МІСТО-ГЕРОЙ
Про якість книжки свідчить те, що відоме київське видавництво "Ярославів вал" видало його "гарячим", просто "з печі": автор ще дописував свій твір, коли видавці вже заходилися працювати над його рукописом. Тож маємо доволі рідкісний випадок для літератора з "провінції", коли час написання роману зазначений липнем 2009 – січнем 2010 року, а презентація книжки в Ужгороді відбулася вже у лютому. Так хутко видають тільки дуже маститих письменників.
На представлення книжки в Закарпатській обласній універсальній бібліотеці приїхала головний редактор видавництва "Ярославів вал" Лілія Максименко, яка не скупилася на похвалу Мирославу Дочинцю, називаючи "Лиса у винограднику" дивовижним романом і великою удачею для їхнього видавництва. У це вірилося, бо інакше для чого було його друкувати у такі рекордні строки? Ба більше – київський видавець захотіла пожити у Мукачевому, аби відчути ауру цього міста, так звабно описану Дочинцем. А це вже свідчить про потрапляння мукачівського літописця у ціль.
Мирослав справді написав книжку як освідчення в коханні рідному місту. Власне, він його прописав в українську літературу. Закарпатський колорит тут дихає чи не з кожної сторінки. Однак є одне "але"...
Якщо змінити назву міста, де відбуваються події, на Ужгород, Берегово чи Хуст, то нічого по суті книжки не зміниться. Єдиним відмінним моментом є Мукачівський православний монастир, який фігурує у книжці. Все решта буде тотально закарпатським – густе домашнє вино за неспішними балачками у вуличних забігайлівках, плющ і виноград, що звисають зі старих, порепаних будинків, вузькі тінисті вулички, спокійні люди. Одне слово, провінція у всій красі.
Провінція, бо жодного критичного слова на адресу свого міста у Дочинця не знаходиться. Все тут так мило і потішно. І в цьому "Лис у винограднику" справді суто "мукачівський" роман. Ужгородці, на відміну від мукачівців, значно критичніші у ставленні до свого міста. Можливо, тому, що Ужгород реалізованіший у своїх амбіціях як обласний центр, а Мукачеву, яке в області "не перше місто, але й не друге", доводиться втішатися міфами.
Тому ужгородцям не до смаку плекати свій "міф" – наївний і захмарний, вони більше прагнуть битися з реальною правдою життя, ім'я якій – відсутність води у трубах, сміття і безпритульні пси, нищення історичної архітектури. Це все при бажанні можна побачити і в Мукачевому. Якщо захотіти...
Але навіть мукачівська преса про це жодним словом не прохоплюється. Одне слово, суцільне місто-міф. Тепер воно має і свою літературну версію.
МУКАЧІВСЬКИЙ РОБІН ГУД
І найхарактернішою ознакою, що роман є справді "мукачівським", є його головний герой – кримінальний авторитет на прізвисько "Лис". А особливо те, ЯК він зображений – з великою повагою і симпатією. Тільки в цьому місті, яке недарма називали "закарпатською Сицилією", можуть ТАК писати про кримінальників. Тут завжди вважали, що бандити наведуть кращий порядок, ніж міліція. Тож мукачівський Дон Карлеоне, "господар" міста, – це вже правда життя. У це всі закарпатці вірять відразу і навіки вічні. Але роман Дочинця не про місцевих "донів". Ставати закарпатським Маріо П'юзо – вкрай нерозумно для такого витонченого інтелектуала, як Мирослав Дочинець. Занадто добре він знає Мукачево.
Його кримінальний герой – мукачівець тільки за народженням. Свою біографію він здобував на зонах і в тюрмах всього колишнього Союзу, "відзначався" в Москві, Грузії, Чечні. Одне слово, людина, з якою не хотілося би навіть проїхатися в купе. Бо такі жартів не розуміють. Для них людське життя занадто мала цінність. Забагато крові у них на руках, щоб перейматися долею якогось випадкового пересічного.
І раптом ось такий рецидивіст (називаймо речі своїми іменами), потрапивши випадково в Мукачево, "прозріває". Він стає благородним розбійником, котрий, як у казці, – "у багатих забирає, а бідним роздає". Починає боротися з "поганими" бандюками та допомагати простим мукачівцям – вуличному хлопчику Колі, акушерці-пенсіонерці, випадково знайденим родичам, які колись відреклись від нього і залишили помирати в пологовому будинку. Ну справжній тобі Робін Гуд! Навіть на Пинтю та Довбуша не тягне, бо ті таки скінчили своє опришківське життя у муках, заплативши за беззаконня власною кров'ю. Там була дещиця правди.
У Дочинця її немає. Саме через оце "не вірю" кілька разів хотілося відкласти книжку. Бо "світлість" книжки, яку повинна нести література, автор направив у мелодраматичну колію, вибравши найлегший для себе шлях.
МІЖ ПРИТЧЕЮ І МЕЛОДРАМОЮ
Хоча, може, автор писав притчу? Наприклад, про блудного сина, який таки повертається до своїх витоків, чи про лисицю й виноград, на що прозоро натякає назва книжки. Так, усі ці моменти Мирослав Дочинець заклав у своєму першому романі. Але, на жаль, колізії він розв'язав, як у мексиканських серіалах. Хоча куди тут правду діти: прості закарпатці, як невиправні провінціали, люблять "мильні опери". Не дивно, що "Лисом у винограднику" відразу зацікавилися кіношники. Адже ця книжка наскрізь кінематографічна. Бо вона не тільки майстерно прописана, "зорова", коли все бачиш, як своїми очима, вона ще й за своєю суттю є тим, що хочуть спостерігати на екранах мільйони людей: гарну казку, але буцімто із реального життя.
І ось тут виникає конфлікт прочитань. Адже інтелектуал Мирослав Дочинець, який завжди орієнтувався у смаках на серйозну літературу, не хоче творити "жанрову" літературу, яка не претендує на вершинність уже за своїм визначенням. Та, на жаль, на притчовий рівень "Алхіміка" Коельйо "Лис у винограднику" не дотягнув.
Був шанс вирватися з мелодраматичної колії, коли в головного героя на останніх сторінках стріляють. Але він цей шанс на притчевість ("на крові щастя не збудуєш") щасливо змарнував, тож усе завершується очікуваним хепі-ендом.
Попри те, що Мирослав перенаситив роман афоризмами, сама книжка якимось загальним афоризмом, несподіваною філософською сентенцією не стала. До слова, тут крилатими фразами сипле направо і наліво кожен персонаж – чи то зек, чи мент, чи сільська бабця. І де вони такі в Мукачевому беруться? Не місто, а ходячі декламатори народних прислів'їв і приказок. Щоправда, за сотні відвідувань цього міста я чомусь такого ні разу не зустрів. Але ж це Дочинець творить мукачівський міф, а не я. Однак афоризмами з уст буквально усіх героїв він таки передав куті меду.
І тут згадується ота ремарка в кінці книжки – що "люди, описані в романі, не є реальними. За винятком Лиса і письменника" (одного із персонажів). І тут все стало зрозуміло, бо Лис і письменник – це і є сам Дочинець. З літератором все зрозуміло. А от як бути з "кримінальним авторитетом"? Хто ж це насправді? А дуже просто: у цього "пахана", який випадково потрапив до Мукачевого, несподівано вселяється душа автора і він починає діяти і відчувати, як Мирослав Дочинець, а не як бандюк із великим списком злочинних діянь за плечима, за котрим невідступно стежить навіть Інтерпол.
Тож "Лис у винограднику" – роман про самого автора. Просто він тут діє у різних обличчях. А найперше – в образі Лиса, з чого і витікає мелодраматична суть усієї книжки. (До речі, лис – вкрай феноменальна знахідка для визначення характеру самого мукачівського письменника. Бо ж він справді – лис із виноградника. "В натурі, братело!").
ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЗАПЕРЕЧЕНОГО
Але все вищесказане не свідчить про те, що роман – кепський. Навпаки: "Лис у винограднику" – твір небуденний, яких в сучасній українській літературі вельми бракує. Окремо слід відзначити віртуозне володіння словом Мирослава Дочинця. Не мова, а насолода.
Якраз мелодраматична суть "Лиса у винограднику" робить його успішним для широких читацьких верств. Література середньої полиці в Україні слабо розвинена. Андрій Кокотюха підрахував, що за минулий рік видано всього десять-двадцять (!) українських детективів. І це на книжковому ринку, який охоплює 20-30 мільйонів читачів. Мізер! Крапля в морі! Приблизно така сама картина у нас і з іншими популярними у світі жанрами.
Тож роман Мирослава Дочинця має всі шанси стати в народі популярним і зробити його ім'я відомим читачами усієї Україні. Тим паче, що за книжкою вже готується "радіосеріал" на українському радіо. Мукачівська кримінальна "мильна опера" розпочинає похід у світ...
WQ. 2013-11-10 / 21:58:21
А мені здається, що роман досить непоганий, я б навіть сказала, хороший роман. В ньому описано життя людини, дуже складне і не просте життя. А те, що кримінальний авторитет раптом став Робін Гудом, не обов"язково розцінювати словами "не вірю", мені здається, що головний герой був хорошою людиною, просто життя змусило його стати криміналістом, інакше він би просто не вижив. І лише після багатьох років криміналістики та підприємницької діяльності, коли він сам міцно став на ноги, він отримав можливість стати справнім, відкрити душу.
Ні, цей роман не "мильна опера", це роман про те, як людина може зберегти в любі Людину навіть після такого пережитого.
А те, шо в романі "хеппі енд", ще не означає що роман поганий. Я б теж змінила "хеппі енд" на більщ реальний кінець, але це вибір автора. До того ж такий кінець, не дивлячись ні на що, гармонійно довершив усю розповідь
KK 2010-11-17 / 21:19:00
Пане Олександр - ще раз маю приємність прочитати вашого оцінення романа цікавого автора. З того що ви тут передали, виглядає що книжка варта прочитати. В дрібностях часто виходить те що най цікавіше: 'густе домашнє вино за неспішними балачками у вуличних забігайлівках, плющ і виноград, що звисають зі старих, порепаних будинків, вузькі тінисті вулички, спокійні люди.' І ще далі ' Бо вона не тільки майстерно прописана, "зорова", коли все бачиш, як своїми очима, вона ще й за своєю суттю є тим, що хочуть спостерігати на екранах мільйони людей: гарну казку, але буцімто із реального життя.' І справді із вас миле поняття автора коли ви пишите: ' Щоправда, за сотні відвідувань цього міста я чомусь такого ні разу не зустрів. Але ж це Дочинець творить мукачівський міф, а не я.' Буду шукати цю книжку!:-)
Кришеник 2010-11-17 / 17:37:00
Чи так вже потрібно наліпити добротній художній речі власну “жанрову” бирку? Так один угледить у цьому романі “бандитську” мелодраму, а хтось вже другий – побачить цілком інше (і це не стане бідою). Сучасна, але притім справжня література помалу-потроху мімікрує у пошуках власного читача, а тому часто може сприйматися за творіння з розряду pulp fiction, проте таким воно залишиться тільки на перший погляд.
Кажуть, що нині звичних правил у мистецтві не існує. Для когось це гірше, інші ж радіють. Справа тут лишень у смаку.
Але ж так само було й раніше, коли не вкладалося в звичні рамки багато з того, що давно вже вважається літературною класикою. Згадати б хоча відомий кримінальний детектив з елементами мелодрами (“Злочин і кару” Ф. Достоєвського). Також дехто з його перших читачів не угледів у ньому жодної правди. Однак на ту дружню критику не зважили читачі, бо те читво непогано читалося.
Окремо сказати б про Мукачівського Лиса – напевно, що не варто поминати знов мадам Боварі (але ж сей наш Лис, як і його попередники – їх характери й типи ніби щоразу інші, та щораз чомусь визирає звідти єдино тільки його обличчя, і це впізнаваний нами Мирослав Дочинець). Як з цим не погодитись? Може якраз тому ми й надалі продовжуємо бути вдячними його читачами.
Нехай собі живе та процвітає реальне та конкретне, комусь привабливе своєю провінційністю Мукачево – а нам би більше знатися з Мукачевом Мирослава Дочинця. Усім на нього схожим – доброї душі й відкритого таланту (і геть позбавленого кримінальних нахилів та девіатної поведінки).