Як жити з "ворогом народу"?

Семен Коваленко

У бесіді проговорили про все, але я, як історик, вивуджував важливі, цікаві історичні факти, події, що мали б ширше суспільне значення. Цікавився всім: родовідним походженням, важливими подіями, яскравими особистостями родин своєї дружини. Так, по лінії матері (тещі), Коваленко (дівоче Романюк) Ганни Тимофіївни, за походженням корінної волинянки, поліщучки, яка родом з повстанських країв - с. Куликовичі, що неподалік Колків (Колківська Республіка) Маневицького району, довідався, що в перипетіях військових подій 40 -50- х років її родина зазнала трагічної долі, пов’язаної з діями так званих  спеціальних загонів НКВС, ряджених під УПА. Вся її родина загинула, за винятком її мами Ярини (бабусі моєї дружини).

Але в даній публікації зупинятись на ній не будемо. Сконцентруємо увагу на історії родини Коваленків.

Волинь – друга Батьківщина Коваленків

Рідною батьківською землею Коваленків (тестя) є Полтавщина, а точніше – м. Полтава. В Полтаві народився, далі проживали короткий період в селі Росошенці, яке тепер є передмістям самої Полтави. За свою маму Марію говорить, що була родом з Чернігівщини, з міста Бахмач.

Коваленко Семен Кузьмич

Дід моєї дружини, Коваленко Семен Кузьмич, є ключовою фігурою цієї публікації. Події, пов’язані з його особою, факти, наведені мені під час бесіди уже  його сином (моїм тестем), Коваленком Юрієм Семеновичем, віддзеркалюють трагізм радянсько-сталінської доби українського народу.

Народився Семен Кузьмич у далекому 1905 році, як уже було зазначено вище, в м. Полтава. Помер у 1987 році, похований у м. Луцьку. Хоча, загалом, інформаційні біографічні відомості є скупими і неповними, з прогалинами. Багато біографічних сторінок є невідомими. Довгий період боявся ділитися інформацією з родиною, дітьми. Юрій Семенович зауважує, що  був у свого батька молодшою дитиною (1942 року народження) і, як у житті часто трапляється, у вирі буднів не дуже звертав уваги на ненароком почуте. А розповіді батьків про перипетії буття були нечастими. Але добре знає, що його батько (Коваленко Семен Кузьмич) у 30-х роках був військовим, зробив доволі успішну військову кар’єру, дослужився до звання майора. Був він, зрозуміло, комуністом. Інакше просування по службі не було б.

Коваленко Семен Кузьмич у формі офіцера, в 30-х роках, згодом репресований

А далі…  А далі закрутилося. У 1937 році його призначили головою обласної виборчої комісії Харківської області з виборів до Верховної Ради СРСР (зрозуміло  які в 1937 році могли бути вибори).  Він здав документацію, тобто підбиті результати тих сталінських виборів, придбав на залізничному вокзалі у Харкові квитка на потяг до Полтави та й, заодне, купив газету «Правда». Тільки взяв її у руки, а у вічі відразу стрілив заголовок на першій сторінці: «Коваленко Семен Кузьмич – враг народа». Перша думка, яка промайнула в його голові – тікати. Але, далі думає, куди тікати, однаково знайдуть та й ще більше родина потерпати буде. А до того, мабуть, за мною уже стежать, подумав він, і вирішив не робити різких кроків. Сів на потяга і поїхав у Полтаву.

А далі хід подій був очікуваний. По приїзді в Полтаву, уже на пероні його очікували воронок і, зрозуміло,  арешт та подальші митарства. Тягали з однієї тюрми в іншу, з одного слідчого ізолятора в інший. Далі етапували у головну в’язницю Москви – Бутирку. Звідти направили в Ленінград, зокрема Петропавловськ (очевидно, Петропавловську фортецю). І постійно допити, допити, допити; то в одних слідчих, то в других, то в третіх. Звинувачували у приналежності до якоїсь підпільної антирадянської української організації, за яку він ніколи не чув (моє припущення, що до Української військової організації). Били, мучили, по цілій ночі світили в очі прожектором, упрошували підписати. Кажуть, підпиши на того, що той те зробив, підпиши на іншого і т.п.. А він стояв на своєму. Каже, як я буду підписувати, якщо людина того не робила, ні в чому не винна. Не «коловся» він і все. Тоді взяли і відправили його етапом. Завезли в заполярне коло на Кольський півострів в табір Кандалакшу і там знову допити, намагалися дотиснути на зізнання. І одного разу слідчий наказав безапеляційним тоном: «Пиши, а иначе я тебя убью». Семен Кузьмич питає: «Що писати?» А слідчий у відповідь: «Так ти ж знаєш, що писати. Ти ж жив у Полтаві. Там у вас українські антирадянські елементи є». Тоді Коваленко до слідчого: «Давай, буду писати». Взяв ручку, папір і пише: «Я, Коваленко Семен Кузьмич, робив там-то і там, член партії ВКП(б), створив підпільну групу, яка мала завдання підірвати місто Миргород». Написав список учасників групи, зрозуміло, що прізвища людей видумані, а в кінці списку вказав прізвище слідчого. На таку покірність слідчий зрадів і вказав ще дописати адреси учасників «підпільної групи». Семен Кузьмич чемно взяв листок і дописав адреси, також зрозуміло, видумані. А проти останнього прізвища, зазначеного слідчого, нічого не написав. Той дивиться, каже мій співрозмовник, і нічого не розуміє. А допитуваний Коваленко йому й каже: «Я твоєї адреси не знаю. Ти ж теж був у моїй групі». Той такого розвороту не чекав, був шокований і розгублений. Взяв той листок, порвав, викинув та грубо, нецензурною лайкою, послав допитуваного. Очевидно, спрацював страх, адже система було жорстока. Із слідчого можна було легко перейти в розряд підозрюваного.

Після цього інциденту, говорить Коваленко-молодший, його батька більше на допити не викликали. Але створили такі умови, що він був уже доходягою. Його фізичної кончини не чекали, а повезли ще живцем на людиномогильник, якщо так можна сказати. Тобто, яму, в яку скидали трупи в’язнів, а далі, після заповнення, поверху прикривали землею. Але тут стався сприятливий збіг обставин. Ще живий, але до краю виснажений, вимучений і майже непритомний, Семен Коваленко потрапив до рук похоронної  бригади, в якій були і полтавчани, такі самі репресовані. Здивовані земляки впізнали його. Говорили між собою: «Так це ж Семен, Семен Коваленко». І, замість вкинути в яму та закопати, потягли його в лазарет, де упросили взяти на лікування, і тим врятували йому життя. Про цей випадок моя дружина Ірина згадує, що якось дід Семен, коли вона була ще школяркою, розповідав їй, що врятував його тоді друг дитинства, який впізнав його. Швидше за все, говорить Ірина Ференц (Коваленко), останній був в охороні табору і поклопотав про його лікування у в’язничному лікарняному пункті. Деталі невідомі і уточнити їх вже немає в кого.

Після видужання Семен Кузьмич продовжив стражденний шлях українського репресованого. Важка праця, недоїдання, нелюдське відношення, абсолютне знецінення людської гідності і людського життя. Переказані його сином, Юрієм Семеновичем, оповіді з історії табірного життя його батька варто проілюструвати. А тих жахів життя ГУЛАГу було безліч, каже мій співрозмовник. Відправляючи у ліс бригаду в’язнів ГУЛАГу на лісоповал зимою давали лише по три стебла сірників. А грітись треба, морози дикі. І якщо з тих трьох стебел не зуміли розвести вогонь, цілій бригаді наступав кінець, замерзали. Замерзлих людей списували. Ніхто з ними не рахувався. Або ще такий дикий садистський «порядок» влаштовувала тюремна адміністрація. Це ранковий підйом без останнього. Після команди «підйом без останнього» всі в’язні зривалися з нарів, на ходу одягалися і вибігали надвір, а хто біг останній, того загризав собака.

Також в’язнів ГУЛАГу свідомо з’єднували з кримінальниками, чи, як їх називали, «злодіями в законі», «блатними». Останні допомагали в’язничній адміністрації мордувати і знищувати в’язнів, репресованих системою. До батька, говорить Коваленко молодший, відношення «злодіїв...» було відносно терпимим, якщо не говорити добрим, позаяк він був добрий оповідач. Мусів останнім перед сном розповідати казки, пригоди, історії, літературні твори.

Табір Кандалакша був не єдиним місцем його заслання. Постійно перекидали з одного пересильного табору Кольського півострова в інший, в тому числі перебував і в таборі на Соловецьких островах в Білому морі (на Соловках). Під час перебування в одному з північних таборів півострова на березі моря  трапився випадок, який набув міжнародного скандалу. Пустирі, мерзлоти і холодні крижані води робили втечі в’язнів майже нереальними і тому табір охороною не особливо охоронявся. Але знайшлися двоє сміливців, які поплили поміж криги у відкрите море. За ними не була організована погоня, порахували, що вони поплили на вірну смерть. Очевидно, думали, що в крижаних водах вони швидко знесиляться, переохолонуть і потонуть. Але не так сталося. Запливли вони далеко у відкрите море, аж у нейтральні води, де їх підібрало і, відповідно, врятувало, фінське судно. Стався міжнародний резонанс. Вільний світ отримав інформацію, свідків про жахи сталінських таборів, масові репресії. Очевидно, в європейській і американській пресі появилися публікації з розповідями в’язнів-утікачів. Режим, мабуть,  хотів спростувати інформацію і дозволив вивчити умови перебування в’язнів у зазначеному таборі міжнародній комісії, очевидно, з Ліги Націй. Табір відчистили, облаштовували бараки, почали добре годувати, завезли новий одяг, всіх в нього одягнули. Ми, каже Коваленко Юрій Семенович, переказуючи розповідь свого батька, не розумілися, що сталося. Аж тут приїхала міжнародна комісія. Серед членів комісії, добре загримованих під іноземців-членів комісії, були і в’язні-втікачі, які вказували, де копати, тобто на місця масових захоронень людей. А розкопували вже в’язні, які й розпізнали їх. Після від’їзду комісії почалося те саме, що й було. Але  керівництво табору було розстріляне. Зрозуміло, що не за те, що коїли з в’язнями, за те, що попалися, що втекли з табору свідки сталінського терору та донесли правду світовій спільноті про «щасливе» життя в Радянському Союзі і, зокрема, про практику сталінських таборів (ГУЛАГу).

Цікавою і загадковою є історія звільнення з ГУЛАГу. Його дружина Марія не переставала писати листи клопотання по різних інстанціях. Один з таких листів потрапив до Калініна, який в той період обіймав посаду всесоюзного старости, грав роль такого собі народного омбудсмена. Звичайно, все то було награно. Очевидно, у квоту сценарію для помилування потрапив і Коваленко. Калінін написав на листі резолюцію «переглянути». А можливо ще і те, що на той час і сам Калінін відчув на власній шкірі, що таке терор сталінського режиму. Адже його дружина, Катерина Лорберг, в 1938 році була засуджена на 15 років таборів за звинуваченням «антирадянська діяльність, зв’язки з троцькістами, тероризм». За декілька днів перед самим початком радянсько-німецької війни, у червні 1941 року, Семена Кузьмича випустили з Табору. Просто випустили, без реабілітації, звичайно. Чудом, але випустили. Пробув він в таборах на Кольському півострові 38 місяців. За той час перетворився із гарного чорнявого молодого чоловіка на абсолютно сивого.

Репресований Коваленко Семен Кузьмич з дружиною Марією, доньками Тамарою і Єлизаветою та онуками -  Галиною Максим’юк (зліва) та Іриною Коваленко (справа), майбутньою моєю дружиною
 

Життєві перипетії родини Коваленків як свідчення епохи

Біографія Коваленка Семена Кузьмича та членів його родини, як і одночасно оповіді про події, свідками яких вони стали, є наглядною ілюстрацією драматичних історичних процесів в Україні в ХХ столітті. Це свідчення доби, це доказова база злочинів режиму, а також контраргумент ватним ілюзіям прихильників «русского мира» щодо мему «Какую страну профукалі» (ностальгія за Радянським Союзом та Росією) і,  одночасно, як джерело вивчення історії та пануючих тоді суспільних відносин. Тому продовжимо далі опис життєвих перипетій Коваленка Семена Кузьмича, згідно розповіді його сина Юрія та онуки Ірини.

Біографічні відомості зазначеної особи є неповними. Ряд аспектів життєвої біографії не вдалося реконструювати. Інформатори не можуть їх відтворити, тобто не знають, або не пам’ятають (не можуть пригадати). Одним з таких є період з 1941 (після повернення з ГУЛАГу) -1943 років. У вирі малокерованих процесів перших місяців війни «ворога народу» Семена Коваленка, що щойно повернувся з «покарання», очевидно, влада не мобілізувала на фронт. Він залишився у Полтаві, під німецькою окупацією. Онука Ірина Ференц згадує розповідь діда про те, що його викликали в гестапо, за донесенням доброзичливців, мов він комуніст (і, мабуть, підпільник). Вже був попрощався з родиною, сказав, що не вернеться. Але виручило знання німецької мови. Під час допиту мій дід, каже Ірина Ференц, сказав німецькому офіцеру, що перекладач неправильно переклав його прізвище, що він не Козлов, а Коваленко. Ця подія врятувала йому життя. Підозрюваному навіть запропонували бути перекладачем. А після відмови – відпустили.

З переходом Полтави під радянський контроль 1943 року Коваленко стає вояком радянської армії. Чи був мобілізований, чи вступив до її лав добровільно, невідомо. Але достеменно відомо, що далі пройшов до останнього дня війни, до взяття Берліна. Розповідав про форсування Дніпра під час наступу на Київ, коли осінні води Дніпра багровіли від крові. Адже, без жодної тактики українців-новобранців просто заганяли у воду під німецький розстріл. В цьому і полягав військовий хист Жукова. Особисто батько нашого оповідача, маючи волю до життя, доправився на другий берег, переплив Дніпро. Ірина Ференц  також пригадує на означену тему одну розмову з своїм дідусем.  Якось в старших класах, під враженням ходи ветеранів, в яких груди на «День Победы» рясніли від орденів, вона спитала діда, чому у нього, як ветерана війни, так мало нагород (дві медалі). На що він їй відповів: «Знаєш, Іро, я вперед не виривався, але й задніх не пас. Як командир взвода, беріг людей, старався діяти за тактичним розрахунком». Тоді, каже Ірина Ференц, ці слова були їй незрозумілі. Тільки згодом, уже за незалежності України, вона осягнула смисл дідових слів.

По поверненні до мирного життя на Коваленка Семена Кузьмича та його родину чекали нові випробування. Клеймо «ворога народу» викликало постійні підозри з боку діючої влади. В будь-який момент можна було очікувати нового арешту і, відповідно, заслання. Але головним викликом для його родини у післявоєнний період був організований сталінським режимом третій голодомор – 1946-1947 років. Сім’я Коваленків на той момент проживала у селі під Полтавою – Росошенцях. Тепер передмістя Полтави. Перед нею відкрилася перспектива голодної смерті. Юрій Коваленко згадує як його мати вдосвіта будила старших сестер і відправляла шукати лободу, кропиву, інші їстівні рослини, щоб хоч якийсь харч приготувати. Та особливо в пам’ять врізався випадок, коли він малою дитиною (5-6 років) знайшов маленьку баночку козячого жиру, який мама по крапельці добавляла в ті супи з лободи. Він, звичайно, його з’їв. Каже, що і сьогодні пам’ятає смак того жиру, який він був йому смачний. Зате мати, як побачила, що немає жиру била його. Ірина Ференц говорить, що за цей випадок їй розповідала бабуся (батькова мати): «Б’ю і плачу від розпачу. Шкода голодної дитини. А з другого боку, в хаті лишилися порожні полиці, нічим хоч трішечки підсмачити ті нещасні відварені стебельця і листочки. А треба було годувати сім’ю, найперше – троє дитячих голодних ротів».

Далі оповідач Юрій Коваленко зазначає,що невідомо, чи тоді пережили б той голод, але його батько прийняв радикальне рішення – шукати порятунок в Західній Україні. Справа в тому, що його старший брат Терентій якимось чином, на той час, уже переїхав на Волинь. Семен Коваленко, не довго думаючи, і сам подається в новостворені західні області України. Поїхав сам, без сім’ї, як кажуть, в розвідку з боєм. На згаданій вище Волині, у м. Торчин, знайшов роботу і, як грамотний чоловік, був прийнятий на посаду головного бухгалтера місцевого підприємства МТС (машино-тракторної станції). А в грудні (1947 року) він уже забирає з Полтавщини сім’ю та переїжджає назавжди на Волинь, яка стає йому другою малою батьківщиною.

На новому місці нагляд за «ворогом народу» з боку відповідних служб також був постійний. Декілька разів його знову хотіли відправити етапом. Особливо загрозливою була ситуація в 1954 році, уже за правління Маленкова. Живий би був Сталін, каже Коваленко Юрій, батька були б знову посадили. І, хоч дуже мало води протекло від часу смерті «вождя народів», але уже відчувалась не та атмосфера. Система почала давати тріщину. Рівень наполегливості, ентузіазму слідчих органів в доведенні надуманих провин упав. Розкривати деталі і обставини тієї ситуації не будемо, щоб не втомлювати зайвий раз читача.

Із важливих моментів біографії Семена Коваленка звернув би увагу на ще два аспекти, які відображають зміст доби. Перше, це реабілітація 1957 року, в епоху хрущовської відлиги. Вона усунула постійні стеження, підозру з боку структур МГБ-КГБ і, відповідно, послабила загрозу нового заслання; визнання невинно засудженого.

Друге, це останній поворот у долі описуваного персонажу. М’яка лібералізація режиму, половинчасті реформи за доби Хрущова мали й побічний ефект. Компартійна та господарська номенклатура отримала певну свободу, а з другого боку – втратила страх сталінських репресій. На цій основі почали формуватися такі негативні явища, які тепер означують як корупція. Розквіт цієї тенденції припав на брежнєвські часи. На початку 60 -х років в Торчині призначили нового директора МТС, розповідає Юрій Коваленко, який почав впроваджувати нові для того часу «менеджерські технології», або, по сучасному, корупційні схеми. Згаданий вище новий керівник підприємства, заручившись зв’язками у певних колах Волинського обкому партії – з одного боку, та бригадирів тракторних бригад – з другого, почав проводити «політику» масових приписок виконаних робіт (зокрема, оброблених полів), завищуючи їх на 100 і більше відсотків. Звичайно, Коваленко, як головний бухгалтер, розумів дутість тих актів виконаних робіт і тому упирався, не хотів їх погоджувати до оплати. Не хотів псувати свого сумління,  а поготів – піддавати себе ризику, бути співучасником економічної злочинності. Як наслідок, між ним і керівником підприємства виникла конфліктна ситуація. Не міг він працювати в такій обстановці і тому попросив в обласному управлінні нового місця роботи. Там запропонували перевестися на аналогічну посаду в Колківську МТС. В Колках надали помешкання для проживання, але це знову зриватися з місця, знову переїзд, знову дискомфорт. Там він допрацював до пенсії. Далі купив будинок в Луцьку, куди і переїхав жити.

Головний носій інформації про репресованого Коваленка Семена Кузьмича - син Юрій Коваленко (в центрі)
 

Свідчення епохи. Факти, події, деталі

Стислий біографічний опис життєвих доріг Коваленка Семена Кузьмича в своїй суті розкриває зміст епохи 30 – 60 – х років минулого століття з його «щасливим» життям в Радянському Союзі. Особливо виразно він характеризує період сталінізму з його нелюдською тоталітарною системою. Але даний опис варто доповнити ще деякими суттєвими деталями із життя родини Коваленків, а найперше – дружини Семена Коваленка Марії (як зауважував вище, родом з Бахмача, що на Чернігівщині) та і самого Юрія Коваленка. Побачене, пережите, почуте ними є чудовим ілюстративним матеріалом суспільних процесів в історії України ХХ століття. Далі переказ вестиму довільно, без системної послідовності.

На питання, як родина пережила Голодомор 1932-1933 років, Юрій Семенович зауважив наступне. Голоду ми тоді не знали. Батько отримував офіцерський пайок, якого вистачало, щоб прогодувати сім’ю. Та й у самій Полтаві, по його розповіді, як такого голоду також не було. Але села вимирали. Каже, що мама розказували, що йдуть вони містом у 1933 році, а люди то там, то там падають. Мати про організований Голодомор нічого не знала, каже Юрій Семенович, і питає у батька: «Що вони п’яні, що падають серед дороги?» На що батько зауважив: «Тихо буть, з голоду падають, потім розкажу». А ще був випадок, також у 33- му. Матері треба було пройти в одну із загумінкових вулиць Полтави і зайти в будинок за певною адресою, місце знаходження якого не знала. По дорозі спитала в однієї жінки чи та не підказала б та їй дорогу до місця знаходження адреси. Та у відповідь каже: «Ходи, я тебе проведу». На щастя, до неї тихо підійшла з іншого боку якась інша жінка, що була неподалік, смикнула за рукав і шепнула: «Не йди за нею». Та перша, як побачила її, накинулась на неї, по чому мати зрозуміла, що її може очікувати щось дуже небезпечне, розвернулася і пішла геть. Що її могло очікувати, думаю, коментувати не треба. Фактів канібалізму, торгування людським м’ясом під час голодомору зафіксовано достатньо.

Або ще один вражаючий факт, який Коваленку Юрію розповіла його мати. Але перш, ніж я його наведу, процитую слова відомого українського журналіста Віталія Портнікова. Останній зауважив, що єврейство ще не означає знак якості. У євреїв, як і у інших народів, є свої герої, є свої повії, і свої бандити. Себто нічого і нікого не треба ідеалізувати, як і, одночасно, плести інфантильну теорію про сіоністську змову. Так ось, розказувала мати, каже Коваленко, що у бесіді у 1933 році з однією єврейкою, яка їй говорила, що на ваших головах ще будемо дрова рубати. Не хочу, щоб даний зафіксований вислів став засобом для розпалювання антисемітизму. Згаданий Віталій Портников правильно зауважив, що все упирається у людський фактор. У органах НКВС «працювала» значна кількість євреїв, які, як і представники інших народів (в тому числі і українці),  стали знаряддям репресивної діяльності тоталітарного колоніального режиму супроти українського селянства. А до того, можливо наклала відпечаток попередня епоха імперії Романових із своєрідною формою сегрегації – смугою осідлості.

Після того, як батька забрали в ГУЛАГівські табори, каже мій співбесідник, мати працювала на заводі у Полтаві. На її утриманні було двоє малих дітей, яких зранку треба було доглянути (старших сестер співрозмовника). А на заводі існувала жорстока дисципліна. За запізнення на роботу працюючих карали тюремним ув’язненням. На скільки хвилин було запізнення на роботу, на стільки років робітника засуджували до в’язниці. Одного разу моя сестра розхворілася. Вранці, дивлячись за дитиною, мати трохи замоталася. Біжить на роботу і чує, що уже третій гудок на заводі прогудів. Прибігає до прохідної і прямо перед нею зачиняють хвіртку. Плаче, проситься мама пропустити, говорить Юрій Коваленко, та де там. Відразу збирають нараду з питання, що робити з «опоздавшей». Викликають в кабінет, питають причину запізнення. Більшість наполягає на необхідності засудження. І тут у розмову втручається голова «месткома» (профкому), також єврейка: «Як саджати, у неї двоє маленьких дітей». У відповідь звучить: «Ничего, детей заберем в детдом. Она же жена врага народа». Але та не здається, каже: «Но она же примерная труженица. И опоздала первый раз, всего на три минуты». В результаті ситуцію переломила, пожурили її, винесли якесь стягнення, але не посадили.

І, на завершення, короткі спогади безпосередньо уже самого Юрія Семеновича Коваленка зі свого дитинства кінця 40-50-х років, які розвіюють міф про щасливе життя в Радянськім Союзі. Мій співрозмовник говорить, що у пору його дитячих років у Торчині він, як звичайна дитина, не особливо переймався умовами життя. Жили в страшному бараці. Але, головне, був дах над головою. Трохи згодом поселили в будинок, де в одній частині жив директор МТС, а в другій – батькова сім’я. Хліба не вистачало, продавали по одній буханці, здебільшого – глевкого, недопеченого, з якого можна було ліпити коники. На всіх працівників підприємства його не вистачало. Батько з мамою, як правило, були на роботі, тому обов’язком Юрка було вистоювати чергу і купувати хліб. Багато разів вертався з нічим.

Коли вчився в школі, у другому класі, трапився один випадок, який добре запам’ятав, розповідає мій співрозмовник. За першою партою сиділа дівчина, його однокласниця, а поряд з нею – хлопець, постійний ябеда, який побачив, що та в читанці пером проштрикує на малюнку Сталіну очі. І зразу до вчительки: «Лідія Феодосіївна, а Марина виколупує Йосипу Віссаріоновичу очі». Вчителька почервоніла, зблідла, але повела себе дуже мужньо. Вона швидко підняла дитину, забрала в неї книжку, суворим тоном наказала йти за батьками. Ті прийшли, на коридорі щось переговорили і на тому все завершилось. Тепер я розумію, що вона була патріотка, а головне – як ризикувала. В класі вчилася також донька начальника КДБ Галя Каюсова. Якщо б та розказала батькові ту пригоду, посадили б були батьків тої дитини, а головне – вчительку, яка прикрила той випадок.

А ще пригадую, продовжує Юрій Коваленко, як навідувалися до хати фінагенти, які здирали податки. Збирали яйця, м’ясо та інші продукти. Не маєш, наприклад, м’яса, купи на базарі, але податок здай. Одного разу, пам’ятаю, як зайшли вони в хату і питали м'ясо. А мати як схопить рогача та за ними і в голос: «Я зараз вам покажу м'ясо». А ті навтьоки. Гналася за ними метрів 300. Вона потім переповідала, що, коли тікали, між собою кричали: «Она ненормальная, какая-то психическая, сумасшедшая».

Оповідей, історій мій співрозмовник навів дуже багато. Вони важливі, цікаві, розкривають багато сторін  життя в радянській добі. Але, як для статті публіцистичного характеру, то буде явно забагато, втомить читача. А, з рештою, в основному тему розкрито достатньо, щоб зробити висновки, узагальнення.

А це мій «ворог» (жарт), Ференц (Коваленко) Ірина Юріївна (з  чернігово-полтавським корінням), онука репресованого дідуся  Семена Кузьмича. Доля занесла на Рахівщину (Закарпатська область)
 

Післяслово

Даний допис є історико-документальним, джерелознавчим. Зафіксувати факти, події злочинних імперських режимів, які панували на теренах України у ХХ столітті з уст їх очевидців, свідків, або, хоча б, від осіб, які близько контактували з ними, і далі залишається важливим завданням для істориків, краєзнавців, загалом історичної науки. Нарис біографії родини Коваленків, а найперше – Коваленка Семена Кузьмича, написаний з цією метою. Він також проливає світло на сутність колоніального режиму епохи сталінізму та періоду хрущовської відлиги, яскраво розкриває практику сталінських репресій 30- х років та долю українців у цій добі.

Коваленко Юрій Семенович звертався до Волинського управління Служби безпеки України з клопотанням ознайомити його зі справою свого репресованого батька, який у 1957 році був реабілітований Волинським обкомом КПРС. Однак, справу не знайшли. Повідомили, що, можливо, вона залишилася на території Російської Федерації. Так чи не так воно, чи може знаходиться вона десь в архівах СБУ у масиві необроблених справ? Хто його знає. Але відшукати справу насправді є актуальним завданням.

І, на завершення, констатуємо: згідно зі сталінською інтерпретацією, підозра в неблагонадійності «ворога народу» поширювалося і на родичів репресованого – дружина «ворога народу», діти «ворога народу» і т.д. Моя дружина, Ференц (Коваленко) Ірина Юріївна – сімейний лікар, зав. амбулаторією загальної практики сімейної медицини с. Богдан Рахівської міської ради   є онукою репресованого Коваленка Семена Кузьмича і тому також підпадала б під зазначену категорію тодішнього режиму. Тому завершимо дану публікацію на комічній ноті, а саме:  як після цього всього жити з «ворогом народу»? :)

Теги: репресії, ГУЛАГ, Голодомор, Сталін

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати