Церковнослов’янська мова в УПЦ МП. Що не так?

На сьогодні це є мертва мова, тобто мова, яка вийшла з вжитку, комунікування. Але парадокс полягає в тому, що від свого зародження вона була такою. Нею не розмовляли, вона була більше писемною, ведення діловодства, літописання епохи середньовіччя і, зрозуміло, була мовою церкви. Мовою живого спілкування були народні, етнічні мови з багатьма своїми говорами.

На Русь (Україну) церковнослов'янська мова прийшла разом з прийняттям християнства, як і в інші слов'янські держави та не тільки слов'янські. В ранню середньовічну добу нею писалися переважно літери, що позначали приголосні звуки. Голосні позначалися скороченнями, титлами. Тому, в різних слов'янських народів, мова набула різного фонетичного звучання відповідно до практики етнічного мовлення. Наприклад літера - «ѣ» [ять] у нас читалася як "і" (ліс), а у московитів як "є" (лєс). Тому українським варіантом церковнослов'янської мови був - Київський ізвод (редакція), яка підлаштувала церковнослов'янську мову під особливості вимови, лексики, орфографії і фонотеки української етнічної мови. Цим варіантом (Київським ізводом) у богослужінні в Україні користувалися від прийняття християнства до часу окупації Київської митрополії православної церкви російською державою та російською церквою. Дуже яскравим доказом цього є напис на стіні Софії Київської: "Господи помози рабу своєму грішному Констянтину и избави от всякоя біди". Після окупації росією більшої частини України Київський ізвод залишився у користуванні, як богослужебна мова в церкві, яка була в унії з папським престолом, тобто унійній, або по сучасному - греко-католицькій церкві. Хоча і там у ХІХ столітті течією москвофільства робилися впливи щодо наближення її до московського ізвода.

З ліквідацією Греко-католицької церкви в Галичині 1946 року, в практиці богослужебної мови на заході України практично особливо нічого не помінялось, позаяк хоч дозволеною релігійною структурою буда тільки РПЦ, але загальний курс державної політики орієнтувався на атеїзм. Тому особливого сприяння у виданні релігійної літератури не було. В Галицьких областях та Закарпатській області, попри всю декларованісь ворожість до Унії, у церквах далі послуговувались літературою виданою тою самою Унією. У місцевих сільських парафіях фонетично спів не мінявся, тобто де факто користувалися Київським ізводом. Але до пори, до часу.

Все різко почалося міняти наприкінці 80-х років минулого століття, коли комуністична влада похитнулася та з початку державної незалежності України. КГБ-ФСБ докорінно поміняло свій курс. Замість обмеження діяльності церкви дана структура, навпаки, почала максимально підтримувати російське православ'я у світових маштабах, а найперше на теренах колишнього срср. І зрозуміло, що Україна займала тут центральне місце. ПОЧАВСЯ ВАЛ ВИДАВНИЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. Маштаб, потужність у 90-2000-х роках був вражаючий. Як місцевої, так і завезеної з росії. Разом із пропагандистською, місіонерською літературою, видавалась і суто релігійна. Але видавалася вона зовсім іншою, чужою для української традиції мовою. Цією мовою є російський варіянт (відмінний від української) церковно-слов'янської мови - НОВОМОСКОВСЬКИЙ ІЗВОД (Київським ізводом ні на росії, ні в УПЦ МП церковних книг не видавали). Є ще Старомосковський ізвод, яким користуються досі православні секти російських старовірів. Новомосковський ізвод оформився після проведення Никоновської церковної реформи на росії у 17-18 століттях. Для неї характерна російська орфографічна та фонетична основа, або інакше - ВЕЛІКОРУССКОЄ ПРОІЗНОШЕНІЄ (російська вимова). Наприклад, не "ХрИстос ВоскрЕс", а "ХрІстос ВоскрЄс", а бо "ВоскрЄсЄ". Літера «ѣ» (ять) перейшла у звук "є", замість "і".

Маштабне переслідування української церковно-слов'янської мови (Київського ізводу) і, зрозуміло, Руської мови - писемної мови в Україні 16-18 століть, такого собі суржикового поєднання церковно-слов'янської і народної мов, почалося ще у часи Гетьманщини. Заборони того часу не стосувалися мови Котляревського (нової української мови, що була сформована на народній лексичній та фонетичній основі на межі ХVIII-ХІХ століть). Її переслідування почалося з часів викриття Кирило-Мефодіївського братства 1847 року, а особливо інтенсивно з 1863 року, року з прийняттям Валуївського циркуляра. До тих пір мовні репресії царського уряду стосувалися власне Київського ізводу церковно-слов'янської мови, а також, вище згаданої, цивільної писемної - Руської мови (староукраїнської письмової мови). Головний мотив переслідування - не допустити найменшої відмінності в мові і, навіть, наголосах церковнослов'янської мови в Україні від московії (російської редакції "новомосковського ізводу"). Тому практикувалося накладення анафем (проклять) на українські церковнослов'янські книжки, заборона, друкування, вилучення уже наявних і їх спалення. Яскрава ілюстрація - спалення книгозбірні у Києво-Печерській лаврі 1718 року за наказом російського царя Петра І, де згорів золотий фонд українського книговидавництва епохи середньовіччя та ранньої Нової доби. Все книговидавництво дуже жорстко контрлювалося і цензурувадося. Проілюструємо короткий список таких заборон та переслідувань:

- 1620 — московський патріарх Філарет проголошує анатему (прокляття) на «книги литовського (українського) друку»;

- 1688 – за наказом московського патріарха Іоакима у величезних багаттях на вулицях Москви спалили «Вінець Христов» Антонія Радивиловського, разом з ним понищили також твори видатних українських богословів — Петра Могили, Лазаря Барановича та Інокентія Ґізеля;

- 1690 – засудження та накладено «проклятство й анатема» Собору РПЦ на «Кіевскія Новыя Книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Т. Софоновича, Є. Славинецького, Й. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського та інших;

- 1718 – за наказом Петра І спалення книгозбірні Києво-Печерської лаври.

- 1720 – сенатський указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою (Руською мовою та українською редакцією церковнослов'янської мови - (Київський ізвод) і вилучення українських текстів з церковних книг;

- 1721 – запроваджено мовну цензуру — приведення книг будь-яких українських видань у відповідність до російських видань;

- 1729 – наказ царя Петра ІІ переписати з української мови (Руської) на російську мову (стару російську мову на основі Новомосковського ізводу церковнослов'янської мови) всі державні постанови і розпорядження;

- 1731 – грамота імператриці Анни Іванівни з вимогою вилучити з українських церков книжки старого українського друку та замінити їх книжками московських видань;

- 1780 – спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України;

- 1784 – наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою (новомосковським ізводом).

Це дуже скорочений список заборон і переслідувань Київського ізводу (українського варіанту церковнослов'янської мови) та Руської мови (старої книжної цивільної мови українців). Його можна кратно розширити. Але, думаю, і цього достатньо, щоб переконатися, що московська держава і московська "православна" церква за останні три століття симтемно позбавляла українців власного, українського варіанту церковнослов'янської мови, її розвитку, не горячи вже про розвиток цивільної (руської) мови. Тут аргументів можна навести безліч. Наукових, науково-популярних публікацій на дану тему є достатньо. Для наглядної ілюстрації відмінностей у вимові церковно-слов'янської мови проілюструю на прикладі двох молитвословів, які зберігаються у моєму домашньому (родинному) архіві. Один молитвослов (мого діда Ференца Івана Грицевого) виданий в Ужгороді 1912 року, другий - "Православный молитвословь", виданий 2002 року "Свято-Успенской Почаевской Лаврой" (цитовано мовою оригіналу). Перший надрукований церковно-слов'янською абеткою, з широким застосуванням літери - ять («ѣ»), яка в українській фонетичній традиції читається як - "і". Другий молитвослов, виданий уже УПЦ МП, надруковааний уже сучасною російською абеткою (тому не може бути двочитань надрукованих букв) церковнослов'янською мовою, зрозуміло, що новомосковським ізводом (російською вимовою). Проілюструємо це на прикладі молитви до Пресвятої Тройці українською абеткою з виділенням великими літерами відмінностей у вимові:

Варіант молитвослова за 1912 рік:

"ПрЕсвятая ТроЙце, помИлуй нас. ГосподИ очИстИ грІхИ наша. Владико, простИ беззаконія наша. Святий, посІтИ И ИсцІлИ нЕмощИ наша, ИмЕнЕ твоєго радИ. ГосподИ помИлуй."

А тепер зацитуєму ту саму молитву молитвослова УПЦ МП за 2002 рік:

ПрЄсвятая ТроИце, помІлуй нас; ГосподІ, очІстІ грЄхІ наша; Владико простІ беззаконія наша; Святий, посЄтІ І ІсцЕлІ нЄмощІ наша, ІменЄ Твоєго радІ. ГосподІ помІлуй. Як бачимо, якщо не в кожному, то почерез слово є разючі фонетичні відмінності. Так, по селах читання молитов звичайними людьми трохи нейтралізується неправильним читанням російських літер. Так, російську літеру -"І" ("И") читають як українську - "И". А далекоглядні московські священники (як Руснак це робив у селі Богдан), свідомо корегують півчих читати, по суті неправильно, щоб не дразнити московською вимовою людей. Але ж відповідна церковно-служебна література видана новомосковським ізводом. І читання російських літер як українських є самодіяльністю, порушенням канону. Це ж, по суті, використання "уніатского нарєчія".

Інше питання в більших містах, монастирях, навчальних релігійних закладах та регіонах, де традиція Київського ізвода уже подолана, церковнослов'янська мова давно зросійщена і тому її ніхто не заперечує. То в західному регіоні ще трохи шифруються під традиційну вимову, по суті унійну практику, що існувала тут до радянсько-"православного" завоювання.

Зробивши екскурс у минуле, давайте повернемося знову у сьогодення. А власне до мовної практики УПЦ МП: друкування книг релігійних, богословських (молитовних), місіонерсько- пропагандистських, та безпосередньо здійснення практики богослужіння у храмах, монастирях та проведення інших богослужебних дій поза межами храмів.

Тут існувало та й далі існує фанатичне табу на застосування у богослужінні живої літературної української мови (хоча для румуномовних сіл Чернівецької області надано благословення на здійснення літургії сучасною румунською мовою). Вся, або майже вся, друкована продукція до повномаштабного вторгнення видавалась сучасною російською (богословська місіонерська, пропагандисько-ідеологічна) та церковно-слов'янською у редакції новомосковського івзвода богослужебні книги. Українська сучасна та стара церковно-слов'янська Київського ізвода для УПЦ МП не існували. Богослужіння ведеться російською богослужебною мовою. (новомосковським ізводом). Задача цієї версії мови в Україні зрозуміла - сприяти поступовій русифікації вірників російської православної церкви в Україні. От недавно був на похороні у померлого родича у себе в селі. І як мені різало вуха оте - новомосковське - "помІлуй" від місцевого дяка.

Сьогодні уже 21 століття, не 17, чи 19 - те. Варіант повернення до української церковнослов'янської мови до її русифікації московією, можливий, але мало реальний і не потрібний. У сучасному світі застосунок мають живі зрозумілі мови. І українська серед них.

Дану статтю я підготовив з метою для більш чіткого розуміння, що українцям у російський церквах в Україні (УПЦ МП) насаджена де факто російська богослужебна мова.

Теги: ізвод, православ'я, мова

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати