Перші польові матеріали, або Записник бесід з батьком

Село Богдан на старій листівці
Село Богдан на старій листівці

Коли повернувся зі служби у війську (радянській армії) в 1985 році, я  якось по-особливому потягнувся до батька, про якого я згодом написав окрему статтю «Пам’яті батька». Тоді він  розповів мені низку цікавих пригод, подій з старовинної історії родини, села, краю. Раніше я того всього якось не помічав, не чув, не цікавився. І тут враз відкрився новий світ, який пробудив в мені потяг до історії, краєзнавства, старожитностей, етнографії.  

На сьогодні носіїв цього пласту інформації майже, не залишилось. Частину з тих розмов я інстинктивно почав тоді фіксувати в зошиті у формі стислих тез, ще не будучи навіть студентом. Спрацювала інтуїція, що це щось особливе, дуже значиме, рідкісне, яке більше ніде не зустрінеш. Але, на жаль, я тоді записав  тільки малу частину інформації, якою він володів. Це були перші мої польові записи. Той зошит зберігся,  але чорнила почали вицвітати. Окремі частини тексту стали важкочитабельні. Тому вирішив зробити електронну копію та надати публічний доступ до тієї інформації. Для краєзнавців, етнографів, істориків вона може послужити певним джерелом у дослідженні тем з історії та етнографії Карпатського краю, Рахівщини. Для жителів Богданської долини – інформація ще більш значима. Це частина  світу їхнього краю, світу їхніх  предків.

Безперечно, до даних текстів треба ставитися критично, загалом як до усних джерел. Адже багато інформації написано як перекази від інших людей. А до того певні факти потребують підтвердження письмовими джерелами. І, накінець, кожна людина суб’єктивна.  І тим не менше, записана мною інформація висвітлює події, факти, долі людей, складні соціальні, міжнаціональні відносини; відтворює побут та технології життя, вірування, в тому числі окультні, військові та політичні ситуації різних епох в нашому краї, а в першу чергу – в Богдані та навколишніх селах. Тексти подаю стилістично дещо відкориговані, але автентичні до первинних записів, зберігаючи подекуди й особливості мови. Написані вони короткими тезами, інколи, навіть, з одного речення, без логічної і часової послідовності. Тому й так їх подаю, хоча й спробував якось згрупувати їх у певні інформаційні блоки. Потім, уже в студентські роки, свідомо збирав інформацію, в першу чергу етнографічну, яку я використовував для написання курсових і дипломної робіт. Згодом і ті записи треба буде обробити. Але це вже потім. А поки що подаю опрацьовані тексти польових матеріалів:

  

                - В давні часи вогонь здобували за допомогою кресала та залізного предмета, в основному вершка коси. Ударивши кресалом по кінцівці коси, отримували іскру, яка попадала у заготовлену векелию. Її спеціально виготовляли з наростів бука (грибів-трутовиків). Їх відрубували, товкли і сушили. Знову товкли і сушили. Після потрапляння іскри у векелию, вона не гасла швидко, що давало можливість  роздути її і роздобути вогонь. Загалом тоді сірників не було і, щоб не мучитись кожного разу з розпалюванням ватри, намагалися зберігати грань (жар). Добру грань присипали золою. Вона там довго не гасла, зберігалась від рання до вечора і навпаки. Прогрібши золу, на грань клали тріски, дрова, і вогонь по-новій розгорявся.   

- В давніх часах, поки малої скляної посуди було обмаль, горілку носили в малих дерев’яних липових бочечках обсягом приблизно від 0.2 до 0.5 літра, які підв’язувалися до широкого ременя (череса). Особливо ними користувалися опришки. Технологія виготовлення була наступна. Поліно липи невеликого розміру видовбували наскрізь, далі акуратно зачищали стінку з обох сторін (зовнішньої і внутрішньої) Потім, по обох кінцях з внутрішнього боку стінки робили пази для встановлення днищ (вічка), аналогічна бондарська техніка, яка застосовується для виготовлення звичайних бочок, діжок. Але  в бочці вічко (днище) вставити простіше, позаяк  бочки складається з окремих частин клепок, які стягуються мотузком та закріплюються обручем після вставлення дна. Техніка встановлення днищ тут була складніша, оскільки стінка посудини була із суцільної деревини.  Тому попередньо наскрізну заготовку виробу випарювали в окропі. Від цього вона розбухала, розширювалась в розмірах, що дозволяло проштовхнути днища (вічка) у приготовлені по розміру у пази. По мірі висихання деревини вічка в пазах стискалися назавжди. Одне вічко було з отвором для вливання рідини та, відповідно, заготовленим під розмір отвору дерев’яним корком (гирст), яким туго закупорювали посудину, щоб не вилилась горілка.

                -  В давнину пушки – лейфушєнки (стрілецька зброя) заряджалась зі стволу. Спочатку засипався порох, потім клоччя, а відтак вставляли кулю чи шроти, а далі знову клали клоччя. Все те набивалось шомполом. Після можна було стріляти.  Пістолі були лише в окремих людей з часів опришківщини. Порох носили в порохівницях. Їх робили з рогів вола чи корови. Робили порохівницю наступним способом. Ріг парили в кип’ятку і далі плескали в пласт (плесковату, пласку форму). Порожнину рогу зачиняли дерев’яним днищем. Верх рогу трохи відпиляли і просвердлювали до порожнини. На просвердлену порожнину робили  корок з дерева. Насипаний у таку посудину порох надійно зберігався в будь-яку погоду. Порохівницю підв’язували до ременя череса. 

                - До того часу, як до нас на Рахівщину наприкінці ХІХ століття не підвели (побудували) залізну дорогу, яка зв’язала край зі світом і наповнила товарами, необхідними продуктами, і запустили перші потяги, домінувало замкнуте господарство (натуральне патріархальне господарство). Торгівля існувала тільки гужова і то не далі північних районів Угорщини, Трансильванії і Станіславщини (Івано-Франківщини). Перешкодою в гужовій торгівлі були банди розбійників, які часто видавали себе за опришків. Вони нападали на обози, грабували їх, особливо на ділянках гірських ущелин. Наші люди продавали там в основному молочні продукти: сир, бринзю, масло, а також худобу. З-поза меж Рахівщини привозили невеликий асортимент харчових продуктів, а в основному муку, зерно, а також залізні інструменти. Якщо був неврожайний рік то для багатьох родин наставало напівголодне існування. Вказану залізницю побудували робітники з Італії. З цих робітників походить у селі родина Занданилів (Занданелло).

                - В Білотисянській долині Луги – найдавніше село. Воно було засноване раніше за Богдан першою хвилею переселенців з Галичини. Богдан був заснований пізніше, тими ж вихідцями з Галичини та вже  поселенцями з Лугів.

                - У ХVІІІ-ХІХ ст. для жителів села основними продуктами харчування були продукти тваринництва: молочні і м’ясні. Але до них потрібен був хліб. Але позаяк зв'язок із зовнішнім світом був дуже слабкий, тому намагались все, що можна, виростити в себе. В горах  розорювали будь-які більш-менш підходящі заподинки (більш рівні, без великих схилів ділянки землі в горах). Садили багато картоплі, яка, фактично, заміняла хліб. Із злакових найбільше сіяли ячмінь і овес, які добре родили, менше жито і пшеницю. Садили також кукурудзу, горох. Та, все рівно, хліба було мало. Заможні господарі села (газди) їздили кінними упряжками в Сигіт або Станіслав і там докуповували муку, зерно. Загалом біла мука була велика розкіш. А по сіль їздили в Солотвино. Але багато хто привозив з Солотвини в бочках ропу, яку там набирали у соляних водосховищах (тепер солене озеро). Багато хто із тодішніх людей не знав посолити страву сіллю, бо привик солити ропою. Часто паску на Великдень пекли з ячмінної, вівсяної, милайної (кукурудзяної), горохової муки і тільки на верх паски клали тісто з білої пшеничної муки, щоб оздобити її. З ячмінної муки готовили кулешу. Вона була темна, але добра, а також пекли хліб. Пекли хліб і із вівсяної муки. Такий хліб називали вівсєнник. На говінє (Великий піст) з вівса готовили киселицю. Для виготовлення домотканого одягу сіяли льон і коноплі з яких робили полотно для пошиття одягу. Ситуація помінялась лише після введення залізничного сполучення в 90-х роках ХІХ століття. Тоді масово були завезені товари.

                - Дороги на Рахів через перевал Гук, нижче Видрички, в давніх часах не було. Шлях проходив горі Видричков (вздовж притоки Білої Тиси - Видричка), а далі плай повертав в гори і спускався в Рахові. То вже пізніше, в ХІХ столітті, вкресали (вкопали) в Гуці берда (стрімкої камянистої гори) і зробили дорогу для гужового транспорту на Рахів, якою ми користуємося по сьогодні.

                - Давно, в попередніх століттях, в нашій Богданській долині траплялися і поодинокі хати, які були покриті соломою, в основному вівсяною. Одна така хата покрита вівсяною соломою була розташована за Мегорою в Думінінках у  Видричці (в 1993 року окрема адміністративна одиниця). Зроблена вона була з твердої породи дерева, дуба, або бука, точно не знаю, і мала понад 200, а може й цілих 300 років. ЇЇ розібрали вже за радянської влади. Говорили, що перевезли   в музей. Соломою також були покриті обороги у старого Чопи в Містку.

                - В  дуже давній час хати та інші господарські будівлі будували з розколотих грубих колод. Тартаків (лісопилок) ще не було, пилів теж було дуже мало і тому розрізати їх не було можливості. В колоді по  всій  довжині по центру свердлили дірки, а далі за допомогою клинів розколювали її навпіл. Потім, внутрішні частини колоди барткою обтесували і ставили в стіну. Так, в Прадіда Семенка був хлів зроблений по такому методу, який йому прийшовся в спадок від його предків. Він був збудований  всього з двох широченних плах (колод) та підвалини. Вже пізніше хати будували з різаних протесів у пів дерева з помірних колод.

 - В давнину цвяхи були надзвичайно дорогі. І то були лише ковацькі (ковальські) цвяхи зроблені ковалями. 1000 цвяхів коштувало 25 сороківців. Тоді це була вартість однієї корови. Тому особи, які не могли придбати такі цвяхи покрівлю будинків, драниці, прибивали тисовими чіпками, (тисина, тис ягідний), або негний дерево, як ще його називали. Шукали в лісі тисове дерево (тис ягідний), робили з нього чіпки, а далі маленьким свердлом висвердлювали отвір на даху в кожній дошці-драниці та в основі (поперечних жердинах). Далі дошки прибивали тисовими чіпками до жердин, що були закріплені на кізлах (кроквах).

                - В давнину, в осінньо-зимовий період курні хати освітлювали довгими колотими трісками, які називали липинами. Як правило, одна з жінок, а в більшості підліток, тримав у руках запалену липину. Як догорає огарок він запалював нею другу липину і так цілий вечір. Освітлювали для того, щоб жінки могли працювати: прясти, шити, вишивати, ткати.

                - В давніх часах була переконання, віра (окультне демонологічне уявлення) в корисність утримання нечистого, «служка», як його називали (очевидно аналог домовика). Їх люди самі виклочували, (виняньчували), для того, щоб той потім беріг і примножував багатство.

                                - До урбаріальної реформи імператриці Марії Терезії  село Богдан мало інакшу забудову. Поселення були розкидані по лісових масивах в прелуках (лісових полянах), грунях (горах). Звичайно, були забудови і в рівнинній частині, але багато було й по горах, лісах. Люди будувались там де освоїли земельні угіддя. З метою впорядкування лісових та мисливських угідь, а також з метою впорядкування  обліку населення та управління населеним пунктом всіх жителів цих хуторних місцин  заохочували переселятися в низинні частини села (на ровінь). Для цього держава виділяла в три рази більше земельних угідь, що користувався господар на старому місці, а також, поки нові виділені земельні ділянки він не окультурить  (не освоїть) дозволялося 15 років користуватися і старими. В кінці ХІХ століття вже більшість люду була сконцентрована в низинній частині села.

                - Крім основного будинку в селі в кожного газди (господаря) були додаткові хати, господарські споруди в горах, в місцях де він мав у володінні  земельні ділянки для сінокосів, рільництва, випасу худоби. Такі додаткові хати називали ще пастирьками. Жили в них в певний період часу: осінню, весною, а то й зимою. Пов’язано це було з утриманням худоби, проведенням інших господарських робіт.

                - Головною вулицею в центрі села Богдан в давніх часах була та, що тепер називається Степана Вайди. Старі люди її так і називають, «стара вулиця». А на місті сьогоднішньої центральної вулиці та забудов по при неї стояв пустир зарослий вільхою.

                - Хата у Вовчому (район села Видричка) в якій я (мій батько) народився була побудована ще опришками у 1747 році. На сволоці хати було вирізьблено це число, як дата побудови хати.  Після, у 20-х роках, цю стару хату розібрали. Про події пов’язані з опришками мені в ранні юнацькі роки розповідав відчим моєї мами, а твоєї баби Катерини, якого я називав дідом, Шорбан –Гнюсій Семен. Його ми називали  дідо Семенко.  Але водночас його рідна сестра Софія була в роду по батьковій лінії. Вона є тобі прабабою бо була дружиною дідового батька Ференца Григорія (прадіда). Так от  дідо Семенко казав, що його рід походить з опришків Довбуша. Зокрема його прапрадід, був у опришках. Він розповів  усний переказ про свого пращура, що під час одного рейду зайшли дуже далеко на Станіславщину (Івано-Франківщину) аж за Дністер. На зворотньому шляху їх переслідував загін польських жовнірів-гайдуків, який притис їх до Дністра. А була рання весна, ріка була повноводна і холодна. Він вирвав на березі ворину (довге дерев’яне поліно), скочив у воду і так переплив на другий берег, і так врятувався. А там далі зайшов у село і відігрівся у одній сільській хаті.

                Після смерті Довбуша опришки в основному розійшлися. Він побудував собі хату у Видричці. З собою, зрозуміло взяв добрий припас золотих грошей. Тримав їх в бочці в хаті. Та одного разу на нього напала  грабіжники, які хотіли відібрати скарб. Атака була відбита. Але після цієї події він відібрав частину скарбу і заховав для користування, а решту відніс десь недалеко в гори і закопав. Коли постарів, його паралізувало (не міг ходити), втратив здібність говорити, а писати не вмів і тому постійно дивився у вікно під гору, очевидно у те місце, де заховав свій опришківський скарб.

Однак і того скарбу, що залишився було достатньо. Дідо Семенко розказував, що будучи юнаком підгледів звідки вже його баба брала гроші. Знайшовши хованку, він скористався тими грішми під час призову до австрійського війська.  Набрав повну крисаню (капелюх) тих золотюшок, зайшов до призовного пункту і при цілій комісії військових висипав з капелюха золоті монети. Шоковані офіцери подивилися один на одного, то на гроші, то на нього і сказали що може бути вільним. (Як бачимо, корупція і хабарництво були і в тих далеких часах  кінця Австрійській імперії чи початку Австро-Угорської).

 А ще одну таку історію розкажу про нього, яку мені розказали. За окупації Румунії в 1919 році в селі короткий період бировом (головою) села був один Брус. Він вмів трохи балакати по румунський, але був п’янчужкою. Прийшов він раз вночі до діда Семенка, щоб той його почастував горілкою. Дідо взяв із-за сволока сороківець і пішов до жида купити горілки. Його на мості біля дзвінниці зустрів чоловік і сказав, що в тебе Брус вкрав сороківець і поклав за шнурок крисані (капелюха). Справді, той підгледів звідки той брав гроші і один вкрав. Повернувшись з горілкою дідо Семенко виступив на нього: «Бог би тебе – шо ти в мене вкрав сороківець» і прямо посягнув рукою йому  за крисаню і витягнув звідти монету. Ці гроші були замовлені. І дідо як спадкоємець міг ними користуватись, але чужий ні. А той чоловік на мості очевидно був лише в образі чоловіка, адже в хаті вони були самі двоє, свідків не було.

- Опришківські гроші, здебільшого, замовлені, їх чіпати не можна. Вони стережуться не чистим духом. На цю тему є багато історій, легенд. От одну з таких пригод, яку мені переповіли ще в юнацькі роки,  є пригоди Щерби Лесьи (Олексія) та Шорбана Михайла з Бзинника (урочище біля с. Видричка). Бачили вони як горіли гроші в результаті окислення і вирішили розкопати їх. Залучили до справи ще декілька чоловік, домовились ранком копати. Але в вечері ще взяли на пробу з того місця, де горіли гроші, грудку глини.  Взяли її на ніч у ліжко. Один заснув, а другий ні. Раз чує вночі, аж хтось горі вуглом (кутом) у хліві дряпається. Далі скочив на землю в хлів, рипнули двері в сіни, а з сіней у хату і прямо до них. Того, що спав, невідома істота, скрутила і закинув на піч, а другого під лавицю. Забрала глину і так само пішла геть. Вони, прийшовши від жаху до себе, засвітили лампу і вже більше не лягали спати. Ранком, як всі поприходили, почали копати. А Шорбан із Щербою свою історію нікому не сказали, лише стали збоку і дивилися як другі копають. Докопавши до великої плити (брили, каменя), почали  її важити. І тут відразу з нічого почався вихор, крутіж (смерч), що аж почало ними розкидати. І тільки після того, як стали назад закидати розкопану землю, вихор вщух. 

- При старій Угорщині у багатьох наших людей через лезітацію (аукціон) за борги жиди забрали земельні маєтки. Люди були неграмотні і тому дрібні позики, крамарі та корчмарі дописували, нараховували відсотки, а далі через суд забирали майно. Тому так люди зненавиділи тоді Мадярщину. При Чехословаччині така практика була обмежена. Суди вимагали у крамарів вже доведених доказів.

- До 1848 року люди в селі робили панщину. Та панщина закріплювалася не так за прізвищем людини, як за його земельною ділянкою. Робили панщину одному пану Урбану. На збережені списки після скасування панщини виплачували гроші предки яких (тієї землі) працювали на панщину. Ця виплата називалася урбарія. Жиди часто викуповували таку урбаріальну землю і отримували на неї гроші. Хто мав дуже багато землі пан не закликав його робити панщину, а лише платив грошовий податок. 

                - 1916 року у Першу світову війну під час наступу російської армії  (Брусиловський прорив) військо Австро-Угорщини витіснили аж поза Сигіт. Мадяри (мабуть місцева угорська адміністрація, впливові особи) і жиди повтікали з села. В Богдані був розквартирований козацький полк царської армії. Його вояками   були в основному жителі з Кубані. Саме тоді місцеве населення зустріло одноплемінників з далеких українських просторів, що розмовляли їхньою мовою. Тоді вони вперше почули українських народних  козацьких пісень. А в Щаволі (район села) був розташований тимчасовий табір для військовополонених де перебували німці, італійці і угорці. Стіл, що є в хаті (пастирці) в урочищі Мосток (земельна сінокісна ділянка, яка належала моїй родині) був зроблений тоді тими військовополоненими. Товари з єврейських магазинів (бовти) за спонуканням російської військової адміністрації були розібрані місцевим населенням. Російські військові повідчиняли двері магазинів і сказали мешканцям села, щоб усе брали чого хочуть. Не всі пішли на такий крок, але багато хто  спокусився.

Через деякий час  російські війська при контрнаступі австро-угорців покинули село. Відступ проходив не через Усть-Ріки – Кваси – Ясіня, а дорогою вздовж річки Богдан (притока Білої Тиси), чи як її ще називають, «горі Богданом», а далі гірською дорогою серпантинами до полонини Рогнєска і через гірські хребти Чорногірського масиву. Такий крок був вимушений, позаяк стрімкий контрнаступ австро-угорського війська привів до взяття останніми Рахова, Усть-Рік, Білина, що перерізало шлях до відступу.   Після відступу з Богдана російського війська до нього повернулися євреї, угорські урядовці та військо. Тих селян, які  мали симпатії до війська росіян, контактували  з ними піддавали фізичним тортурам і повішанню. А тих, хто підозрювався в пограбуванню бовтів (хоч і за дозволом і спонуканням тимчасової російської влади) конфісковували майно на користь жидів.

                - На верху, на полонині Туркул два роки стояв фронт Першої світової війни в 1915-1916 рр. Великі битви були на околицях Жаб’єго (тепер Верховина), Космача. Тоді, звідти в Луги та Богдан (очевидно із-за військових дій) переселилися родини Лівінчуків, Багричуків та Якуб’яків. Загиблих вояків айстро-угорського війська ховали в Лугах нижче греблі в Балцатулі. В 50-х роках за радянського часу над тим цвинтарем розробляли лісосіку. Дерева з лісосіки спускали прямо на цвинтар. При спуску вони на швидкості розбивали ті гроби так, що подеколи аж кістки вискакували на верх. Також частину загиблих вояків, близько 20 чоловік, було поховано в Богдані на кладовищі.

Німецьке і айстро-угорське військо тоді було частково розквартироване в Богдані і Лугах по хатах. І як наслідок, появилося тоді багато байстрят, чи як їх тоді називали - німецьких копилів. Наших чоловіків теж не було вдома, були мобілізовані по інших фронтах.

                - Дорогу для гужового транспорту на полонину Рогнєска і далі по під Петрос, яку тепер використовує колгосп і громада села для перевозки молока вже машинами, зробили перед Першою світовою війною. Вона мала важливе значення. Очевидно Австро-Угорщина готувалися до війни з Росією і тому побудувала її для військових цілей.

- На місці теперішньої кам’яної церкви була стара дерев’яна. Розміщена в просторі була трохи інакше, вівтарем на схід. А ще в давніших часах, поки не було в Богдані церкви, службу Божу справляли в будівлі, що називалася «шурь», яка знаходилася в частині села, яку називають тепер  «горі Богданом». Її надавав тодішній багатий газда Залізник. Піп приходив правити службу один раз на місяць.

- Найвідомішим священником в селі в  ХІХ столітті був о. Іван Брана. У священничому сані в селі Богдан провів 60 років. Це був інтелігентний чоловік, мав великий авторитет. Проводив виховну роботу серед богданців, давав корисні поради. Він побудував у Богдані нову кам’яну церкву. Родом був з Рахова. Мав широкі зв’язки у Галичині з галицькою інтелігенцією. Його зятем був священник з Галичини о. Олексій Заклинський (який був в 1848 році членом Головної Руської Ради у Львові та членом української делегації на історичний Слов’янський Конгрес у Празі, відомий під назвою Весна Народів).  Прийомна дочка (годованка) Брани, Терезія, на якій був одружений вказаний священник з Галичини, втопилася в річці. З тієї туги її чоловік написав гарний тужливий вірш, який є викресаний на її могильному пам’ятникові в Богдані на кладовищі біля церкви. Брана Іван був дуже грамотний і взнаний (авторитетний) у світі. Добре знався в урядах Відня і Будапешта. Одну неділю править службу в церкві, а на другу йде на засідання парламенту і уряду в Будапешт і Відень (був послом, (депутатом) австрійського парламенту. Переказують старі люди, що був, навіть, кумом самого цісара Ференца  Йосипа ІІ, був у нього на хрестинах.

І хоч Брана був чоловіком м’якої вдачі, все одно треба було платити попівський податок кіблину. Але його можна було й відробити, або взяти на зимівлю вівцю. Був у селі один чоловік, який взяв у нього на зимівлю вівцю. Коли вівцям давав їсти то кричав голосно «попівська на бік» та відганяв її. І так її видресирував, що як крикне попівська на бік, овечка відходила на бік і чекала поки всі вівці поїдять і тільки після того йшла доїдати рештки сіна (огризи). Звідти й походить цей богданський крилатий вираз «попівська на бік», істинний зміст якого в Богдані сьогодні, майже, ніхто не знає. Піп Брана потім в церкві казав, що нащо було так збиткуватися над невинною худобиною. Треба було сказати. Я би собі й сам визимував овечку.

- Дяком у церкві за парохства о. Івана Брани був Полатайко. Дана фамілія стерлася в наш час. В старого Полатайка в сімї було сім доньок. Шість одружилися і поміняли прізвище за чоловіками. Молодша донька з Полатайків була неодружена  і померла у 20-х роках. Вона була тіткою твоєму дідові Іванові.

- Твій дідо Іван помер, коли ти мав не цілий рочок. На свій час він був дуже обізнаний чоловік. Добрий майстер по дереву: тесляр, бондар; роботу мав дуже вмиту, акуратну. Закінчив шість класів школи за старої Мадярщини кінця ХІХ століття, був ерудований, багато читав. За Чехословаччини виписував газети, зокрема «Свобода» і навіть часописи з Польщі (Галичини) «Самоосвітник», купував просвітянські календарі, іншу літературу. В Радянський час виписував і читав журнал «Всесвіт» (часопис зарубіжної літератури). Але на письмі був латино пишучим, тобто писав нашою (українською) мовою, але латинським алфавітом. Так його тоді при мадярах навчили писати і він уже не переучувався.

- З таких імен, що передалися усно від давніх часів є Молдавський, який був у Богдані сорок років старостою села. Мій покійний ніньо (батько), (а власне  дід автора цього допису), який народився 1884 року казав, що вже не застав його в живих. За переказом старих людей, Молдавський відігравав велику роль в селі. Був грамотний, знав письмо, володів великими маєтками, мав велику кількість слуг, був першим хто мав і користувався годинником.

- До ХХ століття через село проходив торговий шлях станіславських (галицьких) гуцулів до Сиготу де був великий ринок. Носили туди вони і там продавали сири, бринзю, вироби ремесел. Переходили вони на конях через верх в районі Стогу, або ще і Чорногори. Там і там був кінний плай. Про один літній день станіславського гуцула на ринку в Сиготі, який товаришував з нашим богданським чоловіком, збереглася згадка - історія. Був спекотний літній день, а станіславський гуцул був на ринку з малим хлопчуком. Звичайно, що за такої погоди хотілося пити. І цю потребу задовольняли підлітки, які ходили по ринку і продавали в кантликах (бідончиках) холодну воду для пиття, чашка води коштувала два грейцери. Діти рекламували пропозицію на чотирьох мовах: українською – студена вода, угорською – фріш візет, румунською – апа рече та німецькою – кайтес васер. Малого хлопця зацікавило, що таке візет та й каже: «дєдю (батьку), купіт мені того візиту». Купив він синові, а той скуштувавши його й каже: «дєдю, а туй такий візет як у нас вода».

- В давніших часах гуцулів із-за верха (Івано-франківщини) в нас називали сугаками.

- В 20-30-х роках в селі були два млини, одна сукновальня і три валила.

- За часів Австро-Угорщини вчителем у Богдані працювала особа на прізвище  Ляхович, а школа була в кам’яній будівлі, де тепер знаходиться колгоспна кузня, правда до неї добудували інші колгоспні приміщення. (В даний час ця будівля отримана в пай кимось із колишніх колгоспників та реконструйована).

- Наприкінці Першої Світової війни, а особливо в 1917-1918 роках Мадярщина проводила політику сильної мадяризації. Було запроваджено заборону святкування релігійних свят за юліанським календарем і навпаки примушували їх відзначати за новим стилем (григоріанським, католицьким). В дні, коли припадало релігійне свято за старим стилем треба було йти на роботу, а за новим стилем не можна було працювати. Хто порушував цю норму, чекало покарання. Так, твій дідо Іван в урочищі Млаки в хаті (будівля  в горах для проживання пов’язану з веденням скотарства, утриманням худоби, здебільшого в осінньо-весняний період) на мадярський (католицький) Іван-день (Івана Купала), що припадає на 24 червня на сволоці вирізав старовинний гуцульський хрест. На двір боявся йти щось робити.

Тоді не дозволялося навіть святити паску на наш Великдень. ЇЇ треба було святити на мадярський Великдень (католицький). Так, дідо Семенко приніс посвячену паску додому, поклав її у бочку на зберігання до руського Великодня (за юліанським календарем). У бочці вона трохи покрилася цвіллю. Він очистив спочатку її від плісняви, і тоді вже, їли її.

А ще коли святили паски біля церкви ходили урядники і провіряли чи варена шовдра (шинка холодного копчення) протикаючи її вилкою, бо було й таке, що приносили люди не варену шовдру і варили її вже на руський Великдень.

- При Чехословаччині добре жилося тим людям, які постійно трималися роботи, особливо корманиші (плотогони, люди, що займалися сплавом лісу). В останніх був особливо великий заробіток. За перших років чехословацького періоду за один кубометр сплавленого лісу платили по 26 корон (крон). Якщо за тиждень повезуть дві дараби (плоти) лісу орієнтовно по 100 метрів кубічних, то й заробіток отримували на той час величезний. За звичай, одну дарабу везли в трьох. Корманиші старалися не дуже газдувати, тримали одну корову, а то й взагалі не тримали худоби. Молока можна було купити вдосталь, мали гроші, набувалися. А «багатий» чоловік, що тримав багато худоби, заробити тих грошей не міг. Приріст на худобі був малий. Ціну за сплав лісу збили після того, як пожалівся один багач, здається Білінський, який в лісовій управі сказав, що він великий землевласник не може стільки заробити грошей як лісоруб-корманиш. Після того лісова управа знизила ціну за сплав лісу. Але все рівно корманиші і далі відігравали велику роль, були найдохіднішою верствою мешканців села.

- Перші греблі, чи як їх у нас називали «гать» для здійснення лісосплаву, на наших малих річках, потоках були побудовані ще у ХVIII столітті. Вони були менші, простіші за конструкцією і не давали великого напору води. Залишки такої першої греблі, що знаходилась в потоці Радомир в Квасному, були ще в 30-х роках. Тому й дараби (плоти) тоді були невеликі, вузенькі по 5-6 куснів дерева йшло на одну таку дарабу. Потім, у ХІХ столітті почали їх перероблювати на більш потужні. Тоді, в ХІХ ст. перебудували на р. Богдан і Щауль, зокрема в Щаволі її перенесли трохи ближче до села. І десь у тому часі, або на початку ХХ ст. збудували греблю у Богдані (на р. Богдан). У ХХ столітті перебудували наступні греблі: у Кваснім в 1935 році, Стозі і Балцатулі – 1930 і відповідно 1932 рр. Останню  греблю, яку перебудували була говерлянська. Збудована вона була на місці старої при мадярах 1940 року, але почали її будувати ще при чехах (Чехословаччині) 1938 року. Говерлянська гребля була найбільш потужна, модерна, удосконалена. Загалом на Білій Тисі було 6 – греблів, а на Чорній (Ясінська долина) – 9. При мадярах добудована була також вузькоколійка до потоків. Але до села була збудована ще при чехах.

- При Австро-Угорщині право на розробку лісосіки надавалося приватним особам, які називалися сакманиші (підприємці з розробки та сплаву лісу), які виборювали це право на так званих лезітаціях (торгах, аукціонах). Таке право отримував той хто погоджувався виробити лісосіку за найнижчу ціну. При Чехословаччині ця практика існувала лише до 1923 року. Далі сакманишів почали заміняти державними майстрами. Лісорозробкою стала займалась держава через штат лісової управи.

- В корчмах за Чехословаччини було багато пива. Літом його подавали холодним. Але тоді не було холодильників. Для цих потреб зимою заготовлювали на річці криги льоду, завозили його у підвали. І в тих льохах з льодом тримали бочки з пивом, щоб  було холодним.

- За чехословацького та мадярського періоду молодь була у великій залежності від батьків. Йти проти волі батьків просто не уявлялося. Послух був обов’язковий. До служби у війську хто з хлопців працював у лісі лісорубом, мусів зароблені гроші віддавати батькам, які частину з них йому могли віддати назад на його потреби. До двадцяти років в громадському побуті не дозволялося відвідувати корчми, весілля. Молодечі розваги могли бути тільки на вечорницях. Такої практики, як підліткове хуліганство не було, особливо вуличне, та й не могло бути. Адже як при чехах (Чехословаччині) так і при мадярах (Угорщина 1939-1944 рр.) чітко працювала жандармерія. Всякі спроби дебошу присікалися і каралися невідкладно. За всякий невеликий дебош, непослух били нагаями. Якщо хтось крикне, що йдуть чеські шандари (жандарми, поліція), або пірєники (угорська поліція з когутячим пір’ям на шапці) то всі негайно втікали.

- На початку 30-х років в селі діяв гурток тверезості (осередок «Протиалкогольного товариства Підкарпатської Русі») у складі молодих хлопців: Дмитра Котлана, Костанів Михайла і Гриця, Баранюка Якуба, Багричука Курила. Вони протиставляли себе корчмі, пияцтву, тобто вели здоровий спосіб життя. У неділю після церкви обов’язково відвідували не корчму, а читальню (бібліотеку) «Просвіти». В 1939 році всі вони були в січовиках. Костан Михайло та Дмитро Котлан були в українській дивізії «Галичина» (14 гренадерська дивізія  СС «Галичина»). Костан Михайло після битви під Бродами вступив у повстанську армію (УПА), загинув у 1945 році. Дмитро Котлан лишився живий, по закінченню війни опинився в еміграції у Великобританії. В якімось українському збройному формуванні пропав без звістки й Михайло Шорбан (Наничуків). В Карпатській Січі з богданців також були: Штефан та Ілько Зваричі, Шорбан Григорій Наничук, Підмаляк Василь. Останній, після поразки Карпатської України, емігрував у Чехію, продовжив навчання в українській гімназії в Модржанах, а далі в Українському вільному університеті в Празі. З травня 1945 року інформації про нього більше немає, очевидно десь загинув. (За інформацією Івана Жегуца, професора УВУ в Мюнхені, Підмаляк Василь в травні 1945 року був вистежений та зловлений СМЕРШем, а далі знищений). В січовиках були два брати Чолії. Чолій Василь, студент вчительської семінарії загинув у Хусті. Його рідний брат Микола тоді ж пропав без звістки. Їх мама, прибита горем із-за втрати двох синів, в 1940 році з дочкою Оленою переїхали жити в Чехію. 

- В Богдані жили наступні  жидівські родини: Копил-Розентал, Мошко –Менченфрайт, Копил–Габер, Гікінд-Мовзеш, Ютко-Габер, Струль-Габер, Рейзюк, Лейба, Якубір, Куфер-Штайн, Гіндряк, Фулиші, Шулим, Янкіль, Бейлун, Кнол, Крандяш, Бабці, Черний, Перец, Харі, Фройм, Мехло, Хайм, Ідило (прізвища записані з голосу, може вони мають і інакшу форму письмового запису). Основним заняттям єврейських родин була торгівля у власних магазинах бовтах та в корчмах. Окремі мали свої лісопилки тартаки. Займались і ремеслами: кравецтвом, кушнірством, шустерством (пошиття взуття). Окремі робили і фізично з кіньми на лісорозробках, а саме Харі і Перец.

- Восени 1943та в 1944 роках євреїв Угорщини мобілізували до важких робіт по будівництву оборонних споруд в Карпатах на лінії «Арпада». В нас в селі теж працювала велика група жидів на копанні окопів, бункерів (бліндажів). Я тоді був на фронті, але мій ніньо небіжчик, тобто твій дідо, розказував, що мадяри годували їх добре, бо харчувалися мабуть за свої гроші, тобто платили гроші угорським кухарам. Але працювали важко. Так, в урочищі Штепачинка тесані бруси для бліндажів носили вручну на плечах аж із села, коли ліс для цих потреб можна було зрубати рядом, або притягнути кіньми.

- В Богдані Гриць Бабчук одну групу жидів переховував в урочищі Багна в бункері, який вони собі самі зробили. Вони йому дали грошей і він постійно для них купував продукти, які відтак, маскуючись, що ніби йде по молоко, відносив їх до них у бункер. Такі часті купівлі харчів викликали у мадярських поліцаїв підозру. Його арештували і він признався для кого купував продукти. Євреїв, які переховувалися, зловили і вивезли, а його посадили у в’язницю.

- Останніх богданських жидів мадярська влада забрала з села на Великдень 1944 року.

- недалеко від нас був жидівський магазин, як його тоді називали «бовт». Я здружився з одним жидівчуком, моїм ровесником, сином власника магазину. Я йому наберу і дам з пасіки меду, адже твій дід Іван тримав багато бджіл, а він мені в замін накраде з магазина цукерок, які тоді були дуже дорогі. А як замітять батьки, чи старші брати і сестри, що він крав цукерки з магазина то й поб’ють його за такий вчинок. Після биття жалівся мені: «Петре, гірке мені було твоє мід».   

- Бідніші жиди в селі займались різними ремеслами. Серед них були і добрі кушнірі. Була в Богдані така одна родина, що шили наші гуцульські кожухи, кептарі, шлики (гуцульські чоловічі зимові шапки). Особливо тонкою була робота по художньому оздоблюванню кожухів-кептарів. Жидівки так вісохтувались (набули великої професійності у занятті, досвіду), так їм руки приставали до тих кожухів, якби були справжні гуцулки.

- Вище Юраша Михайла, на місці де тепер проходить бічна вулиця та дворогосподарство старої Дзвінчучки жила багатодітна жидівська родина Гікіндів. Тримали вони худобу, жили незаможно, майже по гуцульський. От один такий випадок пам’ятаю. Вийшов я одного разу літом в полонину Гарманєску по молоко, а зі мною також один молодик з родини Гікіндів на ім’я Мотлик за телицею, звести її додому. Він попросив скотарку (доярка корів в полонині) зварити йому підбивку (молочна каша на кукурудзяній муці, аналог манної каші). Та, виявилася насмішливою, вдалася до   негарних жартів. Як я потім дізнався, вона зварила йому підбивку, як просив, але перед тим як її подати, ликнула (влила) із звора (потока) трохи холодної води. Жидок  добре на смак поїв її і отримав діарею, пронос. Як відійшли ми трохи від стіла (місця утримання корів в полонині) і каже мені Мотлик: «Петре, будь добрий, подержи (потримай) мені телицю, бо гірке мені моє підбивка, мушу йти в корчі (кущі)». Так Мотлик носив штани в руках цілу дорогу.

- В 1940-м році наші люди не могли збагнути, що сталося, що з того боку кордону (колишнього польсько – чехословацького, а тоді вже радянсько-угорського) на полонинах не видно було ні худоби ні людей. Трави були буйні, а жодна маржина (худоба) там не паслася. Думали собі всяке. Чи то який мор там напав, що люди і худоба вимерли, чи що інше сталося. А то новою, сталінською владою в Галичині була встановлена така собі санітарна зона шириною в три кілометри, куди крім прикордонників ніхто не смів заходити, в тому числі випасати худобу. Зрозуміло, що ціла паша спокушувала худобу на нашій стороні заходити пастися на той бік гірського хребта.

І так, одного разу в Туркулі, де випасалися воли, бовгар (людина, яка влітку випасає на полонинах громадську худобу) не встеріг їх і вони перейшли на галицький бік полонини і вечером не вернулися. Тим бовгарем був чоловік з с. Бребоя  (село відноситься тепер до Богданської сільської ради) на прізвище Йосипчук. Пошуки худоби нічого не дали, бо їх радянські прикордонники відігнали вниз. Тоді вказаний чоловік подався у пошуках волів в глиб полонини з галицького боку. Там його заарештував прикордонний наряд. Далі відвезли аж у Надвірну і там утримували та допитували в якомусь слідчому ізоляторі три дні. В результаті його повернули назад, разом з худобою.  На дорогу ще дали буханець хліба з офіцерської столової, який був чорний я земля, наполовину з піском. Він його не їв, а приніс в Туркул на стіло (місця утримання худоби в полонині), щоб показати людям та розповісти свою пригоду. Той хліб порізав на малі кусні і пороздавав людям. Він казав, що дивіться, який там «рай» у совітів (СРСР).

- Зі мною у совітському (радянському) лагру (концтаборі) для військовополонених, нас з Богдана було шестеро колишніх вояків угорської армії. Коли прийшла чехословацька місія з пропозицією добровільно вступити в чехословацьке військо, як громадяни Чехословаччини на боці СРСР проти німців я підняв дві руки. Думав, хай мене убивають, але аби хоч раз добре поїсти. П’ятеро з нас вступили у військо. Один з нас, Павлючок, не вернувся, загинув. А шостий Романюк Михайло, сказав, що він уже не йде воювати, відпрацює в концтаборі і після війни повернеться додому. Але доля розпорядилась інакше. Від каторжних робіт він в нім і помер. Ті закарпатці, що добровільно вступили в чехословацьке військо і пішли далі воювати, в основному вижили, а ті, хто лишився в лаграх (гулагах), загинули.

- Пізніше, вже перебуваючи у чехословацькому війську та частково потім вдома, стала відома мені доля окремих своїх односельчан, які в 1939-1941 рр. нелегально емігрували в Радянський Союз. Цю інформацію отримав від бойових побратимів, закарпатців, що здійснили аналогічний вчинок, зазнали жахи сталінських ГУЛАГів і були звільнені, завдячуючи бузулукській акції Л. Свободи. З ГУЛАГів не повернулись брати Кузьмовичі /Микола і Штефан/, Приймак Михайло. Останні два були в таборі в Чукотці і зробили спробу втекти через протоку в Аляску (США). Біля самого американського кордону їх наздогнали і застрелили. Бойчук Петро загинув на Уралі. Його вбив повар черпаком. Приймак Юрій помер в Магадані на золоторудних копальнях. Там його поховали ясінці (жителі смт. Ясіня) прямо в снігу. Загинули в радянських таборах також Котлан Юрій, Луць Юрій, Колцун Іван, а також Кокіш-Мельник Михайло. Останній, як полонений угорської армії.

В угорській армії на радянському фронті загинули Жигуц Юрій, Пінтера Михайло, Штефуряк Михайло. Переважна більшість богданців загинула в радянській армії, яка не шкодувала людського життя. Так, Папарига Гриць, який воював у радянській армії, мені розповідав, що під час переправи через річку Одер і Шпре спеціальні загони, які йшли ззаду атакуючих військ  (заград загони) просто скидували їх у воду. Казав, що кожен, хто хотів вижити, мусів перебиратися на той берег.

- При наближенні фронту до Карпат був прийнятий угорською військовою командою план виселення всіх мешканців села в Угорщину, бо за їхнім планом тут мали проходити великі довготривалі оборонні бої. З Богдана могли лишитися лише тріски. Обабіч Богдана була велика кількість оборонних споруд. Однак скористатися ними їм не прийшлося. Обставини склалися сильнішими. Вони завчасно відступили, оскільки існувала небезпека оточення. При відступі зривали ті оборонні споруди, дороги і мости, палили лісопилки. Лісопилки зруйнували у Бребої і Вовчім, мости у Кваснім і Щаволі, дорогу дуже поруйнували в Лугах.

- З встановленням радянської влади в селі після 1944 року в Карпатах почалася масштабна вирубка лісів, яку не знала історія краю до тих пір. Були заснована значна кількість лісозаготівельних фірм, зокрема: одеська, київська, що пам’ятаю, та ряд інших. Тільки з потоку Богдан щодня вивозили біля 3000 метрів кубічних деревини. Праця була важка, ручна по 10-12, а то і більше годин без вихідних. Працювала велика кількість людей: місцеві, з нижніх районів Закарпаття і навіть були руські (росіяни). Навантажувачі робили цілодобово по змінах. Деревину одночасно вивозили потягом у вагонах вузькоколійкою, машинами студебекерами і лісосплавом (дарабами).   Лісосплавом, як видом транспортування лісу, користувались до 1956 року.

- Посуха 1946 року така була велика, що за ціле літо не випало краплі дощу. Ріку так стягнуло, що була як зворик (потік). Багато зворів зовсім пересохло. Так само попересихало було багато колодязів, гірських кирниць, валовів. Не було де напувати корів. Так, із Сиглина (урочище) гнали поїти корови в глибокі провали в потік Грубовий. Картопля не вродила, трава загоріла. Так, в урочищі Мосток де косили кожного року по 6-7 оборогів сіна накосили лише на один оборіжок в чотири дірки. І то, щоб не вигоріло все, дід Іван скосив траву на початку липня.

Під весну 1947 року багато людей вже пухло від голоду. Так, в 1947 році, вже велись інтенсивні рубки лісу. Але люди йшли на роботу на-пів голодними, тільки рано, сяк так поснідавши. Більшість полуденків з собою не мала. Тому до обіду ще робили всі, а після обіду, хто не мав з собою полуденку, в’ялість і безсилля косило їх і тому йшли в холод і лежали до вечора. Звичайно, їм табелювали лише пів дня праці.

Я женився в лютому сорок сьомого у розпал страшного дефіциту харчових продуктів. І щоб придбати трохи муки об’їздив ціле Закарпаття. Там, там трохи купив і так мішечок приніс дома. Коштувала мука дуже дорого, а головне її майже не було. Тоді в обігу були три валюти одночасно: чеська крона, мадярські форинти і руські (радянські) червінці. Остання грошова одиниця мала найбільшу вартість.

Вже в 1947 році був добрий урожай. Хто, навіть лушпинки з картоплі посадив, отримав добрий врожай. А таких, хто садив картоплю лушпинками було багато. Картоплю грубо обтесували в їжу, а лушпинки зберігали для посадки, як насінний матеріал.

- У час заснування колгоспу в Богдані на весні 1949 року було велике знущання. Тієї весни хто не хотів записуватися до колгоспу, а записували методом погроз і шантажу, забороняли випасати худобу. Дозволяли лише колгоспникам. Так, рахівци (рахів’яни) вигнали на полонину вівці, а колгоспні активісти зігнали їх назад у Рахів. Потім, через три тижні, якось десь дозволили випасати. На людей, які не вступили до колгоспу накладали великі податки реманентом, продуктами, особливо сіном, адже худоби в колгосп набрали, а кормів не мали.

Було також усне розпорядження колгоспним пастирям руйнувати по верхах (в горах) пастирьки, та інші будівлі. Вівці, корови, коні просто заводили в хати, розбирали, а то й просто палили їх. Жодних покарань за це не слідувало.

У період заснування колгоспу з кожного двору забирали по дві вівці, де корову,коней, свиней, а подекуди забирали все. Так, у Колачука Петра забрали корову, коня, свиню і 15 овець. Я з дідом дали по дві вівці. Особливо великий податок був на тяглову силу. На батькового (дідового) коня наклали податок три тисячі рублів. Тому він змушений був його відразу продати. Крім худоби забирали реманент: плуги, борони, вози, сани, коси та інші господарські пристрої.

Але бувало, що не тільки забирали худобу й реманент, а конфісковували все майно. Особливо у заможних газдів. Тоді, був підданий повній конфіскації майна із тюремним ув’язненням Кудрич Іван (Гронський). Зварич Іван був засуджений за те, що взяв із свого поля одну тайстру сіна. А Рибака Юрія засудили на 25 років за тримання великої бджолиної пасіки (біля 300 бджолиних сімей).  Проявились тоді багато підлих людей, які робили вчинки спрямовані проти своїх односельчан, вчиняли доноси і наклепи (із етичних міркувань прізвища вказувати не буду).

- В 1946-1947 роках утримували в ізоляторі в Ужгороді вівчарів, які стерегли овець на полонині Гарманєска: Даскала Михайла, Щербу Олексія та Петрецького Йосипа за те, що ті давали харчових продуктів повстанцям (воякам УПА). Останнього, Петрецького Йосипа, застрелила охорона при спробі втечі. Він, при перевезенні у відкритій машині на ходу вистрибнув з манеї і почав втікати.

- Вечернюк Семен, чоловік з нашого села, наприкінці 40-х років був мобілізований на примусові роботи у вугільні шахти на Донбас. Звідти він втік і добрався додому. Його вислідили тут і хотіли арештувати. Але тоді це був молодий і спритний чоловік, який втік прямо з під рук. Цілий день з псами прикордонники за ним гайтувалися (ганялися). З Сиглина (полонина) він біг шпенем вниз в напрямку на Павлик, а далі добігши до звора різко завернув у гору і побіг горі потоком. Його слід вода понесла вниз і пси втратили орієнтир та побігли далі прямо за водою. Підбігши ще трохи вгору, він впав обезсилений і пролежав там майже добу. Той чоловік 10 років переховувався в горах. Ще я йому носив їсти. І тільки після того як була оголошена амністія він здався. 

 

02 червня 2019р.

Теги: Богдан

Коментарі

111 2019-06-06 / 23:05:08
Гарна розповідь.

Яна 2019-06-04 / 23:16:39
Автору респект! Вітаю гуцульську говірку!

гуцул 2019-06-04 / 17:13:27
Тепла, душевна річ

Нiк 2019-06-03 / 18:00:33
Цікаво, що пан Піпаш у цій статті вважає суржиком?

В. Піпаш 2019-06-03 / 10:20:53
Друже Петре: Надзвичайно, неймовірно цікавий:
А) етнографічний;
Б) історичний;
В) мемуарний -
матеріал. Гратолюю.
Зауваження: намагайся уникати русизмів та сюржику.


Петро Ференц
Публікації:
/ 3Запис мого діда і сепаратне святкування Паски
/ 4Сигітський визвольний похід. Тріумф і трагедія
/ 6Ухвала про злуку ЗУНР і УНР у Станіславі та представництво Закарпаття
/ 5Михайло Тиводар. П’яті роковини
Іван Жеґуц та його "Книжка і преса - їхні шляхи у Закарпаття протягом двох століть"
/ 7Як жити з "ворогом народу"?
/ 11Олекса Борканюк і декомунізація історії комуністичного руху Закарпаття
/ 3Підкуп був, підкупу не було
/ 12Погані українські президенти і добрий український охлос
/ 4Голодомори, політичні репресії, терор, погроми, депортації
/ 53Ти, дебіле, або Булінг учителя Богданської школи
/ 56Московське православ’я на Закарпатті як дітище МГКЄ
/ 13Родина Поповичів з Богдана
/ 10Богданські смереки, або Похвала глупоті
/ 5Освітній закон і Угорщина. Історичний контекст і завдання на перспективу
З літопису села
Український чин Закарпаття в період угорської окупації та початку встановлення радянського тоталітарного режиму (1939-1945 рр.)
/ 5Пам’яті батька
/ 2Юрій Ерстенюк. На таких тримається Україна
/ 1"Золотий" вересень
/ 1Хата Калинюка
/ 10Михайло Тиводар. Слово про Вчителя
/ 36Бібліотека, фітнес і комунальне майно
/ 2Старе гуцульське фото з ХІХ століття
/ 12Гра на бідності
» Всі записи