Українська письмова мова на Закарпатті у кінці ХІХ – поч. ХХ століття. Поворот до народовства

Коротка передмова до дослідження

До Дня української писемності та мови присвятив своє нове дослідження у співпраці з Олександром Мальцем про важкий шлях утвердження української писемної мови на Закарпатті. І тяжкий він був не стільки через шовіністичну політику Угорського королівства, а, першочергово, через попів-москвофілів Мукачівської та Пряшівської греко-католицьких єпархій. Чи вибачиться сьогодні Мукачівська греко-католицька єпархія, як інституція, не окремі священники, за гріхи москвофільства своїх попередників ХІХ–ХХ століть? Бо теперішнє масове функціонування в краї московського православ'я є наслідком попередньої епохи. Історичний детермінізм ніхто не відміняв. Додаю світлину стовпців москвофільства у закарпатському краї, взяту із часопису москвофільської орієнтації за 1929 рік.

Українська письмова мова на Закарпатті у 90-ті роки ХІХ  –  початку ХХ століття. Поворот до народовської традиції

Чому лише українська письмова мова? Та тому, що українська народна, чи як тоді її називали – руська мова (жива, розмовна) завжди була в краї функціональна як мова народу, з її локальними варіантами-говорами. Інше питання – мова письма, мова літератури, освіти, науки. Тут справді виявилася складнішою в силу кількох важливих чинників.  

Виявлення, з'ясування, ідентифікація може бути потягнуто на велике монографічне дослідження. А до того, дана тема вже висвітлювалася низькою авторів. Тому, у даній розвідці ми не будемо повторюватися, а тільки побіжно озвучимо гальмівні чинники запізнілого проникнення української письмової мови на Закарпаття, коротко зупинимося на джерелах їх формування, прояв альтернативної українській письмовій традиції, вплив міжнародних геополітичних та українських культурних і громадсько-політичних чинників, зокрема, вплив національно-культурних та громадсько-політичних процесів, що відбувалися в Надніпрянській (підросійській) частині України та сусідній Галичині, часових рамок домінування проросійської писемної традиції та низки інших явищ. 

І, головне, застосування, коли та за які кошти відбулося в краю той надлом проросійської письмової традиції та був започаткований новий, український, заснований на народовській традиції. На це питання необхідно дати чітку відповідь з визначенням часових рамок та основних, які вплинули на даний процес.  

Щоб дати відповідь на поставлене запитання, ми не уникнемо опису певного політичного та соціального становища краю у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. Перший – це державна належність та адміністративна підпорядкованість земель Закарпаття до Угорщини, навіть ще до 1867 року. Все одно існувала певна адміністративно-державна відокремленість, ізоляція краю від інших українських етнічних теренів Австрійської, а далі – Австро-Угорської імперії. Вона вплинула на перебіг загально-культурних, освітніх, громадсько-політичних процесів у регіоні. Не будемо розвивати тут тему угорського асиміляційного і, навіть, шовіністичного тиску на українців краю у другій половині ХІХ – початку ХХ століття, що, безперечно, мало місце в суспільній практиці означеного періоду і дуже впливало на загальний суспільний клімат Закарпаття. Багато дослідників пов'язують його з тим, що угорський великодержавний тиск породив опір у формі москвофільства, так званого руху будителів.

І справді, в 50-ті, а особливо – у 60-80-ті роки ХІХ століття рух будівників набрав патріотичних захисних рис проти державної політики угорського шовінізму, пробував творити літературу, публікувати ці твори в галицьких москвофільських виданнях та видавати перші місцеві друковані видання [11.-с.203-205, 28., 30.-.с.288]. Але ні за мову, ні за формою, ні за змістом вони не були оперті на місцеву мовну та культурну етнічну основу, а орієнтувалися на церковнослов'янську і російську [19.]. Крім того, якщо будували і пробували додавати до неї певних окремих місцевих слів, створюючи своє рідне язичіє, тобто більшу лайтову версію проросійської письмової мови, для розуміння її народними масами та називаючи її "карпаторусским язиком" або "нарєчієм", вона таки залишилась чужою версією письмової традиції. Тому у краї на десятиліття задомінувала проросійська письмова традиція.  

Чому так сталося? Перш за все, що серед українців Закарпаття єдиною, мінімально освіченою верством були представники духовенства [12.-c.33]. У силу своєї вузькопрофільної освіти, корпоративних інтересів, обмеженого світогляду, виділений у край світового освітнього закладу греко-католицьке духовенство Закарпаття не опанувало передових європейських течій (романтизму і просвітництва) в галузі освіти, науки, культури, мистецтва, філософії, зокрема, і в мовознавстві, а отже, не було у нього сформовано і осмислено су національні ідеї. [12.-c.33]. Українці Закарпаття у ХІХ столітті не мали, за окремими місцями, своєї світової, більш освіченої інтелігенції, позаяк місцева українська шляхта асимілювалася і тому майже поступово походила з попівської верстви. А, як відомо, духовенство є особливо консервативним у питаннях мови і новаторства в культурі. З ознаменованих причин закарпатська інтелігенція швидко викликає під вплив російських мовно-літературних та ширших імперських ідеологічних доктрин [4.-с.119], з їх головною конструкцією "Єдиної Русі", "Єдиного русского народа от Попрада до Камчатки", що не сприяло швидкому утвердженню в краї природної української письмової традиції. Її утвердження затягнулось на десятиліття.

Таким станом не могла не залишитися Російська імперія, яка давно поклала око на українські землі Австрійської, а з 1867 року – Австро-Угорської імперії. З початку другої половини ХІХ століття, а то і раніше, на даних теренах вона почала активно проводити гібридну агентурну політику підготовки до подальшої їх анексії, чи то на її термінології – «собираніе русских земель» [22.-с.147, 3.–с.105]. Тому намагалася створити на них середовище впливу, чи, по сучасному, 5 колоні, прагнула створити відповідні настрої в тамтешньому суспільстві, просувала свої наративи, щоб, коли настане час проведення «спеціальної військової операції», місцеве населення зустріло «свободітєлєй» з квітами, якщо говорити фрази українських реалій, які настали після 24 лютого 2022 року.

І, зрозуміло, першими, хто потрапив під її агентурний інформаційний вплив – це були представники греко-католицького духовенства східної Галичини, Закарпаття, Пряшівщини. У Північній Буковині діяли посередництвом місцевого православного духовенства; в хід пішла агітація через різні дипломатичні місії, щедре субсидування на відповідну діяльність місцевих прихильників, сприяння в цій діяльності серед слов’янофілів. У західні терени України потоком надходила російська література, періодичні видання, церковна література. Український закарпатський історик в діаспорі І. Жеґуц у своїй публікації «Книжка і преса – її шляхи у Закарпатті впродовж двох століть» [33.] пише, що в Пряшівській єпархіальній бібліотеці досліджений С. Добошем («Русские книги в городе Прешове») — це 64 титули російської літератури ХVІІІ століття та понад 200 титулів ХІХ століття. Зустрічаємо там російських класиків, критиків літератури як Бєлінський, Буслаєв і Державін; істориків Карамзіна. Ламанського, Погодіна, Іловайського. Соловйова; ідеологів російського слов'янофільства Самарина, Аксакова, Каткова, Кірієвського. Серед періодики відзначається " Московский вестник " та " Русский вестник ", виданий М. Катковим [13.–с.367]. Зрозуміло, що не менше подібної літератури мало бути і в Мукачівській єпархіальній бібліотеці, приватних колекціях священиків-москвофілів. Вищезгаданий І. Жегуц наводить у своїй статті цікаві факти: "За свідченням д-ра Миколи Хробака, юриста з Галичини, він під час Першої світової війни квартирував як старшина австрійської армії у Великому Березні, на фарі. Яке здивування викликало в ньому тоді обширну колекцію російських класиків у нашого духовника". [13. –с.366]. Він же називає, на підставі опису Миколи Кушніренка, який читав у с. Іза, про велику колекцію російської літератури пароха даного села, відомого русофіла Івана Раковського: «після смерті І. Раковського не змогли відтворити його обсяг бібліотеки, бо люди її розтягнули». [13. –с.367]. А як відомо, с. Іза стало одним із центрів і, навіть утвердження більше, епіцентрів з та поширення російського православ’я на Закарпатті у ХХ столітті [10.–с.169]. Форпостом російського православ'я у краю є вона і сьогодні.

З цим приводом корисним буде порівняння закарпатської ситуації із ситуацією в сусідній Галичині, де також серед духовенства масового було розширено москвофільство. Однак там виникла і власна школа романтизму – "Руська трійця". Українознавчі студії та публікації цього гурту, зокрема видання першої книжки народною мовою – "Русалка Дністрова", створили стійку національну традицію [15.-с.24-33,329-338]. Передова галицька інтелігенція, на відміну від закарпатської, опираючись на традиції "Руської трійці", здобутки революційної пори 1848-1849 рр., зуміла опертись у культуротворенні на народні етнічні корені, починала орієнтуватися на народну розмовну мову. Ця громадсько-політична течія отримала назву «народний рух». На Закарпатті з другої половини і аж до кінця 80-х років XIX століття майже вся інтелігенція перейшла в табір москвофілів та проросійської письмової традиції [11 .-с. 210-211].  

Описана нами вище загальна суспільна ситуація в краю у 50–80-х рр. ХІХ століття, зокрема, масове захоплення інтелігенцією русофільства, агентурна діяльність тут російських урядових і неурядових кіл, відповідно, привнесення на Закарпаття проросійської письмової традиції, вважаємо в основному схематично висвітленою. Для подальшого з’ясування теми нашого дослідження нам необхідно зрозуміти початок формування в краї нової української, чи проукраїнської письмової традиції. Коли та за які таке, власне, почало повертатися до народної традиції, як це було в сусідній Галичині в 60-х роках ХІХ століття.

У започаткуванні на Закарпатті народовського напряму необхідно відзначити два важливих аспекти. Теоретичної декларації щодо належності закарпатців до українського народу та, власної, філологічної практики, реального застосування народної письмової традиції. Так низка закарпатських діячів ХІХ століття: істориків, мовознавців, письменників, етнографів, починаючи від І. Базиловича і завершуючи А. Кралицьким, стверджували, що закарпатці належать до українського народу («І наша Угорська Русь разом з Галичиною належить до малоруської гілки слов'янського племені», А. Кралицький) [18 . ]. Але, стверджуючи, що закарпатці належать до українського народу ("малоросійської гілки") ще не означало визнання його (українського народу) етнічно самодостатнім, історично суб'єктним, а його живу розмовну мову самостійною та повноцінною для використання в письмі, літературі, науці. А до того, таке підтвердження ще не повідомило відомій імперській тріаді про триєдиний "русский" народ. Сам же Кралицький на письмі також послуговувався ще тим же язичиєм. Хоча, у силу контактів із відомими українськими громадсько-політичними та літературними діячами (М. Драгоманов, І Франко, О. Русов), будучи знайомим уже з творами українських письменників [6., 13.-с.370, 11.-с.202], він був найбільш україноцентричний з плеяди закарпатських будителів.

У філологічному плані першопрохідцем у запровадженні на Закарпатті нової, проукраїнської народної традиції, без сумніву, можна вважати відомого закарпатського педагога, мовознавця, перекладача, укладача підручників для народних шкіл Закарпаття 1881-1890 років – Василя (Ласла) Чопея [2.]. Він перший із закарпатців, хто вважав самостійність української мови, яка має право на розвиток і функціонування. У 1883 році в Будапешті був виданий укладений ним «Русско-мадярский словарь» [18.]. Для Закарпаття, для подальшого розвитку його мовно-філологічної писемної традиції це було революційне видання. За своїм значенням, впливом на розвиток письмової традиції краю, його можна порівняти навіть із виданням «Русалки Дністрової» для Галичини. В. Чопей у своєму «Словнику» вперше оперся на пласт живої народної лексики, запозичення лексичного матеріалу з інших українських теренів [2., 18.]. Видання мало непересічне значення, навіть якщо в даному словнику були використані і російські слова. Практично – це був маркер для трансформації писемної традиції Закарпаття.  

Та остаточне те, що "Словник", на наше переконання, став маркером і для політики офіційного Будапешту. А якщо точніше, урядові кола почнуть реагувати на доробок В. Чопєя, який без сумніву, користувався у педагогічних і мовознавчих колах Угорщини авторитетом [2.]. Перший це випуск навчальної літератури (підручників) для народних шкіл, преси. Особливо це відчутно було в 90-х роках ХІХ - початку ХХ століття. Стверджувати це лише висновки народознавчих студій буде спрощеним підходом. На наш погляд, вплинула на політику Угорського королівства, під ту пору, щодо використання мови письма для закарпатських українців (закарпатських русинів), загальна напружена геополітична ситуація в Центральній Європі, а якщо точніше, загострення відносин між російською імперією та Австро-Угорщиною. Неозброєним оком було видно агентурну підривну діяльність царської росії на території українських земель австро-угорської держави. Відень це добре бачив, розумів рівень небезпеки і тому сприяв укладенню угоди в 1890 році між народовцями Галичини і польським національним рухом, відомої під назвою «Нова ера» [8., 27.]. Цю угоду не варто розглядати у звуженому форматі, лише як українсько-польське розуміння. Австрійський уряд свідомо пішов на укладення даної угоди для ослаблення впливу російської 5 – колони – москвофілів. Намісник Галичини Казимир Бадені пообіцяв, що австрійський уряд підтримує національний розвиток галицьких українців за умови їхньої лояльності та боротьби з москвофільством [8.].

На наше переконання, поки-що не підтверджено документально, «Нова ера» знайшла свій відгомін і в Будапешті. Урядовим колам Угорщини Відень мусив довести агресивні плани царської росії, щоб остання скорегувала свою політику на Закарпатті та Пряшівщині щодо москвофілів, які не приховували своїх надій на росію. Зітхання останніх на Закарпатті, «коби нас забрала росія», добре описав Михайло Драгоманов [11.-с.212]. Цей, власний, політичний і, навіть більше, геополітичний чинник, мабуть, таки професійну роль у певній зміні підходу будапештського уряду до норми «руської» (української) писемності. Це дуже добре ілюструє «Руська читанка для другої класи народних шкіл» під редакцією Яноша Гашпара, видана в Будапешті 1891 року [ 9. ]. Особливо цікавою є передмова до даного підручника (читанки) під назвою "Слово переробника". Процитуємо тут перший абзац названої передмови без скорочення та сучасних мовних корекцій, тобто автентично: "Мадярско-королівський міністр народного просвіщення опреділив наново переділати всі ті книги, які досели в руснацьких школах лиш употреблялись. Причинов сего розказа била тота вина, что дотеперішні книги не на руснацькому, а на русском языке были". написані, за то їх не лем діти, але містом й самі учителі не могли точно порозумити." [9 .– с.5]. Додаткові коментарі тут, мабуть, зайві. В такій, мовно-філологічній подачі надруковані тексти для дітей. А віршики, взагалі наближені до фонетичного правопису української літературної мови. Як бачимо, Міністерство освіти Угорщини обрало для навчання українських (руських) шкіл Закарпаття народний варіант писемності, втілювало його в шкільну практику. Для підтвердження даного підтвердження проілюструємо його ще витягом із шкільного зошиту за 1894 рік Ференца Івана, учня другого класу с. Богдан: "Катирина місить. Катя іде до церкви. Корова молоко дає. Красти злодійська робота. Кривду нікому не треба чинити." [14.]. Тексти свідчень про застосування української лексики з її варіаціями закарпатських говорів, української абетки, зокрема літер «й», «і», м’якого знака, елементів українського фонетичного правопису. Фотокопії даного зошита розміщені на блозі Петра Ференца в інтернет-виданні « Закарпаття онлайн » [34.].

Подібну письмову мовну практику бачимо і на сторінках періодичних і неперіодичних видань того часу. Проілюстровано це витягом з тексту, надрукованого в газеті «Неділя» за 20 серпня 1898 року, що виділили руську (українську) мову в Будапешті: «В народній просвіті дуже важливим фактором має бути газдовська повторна школа, в основі якої є ще перед 30 роками положені, понеже тодішній школьний закон розпорядився, щоб діти вчилися в школі польовому. и огородництву». [7.]. А ось віршовані слова пісні, у тій же газеті, передані, майже сучасною, українською літературною мовою [29.]:

Ой засвітянку

І ти зоре ясна

Перед тими воротами

Де дівчина красна

За граматикою та лексикою істотно не відрізняються тексти і пізнішого часу. У названій газеті «Неділя» за 23 серпня 1914 року в статті «Прокламація українців» читаємо наступний текст: «Наші братя галицькі русини, котрі ще й українцями називають себе, виповіли, що з цілою силою боротися будуть на стороні Австро-Угрії проти Росії, а то про те, бо в Росії багатомільйонний малорусський, т. е. русинський народ живе». котрий там ніякого права немає…» [26.]. Подібні тексти можна проілюструвати також із виданням неперіодичних, зокрема календарів на відповідний рік, де, окрім календаря, вміщувалося багато дописів господарського, політичного, культурного та іншого характеру [23.,24.].

Наведені факти, витяги з текстів шкільної літератури, періодичних видань засвідчують, що в 90-х роках ХІХ століття та на початку ХХ в краю відбулася суттєва зміна у випуску письмової мови. Від, майже російської, або дуже зросійщеної письмової практики, яка застосовувалася в 60-80 – ті роки ХІХ століття, відбувся перехід до більш наближеного варіанту народної розмовної мови, яке отримало назву народної письмової традиції.

Однак, варто зауважити і ще один аспект, на який потрібно звернути увагу. Це те, що народовські тексти галицьких видань і закарпатських різнилися між собою. Також уже по наведених текстах у даній статті бачимо, що провести знак рівності між народною письмовою практикою Галичини і Закарпаття не варте. Закарпатська народна письмова практика була не тільки більше запізніла в часі в порівнянні з галицькою, але й відмінна за філологічну суттю. І не в тому виявилася відмінність, що застосовувалася місцева вимова чи місцева лексика, а в тому, що письмова практика залишала у собі більше русизмів, церковно-слав'янізмів, зокрема й церковно-слов'янської літери – Ѣ, ѣ (ять), що застосовувався в царській росії, російських слів, російських літер, звуків. Хоча російським словам часто надавалась українська фонетична мова. Вперше російське слово «правІтЄльство» (уряд) в закарпатській народній версії читалося як «правІтЄльство». Далі використовувався етимологічний правопис, чи точніше, церковно-етимологічний правопис.  

Чому так відбувалося? Перш за все, мабуть, тому що правлячі кола Угорщини не були зацікавлені в розміщенні варіантів письмової мови, яка в цих роках вже утвердилася в Галичині з фонетичним правописом, адже вони прагнули сформувати окремішню ідентичність, яку позначали як «угро-руський народ», що не має нічого спільного з українцями на схід від Карпат [20.-с.218]. Розвиток загальної соборницької ідентичності українців, загальної української культури, загальної літературної мови відповідав планам проведення національної політики Будапешту щодо неугорських народів країни, зокрема його асиміляційним планом. Тому, мабуть, мала бути і відмінність у письмовій практиці між русинами Галичини і русинами Закарпаття. А ще, свідома ізоляція краю угорською адміністрацією від культурних впливів з тієї ж таки Галичини [ 16.–с.20 ]. По друге, на Закарпатті існувала на багато триваліша традиція застосування проросійської письмової мови. Москвофільство в краї в 50-80 роках було монопольним і більш ретроградним, навіть у порівнянні з сусідніми землями Австро-Угорщини [11.–с.222]. Тому воно таки наклало свій відбиток і на народне письмову практику. Повне нехтування тривалою проросійською письмовою традицією було майже неможливим. По-третє, це недостатність, дефіцит інтелектуальних національних сил у краю. Якщо Галичина була підсилена зусиллями, кадрами наддніпрянців, чого вартий лише одна посада Михайла Грушевського, то до Закарпаття такої системної допомоги не доходило. [32.-с.131]. І наостанок, вартує підкреслити різницю в соціальній базі народовців Галичини і Закарпаття. Якщо в Галичині український національний рух вже у 80-х роках ХІХ століття переходить до світової інтелігенції, то на Закарпатті ще й на початку ХХ століття він знаходиться в руках духовництва. Це кілька вплинуло і на правописні уподобання. Також Августин Волошин на початку ХХ століття створював етимологічний правопис та заперечував фонетичний [18.]. Більшість народовців краю належала до числа духовенства і тим самим була прив'язана до церковнослов'янської писемної традиції.  

Але застосовувати, знецінювати значення тих досягнень в утвердженні в країні в 90-х роках ХІХ століття та початку ХХ століття нової народної письмової традиції, більш наближеної до народної розмовної мови, в жодному випадку не варто. Фактично тоді відбувся перелом, відхід від цілковитої проросійської письмової традиції. Це створило базу для наступного етапу в письмовій традиції Закарпаття – поширенняго запровадження в письмову літературу практику фонетичного правопису, загальної української мови в освіті, літературі, періодиці, науці, яка відбулася вже в наступному періоді - 20 – 30 років ХХ століття та цілковито завершилася в добу УРСР.   

Для дати обґрунтовану відповідь щодо чинників, які сприяли зламу проросійської писемної традиції, необхідно коротко оглянути і стан освітнього, національно-культурного, національно-політичного руху в Наддніпрянській Україні та сусідній Галичині та їх вплив на процеси в Закарпатті. Він активізувався саме з 90-х років ХІХ століття. Поки народовство там пленталося у хвилях русофільства, не маючи ні належної організаційної бази, ні серйозних ідейно-теоретичних здобутків, ні достатньої кількості кадрового потенціалу впливу на українофілів не обмежено. Але в 90-х роках ХІХ століття – початку ХХ століття в українському національному русі в Галичині та Наддніпрянщині відбуваються якісні зруйнування. [1.-с.123-124]. Дуже суттєво зміцнів організований громадсько-політичний рух. Скрізь була розбудована мережа «Просвіт», засновані українські політичні партії, товариства: «Пласт», «Січ», «Сокіл», діяло «Наукове товариство імені Тараса Шевченка» (НТШ), яке по факту функціонувало як академія наук та різного роду допоміжних товариств (кредитні та господарські спілки), які опосередковано теж індукували громадсько-політичну сферу на національному рівні. підставі. Українська громада провела своїх представників до краєвого сейму та Австрійського парламенту. Таке загальне употужнення українського національного руху мало прямим своїм наслідком послаблення впливу русофільського руху в Галичині та Північній Буковині. Не зачепити цей процес Закарпаття не міг - русофільство дало тріщину. Велику роль у цьому займала і іонерська діяльність Івана Франка, Степана Томашівського, Михайла Драгоманова та особливо Володимира Гнатюка [21.-с.133-140, 31.-с.321-325, 25.-с.39.]. Серед закарпатців зі злочинною особою, що почали критично оцінювати здобутки русофільства, науково підходити до пам'ятки літератури краю. У цій ділянці особливо виділився Гіядор Стрипський, а також Августин Волошин, Ласло Чопей, Юрій Жаткович та ряд інших діячів [17.-с.216-221]. Цікавою є інформація про вплив на формування світогляду Августина Волошина: відвідування ним наприкінці ХІХ ст. м. Львова, де він побував кілька разів. Поїздки до цього старовинного українського міста зробили справжній переворот у душі Волошина. Він побачив, яка велика різниця на рівні свідомості галичан і його земляків. Його шокувала величезна маса українських газет і журналів, що видавалися в Галичині. Користуючись нагодою, він підписав цілий ряд видань, не дивлячись на їх політичну спрямованість («Галичанин», «Діло», «Свобода» та ін.). Зав'язуються дружні стосунки між Августином Волошином і Гіядором Стрипським, які навчалися у Львівському університеті. Можна без збільшення сказати, що саме тоді в ньому виявилося бажання створити на Закарпатті організацію, яка була подібною до галицької «Просвіти» [5.-с.420].  

Як уже вище, у Східній Галичині та Наддніпрянській Україні наприкінці ХІХ - початку ХХ століття відбулися якісні зруйнування в українських національних русях. Це зумовило об'єктивний вплив на Закарпаття, а з другого боку і потяг самих закарпатців до української національної ідеї, в її національно-культурному та філологічному і мовознавчому плані зокрема. Проникнення її на територію колишньої Угорської Русі стало фактором об'єктивним, негативним вирісом потенціалу українського національного руху в інтелектуальних (науково-теоретичних), громадсько-культурних і політичних площинах. Цьому явищу не потрібно протистояти ні угорському режиму, ні карпатським горам, ні заскорузлі стереотипи закарпатських москвофілів.

У підсумку даної статті можна стверджувати, що шлях української письмової мови на Закарпатті був складний, тривалий у часі і повний у своєму темпі. Сформована за допомогою царської росії в 50-80-х роках ХІХ століття москвофільська течія була тут особливою потужністю. Вона сформувала у краї проросійську письмову традицію. Її злама була довгою і доброю тяжкою.

Підрив цієї письмової практики, якби це парадоксально не звучало, відбувається і за допомогою урядової політики Будапешту, вперше в освітній галузі з 90-х років ХІХ століття. І робила це вона не з благодійних намірів, а з безпекових. На наш погляд, це був відгомін політики "Нової ери" 1890 року укладений у Львові, як внаслідок напружених російсько - австро-угорських відносин. З цього часу в мовознавчій письмовій практиці Закарпаття відбувається перехід до ширшого застосування народної розмовної лексики, ширшого застосування української абетки. Цей перехідний період іменуємо як народний період у письмовій практиці Закарпаття, тривав до періоду включення його до відповідності Чехословаччини і, навіть більше, аж до трьох років ХХ століття. Письмова народна практика Закарпаття 90-х років ХІХ – початку ХХ століття, хоча і була великим поступом вперед, вона була відмінною від галицької, містила багато нашарувань попередньої москвофільської традиції.

Серед місцевої інтелігенції в цей період формується вузький прошарок осіб, які критично оцінили «здобутки» москвофільства, включилися в діяльність на засадах народів. Одним із першим був Василь (Ласло) Чопей, який у 1883 році видав дуже важливий для подальшого розвитку народної письмової традиції краю «Русько-мадярський словарь».  

Дуже важливим зовнішнім каталізатором для активізації процесу впровадження української писемної традиції на Закарпатті був якісний зріст українського національного руху, розвитку української мови, української літератури, загалом культури, науки, зокрема суспільних дисциплін та особливо історії України в ознаменований період у Наддніпрянській Україні та Галичині.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Алексієвець М.. Цвіркун В. Українська культура XIX-XX ст. і проблема сучасного культурного розвитку нації.// Культурне відродження в Україні. –Львів: Астерікс, 1993. - с.119-126.
2. Барань Є. З історії лінгвоукраїністики в Угорщині (мовознавча діяльність Ласлова Чопея)//Studia Slavica .
3. Бача Ю. Літературний рух на Закарпатті до середини ХІХ ст. - Пряшів: Словацьке педагогічне товариство, відділ української літератури в Пряшеві, 1961. - 271 с.
4. Бірчак В. Літературні стремління Підкарпатської Русі. Друге поповнене видання. – Факс. вид. –Ужгород: Карпати, 1993. – 192 с.
5. Вегеш М.М., Чучка П.П. Августин Волошин - президент Карпатської України // Вони боронили Карпатську Україну: Нариси історії національно-визвольної боротьби закарпатських українців. – Ужгород : Карпати, 2002. – с. 412-454.
6. Гаврош О. Як закарпатські москвофіли відстоювали єдність українців. Блог Олександра Гавроша .
7. Газдовсько-повторительні школи.//Неділя. -1898 рік. - 20/2 сентября, номер 40. (Матеріали домашнього (родинного) архіву Петра Ференца)
8. Гаркуша О.Г. Нова ера .
9.  Гашпар Я. Руська читанка для другой класи народних школ.- Будапешт, 1891.-175с. (матеріали домашнього (родинного) архіву Петра Ференца)
10.  Данилець Ю. Православний рух на Закарпатті на початку ХХ століття (на матеріалах румунського походження) //Румунсько-українські відносини. Історія та сучасність.-Сату Маре, 2016.-с.161-171.
11.  Дашкевич Я.Р. Михайло Драгоманов і Закарпаття // Штрихи до наукового портрета Михайла Драгоманова: Збірник наукових праць. – К.: Наукова думка, 1991. - с. 200-231.
12.  Дорошенко Д. Угорська Україна. – Ужгород: Срібна Земля, 1992. – 59 с.
13.  Жегуц І. Книжка і преса - їхні шляхи у Закарпатті протягом двох століть // Культура Українських Карпат: Традиції і сучасність. Матеріали міжнародної наукової конференції, Ужгород, 1-4 вересня 1993 року. - с. 365-374.
14.  Зошит учня другого класу Івана Ференца з с. Богдан за 1894 рік (Матеріали домашнього (родинного) архіву Петра Ференца)
15.  Кирчів Р.Ф. Етнологічно-фольклористична діяльність "Руської трійці". - К.: Наукова думка, 1990. – 344 с.
16.  Клочуряк С. До волі. - Ужгород, 1992. – 82 с.
17.  Мазурок О.С. Проблеми української мови у листуванні Ю.К. Жатковича з В. Гнатюком // Українська мова на Знакарпатті у минулому і сьогодні: матеріали науково-практичної конференції (Ужгород, 5-6 травня 1992 року). Ужгород, 1993 .- с.216-221.
18.  Майор Р.І. Народовський рух на Закарпатті в 1860-х – 1918 рр.: ґенеза розвиток та ідеологічні засади .
19.  Майор Р.І. Русофільство на Закарпатті у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: ґенеза, розвиток та ідеологія .
20.  Мишанич О.В. «Карпаторусинство», його джерела і еволюція у ХХ ст.// Мишанич О.В. Карпати нас не розлучати: Літературно-критичні статті і дослідження.-с.212-252.      
21.  Мишанич О.В. Роль В. Гнатюка в літературному процесі Закарпаття кінця ХІХ - першої чверті ХХ ст. // Мишанич О.В. Карпати нас не розлучати: Літературно-критичні статті і дослідження.-с.130-149.      
22.  Мокляк Я. Православ'я в Галичині - політичні аспекти // Зустрічі (Варшава). - 1990. - №1-2. - с. 147-154.
23.  Образковий календар на простий рок 1909 (Матеріали домашнього (родинного) архіву Петра Ференца)
24.  Образковий календар на переступний рок 1912 (Матеріали домашнього (родинного) архіву Петра Ференца)
25.  Олашин М. Степан Томашівський: штрихи наукової діяльності // Календар "Просвіти" на 1995 рік. - с.38-40
26.  Прокламація українців // Неділя. -1914 рік. - 23/10 августа, номер 34. (Матеріали домашнього (родинного) архіву Петра Ференца)
27.  Романів О. Архітектор українського П'ємонту. (До 150-річчя з дня народження Олександра Барвінського).// Шлях Перемоги. -1997 рік. -3 липня.
28.  Світлик Н. Галицька періодика середини ХІХ – початку ХХ століття та її роль у процесі наукової співпраці інтелігенції Закарпаття .
29.  Співанка.//Неділя. -1898 рік. - 20/2 сентября, номер 40. (Матеріали домашнього (родинного) архіву Петра Ференца)
30.  Статєєва В.І. Мовні питання на сторінках закарпатської періодики ХІХ - початку ХХ ст. (до 1919 р.) // Українська мова на Закарпатті у минулому і сьогодні. Матеріали науково-практичної конференції (Ужгород, 5-6 травня 1992 року) - с. 287-292.
31.  Хланта М.І. Значення наукової діяльності. Гнатюка у формуванні української мовної свідомості на Закарпатті // Українська мова на Закарпатті у минулому і сьогодні. Матеріали науково-практичної конференції (Ужгород, 5-6 травня 1992 року) .- с.321-325.
32.  Ференц П. Етнонаціональна орієнтація українців Закарпаття в 20 – 30-ті роки ХХ століття. - Мукачево: Карпатська вежа, 2005.-216 с.
33.  Ференц П. Іван Жегуц та його «Книжка і преса - їхні шляхи у Закарпатті впродовж двох століть». Блог Петра Ференца. URL: https://zakarpattya.net.ua/Blogs/217496-Ivan-ZHeguts-ta-ioho-Knyzhka-i-presa---ikhni-shliakhy-u-Zakarpattia-protiahom-dvokh-stolit
34.  Ференц П. Українська мова у школі на Закарпатті австро-угорського періоду (ДОКУМЕНТ). Блог Петра Ференца. URL: https://zakarpattya.net.ua/Blogs/233187-Ukrainska-mova-u-shkilnytstvi-na-Zakarpatti-avstro-uhorskoho-periodu-DOKUMENT

ДО ТЕМИ:

Чи був Євген Фенцик прибічником неорусинів?

Теги: мова, народовство, москвофільство, письмо, будитель

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати