Московське православ’я на Закарпатті як дітище МГКЄ

А проте, попри прогнозовані та наведені вище мною аргументи, варто розглянути глибші ідейні, морально-психологічні та управлінські чинники, які сприяли утвердженню теперішньої релігійно-конфесійної ситуації в Закарпатській області і зокрема домінування церкви Московського патріархату.

Чинників, які спричинилися до такого релігійно-конфесійного розкладу в області, є декілька. Вони лежать як в площині внутрішньої поточної політики в Україні, так і зовнішніх чинників, а також потужної інерції минулих епох. Щоб проаналізувати всі ті чинники мало буде навіть великого за обсягом монографічного видання, а не те, що однієї статті. До того ж, багато чого з цього інформаційного масиву вже вивчено і висвітлено. Тому в даному випадку свідомо звузимо тему пошуку до з’ясування впливу політики самої Мукачівської греко-католицької єпархії впродовж останніх 170 років на створення передумов та зміцнення московського варіанту православ’я на Закарпатті.

В ІТ-технології англійський термін by default в російській мовній версії операційної системи комп’ютерів (а довгий час в Україні програмне забезпечення комп’ютерів в основному було на російській мові) вживається вираз «по умолчанию» (українською «по замовчуванню», «за налаштуванням»). Якщо користувач свідомо не внесе зміни в програмні установки, то отримає ті дані, які закладені в програму його розробником, тобто «по умолчанию» («за налаштуванням»). Таку грубу аналогію я би застосував і до даної проблеми. Закарпатські греко-католики отримали московське православ’я не лише з причин військової, політичної дії зовнішньої сили, але й «по умолчанию», за налаштуванням. Тому варто вивчити те налаштування, ту програму, яка породила вказаний продукт.   

Вірус «русского мира» і одного з її продуктів - москвинської церкви, просувався на Закарпаття через канали самої греко-католицької церкви Мукачівської єпархії. Закарпатська українська (руська) інтелігенція в другій половині ХІХ століття була представлена переважно місцевим греко-католицьким духовенством, яке  було сильно вражене «русскими скрепамы» слав’янофільства, панславізму, «общего литературного языка», «единого русскаго народа» та політичної орієнтації на Угорщину. Так в краї закладався фундамент майбутньої московської церкви. Про цей факт, як і свої враження від побаченного, описав Михайло Драгоманов у своїх подорожніх нотатках – «Австро-руських споминах», листах та ряді інших публікацій під час та після своєї подорожі по Закарпаттю в 70-х роках ХІХ століття. Для характеристики закарпатського греко-католицького духовенства він не пошкодував чорних фарб. Відсутність демократизму, писав Драгоманов, довела з одного боку, священиків «патріотів»-москвофілів до зневажливого ставлення до свого народу, його мови й інтересів, з іншого – до мадяронства. Клерикальне москвофільство, пише Драгоманов, зв’язалось у літературі з церковнослов’янщиною і зовсім уже не прийняло в себе ніяких новіших культурних та соціально-політичних ідей. Священики Закарпаття вели кастовий спосіб життя. І тому, мабуть, за таке чітке висвітлення духовної, моральної та ідейної атмосфери в краї в 70-х роках ХІХ століття об’єктом своїх нападок екс-декан історичного факультету УжНу Володимир Фенич у своїй українофобській роботі «Угорська Русь і «Ганнібалова присяга» Михайла Драгоманова: початки інтелектуального завоювання Закарпаття Україною» обрав саме постать Михайла Драгоманова. 

Вдало  довів це закарпатський вчений, професор Українського вільного університету в Мюнхені Іван Жегуц у статті «Книжка і преса – їхні шляхи у Закарпаття протягом двох століть». Він наглядно ілюструє, який духовний харч споживало закарпатське греко-католицьке духовенство. Як у приватних бібліотеках на фарах, так і в єпархіальних бібліотеках Ужгорода і Пряшева домінували російські книги. Він пише, що серед 64 титулів ХVІІІ століття та понад 200 титулів ХІХ століття Пряшівської єпархіальної бібліотеки зустрічаємо російських класиків, критиків літератури, істориків, ідеологів російського слав’янофільства, періодичні видання. Він описує велике здивування старшини австрійської армії, згодом д-ра, юриста з Галичини Миколи Хробака, який квартирував на фарі у священика з Великого Березного під час Першої світової війни. Останнього вразила обширна колекція російських класиків у нашого духівника. Зрозуміло, що особливо багатою на російську книгу була бібліотека греко-католицького пароха с. Іза І. Раковського, який вів невтомну пропаганду «русского мира». Результатом його «душпастирської» праці стало те, що с. Іза стала центром, своєрідним п’ємонтом православного руху на Закарпатті.

Ці духово-ідеологічні установки із ХІХ століття перекочували в ХХ-те. Працюючи в Державному архіві Закарпатської області (ДАЗО) у м. Берегово, я зустрів цікавий документ – рішення капітули Мукачівської греко-католицької єпархії від 25 лютого 1920 року "...за русский литературный язык...против порчи русского языка и правописания". Текст документа яскраво ілюструє настрої духовенства тієї пори і тому з деякими скороченнями його треба процитувати: "Все члены капитулы, как единственные представители народа и духовенства в сознании своей ответственности заявляют единогласно и решительно, что строго придерживаются своего драгоценного литературного языка с этимологическим правописанием, ибо культурным языком может быть только один язык – литературный... Как культурное поднятие и просвещение нашего милаго народа, так и интереси нашей святой церкви восточного обряда требуют литературный русский язык, вытворенный на основании церковно-словянского языка, который по више названным причинам способствует нашим верным понимать и наши богослужебные книги, и наш обряд. Посему осуждаем и отвергаем всякую фонетику и енергично протестуем против введения всякого жаргона. Ибо как выразился один член французской академии, "только варвары имеют язык фонетической натуры (Деконт-де Лиль)..." [12.-арк.7].

Закарпатське греко-католицьке духовенство, на відміну від Галичини, в своїй масі не стало провідниками національно-культурного та політичного руху. Навіть знищений НКВС єпископ Теодор Ромжа був більше поборником віри, але у національно-культурному плані тримав дистанцію, певний нейтралітет. Загалом національно-культурна і політична практика духовенства Мукачівської греко-католицької єпархії у 20-30-х роках минулого століття була пронизана антиукраїнським спрямуванням, направлена на розбудову русофільських структур, зокрема «Общества им. А. Духновича».

Тому логічно напрошується запитання: хто готував на Закарпатті грунт для утвердження московського православ’я? Неупереджений читач дасть правильну відповідь – Мукачівська греко-католицька єпархія. Звичайно, вона не хотіла тієї ситуації, що настала, але отримала її «по умолчанию», «за налаштуванням». Понад сто років пропагуючи «русский мир», логічно мала отримати і  «русское православие».

Та на цьому завершувати не будемо. Розглянемо ще декілька важливих аспектів практики зазначеної єпархії, що торували дорогу, на думку автора, до Московського патріархату. Насамперед це політичне і побутове угрофільство. Уже зазначений вище Михайло Драгоманов зазначив, що поряд з  культурологічною, історіософською орієнтацією закарпатського греко-католицького духовенства на Росію (москвофільство) цілком вживалася інша тенденція. Це політична і побутова орієнтація на Угорщину. Вірнопідданість Угорщині, запобігання ласки і привілеїв в угорської еліти було характерне для багатьох священнослужителів- москвофілів, які в побуті не обтяжували себе ані церковнослов’янською, ані російською мовами, а перейшли в родинному спілкуванні на угорську. Бажання вислужитися, втрата тісного контакту з простолюдом переходили на рівень формування панської пихи, зверхності, що не могло не обурювати, викликати почуття відчуженості і навіть певної ворожості у народних масах. Особливо це проявилося напередодні та під час Першої світової війни, що спровокувало масовий перехід селян на православ’я, на який Угорщина відповіла репресіями. Про це яскраво описав у своїх споминах «До волі» Степан Клочуряк (громадсько-політичний діяч Закарпаття 20-30–х років, президент Гуцульської республіки, міністр оборони Карпатської України), тоді студент Сигітської класичної гімназії, очевидець тих подій. Автор споминів пише: «Прийшла вістка, що в деяких селах священики в церквах починають проголошувати проповіді по-мадярському. На знак протесту проти таких спроб деяких священиків наші селяни з огірченням залишали свої церкви. Їхній опір виявлявся ще у той спосіб, що вони почали переходити на православ’я. По наших селах почалося немилосердне переслідування за перехід на православ’я. Тюрьми заповнювались селянами, які не хотіли ходити до тої церкви, де священик говорив проповідь незрозумілою їм мовою… В процесі проти православних головну ролю грали наші ренегати. Прокурором був д-р Іллийш (колись його звали Ілляшевичем). Він всіма силами старався доказати обвинуваченим селянам державну зраду, в чому йому допомагали фальшиві свідки-провокатори Дулишкович і Манайло (обидва сини греко-католицьких священників).»

Подібних фактів ренегатства було вдосталь. Так, в трагічні березневі дні 1939 року, Рахівський  греко-католицький священик Петро Дем’янович брав безпосередню участь в організації та керуванні угорською терористичною організацією «Собот чопот», яка чинила розправу над січовиками. А в моєму рідному селі Богдан греко-католицький священик угрофільської орієнтації о. Егреші виділявся особливою пихою. Так, на свято Водохреща 1944 року, під час освячення води біля річки було слизько і відлига (згідно з переказами). Тоді священик зверхньо звернувся до людей: «Приближтеся. Чого не приближитеся, шо руських ждете? Тоді вони тут будуть, як у мене на долоні волосся виросте». Невідомо, чи в о. Егреші волосся на долоні виросло, чи ні, але за дев’ять місяців радянська армія була в Богдані. Зрозуміло, що  емоції, пов’язані з тими подіями, запам’яталися і не викликали ентузіазму у захисті греко-католицької церкви від розправи НКВС в 1949 році. 

Доконаним фактом є і те, що з входженням краю до складу Чехословаччини остання вдалася до підтримки та заохочення релігійного розколу та переходу  греко-католицьких парохій до православ’я. І робила це вона не лише з причин світоглядних (тодішня чехословацька еліта була справді русофільсько налаштована. Той дурман частково вивітрився після подій 1968 року), але й з безпекових. Клір та більша частина старшої генерації Мукачівської греко-католицької єпархії були промадярськи, сепаратистськи  налаштовані, перебувала, по-суті  у ролі п’ятої колони до молодої Чехословацької держави. І тому остання цілком логічно вдалася до цьгоо кроку, щоб ослабити її вплив.

Наша пісня стара нова…

Політична криза, по-суті – агонія Радянського Союзу наприкінці його існування проявлялася в активізації різних національних, політичних, соціальних і, зрозуміло, релігійних рухів. У Західній Україні, в тому числі і на Закарпатті, греко-католики вийшли з підпілля і активізували рух за легалізацію своєї церкви. Особливо активно і масово вони діяли у сусідній Галичині. Під тиском громадянського руху – з одного боку та апостольської столиці (Риму) – з другого, а також політичного активу демократичного світу радянське керівництво опинилося в дуже скрутній ситуації – необхідності легалізації греко-католицької церкви. Не думаю, що перед тим, як відпустити віжки і легалізувати діяльність греко-католиків, Москва з її мозком – КДБ, який мав величезний досвід діяльності та інструментарій впливу, не могла не проаналізувати можливі варіанти розгортання майбутньої ситуації та не виставила «розтяжки», які б спрямували перебіг її у найбільш бажане для неї русло. Але про це я скажу трохи згодом. Спочатку стисло намалюємо ситуацію, яка відбулася, і яка є на сьогоднішній день.

Після легалізації Греко-Католицької Церкви наприкінці 1989 року почався процес відродження громад і парафій. Однак масштаб, темпи означуваного процесу, які проходили в сусідній Галичині і Закарпатті, є просто незрівнянні. Там – навальний наступ, витіснення на манівці московської церкви, тут – кволий і дуже повільний рух. Тим не менше, Мукачівська греко-католицька єпархія за чверть століття відновила свою діяльність в межах всієї області. Є і великі громади, але в переважній  більшості це маленькі, нечисельні парафії, які з великими зусиллями будували нові храми, бо старі, як правило, залишилися у постійному користуванні  громад УПЦ МП, які за  чисельністю своїх вірників багатократно переважають греко-католицькі. Чому так? Чому в сусідній Галичині відбулося масове відродження  греко-католицьких громад, а на Закарпатті – ні? І якщо в Галичині православні громади, щоб не бути абсолютно ліквідовані, втікали до Київського патріархату або до УАПЦ, а на Закарпатті   задомінував Московський патріархат? Причин, звичайно, багато. Це і відповідний рівень релігійної, національної та політичної свідомості, адміністративного ресурсу місцевих органів влади, але розглядати ми їх не будемо. Краще сконцентруємося на внутрішніх розкладах та процесах в середовищі самої Мукачівської греко-католицької єпархії. Вони нам дадуть більше цікавої інформації для роздумів.

І так, відновлена, легалізована Мукачівська греко-католицька єпархія із самих початків не задовольнила очікування української національної інтелігенції і пішла старим протореним шляхом ХІХ-ХХ століть. Найперше вона відмовилася від об’єднання з Українською греко-католицькою церквою (Києво-Галицькою митрополією) і домоглася статусу sui juris (свого права). Мовою богослужіння було обрано церковнослов’янську, що  єднало їх з церквою Московського gатріархату. Винятком стали лише Рахівський і Тячівський райони, почергово – в кафедральному соборі в місті Ужгороді і окремими винятками на Міжгірщині, Виноградівщині. І це далося тяжкою боротьбою владики Івана Маргітича та його вихованців ще в 90-х роках ХХ століття. А загалом за українську мову, ідею об’єднання з УГКЦ, особливо в період керівництва єпархією єпископом Іваном Семедієм, люди піддавалися тиску, переслідуванню. Про це добре описано в книжці, виданій у Львові 2015 року «Народний владика Іван Маргітич. Матеріали науково-практичних конференцій «10 років без владики Івана Маргітича: на перехресті віків» (Рахів-Ужгород, 5-6 вересня 2013 р.)»  Студентів духовної семінарії за українські  переконання виганяли з навчального закладу. Тільки стараннями єпископа  Івана Маргітича частково таких репресованих семинаристів вдавалося влаштувати  в семінаріях в сусідній Галичині де вони продовжили навчання. Та що там говорити, сам, зі своїм великим авторитетом єпископ Іван Маргітич піддавався оббріхуванню, тиску, ізоляції. Зокрема його не допускали до викладання в семінарії, а в апостольській столиці звели на нього наклеп, що він психічно хворий. Все це свідчило про напругу, взаємне поборювання, кулуарну закриту політику в середовищі самої єпархії. 

Перелік різних фактів, подробиць можна продовжити, але все це без певного узагальнення і ідентифікації  не буде вносити ясність і розуміння, що за процеси відбулися в середовищі цієї релігійної структури. Тому актуально зробити подальший аналіз саме в такому ключі.

Антиукраїнство, або модернізоване москвофільство

Безперечно, що це звучить шокуюче. Безперечно,  що це не є загальна оцінка діяльності всього кліру, священиків єпархії. Але, тим не менше, це є одним із напрямів практики єпархії та парафіяльних священиків, особливо в 90-х роках минулого століття (не всіх, звичайно). В чому воно проявлялося і проявляється досі? Частково це вже озвучено. Найперше у свідомій протидії веденню богослужіння українською мовою та культивуванні мертвої церковнослов’янщини, а по-суті – староболгарщини. Про це вже зазначено вище, де вказано, що крім Тячівського і Рахівського районів та окремих винятків на інших теренах богослужіння ведеться церковнослов’янською мовою. В духовній семінарії в Ужгороді по сьогоднішній день семінаристів навчають проводити богослужіння саме цією мовою. Українська, як мова літургії, не включена в навчання.   Це призводить і до подій, коли національно свідомі верстви суспільства через таку позицію церкви переходять до інших конфесій. Такий один випадок хочу заілюструвати. Жила в м. Мукачево (сьогодні вже покійна) активістка, яка стояла біля витоків відродження греко-католицької церкви в краї – Катерина Белей.  Її квартира у 80-90-х роках минулого століття була своєрідним офісом. Там збиралися активісти, священики і особисто єпископ Іван Маргітич , обговорювали питання руху, дій щодо відродження та легалізації греко-католицької церкви. З відновленням легальної діяльності Мукачівської єпархії Катерина Белей настирливо домагалася ведення хоча б однієї служби в Мукачеві в кафедральному соборі українською мовою. До решти вона не витримала ходіння по муках і наприкінці 90-х рр. стала ініціатором та організатором створення в місті громади Української православної церкви Київського патріархату, прихожанкою якого й стала. Тому політика свідомого блокування, перешкоджання переведення богослужіння із церковнослов’янської  на сучасну українську і є одним із його проявів. А культивування церковнослов’янської мови в поєднанні з підтримкою політичного русинства, чим неодноразово грішили церковнослужителі цієї церкви, є не що інше, як  закамуфльоване, модернізоване москвофільство. Від якого лише один крок до російського православ’я. З цих, очевидно, мотивів блокується об’єднання Мукачівської греко-католицької єпархії з Українською греко-католицькою церквою.

Політика підтримки русинства (старої української самоназви) як не українців у політичному проекті є одним із найбільш виражених проявів антиукраїнства. Тому хотів би звернути увагу на саму мотивацію кліру єпархії перед Римом щодо надання їй статусу свого права і відмови входження в єдину структуру УГКЦ. Так у своєму листі до Ватикану в 1991 році, на підставі якого апостольська столиця затвердила тимчасовий статус «sui juris» для Мукачівської єпархії, владикою І. Семедієм повідомлялося про бажання начебто «більшості» священиків мати особливий статус для Мукачівсько єпархії. Мотивувалося ця «потреба» тим, що більшість вірників греко-католиків на Закарпатті становлять не українці, а русини. Для таких висновків у єпископа-ординарія не було ні наукових висновків, ні даних соціології, ні даних перепису. Тому така підміна може оцінюватися як неетична, така, що суперечить християнській моралі. А по народному це називається просто – брехнею.

Приклди антиукраїнства з боку Мукачівської греко-католицької єпархії можна продовжити. Один з них – це випуск і презентація з підтримки зазначеної єпархії спогадів репресованого священика Стефана Бендаса «Пять років за колючим дротом». Дана книга просякнута рідкісним, рафінованим антиукраїнством.

А щодо статусу «sui juris» (свого права) і відмови об’єднання МГКЦ з УГКЦ я не скажу краще за покійного професора Ужгородського національного університету Любомира Белея та його статті «Закарпатський казус. SUI JURIS - випадковий анахронізм чи знаряддя антиукраїнської політики?» Тому зацікавленого читача відправлю все-таки до цієї публікації. А ще також запропоную актуальну публікацію на дану тему із ілюстрацією відповідних документів Володимира Піпаша під назвою "Ви не вмрете, єпископе Іване...".

Розтяжки КДБ

Вище мною було обіцяно повернутись до цієї теми та зазначено наступне: «перед тим, як відпустити віжки і легалізувати діяльність греко-католиків, Москва з її мозком – КДБ, який мав величезний досвід діяльності та інструментарій впливу, не могла не проаналізувати можливі варіанти розгортання майбутньої ситуації та не виставила «розтяжки», які б спрямували перебіг ії у найбільш бажане для неї русло». «Так які ж це були розтяжки?», спитає читач. Відповідати на таке питання – справа невдячна. Адже мої міркування побудовані на основі аналізу фактів, подій, процесів, що відбулися, але без належної джерельної документальної бази (вона є неможлива, Москва тих документів не надасть) і тому носять суб’єктивний характер, як здогадка. І тим не менше, свою версію розгадки сценарію я висловлю.

Головний з них – це структурний сепаратизм, відмова від входження,   а по-суті створення єдиної церковної структури греко-католиків в Україні. На моє переконання, Москва наприкінці існування Радянського Союзу боялася не так втрати пастви православними приходами (комуністична еліта була атеїстичною), як того, що підпільна греко-католицька церква в Галичині, перейнята духом українського націонал-патріотизму, самостійництва, несла духовну підпору українському національно-визвольному рухові. Тому для КДБ конче потрібен був план локалізації цього явища в межах Галичини, не допустити його поширення на Закарпаття. І такий план, на мою думку, був створений. Головна його задача полягала в недопущенні об’єднання  греко-католиків Закарпаття і Галичини у єдиній церковній структурі. Спрямувати духово-ідеологічну та літургійну практику закарпатського греко-католицького духовенства в русло консервативних традицій ХІХ-ХХ століть – москвофільства та його модернізованого варіанту тутешняцтва-русинофільства. Заблокувати поширення української національної ідеї у майбутній закарпатській греко-католицькій церкві. В такий спосіб московське КДБ, а далі – ФСБ, отримало контроль та важіль впливу на Закарпатті. А як тут не згадати осінь 1991 року, коли після проголошення незалежності України закарпатська комуністична партноменклатура через  обласну раду за сценарієм КДБ затіяла сепаратистський шабаш із проголошенням Закарпаття автономним краєм? І як було  боляче дивитися, коли під обласною радою під триколорами взірця ДНР Общества подкарпатських русинів були і греко-католицькі священики. Це багатьом тоді відбило охоту підтримувати цю церкву. Практично, Мукачівська греко-католицька єпархія тоді виступила як антиукраїнська сила в унісон з Обществом подкарпатських русинів та закарпатською партноменклатурою. Чому так сталося? Очевидно, спільним був «диригент».

Аналізуючи тодішні події, волею-неволею приходиш до думки, що напередодні легалізації греко-католицької церкви в СРСР чільні її активісти на Закарпатті були  опрацьовані КДБ, а найбільше, здається, єпископ Іван Семедій. Хід наступних подій навіює саме таку думку.

Така політика Мукачівської греко-католицької церкви безперечно вплинула на процеси релігійно-конфесійної ситуації в краї. Найперше це призвело до гальмування темпів відродження цієї церкви. Від неї відсахнулася національно свідома інтелігенція краю. Єпархія відмовилася від організаційної інтелектуальної, матеріальної і, головне, кадрової допомоги з сусідньої Галичини. Тоді був наявний великий дефіцит у священиках. Але для Мукачівської єпархії не те, що російське православ’я, але й ісламський фундаменталізм були меншим злом, аніж греко-католицькі священики з Галичини. В такий спосіб був втрачений найбільш сприятливий період початку 90-х років, коли в промосковських структурах була найбільша розгубленість та наявність ще в живих старшої генерації, яка була найбільш схильна повернутися в лоно греко-католицизму. І в той же самий час це дало можливість російській церкві закріпитися в області, провести духовно-ідеологічну обробку населення, загалом зміцнитися. Тому й нема чого Мукачівській греко-католицькій єпархії нарікати  і звинувачуати когось в тому, що більшість жителів краю відвідують храми Московського патріархату. До такого конфесійного розкладу спричинилася і вона сама. Не снавмисно, а «за налаштуванням» (по умолчанию).

Тобто, Московська православна церква на Закарпатті є своєрідним дітищем 170-річної політики Мукачівської греко-католицької єпархії.

А отже і нинішньої, почасти, теж...

Теги: МГКЄ, православ'я, русскій мір

56 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати