубове Тячівського району. На Чернівеччині зазнав поразки навіть Л. Кравчук.
Навесні та влітку 1989 р. з'явились "неформальні", позацензурні газети: "Віче", "Поступ", "Голос відродження" та ін. Тож із монополією Компартії на пресу було покінчено. Переважна більшість самвидавівських газет виходили за сприяння литовського "Саюдісу", у якого вже була офсетна техніка. Разом із пресою в Україну привозили велику кількість виготовлених на замовлення у кооперативах Прибалтики значків, прапорців, вимпелів із українською національною символікою тощо. Поруч із газетами, розповсюдження символіки вплинуло на зміну суспільної свідомості, ставлення до українських національних символів. Також почали популяризуватися невідомі більшості населення січові та інші патріотичні пісні, було відновлено вживання слів та виразів, які за радянських часів вважалися "буржуазно-націоналістичними", зокрема, звертань, вітань: "пане", "пані", "панове", "добродію", "шановна громадо!", "Слава Україні! Героям слава!" тощо.
Наприкінці весни 1989 р. суспільно-політичне життя стало особливо гарячим. У травні почалося голодування греко-католиків у Москві. По республіці прокотилися багаточисельні мітинги, на яких пройшла хвиля боротьби проти проекту антидемократичного виборчого закону. Дуже налякали владу шахтарські страйки, у яких взяло участь півмільйона гірників.
Упродовж березня-серпня 1989 р. установчі конференції НРУ відбулися майже в усіх областях України. Особливе значення мала конференція Київського Руху (1 липня 1989 р.), на якій 442 делегати представляли 200 ініціативних груп і де було обрано оргкомітет із проведення Установчого з'їзду. В НРУ об'єднувалися чи не всі опозиційно налаштовані громадяни: колишні члени УПА, учасники налегальних гуртків і організацій 1950-их – 1980-их рр., дисиденти, націоналісти, помірковані шістдесятники, націонал-комуністи, активісти греко-католицького та автокефального руху, демократи, котрим українські національно-визвольні змагання були чужими, представники організацій екологічного, культурологічного спрямування, страйккомів тощо.
8-10 вересня 1989 р. у Києві, в актовій залі Київського політехнічного інституту відбувся Установчий з'їзд (Всеукраїнські збори) Народного Руху України за перебудову. Приміщення надав ректор КПІ Петро Таланчук, котрий був демократично налаштованим народним депутатом СРСР. Перед цим, із-за супротиву, влаштованого КПУ, зокрема і відмовою у наданні залу, розглядалася можливість проведення з'їзду за межами України – у Прибалтиці. У роботі з'їзду взяли участь 1109 делегатів, котрі представляли 280 тис. членів Руху із усіх областей, міст республіканського підпорядкування України, а також осередків Руху в Латвії та Литві. Закарпатська делегація, позаяк на той час Установча конференція крайового Руху ще не відбулася, відповідно до наданої оргкомітетом квоти, складалася з 15-ти осіб, котрі представляли дві існуючі на той час в області ініціативні групи (водночас – організації): Хустську, що охоплювала східну частину Закарпаття та Ужгородську, До складу делегації від Хустської організації входили: М. Джанда (Хуст), І. Довганич ( Хуст), Й. Андьол (Хуст), В. Піпаш (Рахівщина), М. Рокецький (Хуст), М. Сергєєв (Виноградівщина), Д. Скрип (Хуст), від Ужгородської: Й. Баглай (Ужгород), Ф. Мишанич (Ужгород), В. Олашин (Ужгород), О. Орос (Ужгород, УГС), П. Скунць (Ужгород), П. Федака (Ужгород), І. Чендей (Ужгород), П. Чучка-старший (Ужгород). Як гість, у роботі з'їзду взяв участь та виступив на ньому голова Товариства угорської культури Закарпаття Шандор Фодо.
З'їзд відкрив патріарх українського письменства О. Гончар. Надалі виступили із промовами чи взяли участь у дискусії близько ста учасників. Парадоксально, однак схвальні аплодисменти отримували промовці, які виступали із різних позицій. Аплодували навіть головному ідеологові КПУ Л. Кравчукові, у котрого проскакували погрозливі нотки. Та найбільше схвалювалися виступи радикалів-угеесівців, дисидентів-політв'язнів, котрі тільки-но повернулися з таборів. Особливо, коли вони відверто закликали за повну незалежність України. Радикалів була меншість. Серед них М. Горинь, Є. Сверстюк, Л. Лук'яненко, В. Чорновіл. Більшість доповідачів, промовців слід віднести до "поміркованих", котрі собі такого ще не дозволяли. У їх виступах, разом із гнівними словами про стан української мови, культури, репресії, яких зазнав український народ, екологічні лиха, економічну експлуатацію України з боку "Центру", можна було почути і про необхідність "повернення до ленінської національної політики". Найрадикальніше, що лунало, так це вислови про потребу підвищення суверенітету республіки у рамках "оновленого" Союзу.
На з'їзді було прийнято Програму та Статут НРУ за перебудову, низку резолюцій, ухвал, заяв, звернень. На відміну від проекту, опублікованого 16 лютого, у прийнятій Програмі про визнання керівної ролі Компартії вже не йшлося, хоча певні реверанси у бік ХХVII з'їзду КПРС та ХIХ всесоюзної партконференції ще мали місце. Головною метою діяльності Руху було визначено "сприяння створенню умов для гідного життя людини... побудові на Україні демократичного й гуманного суспільства, в якому буде досягнуто справжнє народовладдя, добробут народу, відродження та всебічний розвиток української нації, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп республіки і створення суверенної української держави, яка будуватиме стосунки з іншими республіками СРСР на підставі оновлення Союзного Договору". Останні слова теж були "вимушеними" (на Другому з'їзді НРУ, в жовтні 1990 р., у цей пункт поміняли на: "Головною метою діяльності" Руху є "досягнення державної незалежності України"). Головою НРУ з'їзд обрав І. Драча.
Історичне значення з'їзду є колосальним. Як наголошує дослідник історії НРУ, доктор історичних наук Григорій Гончарук, саме його проведення не має аналогів упродовж всієї історії радянських часів – це було унікальною подією, яку просто ні з чим порівняти. Тож навіть сам факт проведення з'їзду здійснив величезний морально–психологічний, політичний злам у суспільстві. Зі створенням НРУ по монополії КПУ-КПРС як єдиної "керуючої та спрямовуючої сили" було завдано нищівного удару: "здригнувся увесь багатомільйонний організм КПУ – бойового загону КПРС, відчуваючи серйозну загрозу своєму абсолютизму".
Із Г. Гончаруком готовий абсолютно погодитися й автор, як учасник даної події. Адже, заходячи в зал, де проходив з'їзд здавалося, що потрапляєш в іншу "державу". Якщо по всій країні, включно із площею перед входом у КПІ, національна символіка була "заборонена", в залі їй була "вільна воля". Перед тисячами учасників промовці вільно говорили "таке", яке перед цим можна було обговорювати лише "на кухні", та й то тільки із тим, кому довірялося! Вражало, що серед тисячі присутніх людей був цвіт інтелігенції – академіки, доктори наук, письменники – "живі класики", військові, політв'язні про котрих лише чули із зарубіжних радіостанцій, представники всіх регіонів України. Себто йшлося про народження великої, потужної організації, здатної протистояти такій тоталітарній структурі, машині, як КПУ-КПРС. Загальне враження було, що після тривалого сну з колін піднімається народ, тож вселяло впевненість, що вороття у минуле вже не буде.
У попередній статті вже йшлося про утворення перших неформальних громадських організацій та національно-культурних товариств на Закарпатті.Також, у 1988 р. – першій половині 1989 р. продовжує активізовуватися греко-католицький рух. Згідно з інформацією обкому КПУ, "групи уніатсько налаштованих людей" існували "у кожному населеному пункті", де греко-католицькі громади діяли до заборони конфесії, а в 70-и селах і містах вони "проявляли політичну діяльність" Душпастирською роботою займалися 48 священиків та 20 черниць, єпископ Іван Маргітич взяв участь у зустрічі греко-католиків із президентом США Р. Рейганом, яка відбулася у Москві у травні 1988 р.
У плані масовості утворення ініціативних груп Народного Руху України, з причин особливостей краю, Закарпаття відставало від інших областей України, передусім західних. На середину літа 1989 р. тут сформувалося лише дві групи: Хустська та Ужгородська.
Першою виникла Хустська, яка об'єднала прихильників НРУ у Східному Закарпатті — від Рахівщини до Виноградівщини. Це було результатом роботи, здійсненої Михайлом Джандою. Вже у січні-лютому 1989 р. у Хусті та на Рахівщині відбувався збір підписів на підтримку створення НРУ, а також проти будівництва енергоблоків на атомних електростанціях та за надання українській мові статусу державної. 23 квітня того ж року відбулися установчі збори групи, на яких головою було обрано М. Джанду. У склад Хустської групи, зокрема входили Н. Бечук, В. Йосипчук, О. Чічак, М. Рябець, В. Піпаш із В. Бичкова, В. Вайнагій із Бедевлі, П. Дідух із Тячева, В. Марущинець, Іван Бегеш з Іршави, М. Джанда, Й. Андьол, І.Довганич, М. Рокецький з Хуста та ін. Точне число рухівців на наш погляд визначити неможливо. Так, у березні – червні 1989 р. у Великобичківській селищній бібліотеці відбулось кілька зборів заснованого тут осередку ТУМШу. Із десятків людей, котрі на них приходили, чимало вважало себе "рухівцями", а то й ототожнювали ТУМШ із Рухом.
16 липня 1989 р. на "свіжому повітрі" - на лавицях для глядачів Хустського стадіону відбулася установча конференція Хустської територіальної організації НРУ. На ній було обрано координаційну раду на чолі із М. Джандою. Оскільки на той час в області не було інших структур НРУ, делегати одностайно проголосували за входження до Львівської регіональної організації НРУ.
Другою виникла Ужгородська ініціативна група на зборах, що відбулися 21 липня у клубі Закарпатської обласної організації СПУ. У них взяло участь близько 50 осіб: в основному активісти ТУМШу — письменники, науковці УжДУ, музиканти, художники, вчителі. Головував на зборах секретар парторганізації обласної організації СПУ Василь Басараб, а з доповіддю виступив П. Скунць. В обговоренні взяли участь 7 осіб. Зокрема, письменник Л. Балла сказав: "Органи, котрі нами керують, не можуть забезпечити керівництва, тому потрібен Рух". Ф. Кривін відмітив, що "Рух повинен зосередитися на охороні здоров'я, екології, продовольчій проблемі". А Ю. Керекеш звинуватив райкоми, міськкоми у гальмуванні створення осередків ТУМШу, закликав брати за приклад львів'ян. Й. Баглай зазначив: "Рух повинен займатися й соціально-економічними питаннями", а С. Пойда розповів про те, як секретар Іршавського райкому КПУ І. Галас повідомив, що "цю "заразу", тобто – ТУМШ, у район не "пустить". Ф. Мишанич відмітив, що "партійний апарат завів нас у біду". П. Скунць навів приклади українофобства, зокрема, як директор одного із ужгородських підприємств І. Ознобкін заявив: "по-українськи хай вони розмовляють у себе на кухні, а взагалі це потрібно лише тому "хламові" — письменникам!". Невеличку інформацію про створення групи П. Скунць опублікував у "Закарпатській Правді", яку підписав, як голова ініціативної групи за створення Народного Руху Закарпаття за перебудову, що давало можливість зацікавленим знати до кого можна звертатися. Цікаво, що отримавши інформацію про збори, в обкомі КПУ прийняли рішення провести нараду із секретарями міськкомів та райкомів партії, аби "зорієнтувати" їх, щодо "нейтралізації можливих спроб деструктивних елементів, а, в разі створення ініціативних груп на місцях, взяти справу у свої руки".
До 25 серпня 1989 р. відбулося 5 засідань Ужгородської ініціативної групи. На трьох із них — 18, 22 та 25 серпня — проходили (у три етапи) і установчі збори Ужгородської міськрайонної організації НРУ. На засіданні 18 серпня була обрана мандатна комісія на чолі із М. Бандусяком. У засіданні 22 серпня взяли участь 56 осіб, із котрих 42 подали заяви на вступ до НРУ. Тоді ж було ухвалено рішення про створення Ужгородської організації НРУ та про її тимчасове входження до складу Львівської регіональної організації, обрано головою П. Федаку та делегатів на Установчий з'їзд НРУ, визначено дату проведення установчої конференції крайової організації. На засіданні серпня 1989 р. було завершено утворення організації: обрано раду у складі: П.Федака, Я. Мойшевич, В. Олашин, Й. Баглай, Г. Божук, С. Пойда, М. Тиводар, Ф. Мишанич, М. Баник, І. Коцур, М. Бедей, сформовано ряд комісій. Присутній на засіданні завідувач ідеологічного відділу обкому Компартії І. Артьомов висловив невдоволення тим, що "ініціативна група... відійшла від своїх обіцянок, бо приєдналася до Львова, виступила за відновлення греко-католицької церкви, української національної символіки".
Через кілька днів, 29 серпня відбулися наступні збори Ужгородського Руху, у яких взяло участь 82 осіб. На цей день, як повідомив П. Федака, в організації уже налічувалося 64 члени, а на зборах заяви подало ще 28 бажаючих. Цього дня було обговорено проекти Законів УРСР про зміни і доповнення до Конституції УРСР та вибори депутатів Верховної та місцевих рад. Пропонувалося опублікувати проекти альтернативних законів, "розроблених творчою групою НРУ".
Таким чином, наприкінці серпня 1989 р. в Закарпатті діяли дві організації Руху: Хустська територіальна та Ужгородська міськрайонна. Обидві відносилися до Львівської регіональної організації НРУ. Представники організацій встановили контакти із неформальними організаціями, осередками ТУМШу, ТУКЗу, із мукачівським товариством ім. О. Митрака, активістами греко-католиками та ін. Так, хустські рухівці ще у червні налагодили зв'язки з угорським товариством. У серпні 1989 р. вони, разом із Вишківським осередком товариства, впорядкували на Замковій горі у Хусті могили карпатських січовиків, які загинули у березні 1939 р. та солдатів австро-угорської і російської армій часів Першої світової війни.
Після повернення закарпатських делегатів із Установчого з'їзду НРУ процес організації структур Руху в області значно активізувався. Так, 17 вересня 1989 р. відбулися установчі збори Великобичківської територіальної організації. Наступного дня осередок був утворений в УжДУ. Окрім розповідей делегатів, поширенню інформації про Рух сприяли і критичні публікації владних газет, адже читачі за роки радянської влади навчилися читати "поміж рядків". 16 вересня 1989 р. у Мукачеві, на стадіоні імені "50-річчя Жовтня", відбувся другий (про перший – у попередній статті) в області — екологічний мітинг, організований Товариством ім. О. Митрака. На ньому, із протестом проти будівництва Пістрялівського "монстра", виступили 35 промовців, у т. ч. П. Скунць. Підтримка НРУ інтенсифікувала тяжіння мукачівської "антипістрялівської" громадськості до Руху.
Напередодні проведення установчої конференції Закарпатської крайової організації НРУ за перебудову був утворений оргкомітет чисельністю 22 особи, у склад котрого увійшли, як представники Ужгородської ініціативної групи, так і "посланці" обкому КПУ, котра, як вже зазначалося у попередній статті http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-85717-Do-20-richchia-Nezalezhnosti-Ukrainy.-IAk-tse-bulo.-Ch.1 відбулася 23 вересня 1989 р.
На конференції було прийнято "Резолюцію" та "Звернення до демократичних сил краю", у яких заявлялося про створення Закарпатської крайової організації НРУ, ставилися її завдання, а також обрано керівні органи. Головою було обрано П. Скунця, його заступниками – Й. Баглая, П. Федаку, П. Чучку, відповідальним секретарем – М. Вовка. У склад крайової ради, окрім зазначених, увійшло ще 19 осіб. З-поміж делегатів були визначені "уповноважені" за створення рухівських структур у районах.
Для авторитету НРУ в Закарпатті мало значення те, що у його утворенні брав участь "цвіт" української інтелігенції області, зокрема письменники, науковці, викладачі. Опонуючій компартійній пресі досить важко було у цій ситуації лити на Рух бруд, адже доводилося пояснювати, чому такі поважні люди долучилися до його утворення. Хоча на конференції не було конфронтації, надалі виявилося, що у ній взяли участь і люди із абсолютно не із національно-демократичними ідеологічними уподобаннями. Так, через певний час, деякі з них стали апологетами "політрусинства", сепаратизму, неприхильне ставлення до української національної ідеї зайняв ТУКЗ. Втім, переважали на ній прихильники національно-демократичної ідеї (інша справа, що пізніше вони долучилися до іноді опонуючих одна одній партій), а також "зелені". На цей раз, усі вони, були об'єднані в єдиній громадсько-політичній організації.
Наступного дня, 24 вересня 1989 р., на ужгородському стадіоні "Спартак" відбувся багаточисельний мітинг. Для підтримки, в Ужгород приїхав автобус з львів'янами, котрі привезли десятки синьо-жовтих та малинових (козацьких) прапорів. На мітингу з гарячими промовами виступили П. Скунць, Й, Баглай, М. Джанда, Б. Дикий та інші активісти Руху і бажаючі з присутніх. Учасників з утворенням обласного Руху, привітав секретар Ужгородського міськкому КПУ І. Митровцій.
Таким чином, у другій половині 80-х років в Закарпатті, пожвавився процес суспільно-політичного та національного відродження. Тож 23 вересня 1989 р. була утворена Закарпатська крайова організація НРУ за перебудову. Вона стала яскравим прикладом організації народнофронтівського типу, де, при кількісній перевазі прихильників української національно-демократичної ідеології, об'єдналися і ті, хто її не сповідував, однак виступав за демократизацію суспільства. Об'єднавчим мотивом було усвідомлення, що для боротьби з авторитарною владою, вирішення назрілих суспільно-політичних, соціально-економічних, екологічних, релігійно-духовних, національно-культурних (у т. ч. національних меншин) та інших проблем необхідні спільні дії. Крайова організація НРУ надалі відіграла значну роль у боротьбі в Закарпатті за незалежність України, зміцнення державності, демократизацію, у захисті інтересів українського народу та громадян інших національностей, у відродженні історичної пам'яті, культури і традицій, легалізації греко-католицької церкви, проведенні реформ, недопущенні будівництва Пістрялівської РЛС, боротьбі із "політрусинством", сепаратизмом та іншими антидержавними течіями.
Володимир Піпаш, Закарпаття онлайн.Блоги
05 серпня 2011р.
Ділитись
На головну
Версія для друку
ПереслатиДодати коментар
Коментарі
2011-08-19 / 19:22:00
Пипаш правдиво, в хронологическом порядке излагает историю тех событий.
Но разве могли мы ожидать, что все надежды на демократическое возрождение так быстро рухнут.
Сегодня в Киеве был освистан и "опущен" известный диссидент Л.Лукьяненко и не спроста.
Вступив на юридический факультет МГУ лейтенантом СМЕРША, товарищ-пан так и остался верен делу КПСС, выродился в "мелкого жополиза и прислужника криминала" а как грозно "рокотал" да "громыхал".
Все за украину-ниньку биться призывал, а оказался просто "сукой".
Вот и верь вам "демократам".
Ember Zoltán 2011-08-12 / 15:17:00
Помню: в 1989-м году мы, венгры и украинцы были вместе. У нас был общий противник. Вместе проводили демонстрацию против Пистрляево, вместе голосовали за независимость Украины (в Береговском районе результат был высше, чем в Львовской области!)...
Но позже об этом руховцы забыли: они стали "советскими", а мы вемнгры "украинцами", начали точно так притеснять нас, как приотесняли их (и нас в том числе) при Союзе.
Проблема у них – и это прекрасно демонстрируют последние предложения воспоминания Пипаша –, что они постаянно воюют, но ничего не строят. Как и в настоящее время их идейные потомки.
Помню, когда были первые президетские выборы. Я тоже пошел (в здание кажется профсоюза, в конце ул. Русской) Черновила. Было интересно и приятно его выслушать (правда было ясно, что он никак не выиграет, коммунисты были очень сильны в те времена), особенно кодга говорил а федерализации Украины. В примеры назвал Германию. Получил бурные апплодисменты. Постоянная боротьба зъила и эту федерацию...
секретар 2011-08-12 / 12:43:00
Коментар видалено через порушення "Правил коментування". Перехід на особистості можливий тільки під власними іменем/прізвищем. Адмін
Андрей 2011-08-12 / 10:07:00
2 Словянин:
Не те все розказуєте, не те! Про словянський народ - це ж відкриття наукове. І про закулісу світову! Кожна хвилина вашого замовчування їх кривавих злодійств коштує життя 4ьом словянським дітям, а коже слово вашої святоїтрієдіної правди примушує середньостатистичного сіоніста гикнути 18 разів, як стверджують словянські вчені.
Навіщо ви вбиваєте дітей, Словянин?!!!
2011-08-11 / 23:54:00
ханты, манси и тамбовские волки тебе товарищи))))))
M.E. 2011-08-11 / 23:31:00
Товарищи, это бомба!!! Вы посмотрите какое открытие сделал Словянин, 11.08.2011 22:16 !!!
А именно :
"Якщо пан Володимир Піпаш не педераст-дегенерат – він правильно усе зрозуміє". (ц)
Словянин 2011-08-11 / 22:16:00
Для «Русина Вал-семіта», «Андрія», «Піпаша».. Один з Піпашів-старших був крутим комуністом. Достатньо вивчити його біографію. Один з пі Піпашів-молодших став крутим «демократом». Достатньо вивчити його «рухівську» біографію. Світоглядом останнього став сучасний інформаційний сіоністський простір, який керується неукраїнськими людьми. Зокрема «політологічний». Завдяки останньому пан Володимир отримав «політологічну» освіту. Якби було не так – п. Володимир отримав би дулю з маком, з усіма космополітичними «європейськими» цінностями. Нехай «політолог» п. Володимир вивчить українського дослідника Миколу Сенченка, американських – Ентоні Саттона, Ральфа Епперсона, російських – Григорія Климова, Володимира Істархова, Володимира Авдеєва… Якщо пан Володимир Піпаш не педераст-дегенерат – він правильно усе зрозуміє.
подкарпатець 2011-08-11 / 20:19:00
2 Словянин: Кажуть, що той пройдисвіт, Бзєжінській, їв словянських малюків разом з мацою, яких сіоністи йому у казанках варили. Дослідьне саме це питання. Ще розкажіть з ким то ви за шведськими гардинами познайомились.
Rusyn Val 2011-08-11 / 19:33:00
2Андрей
Згоден з Вами.Розсмішило.Особливо про спалену вишиванку.
Андрей 2011-08-11 / 13:34:00
2 Словянин: про словянський народ розкажіть більше, дуже цікаво.
Ну або про ваше тюремне минуле ("смотрящій"). А також ваші свідчення очевидця як Бзєжінського світова закуліса приймала до своїх лав, кажуть жахливе було видовище: він їв мацу, замішану на крові словянських дітей, зламав прутик калини і спалив вишиванку. швидше розказуйте, світ має знати!
Словянин 2011-08-10 / 22:33:00
Бжезінський - ворог українського, словянського народу, свого роду "смотрящій" "інтелектуал" від сіоністів, який косить під демократа... Окремі лохи повірили у це... Пригадуються рухівські демонстраціїї кінця 1980-х років у Львові, коли вказана публіка посміла Український Прапор звязати з ізраїльським...
Ember Zoltán 2011-08-09 / 19:06:00
Андрей, 08.08.2011 17:53
Полностю согласен!
KK 2011-08-08 / 21:51:00
Та ні, автор статті акуратно переходить історію тих часів. Нема нічого контроверсійного у його поглядів чи у статті.
Андрей 2011-08-08 / 17:53:00
2 автор:
красномовна мовчанка і демонстративна незацікавленість в коментарях - оцінка і привід задуматись (якшо ще залишилось чим) для всіх піпашів.
» Всі записи
© 2003-2024 Закарпаття онлайн Beta