Погані українські президенти і добрий український охлос

Погані українські президенти і добрий український охлос

Бійтеся більшості
Гете

Леонід Кравчук є першим і, водночас, дуже поганим українським президентом. Мабуть, не доведеться сильно напружуватися, щоб викласти аргументи, які б доводили даний висновок. Головний ідеолог ЦК КПУ, активний захисник інтересів комуністичної партноменклатури. За час його президенства в Україні почалися потужні руйнівні процеси в економіц, нищення заводів і фабрик, особливо – в західних областях, гіперінфляція. Саме Кравчук дозволив базування Чорноморського флоту Росії в Севастополі. Він віддав ядерну зброю країни взамін на фейкові гарантії безпеки (Будапештський меморандум). А що вже говорити про пізніші його дії, заяви? Це повний треш.

Віктор Ющенко є другим поганим українським президентом. Найбільшим його гріхом є розвіяння міфу про новітнього українського месію. Ющенко розчарував всіх. Процвітання кумівства у кадровій політиці, підтримка постійних чвар в помарачевій команді, загравання з донецькими, повернення Януковича в політикум із політичного небуття, союз із олігархами. І цей список поганих справ, мабуть, кожен може продовжити самостійно.

Третім поганим українським президентом є, зрозуміло, Петро Порошенко.  Він також за багатьма критеріями потрапляє в розряд поганого українського президента. «Барига», «шоколадний король», бізнес-партнери на ключових посадах, процвітання корупції, «Роттердам+», толерування бізнес-інтересів олігархів Ахметова, Фірташа і Гладковського, непокарані вбивці Небесної Сотні, опора у кадровій політиці в багатьох місцевостях на колишніх «регіоналів». Ці та інші реальні та надумані і роздуті ЗМІ, опозицією і російською агентурою помилки та дії Петра Олексійовича призвели до формування у соціумі сильної антипатії, майже ненависті, до його особи. Ця ненависть до його персони призвели до провального програшу на чергових президентських виборах у 2019 році.

Уважний і критичний читач, читаючи дану публікацію, відразу побачить  суперечність, чисто арифметичну помилку. Адже, за рахунком, сьогодні в Україні діє вже шостий президент України. На даний можливий закид скажу, що з логікою і арифметикою у автора все в порядку. Просто для мене президент України і український президент – поняття не зовсім тотожні.


Синдром «ЗЕ»

Президентські вибори в Україні навесні 2019 року, які ознаменували себе  тотальною налаштованістю суспільства проти Петра Порошенка як кандидата в президенти України, масштабною опозиційністю до нього майже всього притомного українського політикуму як до ще чинного президента України з одного боку, а з іншого – абсолютно некритичним упованням на кандидатуру російськомовного і російськоорієнтованого артиста «Студії – 95 квартал» Володимира Зеленського. Підтримка 73% голосів виборців його кандидатури свідчить про майже фанатичну підтримку українським суспільством останнього. Ця масова віра в нового «месію» Зеленського, яку означили як «ЗЕботство», «ЗЕЛЕботство» «ЗЕфанство» (фани Зеленського) ввійде в історію мабуть істотніше, як сам Зеленський.

Це психологічне, соціально-політичне явище треба обов’язково ідентифікувати та виявити його сутнісні елементи. І розглядати його треба обов’язково в пАрі в контесті як ненависті більшої частини українського суспільства до чинного президента Порошенка на стадії завершення його каденції, яку часто іменували як «порохофобія», «порохоборство», «антибарижництво», так і некритичного захоплення особою Зеленського як власника, керівника та головного артиста комічного жанру «Студії - 95 квартал».


«Порохофобія» і «зефанство» в історичній ретроспективі України

І «порохофобія», і «зефанство» в психологічному, ментальному плані державно-політичної практики українців не зводиться до виборчих перегонів 2019 року. На жаль, це більш стійке психологічне, ментальне явище, що набуло ознак багатовікової  етно-політичної традиції, яку відразу нащупали наші північні «брати» і впродовж більш як 360 років ефективно використовують її в своїх імперських інтересах. А зводиться воно до звичайного реагування широких суспільних верств на дії своєї влади. Суть цього реагування – агресивне, масштабне несприйняття широкими верствами суспільства вад, хиб, помилок і проступків своєї національної влади і готовність замінити її будь-ким, навіть чужою державною владою. Інакшими словами – це тотальне заперечення своєї поганої (і це не іронія) української влади, поганих державних правителів, ширення ненависті до них, та необґрунтована заміна їх  випадковими політично недалекоглядними, недосвідченими і просто недалекими людьми, або й навіть відвертим представникам  інтересів інших народів і держав. Проявлялася ця «порохофобія» і «зефанство» в різні періоди української історії в різних формах. Від звичайних виборів до різного роду заколотів, повстань і зрад. Але, щоб не бути дуже голослівними ,проілюструємо це на історичному матеріалі.

Вперше активно це суспільне явище в Україні проявилося 1658-1659 роках в організації активного бунту проти гетьмана Івана Виговського. В його діях у внутрішній політиці, спрямованій на збагачення козацької старшини, велика частина соціуму, запорозьке козацтво побачили, висловлюючись сьогоднішньою мовою, ознаки «барижництва». Сприяння збагаченню козацької старшини породило велику ненависть до нього з боку широких верств суспільства. У стислий термін була організована потужна опозиція. Протистояння швидко переросло в заколот і громадянську війну. І зрозуміло, що така ситуація не сприяла закріпленню молодої держави на тогочасній політичній карті світу. Зовнішні сили відразу зорієнтувалися у ситуації, яка склалася в Україні, і намагалися використати її в своїх цілях. Але найбільш ефективно в цьому напрямку діяла Москва. Вона такого сприятливого шансу не упустила. І не допомогла гетьману Виговському утримати булаву навіть, блискуча перемога над московським військом під Конотопом. Сила тогочасних «зеботів»-«антибарижників» була настільки потужною, що вона швидко ліквідувала його гетьманування. Не буду вдаватись до переліку тогочасних «порохоборців», але одного таки назву. В сучасності дуже часто, особливо в соціальних мережах, героїзується постать кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка. Його, навіть, порівнюють з Олександром Македонським по кількості переможних битв. Але якщо у першого були не просто військові перемоги, а військово-політичні, державницькі, геополітичні, глобалістичні, то у другого – вузькі, побудовані на короткозорій патологічній ненависті до кримських татар і турків. І його локальні перемоги у битвах з ними по своїй суті робили не що інше, як торували дорогу царській Росії до завоювання Північного Причорномор’я і Криму. І в цьому відношенні знаковою була акція Івана Сірка у 1659 році. Кримські татари виступили  союзниками гетьмана у війні з Москвою. Перемога під Конотопом була результатом спільних українсько-татарських військових дій. Далі міг розгорнутися сценарій спільного походу на Москву. Але. Але на заваді йому дії запорозьких козаків на чолі з Іваном Сірком, який чогось не брав участі у вищеназваній війні і в той же час здійснив військовий і, за своєю суттю, розбійницький похід на Крим. У такий спосіб він зруйнував надзвичайно необхідний тоді військовий союз проти Москви. Це можна означити як свідомі дії на користь ворога і, відповідно, кваліфікувати як державну зраду або як корисний ідіотизм, що абсолютно не применшує вини та наслідків від таких дій.

Дуже цікавою думкою, яка закріпилася в українській історичній, популярній та художній літературі, є висновок про те, що причиною більш як 350-літнього уярмлення України Москвою був Переяславський договір Богдана Хмельницького з Московським царством (царем) 1654 року. Ця думка є не що інше як інфантильне перекладання вини на особу Великого гетьмана. А тим часом договір 1654 року був цільовим, функціональним, розрахованим на вирішення конкретної задачі – отримання військового союзника у війні проти Речі Посполитої. І цим договором він досягнув мети, забезпечив, хай і короткотривалу, але так необхідну тоді військову підмогу. Її наслідком було декілька стратегічних переможних битв у війні з Польщею в 1654-1655 рр. Загальна практика того і наступних часів свідчить, що між державами договори укладалися, розривалися, оголошувалися війни, знову укладалися мирні договори. І звідки міг знати Богдан Хмельницький, що по його смерті дрібні політично та ідеологічно одноплемінники знищать його дітище (Гетьманщину) і заведуть у своє обійстя Москву? Звідки він міг знати, що вони знищать країну своїми руками через своє «порохоненавиство», «зефанство». «Винувата хата, що впустила Гната». Винний в тому, що так сталося, Богдан Хмельницький, Петро І,  Катерина ІІ, Ленін, але не винні «козацькі діти». Це є не що інше, як ідеологія виправдовування політичної немічі, недалекоглядності, дрібноти і недержавності мислення, інфантилізму політичних еліт та широких верств населення. А потім  їх нащадки в козацьких думах оспівували колишню козацьку вольницю та тяжку кріпацьку недолю наступних часів, не підозріваючи, що то є всього лиш карма за гріхи «зефанства» і «порохоненависті» їхніх батьків і дідів.

Такі політично недалекоглядні дії українського народу повторювалися із завзятою періодичністю. Це особливо яскраво проявилося 1663 року. Вибори нового гетьмана напередодні та і безпосередньо на козацькій раді, яку  іменували як Чорну. Ширення пліток, злоби і ненависті до основного претендента на гетьманську булаву Якима Сомка як кандидатури найбільш підготовленої, найбільш політично досвідченої, призвели до вибору промосковської креатури, тодішнього аналога Зеленського Івана Брюховецького. Це був не просто найбільш помилковий, але й найбільш трагічний для долі Батьківщини вибір. Цей вибір, по своїй суті, призвів до подальшої національної катастрофи на століття вперед. І не дивно, що в 2019 року нова влада в Україні тихо зігнорувала і не провела широкого відзначення 200-річчя з дня народження українського громадсько-політичного діяча, перекладача, письменника, автора першого історичного роману Пантелеймона Куліша.  Його  літературний історичний твір «Чорна рада» є відображенням українського «зефанства» і «антибарижництва» в подіях 1663 року. То й не дивно, що нова «зелена» влада не захотіла подивитися в дзеркало на себе через змальовані Пантелеймоном Кулішем в романі художні образи та й ще показати його всьому суспільству, щоб просвітити його.

«Порохоборство» і «зефанство» особливо переслідували українське суспільство в другій половині 17 - початку 18 століття. Навіть Іван Мазепа піддавався його нападам. Але прямих їх ударів він зумів уникнути завдяки гнучкій внутрішній політиці, а також підтримці російського царя Петра І, до якого зумів увійти у велику довіру – зрозуміло, що до 1708 року.

У ХХ столітті, в період національної революції 1917-1921 років, також відстежуємо подібні тенденції. Особливо гостро вони себе проявили в період гетьманату Павла Скоропадського. «Антибарижницькі» настрої селянських і робітничих верств суспільства досягли масштабного характеру. Консервативна внутрішня політика Скоропадського, орієнтована на збереження поміщицького землеволодіння та власності великого капіталу, на тлі більшовицького гасла «землю – селянам, фабрики і заводи – робітникам» викликали загальне невдоволення, що й призвело до швидкого повалення його влади при зміні геополітичної ситуації в світі після поразки Четвертним союзом Першої світової війни.

У розгляді даної проблеми також варто проілюструвати письмові джерела наших сусідів, в яких описуються українські етноментальні вади. Особливо цінним документом, який засвідчує, як наші вороги свідомо використовували для своїх завойовницьких цілей українські «антибарижництво» та «зелеботство», є «Інструкція агітаторам-комуністам на Україні». Її ще називають «10 заповідями від Льва Троцького». Це дійсно бестселер, свідоцтво того, як наші вороги добре знали нашу вдачу та її використовували. З тих пір майже нічого не помінялося. Росія у своїй політиці щодо українського питання завжди ефективно використовує століттями випробуваний, бездоганно працюючий засіб – підтримка настроїв «порохоборства-зеботства». І цей документ – тому підтвердження. Його варто уважно прочитати всім. Це погляд, оцінка нас як національної спільноти, з-зовні. Тому не буду його цитувати, а запропоную знайти цей документ самостійно в інтернеті і перечитати. Але один таки уривок із названого джерела процитуємо: «Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только на время войны – каждый раз губили все завоевания украинцев. Потому они рано утеряли свою самостийность и живут то под Литвой, то под Польшей, то под Австрией и Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав. Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору и его успех будет обеспечен». Цинічно, але правдиво, бо писали для своїх. Розписано, як з нами боролися, як нас перемагали і як далі з нами треба боротися.

Українська історія загалом перенасичена фактами охлократичного буття українського народу, або, інакше, його суспільних дій, що базувалися не на стратегічних українських політичних цілях, далекоглядних перспективах, а на соціальних негараздах поточного моменту, поточної ситуації, яка складалася внаслідок об’єктивних і, зрозуміло, суб’єктивних чинників. Відповідно, соціальні негаразди різного ґатунку, в тому числі політико-владного характеру, необґрунтованих соціально-класових преференцій, несправедливостей і т. п., як ми бачимо, часто  породжували у суспільства заперечення реальності, емоції ненависті і злоби до своїх державних правителів, нетерпляче бажання чим швидше замінити їх на інших, без визначених критеріїв, мовляв, «гірше не буде». Це і є той тип реагування,  дія і вибір несвідомих громадян, чи, точніше, не свідомих національної і громадянської місії громадян, схильних ловитися на наживку соціального популізму. Її ще іменують як сумнозвісна охлократія, тобто влада політично і національно несвідомого народу. Народу, не перейнятого державницькою доктриною і який тому так легко скочується до різних ідей соціального егалітаризму (соціальної справедливості, рівності, жадоби правди, боротьби з корупцією тощо). Перейнявшись такими ідеями, український соціум не помічав, як втрачав орієнтир, як ті ситуативні ідеї цілковито захоплювали його, підміняли собою стратегічні національні і державні завдання.

Отже, в українському варіанті охлократія набула рис культивування настроїв «антибарижництва», «порохоборства» і «зефанства», що повторюється з впертою періодичністю. Вони виявилися тими  інструментами, тими механізмами, що руйнували національний організм та національну державність, що тільки зводилась на ноги. Ними породжена Руїна другої половини 17 століття. Дуже лаконічно, образно вона змальована у поетичному творі Василя Стуса «За літописом Самовидця». Українська охлократія, або «порохоборство-зефанство» у продовж століть спричинилася до масштабної гуманітарної кризи, по суті – до українського апокаліпсису. Українці зазнали величезного за розмірами винародовлення, асиміляції, масштабних фізичних втрат української людності, втрат українського генофонду внаслідок проведених геноцидів, масового терору. А скільки втрачено українських етнічних територій? А що вже говорити, що українці втратили цілі епохи. Мимо нас цілком пройшло європейське Просвітництво, мало були присутні в інших модерних наукових, культурно-мистецьких, філософських течіях. Якщо коротко, то світ у найважливіші, найпродуктивніші періоди культуротворення 18-20 століть пройшов повз українства. І не треба говорити про поганих сусідів, лютих російських і радянських царів. Так, все це було. Але так, як і недуга легко чіпляється до організму з ослабленим імунітетом, так і кривди, яких зазнали українці, бул, насамперед, спричинені ослабленою національною опірністю. Завдані українському політико-державному організмові рани ослабили «порохоборцями» і «зеботами» його та допомогли чужинським, ворожим силам перемогти та підкорити українців як етнонаціональну, етнополітичну спільноту, загальмувати її розвиток та, відповідно, здійснити ті масштабні знищення української людності, загалом викинути українство зі світового політичного, а в значній мірі  - і культурного процесів на століття.
 

Перегляд альтернативних сценаріїв

У психотерапії існує техніка перегляду свого минулого. Людині за допомогою еріксонівського гіпнозу чи просто під час проведення медитації в стані розслаблення, трансу пропонують провести перегляд  прожитих негативних подій зі свого життя і свідомо в уяві замінити їх на альтернативні позитивні сценарії розвитку. В такий спосіб досягається ефект руйнування негативних психоемоційних якорів, покращення самопочування, вихід з депресії, налаштування на оптимістичний сценарій буття людини. Такий віртуальний перегляд українського суспільно-політичного життя є набагато складнішим завданням. Можна, в уяві, допусти, що в історичному минулому в нас не було тих «зелеботівських» сценаріїв розвитку з Іваном Виговським 1658-1659 рр., в нас не було «Чорної ради» 1663 року. Я вже свідомо не зачіпаю новітню добу початку ХХ століття і після 1991 року. Теоретично допустити, що цих подій не було, можна. Але друга частина, окреслення альтернатив цим подіям, є ще важчим завданням. По суті, це є таким собі гаданням на кавовій гущі. Але одне можна сказати точно. Ми знаємо реальні негативні суспільно-політичні події, факти, які відбулися. Але думати про те, що у випадку розвитку іншого, альтернативного сценарію розвитку ситуації наступила б благодать, є точно хибним. У випадку збереження влади гетьманом Іваном Виговським, чи то у 1663 році обрання не Івана Брюховецького, а Якима Сомка, чи навіть збереження гетьманської Української Держави у ХХ столітті несли з собою свої проблеми, свої колізії, свої суперечності і негаразди. Але, що можна позитивного передбачити, так це збереження держави. Хай і не зовсім соціально справедливої, зі своїми кривдами у соціальному житті, але можна було українцям втриматися на політичній мапі світу. І, як наслідок, були б створені умови для еволюційного політичного, соціального, освітнього, культурного, наукового розвитку; Україна уникнула б масового фізичного винищення людності. А так українці як спільнота під тиском колонізаторської політики Росії надзвичайно деградували. «Антибарижники» зробили свою чорну справу. «Бариг», вони, звичайно, повалили. Однак разом із «баригами» вони ослабили національно-державний організм, чим скористалися вороги України для знищення її державності. А між тим сьогодні українська історична наука позитивно оцінює діяльність Івана Виговського, хоч для його сучасників він був «баригою». Але історія, із висоти часу, має інше судження. Коли минає 100 і більше років від періоду, коли жив і діяв той чи інший державно-політичний діяч і померли вже всі його сучасники, всі ті, хто знав і, особливо, ненавидів «баригу», тоді зовсім по-іншому оцінюють його діяльність. Оцінюють по сухому залишку. Тобто, що корисного зробив, які правильні рішення приймав, які добрі плани виношував. А негативні оцінки його сучасників розсипаються в порох, помирають разом із їх носіями. Бо наступнім поколінням нецікаві думки та емоції, що базувалися на концентрованій увазі до розчарованих  сподівань, провалених амбіціях, нереалізованих мріях. Це кануло в небуття. Історія залишила тільки сухий залишок. І тому, наприклад, Івана Мазепу вона відносить до визначних державно-політичних діячів України. Бо порахувала всі його внески в розвиток Батьківщини. Зокрема, підтримка та розвиток української освіти і культури, господарське піднесення, антимосковський чин 1708-1709 років. Зате незадоволення особою Івана Мазепи його сучасників за тривалу дружбу (хай і нещиру) з російським царем Петром І, придушення «антибаржних» повстань (Петрик), арешт і видачу Петрові І Семена Палія (Гурка), посилання козацьких полків на будівництво нової північної московської столиці, обмеження прав селян, роздачу посад і маєтків для «своїх» історія не акцентує. Вона зчитує сухий залишок позитивного внеску в розвиток свого краю. Тому навіть Івана Мазепу, з таким підходом, можемо віднести до нормального «поганого» українського керманича, в якого також були помилки, «барижні» діяння, що абсолютно не заважає українській історичній науці позитивно оцінити його внесок у блага своєї Вітчизни.

При аналізі даної проблему її висвітлення буде неповним, якщо хоч трішки не заглянути до політичних практик, традицій інших народів. Знаючи те, що доля для багатьох державних народів була більш милостивою, логічним виникає запитання: а може їм більш поталанило? Чи вони, може, не мали своїх поганих правителів, своїх «бариг»? На жаль, активних «порохоненавистників» мушу розчарувати. Інші народи також мали їх в достатку. Чимало європейських народів пережили, перетерпіли багато своїх поганих державних керманичів як республіканської, так і монархічної форми правління.  Звичайно, були в них і свої «зеботи». Але їх було в рази менше, як в українців. Це і стало основною причиною того, що не розгойдувався корабель державності до того рівня, щоб повалили самий державний устрій, зрозуміло, що за допомогою зовнішньої сили. Проходили роки і на зміну дуже поганим правителям приходили дещо кращі, зберігалася стабільність державного устрою, консолідація національного соціуму, а суспільство, нація, держава розвивалися еволюційним шляхом. І в цьому полягає секрет їх стратегічної переваги над народами, які не хотіли терпіти своїх поганих керманичів, що призводило не стільки до кризи влади, скільки до кризи державного статусу народу і його території. І чи не тому не зовсім всерйоз сприймають у світі Україну, що вона постійно підносить курйозні сюрпризи», а саме – руйнує постійність свого державницького керма, постійно завертає свій політичний, цивілізаційний курс то в один, то в другий бік. І через це на неї не можна покластися як на стабільного союзника.

Завершуючи розкриття даного питання, потрібно побіжно розкрити ще один аспект. А саме – проблему опозиції. У читача може скластися враження, що автор виступає проти всякої опозиції, проти будь-якої критики національно-державних діячів. Насправді це не так. Опозиція потрібна і її треба підтримувати. Вона – рушій позитивних процесів, змін, трансформацій, еволюції. Але вона не те що повинна бути конструктивна. Це не зовсім так. Національна опозиція повинна діяти масштабніше,  більш далекоглядно. Вона не може концентруватися виключно на критиці поточної ситуації, діючих державних правителів без врахування інших важливих чинників. А саме – ризиків національної безпеки, виявлення деструктивної антидержавної, а в даному випадку – проросійської опозиції в Україні та за її межами, прямої іноземної ворожої агентури.

Наприклад, справжня національна опозиція повинна ідентифікувати їх, жорстко відмежуватись і виступити проти таких сил, політичних лідерів, ЗМІ. Вона має пояснити суспільству, наприклад, що перебуає в опозиції до чинної влади, але також виступає і проти конкретно тих, хто підважує українські цінності, хто закликає до миру через капітуляцію, хто всі роки зневажав мову, культуру та історію українського народу. І якщо складалася небезпечна, непрогнозована для політичного майбутнього нації ситуація, то вона повинна була стиснути зуби і закликати підтримати хай і погану, але ту політичну силу (особу), яка не створювала б загрозливих небезпек для буття нації і держави. Тоді це була б опозиція. А так в опозиції виявилися люди ,обмежені ненавистю «антибарижники-зеботи», частина охлосу, які в унісон з кремлівськими та проросійськими політичними силами в Україні розгорнули тотальну, ні стратегічно, ні тактично не обдуману критику, яка крім шкоди не те що країні, а й тим політичним силам нічого не принесла. Хочу запитати, що виграв від своєї бездумної «порохоненависті»» Гриценко, Садовий, Тягнибок? Вони втратили, навіть ті позиції, які мали до виборів. Вони не попередили суспільство про можливі ризики, які наступлять у випадку голосування за представника проросійського опозиціонера Порошенка – Зеленського. Тому справжня опозиція – глибока, відповідальна, масштабна за способом думання і діяння.  Вона не грає в дешеві ігри, вона не грає в російську рулетку.
 

Етнофор

Етнологія дає етнофору наступне визначення. Етнофор – людина – носій властивостей етнічності своєї спільноти з минулого в  майбутнє, або, інакше, це глибинна підсвідома програма, яку добре, або й не дуже добре, залежно від ступеня інтегрованості людини в етнічну спільноту, реалізує в суспільному бутті. Безперечно, що набуті в офіційних школах, установах, ЗМІ ідеологічні, аксіологічні (ціннісні), політичні, культурологічні установки впливають на свідомий вибір людини, прийняття нею рішень, цілеспрямовану діяльність. Але глибинний етнічний архетип не менше впливає на її поведінку, прийняття рішень, надто – в критичні моменти. Інколи,  навіть всупереч засвоєним у офіційних школах світоглядним установкам. Етнічне підсвідоме пробивається на верх.

 

Кравчук, Ющенко, Порошенко

Поняття етнофору, яке теоретично нами було розкрито вище, буде далі використано для подальшого розкриття теми. А поки що глибше проаналізуємо  вищеназваних президентів України. На початку статті ми зазначили, що всі вони були поганими. І це сумніву не підлягає. Але тут спробуємо окреслити позитивний аспект перебування їх на вказаченій посаді. При тому не взагалі, а в конкретному часовому відрізку, коли вони виконували ці повноваження, і в конкретних суспільно-політичних обставинах.

Першим президентом відродженої держави Україна став Леонід Кравчук, який був обраний на цю посаду на перших президентських виборах 1 грудня 1991 року. До того він обіймав посаду голови Верховної Ради України, а ще раніше – другого секретаря ЦК КПУ, яку ще іменують як посаду головного ідеолога КПУ. І все ж таки я наберуся сміливості викласти думки, що обґрунтовують позитивну роль Кравчука в новітній історії України. Зрозуміло, що критиків цієї ідеї виявиться достатньо. Але давайте краще поміркуємо. Найперше мусимо зауважити, що розпад Радянського Союзу відбувся не сам по собі, хоча обставини для його розпаду склалися сприятливі, а в силу суб’єктивної дії людей – політичних, громадських діячів, організованих громадських і національно-визвольних рухів. «Смута» в московських політичних верхах (Горбачов – Єльцин) об’єктивно полегшувала Україні (УРСР) можливість виходу зі складу СРСР і відновлення своєї незалежності. Але створювати міф про абсолютну слабкість імперії також не варто. Через три дні після невдалого державного перевороту 19-21 серпня 1991 року, 24 серпня Верховна Рада України проголошує державну незалежність України. Цей факт доконаний і всім зрозумілий. Але варто задати й інше питання. Чи міг бути якийсь інший, більш негативний сценарій? Маю думку, що міг, якщо б в останні рік-два перед розпадом СРСР на ключових посадах був не Кравчук, а, припустимо, особа з більш проросійськими походженням та вихованням, і, відповідно, з російською матричною прошивкою.  Необхідно зауважити, що імперія зберігала в собі ще велику силу. І на теренах України також. І, насамперед, вона була сильна своїм «совком». Крім діючої партноменклатури, КДБ-МВС, червоного директорату, колгоспної верхівки діяла величезна армія ветеранів НКВС та інших силових структур і ними виховані чада. «Совок», особливо російськомовний, був особливо сильний. Підтвердження цьому – результати проведеного референдуму 17 березня 1991 року, який був проведений доволі демократично. Сімдесят відсотків громадян УРСР підтримали ідею Оновленого Союзу. І це після дворічних мітингів, інших акцій Народного Руху України.

І ще варто відзначити один важливий тактичний хід Кравчука, хай і за ініціативою НРУ, а саме – включення поряд із всесоюзним референдумом додаткового питання на місцеве, тобто республіканське, опитування. Українцям пропонувалося відповісти  на запитання, чи підтримують вони підписання нового оновленого союзного договору на засадах Декларації про державний суверенітет України. Це, згодом, стало вагомим юридичним чинником в проголошенні державної незалежності України. А загалом «совок», «вата» в УРСР були масовими і дуже сильними. І тому, опинись на цих посадах особа з більш українофобською позицією, ані 24 серпня, ані 1 грудня могло не бути. Так сталося, що на заключному етапі СРСР на ключовій посаді в УРСР опинився етнічний і україномовний українець Леонід Кравчук. Кравчук пішов на проголошення державної незалежності України, організацію агітації в підтримку проголошеного Акту на референдумі 1 грудня того ж року. Я це пояснюю не якимось патріотизмом останнього, а дією українського етнофору  (підсвідомою програмою) через особу Кравчука. По суті, Кравчук схилив до підтримки ідеї незалежності України партноменклатуру та багатомільйонну «вату». Якщо б на посаді голови Верховної Ради України тоді перебувала людина з російським етнофором, можна з впевненістю сказати, що 24 серпня 1991 року могло не відбутися. А слабкість і розгубленість Кремля тривали не довго, близько двох тижнів. І якщо б це вікно тоді не використали,  то хто його знає, як би далі склаласяь ситуація.

Кравчук опирався у своїй кадровій політиці на партноменклатуру. Але в його оточенні на ключових посадах було багато україномовних кадрів. Цим він суттєво відрізнявся від наступного президента України Леоніда Кучми. До того ж, на нього мала вплив частина народнофронтівських націонал-патріотичних лідерів, об’єднаних у об’єднання КНДС на чолі з Михайлом Горинем, які його підтримували. Цей фактор, мабуть, мав вплив на його гуманітарну політику. Хоч кволо, але в 1992-му - першій половині 1994 років здійснювалася політика певної українізації, в тому числі – інформаційного простору. Це було відчутно і на українських державних телеканалах, яких тоді було не густо, здається два чи три.

Далі Кравчук підтримував ідею створення незалежної від російської української православної церкви. Інша справа, що Москва організувала тоді, в 1992 році, харківський путч православних ієрархів. Після цього заколоту він підтримав створення Київського патріархату як окремої структури, не підпорядкованої УПЦ МП, хай канонічно і не визнаної.

Також в ті роки появилася низка популярних українських гуртів – «Кому вниз», «Сестричка Віка», «Брати Гадюкіни» та ін. З української починали свою кар’єру Таїсія Повалій, Ірина Білик, Наталія Могилевська. На радіо «Промінь» постійно в ефірі транслювалися українські пісні і загалом патріотичні передачі. Але з приходом до влади Леоніда Кучми і його першого голови адміністрації Дмитра Табачника, лобі олігархів чітко промаркувало, що з українською піснею в Україні зась. На повну потужність на зросійщення запрацювали телебачення, «Русское радио», «Радио шансон», ФМ-радіостанції. Відбулася деукраїнізація і деморалізація українських артистів. Українству був завданий потужний удар.

І, найголовніше, при Кравчукові більш вільно почувалася українська народнофронтівська опозиція. За умов збереження існуючої тенденції, це могло її підсилити і на наступних чергових виборах вона могла прийти до влади, або хоча б значно посилити свої впливи на владу і суспільство. Кучма та його оточення не цяцькався з нею. Кого перекупили, кого фізично знищили, як В’ячеслава Чорновола, і так загалом розгромили народнофронтівські політичні структури. Тому Леонід Кравчук так дратував Москву і йому організували путч донецьких шахтарів і достроково усунули з посади. Ці та низка інших аргументів схиляють автора до думки, що Леонід Кравчук таки був тим поганим українським президентом, а не лише президентом України. І якщо у 1994 році його було б переобрано на другий термін, то можливість здійснення більш проукраїнського та проєвропейського політичного вектору розвитку країни еволюційним шляхом зростала в рази. І ми могли уникнути необхідності проведення двох революцій, а можливо –  і російської агресії в Криму і в Донбасі. Але, на жаль, «свідомий» український народ розпорядився в 1994 році долею країни інакше.

На хвилі Помаранчевої революції новим президентом в Україні став Віктор Ющенко (2005-2010). У багатьох громадсько-політичних колах, загалом серед суспільства, сформувалась думка, що Віктор Андрійович – найбільш невдала, провальна особа на президентській посаді. І тому йому у 2010 році, на чергових президентських виборах виразили підтримку лише 5% виборців. Але не будемо тут розглядати негативні сторони його діяльності на посту президента України, тим паче, що коротко ми це вже прокоментували вище. Сконцентруємося краще на деяких соціально-політичних обставинах, що були притаманні вказаній епосі та позитивних аспектах його діяльності для історичного розвитку України та українства.

Найперше, на що варто звернути увагу, так це на те, що станом на 2005 рік народнофронтівські політичні структури в основному були ліквідовані або перебували на маргінесі і, відповідно, вже не було їх політичного лобі впливу на нового президента. «Наша Україна», це вже був продукт частини олігархів і проукраїнської частки бюрократії, які в основному і формували політичний курс президента Ющенка. По-друге, в епоху президентства Кучми були сформовані потужні матеріально і політично впливові верстви олігархів та бюрократії. Нехтувати їх інтересами було доволі складно. Все це відбивалося на внутрішній політиці президента Ющенка. Далі, у свій спадок Ющенко отримав суспільство, поруйноване русифікаторською політикою Кучми-Табачника-Медведчука-Януковича. Відкритий інформаційний простір з Росією, відсутність захисту української мови, засилля російського і російськомовного маскультур – все це робило його правління дуже уразливим. До того ж, все ще існувала величезна армія «совка», якою легко було маніпулювати із-за «порєбріка». І загалом, президентство Ющенка є не стільки перемогою українства, скільки політичним компромісом між різними складовими вищеназваних соціальних і політичних складових. На іншу, більш дієву, цілеспрямовану фігуру, як Ющенко, «ватно»-олігархічний соціум не погодився б. І тому краща, ніж Ющенко, фігура апріорі не могла перемогти на президентських виборах 2004 року. Тому і вийшов казус: широкий актив помаранчевої революції приписав його особі ті якості, яких він не мав, натомість сподівався отримати такий політичний курс, якого він і його команда не збиралися проводити.

Але це зовсім не є підставою для розчарування в його персоні чи, навіть, фобії, ненависті до його особи, яку виплекалоа в собі значна частина суспільства. І, все-таки, треба сказати, що цінного було досягнуто в період президентства Ющенка. Його здобуток, хоч і скромний, але важливий для національно-політичного опертя. Стосується він також гуманітарного блоку. Ющенко розпочав підважувати форпости «русского мира», руйнувати російсько-совкові міфи, акцентувати увагу на національному історичному минулому. Чого варта для того часу лише демонстративна україномовність і відкрите вираження своєї української ідентичності. Персональною є заслуга Ющенка у піднятті теми злочинів московського радянського режиму у влаштуванні голодомору в Україні в 1932-1933 рр. на державному і міжнародному рівні. В 2007 році був створений спеціальний державний орган, завданням якого було опікування відновленням та збереженням національної пам’яті – Український інститут національної пам’яті. Тема Батурина, загалом козацької доби, Трипільської культури, та ряд інших важливих тем були підняті на широкий суспільний рівень, що поволі будило громадян від совкової ностальгії, пробуджувало національну свідомість. Перелік добрих справ можна продовжити фігура це і підняття теми необхідності створення національної православної церкви, перегляд оцінки діяльності ОУН-УПА та низка інших важливих питань. Безперечно, що це йшло в повний розріз з інтересами Росії в гуманітарній політиці в Україні, яка орієнтувалася поступово поглинути її, цілковито інтегрувати  в новий російський геополітичний проект. Тому незадоволення Ющенком, крім внутрішньо-українських підстав, активно підогрівалося з Москви. Гра на незадоволенні останнім привела до повного проросійського реваншу у 2010 році, пов’язаного з нищівною поразкою Віктора Ющенка на чергових президентських виборах та перемозі проросійського, майже карикатурного кандидата Віктора Януковича. Українське охлократичне суспільство не спромоглося знайти української альтернативи Віктору Ющенку, зате легко ковтнуло російську наживку. За свій легковажний вибір воно дорого заплатило і продовжує платити по сьогодні. Жертвами цього вибору є більше 10 тисяч людських життів, не рахуючи втрат територій та інших активів.

Тема іншого українського президента - Петра Порошенка, це, по суті, повторений сценарій з Кравчуком і Ющенком зі своїми, зрозуміло, особливостями. Суспільство накрила масштабна хвиля установки «тільки б не Порошенко». Будь-які позитивні його дії та дії інших людей і інститутів держави читалися як виборчий піар. Не будемо тут займати часу з перераховування того «піару» Порошенка на посаді Президента України, який реально розізлив Москву та який повільно проторював стежку до надання Україні характеру національної держави. Більшість їх добре знає, навіть якщо й ненавидить особу Порошенка. Охлократичні настрої ображених політичних еліт та суспільства в чергове привели Україну до проросійського реваншу. Ідеї та ідеали Революції Гідності були зневажені недалекоглядною політикою дрібних політичних поводирів та роз’ятреною ненавистю більшості суспільства до «бариги» та його прихильників, яких охрестили «порохоботами».
 

Чому не Зеленський?

На президентських виборах минулого року в другому турі опонент п’ятого президента України Петра Порошенка Володимир Зеленський отримав рекордну за часів незалежності кількість підтримки виборців – 73,22%. Ідеалізація особистості Зеленського, як і одночасно демонізація постаті Петра Порошенка, є вражаючою. На головне крісло країни суспільство посадило особу без жодного політичного і взагалі фахового досвіду у сфері управління, державних та суспільних справах.

І все ж, мотивація відсутності досвіду, знань є слабким аргументом в аргументації, чому не можна було вибирати на посаду президента України Володимира Зеленського. Для цього існують більш вагомі аргументи. В автора немає якогось упередженого ставлення до його особи. Він і справді, приймаючи рішення балотуватися на посаду президента України, мабуть мотивувався благородними ідеями. І, може, є справді, непоганою людиною. Але в автора є інший, дуже вагомий аргумент, яким він керувався на виборах минулого року. І цим аргументом знову є етнофор. Тому на основі певних фактів спробуємо визначити, яким він є у громадянина Зеленського. Безперечно, що це буде дуже суб’єктивно. Але будь-яке судження є суб’єктивним.

У визначенні етнофору Зеленського любителів юдофобії мушу розчарувати. Посилання на те, що Володимир Зеленський має єврейське національне походження, не є стрижневим у визначенні його етнофору, хоча приналежність до іншої національної спільноти об’єктивно впливає на нього. Головним, на думку автора, є середовище, в якому формувалася особистість Зеленського. Давайте подивимося на ті макро і мікро середовища. Найперше – це макросередовище дуже зросійщеного міста сходу України. Дитячі його роки припали на пізній етап Радянського Союзу, ідилії великої кількості громадян з ментальністю «совка», а особливо – зі зрусифікованих сходу і півдня України. Тому радянське виховання ідеалів «необятной Родины» і єдиного «русскоговорящего советского народа» були важливими обставинами, в яких проходили дитячі та ранні юнацькі роки майбутнього президента України. До того ж варто зауважити, що в роки незалежності ситуація в Кривому Розі, як і в більшості міст Сходу і Півдня України, суттєво не помінялася. Він далі залишався російськомовним містом, що також накладає відбиток на ціннісні, культурологічні та політичні установки багатьох представників цих регіонів, в тому числі, переконаний, що і на Володимира Олександровича. Про це свідчить його нігілістичне ставлення до української мови протягом усіх років свого активного життя. Лише з вступом у повноваження президента України обставини, мабуть, підштовхнули і він таки опанував українську мову на рівні вільного спілкування.

Але головним є не макросередовище, в якому формувався Володимир Зеленський. Багато визначних українських діячів, письменників, політиків, дисидентів народились і виросли на зросійщених теренах. І це не завадило їм стати українськими патріотами. Вони свідомо обрали свою життєву позицію і місію.

Щоб зрозуміти духовну атмосферу, в якій формувалась особистість Зеленського, треба обов’язково розглянути мікросередовища його комунікації і соціалізації. Тут, мабуть, варто знову торкнутися теми сім’ї. Російськомовна єврейська родина. А звідси логічно випливають і російськоорієнтовані культурологічні, соціальні, і політичні установки. Все це було посилено російськомовним дитячим садочком, школою з російською мовою навчання, університетом з російською мовою викладання. А дворові, шкільні, юнацькі друзі, а далі друзі, колеги по творчій кар’єрі, політики, з якими він  спілкувався на корпоративах. Вся ця територія комунікації засвідчує, що у Володимира Зеленського зовсім не було комунікації з людьми з україноцентричним світоглядом. Його ніхто не ввів в проблематику української історії, українських мрій, українських поразок і страждань і боротьби за кращу долю українського народу, а тим більше – в естетику і коди української культури. Тому проблематика української нації як живого ланцюга «живих, мертвих і ненароджених» є йому чужою, незрозумілою і навіть дратуючою. Тут треба шукати коріння його висловлювань супроти сакральних українських цінностей і трагічних сторінок історії, як «містер голодомор», Україна в образі «повії», а значення української мови як «какая разница» та глум над фізичним побиттям протестуючих під час Революції гідності (цинічний жарт про ебанітові палички).  І це не якісь ляпсуси, що випадково злетіли з уст. Це його програма, глибинна підсвідома програма. Низка українських політиків, політичних оглядачів найменували його світоглядну сутність як совкову. Ірина Фаріон, депутат Верховної Ради України шостого скликання, відомий громадський діяч, вчений, філолог дала Зеленському взагалі дуже жорстку оцінку – «гримучий совок», «остання відрижка советскої імперії». Такі публічні оцінки можна вважати образами, можна вважати гострою критикою. Але, насправді, це просто концентроване вираження його радянсько-російської проекції. Ностальгії за часами, коли можна було подорожувати просторами «необятной Родины», гастролювати з концертами теренами Росії і країн СНД. І, найголовніше, коли ніхто не морочив голови «мовою», «вірою», «квотами», «декомунізацією», «історичною пам’яттю», «Пластом», «українським кіно» та іншою «бандерівською начинкою». Це зона комфорту для значної кількості російськомовних та, що гріха таїти, і україномовних громадян.

Отже, підсумовуючи вищесказане, на підставі наведених і ще не наведених аргументів можна зробити висновок про те, що у Володимира Зеленського – неукраїнський етнофор. Він є більше російським. Реалізація цієї підсвідомої програми відчутна у гуманітарній сфері, зовнішній політиці, ставленні до Росії, військовій сфері, хоча не пройшло й року, як він обіймає посаду президента України. Різкий злам досягнень Революції Гідності та «баригівської» влади гальмується нечисельною опозицією та активним громадянським суспільством національного спрямування, якого він явно побоюється. Але тенденції українського національного розвитку як держави, так і соціуму, призупинені. Активно намагаються внести нові напрямні, які б ігнорували українську національну складову характеру української держави, а насамперед – зупинити дерусифікацію, деколонізацію України. Всі ці недобрі перспективи не вимагали особливого провидіння, щоб їх не можна було передбачити напередодні президентських виборів. Вони були прогнозовані і очікувані. Але, на жаль, більшість люду в Україні повелася на соціальний популізм, піар про боротьбу з корупцією, дискредитацію незручних політичних лідерів. Це ті інструменти, віками випробувані Москвою у боротьбі за усунення не бажаних для неї політиків, роз’ятрення у суспільстві охлократичних настроїв, які успішно застосовувалися Москвою та п’ятою колоною в Україні в новітній історії і, зокрема, в останні роки. 

Післяслово

Дана публікація, попри свій гострий полемічний стиль, не має на меті давати комусь моральні оцінки, показувати когось нерозумним за свій громадянський вибір, чи, тим більше, дорікати. Вона має більше завдання, а саме – виявити, ідентифікувати шкідливі етноментальні політичні звички українців, пов’язані з ротацією влади, з’ясувати їх руйнівну роль. Найперше це стосується охлократичних традицій, за допомогою яких чужинецькі сили підважували державницьку стратегію політичного проводу, загалом державність українського народу. Особливо виразно це проявилося в другій половині 17 століття. Демократичні традиції Запорозької Січі швидкої ротації своїх очільників і відсутність традицій національної монархічної форми правління виявилися не зовсім добрими  інструментами для ефективного національного державотворення, закріплення здобутої у національно-визвольній війні середини 17 століття державності українців. Національно-державницьку стратегію підмінювали апеляцією до поточних соціальних негараздів, що викликало гостре невдоволення своєю владою. Проявились вони і на початку 20 століття (1917-1921 рр.), проявляються вони і в сучасній добі, після 1991 року. Відсутність якісного політичного проводу у сучасності зумовлена, в першу чергу станом самого соціуму,  його свідомості. Але, як бачимо, навіть ті політичні фігуранти, партійні сили, які хоч частково відображали у своїй діяльності українське національно-державницьке спрямування, як у випадку з означеними у статті українськими президентами, безжально усувалися з владного олімпу охлократично налаштованим українським суспільством та приводили до влади президентів, політичні сили, які, навпаки, свідомо, цілеспрямовано гальмували та гальмують процес українського національно-державного відродження та самоствердження.

22 травня 2020р.

Теги: Зеленський, Порошенко, Ющенко, Кравчук, зелефанство, порохофобство, етнофор

Коментарі

Полководець 2020-06-08 / 18:39:38
Заднім числом усі розуні. Президент Кравчук передав країну цілу і без жодного пострілу.Ну і згодом...Иліта довела країну до логічного сьогодення.Чому Грузія,Молдова,Україна втраили частину території? А Беларусь бацька зберіг.Бо Иліта має прораховувати на 2 кроки вперед.А не ставити Доллярь на перше місце для себе.

Михайло 2020-05-31 / 21:37:45
Чомусь переконаний, що є потреба говорити простою і зрозумілою мовою, а не намагатись опрацьовувати пристойний об’єм інформації з метою «зменшення охлократичних традицій». Необхідно розуміти, що нікому не є під силу змінити причинно-наслідковий зв’язок, і якщо еліта є відповідальною, то будь-які події сприяють розвитку нації. Не вина народу в тому, що він весь час намагається робити потуги, а кваліфікована мерзенність його обманює. Погодьтеся, що історія українського народу є одночасно і унікальною, і повчальною. А достойні державні мужі обов’язково знайдуться, інакше бути не може.

Автор, Михайлові 2020-05-29 / 09:22:33
О, Ви хочете легких і швидких рецептів, а тим паче їх швидкої реалізації у суспільному бутті. Це величезна глиба. І щоб її зрушити з місця потребує сізіфої праці багатьох людей, особливо у сфері практичного втілення в життя. Але усвідомлення проблеми - це уже немало. І в цьому сенсі поширення в інфопросторі подібних ідей і, зокрема даної публікації, точно буде корисним, працюватиме на зменшення охлократичних традицій. Загалом в нас підручниках історії виписано про тяжку долю народу, але сором'язливо обійдено тему лихої колективної волі, чину народу, нерозумних вчинків, бід, яких він наробив протягом останніх декілька століть собі і своїм нащадкам, тобто нам з вами. І це має бути прописано в шкільних підручниках як пересторога для майбутніх поколінь, щоб дурниць не робили як їхні попередники. Міф, що народ завжди правий мусить бути зруйнований.

Михайло 2020-05-27 / 23:38:41
Інформаця цікава і змістовна.Отримав задоволення від зробленого аналізу і міркувань. Але вимушений нагадати автору, що кому більше дається, від того більше вимагається. Особистості з подібними здібностями повинні би більше уваги приділяти причинам, аніж наслідкам. Це було, так сталось, як в недалекому минулому, так і в далекому.Але спільноті потрібні відповіді на питання. Чому ми такі? Що маємо робити, щоб усунути нераціональність у взаємостосунках між владою і суспільством? Хто і як повинен займатись просвітництвом? Що робити з нездоровим протистоянням в середовищі виборців-демократів? Адже ми всі є взаємозалежними як в просторі, так і в часі. Чи автора такі питання не бентежать?

cuba133 2020-05-27 / 13:11:55
Гарно. Якісна аналітика, все розкладено по полицях. Сумно від усвідомлення того, що нічого не зміниться. Як було 500 років тому, так буде і далі. Людина повинна поважати сама себе в першу чергу. А отже, усвідомлювати себе. А із самоповагою у тих, хто НАСЕЛЯЄ територію України не дуже. Ходячим шлункам самоповага не потрібна.
Автору подяка.

Автор, для Інги 2020-05-27 / 09:54:53
Коментар під ніком Інга, я так розумію, що Інга Функен, позаяк подібний і дещо ширший є авторизований коментар під моїм постом у фейсбуці у групі "Небайдужа Рахівщина". Тому спробую коротко відреагувати. Іван Лисяк -Рудницький не є одинаком у пошуку з'ясування особливостей українського етногенезу та націогенезу починаючи від Костомарова, Івана Франка, Бочковського, і закінчуючи сучасними авторами. Розвідок на дану тему десятки, сотні, якщо не тисячі. І їх ідеї перегукуються, перетинаються, переапліковуються. Але я не про те. Тому творча спадщина справді потребує постійної актуалізації під сучасні суспільні проблеми. Тому Вашу заувагу, що краще прочитати Івана Лисяка-Рудницького переадресую назад до Вас. Краще Вам написати окрему статтю про творчу спадщину зазначеного автора, актуальність його ідей для сучасності, для розв'язання сучасних українських проблем, чи проблем у сучасності. Це буде справді цікаво і актуально, а головне більш продуктивно, бо не буде зводитися до академічної теоретичної схоластики. Я думаю, що адміністратор сайту буде обома руками за. Це набагато продуктивніше чим лишати короткі коменти про "провінційність авторів" під чужими статтями. Але якщо вже сказали "а" то напишіть "б", тобто піддайте обгрунтованій критиці ідеї автора окремою статтею. Моя дана публікація не є історичним, чи політологічним дослідженням. Це публіцистика, написана у жанрі єсеїстики, гострого стилю звернена до сучасності, до сучасної суспільної проблематики використовуючи і історичний матеріал. А загалом такі вислови "про провінційність..." є ніщо інше як звичайне обезцінення. Але я до того звик. Про мене ще і не таке пишуть.

Інга 2020-05-25 / 00:24:44
Провінційна стаття провінційного автора. Краще прочитати Іван Лисяк- Рудницький "Формування українського народу і нації ",
"Зауваги до проблеми "історичних "та "неісторичних "націй ",
"Переяслав:історія та міф"

Куккер, ти точно читав цю статтю? 2020-05-23 / 20:18:22

Кукер 2020-05-22 / 18:25:08
Чому автор сором’язливо обійшов такі речі, як - знищення державних підприємств а потім прихватизація об’єктів господарства народу України, які у нього нагло вкрали, - зрощування криміналітету з правоохоронними органами, - вбивство своїх конкурентів. Ці речі призвели до появи в Україні впливових угрупувань, які створюють партії, організують майдани з однією метою, оволодіння владою та подальшого грабування України та його народу. Ім’я цього періоду – кучма.

антиполітолог 2020-05-22 / 10:45:29
Перший за останній рік цілком притомний та майже єдиний матеріал на цьому ресурсі, який сутнісно зачіпає важливу тему (хоч і завеликий за розміром). Це про "обманутий" народ і про олігархічний переворот, що стався рік тому. І нема тут тих вимучених інтелектуальних страждань домашніх аналітиків, які по-дитячому тішились актом "десакракралізації" влади (насправді - ініційованого масовою пропагандою обнулення та знищення державних інституцій). Бо не лише наше колоніальне минуле є причиною наших же бід, і не стільки вся біда в кровавих руках Москви (закляті "брати" лишень вміло використовують усі наші внутрішні слабини). І знов таки, справа тут не в розумовій обмеженості народу, відсутності в нього знань і уявлень про реальний світ, як в тотальній аморальності суспільства. Аморальності пропагандистів, інформаційних розбещувачів та маніпуляторів, але й споживачів тієї продукції. Ми справді маємо те, що підспудно хотіли, і що заслужили.

Виноградів 2020-05-22 / 07:57:03
Сумно за власний не розсудливий і недалекоглядний народ....шкода за змарновані роки і як результат досить примарні перспективи розвитку держави Україна


Петро Ференц
Публікації:
/ 4Голодомори, політичні репресії, терор, погроми, депортації
/ 5Перші польові матеріали, або Записник бесід з батьком
/ 52Ти, дебіле, або Булінг учителя Богданської школи
/ 55Московське православ’я на Закарпатті як дітище МГКЄ
/ 13Родина Поповичів з Богдана
/ 10Богданські смереки, або Похвала глупоті
/ 5Освітній закон і Угорщина. Історичний контекст і завдання на перспективу
З літопису села
Український чин Закарпаття в період угорської окупації та початку встановлення радянського тоталітарного режиму (1939-1945 рр.)
/ 5Пам’яті батька
/ 2Юрій Ерстенюк. На таких тримається Україна
/ 1"Золотий" вересень
/ 1Хата Калинюка
/ 10Михайло Тиводар. Слово про Вчителя
/ 36Бібліотека, фітнес і комунальне майно
/ 2Старе гуцульське фото з ХІХ століття
/ 12Гра на бідності
/ 1Українська суспільна думка 30-х років про соціальний устрій, великий бізнес і соціальну справедливість (ДОКУМЕНТ)
/ 2Чи вирветься Україна із обіймів олігархату?
/ 15Впізнати їх
/ 29Богдан, школа і "каптьорка"
/ 8Ференц – «корупціонер»!
/ 2До других роковин з дня смерті Ярослава Дашкевича
/ 12Чи побував Іван Франко на Закарпатті?
/ 11Чи візьме Богдан участь в "Гуцульській бринзі"?
» Всі записи