Олекса Борканюк і декомунізація історії комуністичного руху Закарпаття

Розумію, читача здивує заголовок статті. Звучить якось абсурдно. І все-таки спробуємо довести, що є підстави для такої назви.

Олекса Борканюк і декомунізація історії комуністичного руху Закарпаття

Шістнадцятого січня виповнилося 120 років від дня народження відомого діяча комуністичного руху Закарпаття міжвоєнного періоду – Олекси (Олексія) Борканюка, якого посмертно було нагороджено орденом Леніна та присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Радянська пропаганда в краї, а особливо на Рахівщині, подавала його особистість як полум’яного борця за комуністичні ідеали, національне і соціальне визволення закарпатців від іноземного капіталістичного гніту, інтернаціоналіста і безстрашного антифашиста.

Ні, не будемо відбілювати, чи героїзувати постать Олекси Борканюка та комуністичний рух загалом. Закарпатська крайова організація Комуністичної партії Чехословаччини (КПЧ) діяла під організаційним, політичним, ідеологічним впливом Москви через структури Комінтерну (міжнародна організація  комуністичних партій, яка керувалась Кремлем і перебувала під повним контролем Іноземного Відділу  НКВС), який наскрізь був нашпигований своїми агентами впливу, чи по сучасному – спецслужбами (завербованими та присланими з Москви). Тому про це говорити не будемо, це зрозуміло. Однак деякі аспекти політичної діяльності цієї особи та Закарпатської (Підкарпатської Русі) організації КПЧ, а з 1944 по 1945 року Закарпатської України таки треба проговорити.

Дуже складно писати про осіб, які мають за собою великий шлейф пропагандистського нашарування, які перебували у структурах та  дотримувались ідеологічних і світоглядних орієнтацій, які в пізнішій добі були засуджені, або визнані помилковими. До таких, без сумніву, належить Олекса Борканюк – активний діяч комуністичного руху Закарпаття другої половини 20 – 30–х років ХХ століття. І все-таки особистість Борканюка, на наш погляд, треба дещо декомунізувати від наносів радянської пропаганди та радянської історіографії, оновити погляд на його особу та діяльність крайової КПЧ до 1945 року. Глянути на факти і події більш глобально, висвітлити їх крізь призму україноцентризму, детальніше розглянути складники закарпатської історії 20-40 років минулого століття. Це актуально зробити для того, щоб чіткіше побачити картину того, що відбулося, але й обов’язково намалювати альтернативну картину того, чого не відбулося, але могло відбутися. І тому спробуємо актуалізувати деякі аспекти із громадсько-політичної діяльності названої особи і того періоду загалом. Адже вчорашні ВКП(б)істи – КПРСівці цього не зроблять. Доведеться його зробити українським націоналістам. А в умовах гібридної війни з Росією мотиви даного завдання зростають.


«Карпато-русская социалистическая Республика»

Ще з середини ХІХ століття Російська імперія дуже активно працювала на Закарпатті. Через зовнішньополітичні дипломатичні та інші  канали,  вона зуміла, на тлі угорської шовіністичної політики, прищепити в суспільне життя краю слав’янофільські ідеологічні імперські ідеї. Цілий рух «будителів» другої половини ХІХ століття в національно-ідентифікаційному, громадському-політичному, культурному, релігійному житті краю цілком базувався на цій російській ідеологемі, що являла собою нічим іншим як доктриною «Русского мира». Цей ідеологічний, суспільно-політичний рух на Закарпатті, який означили терміном русофільство, продовжив своє існування у першій половині ХХ століття. Він ніс реальну велику загрозу для формування в цьому краї української ідентичності і, відповідно, української політичної і культурної орієнтації. Найбільш гостра війна (політична, культурна, інформаційна) між українським і російським рухами розгорнулась в чехословацький період (20-30 ті рр.).

Може все це й так, скаже критичний читач, але яке воно має відношення до теми комуністичного руху на Закарпатті? А безпосереднє. Без з’ясування  проблеми закарпатського русофільства ми не зможемо належно зрозуміти і, відповідно, висвітлити  роль і значення інших суспільно-політичних рухів у краї, в тому числі і комуністичного. Основним аргументом у критиці діяльності закарпатських комуністів 20-30-х років минулого століття є теза про те, що це вони сприяли тому, що край опинився в складі Радянського Союзу з його тоталітарною системою.

Аргумент правильний. Закарпатські комуністи прагнули приєднання Закарпаття до СРСР через возз’єднання з УРСР і, в значній мірі, за їх активної участі це було зроблено в 1944-1945 роках. Але. Але чи так вже все було безальтернативно, що якби не було КПЧ-КПЗУ Закарпаття не увійшло би до Радянського Союзу? Однозначно ні. Це відбулося б і так обов’язково. Москва мала і альтернативні сценарії включення Закарпаття до СРСР. І вона їх готувала. Це був проект включення краю як «Карпато-русской социалистической республики», яка могла бути як окрема республіка в складі СРСР, але швидше за все, це був би ще один суб’єкт РРСФР на зразок Калінінградської області. Не випадково в листопаді 1944 року на посадах заступників голови Народної Ради Закарпатської України (вищий орган державної влади на Закарпатті в 1944-1945 рр.) опинилися некомуністи Петро Лінтур і Петро Сова.

Обидва належали до русофільської суспільно-політичної орієнтації. Не будемо знецінювати їх діяльності на державних посадах в наступні періоди, а особливо Петра Лінтура – як науковця, літературознавця, фольклориста, викладача. Він справді вніс значний внесок у вивчення та збереження усної народної творчості краю. Але то була вже інша історія, інший (пізніший) період і невідомо, яких світоглядних позицій тоді він дотримувався. Нас цікавить вузький проміжок часу 1944-1945 років. Так ось тоді, 1944 року він зайняв відверту антиукраїнську позицію. Сьомого грудня 1944 року відбувся його візит у Москву, де він заявив: «Мы решительно против присоединения нашей территории к Украинской ССР». «…и свою землю желаем видеть автономной в пределах Советской России». Тому що русини «не хотят быть украинцами, а хотят далее быть русскими». Як то кажуть, без коментарів. В унісон із зазначеною вище заявою Петра Лінтура було прийняте звернення Мукачівсько-Пряшівської єпархії помісної Сербської православної церкви на православному з’їзді у Мукачеві  18 листопада до Й. В. Сталіна, в якому просили радянського вождя включити Закарпаття до складу СРСР у формі Карпато-Російської Соціалістичної Республіки. Також православні краю просили перепідпорядкувати вказану єпархію до Московського патріархату. До речі, ініціатором вказаного православного з’їзду був земляк Олекси Борканюка, ясінянець Олексій Кабалюк, більше відомий як Олексій Карпаторуський, релігійний діяч русофільського напряму. Влучну характеристику йому дав ще один відомий ясінянець – Степан Клочуряк: «На жаль Олексу Кабалюка виховали в монастирях, де атмосфера була отруєна москвофільством, де вороже ставилися до українського визвольного руху. І в такому напрямі москвофіли задумали використати православ’я на нашому Підкарпаттю».

Отже, в закарпатців була альтернатива бути сьогодні таким собі Калінінградом, а ще більше – другим Ростовом, тобто плацдармом для організації диверсій, військової інтервенції проти «хунти» (Незалежної України) із заходу. А область перетворити на суцільний військовий табір, полігон. Це обов’язково відбилося б і на ідентичності та ментальності населення краю. Швидше за все, це призвело б до витворення своєрідної гібридної ідентичності на зразок мешканців теперішнього Придністров’я.  Знав би Сталін про те, що СРСР розпадеться, точно приєднав би Закарпаття до РРФСР. Ось яка «некомуністична» альтернатива була у закарпатців.


Скрипниківщина

Становлення та зміцнення комуністичного руху на Закарпатті припадає на період активної українізації в УРСР, діяльності Наркома освіти УРСР Миколи Скрипника. І це мало не аби яке значення у визначенні цілей, завдань, цінностей Закарпатської організації КПЧ (комуністичної партії Чехословаччини), насамперед, виражаючись комуністичною термінологією, з вирішення національного питання. А те, що Микола Скрипник достеменно володів закарпатською проблематикою, доводить його стаття «Національне відродження в сучасних капіталістичних державах на прикладі Закарпатської України», опублікованої в журналі «Прапор комунізму» № 1, 2 1928 року. Дана публікація розміщена у вільному доступі в мережі Інтернет.  Очевидним є те, що М. Скрипник, як дуже активний, харизматичний чоловік, опікувався закарпатськими комуністами, надавав їм організаційну, виховну, освітню, ідеологічну допомогу. Під його впливом закарпатські комуністи, мабуть, зайняли виразну українську націонал-комуністичну платформу в потрактуванні українського національного питання та завдань  на теренах Закарпаття для його вирішення.  Визначення національної ідентичності закарпатських русинів як українців, єдності їх з рештою українського народу, визначення їх мови, означення назви краю як Україна (Карпатська, Закарпатська). «Ми є частиною українського народу. Говоримо тою самою мовою, що і весь 40-мільйоновий український народ» (позиція VII партійної конференції крайкому КПЧ). Ці цінності вони поширювали в суспільстві, писали в пресі, відстоювали їх з парламентської трибуни. Вони, до речі, першими перейшли на український фонетичний алфавіт. Загалом КПЧ традиційно мала досить високу виборчу підтримку на Закарпатті, від 40 відсотків 1924 року до однієї чверті виборців краю на виборах до Парламенту Республіки, а отже і вплив на процес національної ідентифікації та національно-політичної орієнтації українців Закарпаття.

Варто згадати імена провідних кадрів закарпатського комуністичного руху 20-30-х років. Найперше, це Іван Мондок, який двічі обирався до парламенту Чехословаччини,  1927 року виступив із доповіддю на конференції у Харкові з питань українського правопису. Дотримувався українофільської орієнтації. Але незабаром тих закарпатських комуністів, хто пройшли школу українського націонал-комунізму, особисто спілкувалися з партійними і державними діячами УРСР епохи українізації, поділяли їхні  ідеї про необхідність  українізації укладу суспільного життя в Україні було піддано репресіям. Це була перша хвиля чистки національно зорієнтованих кадрів КПЧ на Закарпатті, проведених сталінським режимом, що виступала своєрідним попереджувальним сигналом іншим закарпатським комуністам про те, що епоха українізації закінчилася. Серед них опинився і Іван Мондок, якого звинуватили у співпраці з терористичною Українською військовою організацією (УВО). Арештований у 1933 році, засуджений до 5 років таборів, а в 1937 році за новим вироком суду – розстріляний. Крім Мондока, у ті ж тенета потрапили закарпатські комуністи, які були звинувачені у націонал-комунізмі і були репресовані: О.Бадан-Яворенко, Б.Кашеляк, М.Жупник-Чорногорський та Левицький. Після гучних репресивних акцій проти націонал-комуністів в УРСР та провідних комуністичних кадрів на Закарпатті очевидним було, що наступники мали б згорнути українізаторський курс в  закарпатській організації КПЧ. Однак новий керівник крайової організації з 1934 року О. Борканюк продовжив політичний курс своїх репресованих попередників.

Друга хвиля репресій проти закарпатських комуністів, які дотримувались української національної орієнтації, а особливо тих, які брали участь в управлінських структурах Карпатської України та в її обороні в рядах Карпатської Січі, відбулася в 1945-му. Остаточна зачистка від націоналістичних елементів в її рядах відбулася під час так званої переатестації, пов’язаної з переведенням членів Комуністичної партії Закарпатської України до складу ВКП(Б) в 1945-1946 року. На цьому етапі завершився власне закарпатський комуністичний рух. Далі почалася вже інша історія - «краткий курс истории ВКП(б)» на території Закарпатської області.


Декомунізація і український погляд

Даний допис не спрямований на якесь відбілювання комуністичних діячів. В Україні комунізм як соціальна доктрина визнана утопічною, помилковою, а політична практика доби СРСР – злочинною. І жодних політичних маніпуляцій і виправдань не може бути. І тому ми маємо спокійніше, неупереджено проглянути та якісно проінтерпретувати всі складники історії України ХХ століття крізь призму україноцентризму. Всім подіям і явищам на всіх українських етнічних теренах надати українську інтерпретацію. Жодної поверховості, спрощеності, шаблонності в оцінці суспільних подій не повинно бути.

Комунізм як соціальна доктрина у ХХ столітті виявився світовим соціально-політичним трендом, своєрідним COVIDом, який вразив величезні людські спільноти, втому числі і в нашому краї. Але питання в іншому. Як за ширмою соціальної доктрини просувалися національні інтереси? Москвою він був використаний для обслуговування своїх імперських інтересів, світових геополітичних гегемоністських цілей. Чи пробували українці якось використати цю доктрину в своїх національних інтересах? Скажу так, в окремий період (1923-1932 рр.), поки не був розтрощений російським імперським інтересом та в 20-30-х роках в західноукраїнських землях (поза межами СРСР), а на Закарпатті ще і в 1944-1945 роках у зв’язку з частковим збіганням імперських інтересів Москви. І тому цей український національний складник в комуністичному русі  Закарпаття в дорадянський час треба виявити,  проаналізувати, визначити його вплив на подальший перебіг історії краю та України загалом. А позаяк він наскрізь пронизаний радянськими пропагандистськими штампами, пропущений крізь фільтри радянської історіографії тому і він сам підлягає певній декомунізації, адже між Закарпатською організацією КПЧ  – КПЗУ (Комуністична партія Закарпатської України в 1944-1945 рр.) і ВКП(б) – КПРС знак тотожності ставити не варто.


Головне політичне протистояння. Особливості ситуації на Закарпатті

Суспільно-політичне життя цього українського терену в міжвоєнне двадцятиріччя має виразну особливість, несхожість з іншими українськими землями цього періоду. Стрижнем політичної боротьби стало питання національного самовизначення закарпатців, формування їх національної ідентичності та, відповідно, національно-державної та культуро-творчої орієнтації. Якщо в сусідній Галичині це питання на період Першої світової війни було розв’язане, то на Закарпатті воно тільки набрало розмаху і стало в епіцентрі політичної боротьби. А вона проходила в дуже гострій, непримиренній, антагоністичній формах в усіх сферах – політичній, культурній, освітній, інформаційній. Сторонами цього суспільного конфлікту стали політичні, громадські сили, які підтримували український напрям у самовизначенні краю (Християнсько-народна партія Августина Волошина, Соціал-демократична партія Підкарпатської Русі, українське крило Аграрної партії, Товариство «Просвіта» та ряд інших - з одного боку, та сили русофілів (Автономно-земледельческий Союз (АЗС), Общество им. Духновича та ін.), які були підсилені галицькою москвофільською еміграцією та емігрантами царської Росії (білоемігрантами) – з другого. Урядові кола Чехословаччини переважно ставали на бік русофілів. Скрито підтримувала їх діяльність і сусідня Угорщина. Особливого загострення політичне протистояння набуває в 30-х роках.

Русофільські сили на Закарпатті в той період були впливовими, потужними. Тому так важливо було виграти цю «війну». Мабуть з цих причин український табір особливої суперечки з місцевими комуністами не заводить, позаяк головний фронт боротьби було поборення русофільства як головної екзистенційної небезпеки для розвитку краю. А з другого боку, треба було ловити кожний попутній вітер. На відміну від Галичини, де рівень національності свідомості галичан був значно вищий, а антинаціональні сили місцевих москвофілів були уже розбиті і всі українські політичні сили стояли на українських програмових засадах, діяльність там комуністичної партії (КПЗУ), в силу тих обставин, не мала сенсу і була більше шкідливою. Українофільство у форматі націонал-комунізму в Галичині не було актуальним, навіть дещо анахронічним. Тому КПЗУ там в 30-х роках зазнала глибокої кризи. Інша ситуація склалася на Закарпатті. Українофільська, націонал-комуністична позиція крайової організації КПЧ об’єктивно була вагомим підсиленням,  попутнім вітром для українських сил в краї в боротьбі з русофільством. Не дивно, як боляче їх сприймали русофіли: «Последний удар нанесли комунисти Подк. Руси», которые по харьковскому рецепту стараются разширить идеи «Радянськой Украины» при помощи украинизации», – констатував у своїй публікації один з провідних авторитетів  закарпатського русофільства – Камінський.

Отже, в силу тогочасної політичної кон’юнктури,  україноцентрична позиція закарпатських комуністів з базових цінностей для національного буття нації, активна їх позиція в цьому питанні, щира орієнтація на возз’єднання з Україною (хай і у формі УРСР) мали непересічне значення для перемоги над русофільським рухом, фінальним акордом якої стало утворення Карпатської України. В її урядових структурах та Карпатській Січі, до речі, брали участь чимало закарпатських комуністів. Це загалом створювало українську синергію в краї. І, тому не дивно, що у виборах до Сойму Карпатської України за виборчий список кандидатів від Українського Національного Об’єднання (УНО) проголосувало 92 відсотка краян.

З огляду на вищезазначене варто додатково наголосити: послідовна українофільська позиція Закарпатської організації КПЧ-КПЗУ та її лідерів мала значення для подальшого національного самовизначення Закарпаття, становлення загального політичного розкладу, ідеологічного клімату, формування української ідентичності в краї. У випадку зайняття останніми космополітичної, або, ще гірше, русофільської позиції, це могло кардинально поміняти розклад національних сил на кінець 30-х років, що могло потягнути за собою інший, більш негативний, перебіг суспільно-політичних подій, визначальних для долі майбуття Закарпаття та України. Один з можливих таких  сценаріїв розгортання ситуації мною описано вище. А рецидиви того русофільства-слов’янофільства  на Закарпатті відчуваються і по сьогодні.


Олекса Борканюк – як символ радянської доби на Закарпатті. А може?..

Справді, з мертвих можна ліпити коники. Мета виправдує засоби. Чого не зробиш заради пропаганди радянської комуністичної системи. О. Борканюку встановлені пам’ятники, в його честь названі вулиці. Але ера комунізму закінчилася і вже цього року ніхто й не згадав за нього, навіть на Рахівщині (його малій Батьківщині), зокрема про 120-річний ювілей від дня його народження.

Ми знаємо його долю. У розпал зими, а вона в 1941-1942 була рання і сувора, він був скинутий з літака з групою осіб на околиці Ясіня для організації партизанського руху. Десант був невдалий, їх відразу знешкодили, а згодом був висліджений та арештований і сам Борканюк. А в  1942 році страчений в Будапешті.

Але на хвильку уявімо собі, що Олексій Олексійович Борканюк залишився живим, не загинув у роки війни. Логічно напрошується запитання: яка можлива доля його чекала б по її закінченні? Стрімка кар’єра? Може. Та була і інша перспектива. Повторення долі його колеги Івана Мондока і сотень інших осіб націонал-комуністичного спрямування. Тому я більше схильний до цього варіанту розвитку подій. На нього була зібрана величезна папка «компроментуючих» матеріалів, доносів, результатів перевірок; за його особою вівся постійний нагляд. За свою послідовну україноцентричну позицію «заслужив» загальну нелюбов у комінтернівському середовищі. Навряд чи вибачили би йому участь у спільних з «українськими націоналістами» (українськими силами краю) акціях протесту проти результатів шкільного референдуму. Особливо помітною  акцією стала участь місцевих комуністів в багатотисячній народній маніфестації 17 жовтня 1937 року з нагоди Всепросвітянського з'їзду в Ужгороді, на якій з промовою виступив Олекса Борканюк.  Його заклики  до збереження рідної української мови, до розвитку національної культури і єднання, а також жорстка критика місцевих українофобів,  "які розпалюють національне цькування і використовують русофільство для своїх політичних цілей", поряд з саркастичним цитуванням вислову колишнього міністра царської Росії Валуєва про те, що "украинцев нет, нє было і быть нє может", далеко виходили за межі дозволених для комуністів трактувань з національних питань. А на VII Конгресі Комінтерну в Москві він свій край 17 раз назвав Карпатською Україною.

Не пробачили б йому того, що не засудив «режим» Карпатської України, що не відвернув однопартійців від участі у її розбудові і обороні 1938-1939 роках (що могло бути результатом негласної домовленості і співпраці між А. Волошином і О. Борканюком) і, що послідовно на всіх рівнях відстоював українську мову, освіту українською мовою, національну єдність закарпатців з рештою українського народу, за постійне таврування русофільства і народженого в кінці 30-х років окремого русинського напряму («русин і українець то є одно»), що відкидав звинувачення органів НКВС до свого колеги О.Бадана-Яворенка як  "ворога народу» і "буржуазного націоналіста" і багато чого іншого. Але саме головне, що І. Мондок не витримав катувань органів НКВС і «зізнався», що і О. Борканюк теж є членом терористичної Української військової організації.

Отож, як бачимо, у відповідних органах мало скластися враження, що Олекса Борканюк – не такий вже «пролетарський інтернаціоналіст». Мабуть, зібрана папка матеріалів чекала  свого запуску для виявлення чергового «ворога народу». Але передчасна загибель від угорських фашистів могла зірвати плани московських комуністів.

 Та не будемо гадати на кавовій гущі. Що відбулося, те відбулося. Узагальнення треба зробити. А найперше об’єктивно, неупереджено оцінити діяльність Олекси Борканюка, як і загалом діяльність закарпатських комуністів дорадянського часу. Вони були «дітьми» свого часу, що потрапили в пастку ідеологеми комуністичної соціальної доктрини. Але робили й багато добрих справ для перемоги української ідеї на Закарпатті. Тому градус неприязні, як до комуністів, явно треба зменшити. А на тлі сьогоднішньої новітньої гібридної війни, яку розв’язала Росія проти України, є очевидним, що «русский мир» не прийде захищати ні О. Борканюка, ні інших націонал-комуністів краю. Тим більше, що він використовує і ті самі старі гасла закарпатських русофілів, проти яких боровся і вищезгаданий Олекса Борканюк.

29 січня 2021р.

Теги: Борканюк, комуніст, декомунізація

Коментарі

pfr 2021-03-18 / 22:14:34
Статті пана Ференца треба читати не дуже грамотному "синови русинського народа", старому комунякови Степанови Сікорі.

jurius 2021-03-13 / 17:00:52
Надзвичайно цікавий матеріал, який, безумовно, вимагає вивчення і осмислення. Вартим уваги є опис російської імперської політики як передумови русофільства і, відповідно, проросійьких сентиментів. Але я би до таких передумов хотів би додати ще одну передумову, яка, нажаль мало помічається українськими дослідниками, але є важливою для розуміння і сучасного економічного нігілізма українців. Українофільство, в тому числі в Закарпатті від своїх початків було пов'язане з соціалізмом, з його утопічними поглядами на приватну власність і економічні відносини. Силою обставин лівий популізм ранніх українофілів в умовах УСРР, Волині, Буковини чи Закарпаття трансформувався в популярність локальних комуністичних ідей. Українська ідея і лівий популізм як сіамські брати були переплетені все ХХ ст. і лише з появою незалежності і компрометацією КПРС почали з'являтися інші, запізнілі опції. Але вони до сих пір не є настільки популярними, щоб вичавити з українців дух патерналіста, пролетаря, труженика, який ненавидить вільний ринок і вважає що держава все мусить гарантувати. Зв'язок українофільства з лівим популізмом (соціалізмом, а згодом і комунізмом) був другим чинником, який, крім пропаганди російського слов'янофільства тягнув українців до Росії і згодом став фатальним для нашого народу. Таким чином, осмислюючи історію, треба не лише намагаатися декомунізувати український комунізм, але також демаскувати й звільнятися від шкідливих популістичних традицій самого раннього українського руху.
З повагою

jurius 2021-03-13 / 16:32:09
Та ні, Сорос хоча й мадярський єврей, але дуже поганий для Орбана та більшості мадяр ) Так що не всі мадярські жиди для них добрі )

Шльома 2021-02-21 / 19:34:25
Двє бальшіє разніци. Такі да!

злому 2021-02-21 / 19:28:00
Мадярські хоч і шахраіли для себе, але в Киймелгаріташ та НКВД не служили, наших людей не тігали і не вбивали. Самі терпіли і стілько іх загинуло! А українські - знаєте в чіємо обозі приіхали, де служили і які "блага творили"

злий 2021-02-18 / 02:45:18
Ede, мадярські жиди для вас добрі, і лиш українські погані. То саме і з комуністами

Ede 2021-02-04 / 15:58:54
Стара пісня: мій жид добрий жид, твій жид поганий жид... А як для мене: комуніст і у Африці комуніст!

Володимир 2021-02-01 / 08:56:47
Дякую за статтю.

сорри 2021-01-31 / 03:24:31


Держава тоді повноцінна. коли у неї є свої герої, свої злочинці, свої, зрештою, комуністи. Борканюк належав до своїх. Його світогляд був даниною часу і конкретним історичним умовам, але він був переконаним українцем і тому не треба, справді, віддавати його ані в користування чужинцям, ані, тим більше, на поталу.

Калап долу перед автором


Меркло Бийло 2021-01-30 / 09:40:52
Глибоко вдячний за статтю.Накінець закінчився час "наліплювання ярликів".Кагебістська ідеологія "свой-чужой" завершує своє існування.Відчуваю потужну руку проф.М.П.Тиводара, який доклав чимало зусиль, аби його учні не мислили однозначними " правильними" категоріями.Дружина О.Борканюка проживала в Ужгороді, була членом бюро обкому КПРС і виїхала на ПМЖ в Ізраїль.

Вірник 2021-01-30 / 08:05:06
Дякую за статтю! То правда, пане Ференц, за совітів Олексу Борканюка згадували. Школи, піонер.організаціі, носили його ім"я. Ну, бо Герой Союзу, партизан, хоч і не результативний. А то що наші комуністи у складі КПЧ і ті після війни - "єта две бальшіє разніци". Ось тому, певно, його вдова і дочка не повернулись на совіцьку родіну, а лишились у соціалістичній Празі.


Петро Ференц
Публікації:
/ 3Запис мого діда і сепаратне святкування Паски
/ 4Сигітський визвольний похід. Тріумф і трагедія
/ 6Ухвала про злуку ЗУНР і УНР у Станіславі та представництво Закарпаття
/ 5Михайло Тиводар. П’яті роковини
Іван Жеґуц та його "Книжка і преса - їхні шляхи у Закарпаття протягом двох століть"
/ 7Як жити з "ворогом народу"?
/ 3Підкуп був, підкупу не було
/ 12Погані українські президенти і добрий український охлос
/ 4Голодомори, політичні репресії, терор, погроми, депортації
/ 5Перші польові матеріали, або Записник бесід з батьком
/ 53Ти, дебіле, або Булінг учителя Богданської школи
/ 56Московське православ’я на Закарпатті як дітище МГКЄ
/ 13Родина Поповичів з Богдана
/ 10Богданські смереки, або Похвала глупоті
/ 5Освітній закон і Угорщина. Історичний контекст і завдання на перспективу
З літопису села
Український чин Закарпаття в період угорської окупації та початку встановлення радянського тоталітарного режиму (1939-1945 рр.)
/ 5Пам’яті батька
/ 2Юрій Ерстенюк. На таких тримається Україна
/ 1"Золотий" вересень
/ 1Хата Калинюка
/ 10Михайло Тиводар. Слово про Вчителя
/ 36Бібліотека, фітнес і комунальне майно
/ 2Старе гуцульське фото з ХІХ століття
/ 12Гра на бідності
» Всі записи