Іван Жеґуц та його "Книжка і преса - їхні шляхи у Закарпаття протягом двох століть"

Іван Жеґуц, професор Мюнхенського університету, викладач історії Українського Вільного університету

Коротка передмова

Епоха цифрових технологій створила можливості швидкого доступу до інформації з будь якої місцини. В цьому її велика перевага. Ця обставина ставить і нові завдання. Найперше – залучити в електронний інформаційний обіг велику кількість культурно-історичної спадщини ХІХ-ХХ століть. Особливо це стосується великого пласту україністики: наукових видань, публіцистики, періодики і т.п. Важливо врахувати те, що значна частина таких публікацій вийшла дуже малим накладом, яка часом відсутня, навіть, у спеціалізованих бібліотеках. Тому їх треба по новій актуалізувати, зробити цифрові копії з їх подальшим розміщенням у мережі інтернет. Адже наукову вартість, цінність і актуальність для нашого часу багато видань, публікацій не втратили по наш час.

Однією з таких наукових розвідок є публікація «Книжка і преса – її шляхи у Закарпаття протягом двох століть», що була надрукована у науковому збірнику «Культура українських Карпат: традиції і сучасність». Матеріали міжнародної наукової конференції, Ужгород, 1-4 вересня 1993 року (Ужгород: МПП «Ґражда», 1994) закарпатського історика, професора, доктора філософії мюнхенського університету, викладача історії Українського Вільного  університету (УВУ) у Мюнхені, у 1967-1970 - секретаря УНРади в екзилі, українського емігранта, уродженця с. Костилівка Рахівського району Закарпатської області Івана Жеґуца, на сьогодні покійного.

В даній  статті автор аналізує потоки друкованого слова на Закарпаття за два століття (ХІХ-ХХ), ідентифікує їх походження, з’ясовує їх вплив на формування світоглядного, ідеологічного, політичного  літературно-мистецького, релігійного місцевого середовища. На підставі проаналізованих фондів, особливо, Пряшівської єпархіальної бібліотеки, досліджень інших авторів Іван Жегуц,  робить висновки про потужний цілеспрямований інформаційний вплив на цей край Росії, представників різних російських ідеологічних, літературних, політичних середовищ, а особливо, слав’янофілів (Погодін, Кіреєвський, Аксаков, Катков, Самарін та ін.). По суті - ідеологів «Русского мира», будівничих Російської імперії. Їх ідеологія і досі є стрижневою, зрозуміло, що з певними корекціями, у політиці сучасної путінської Росії. По суті, у ХХІ столітті у порівнянні з добою ХІХ-ХХ століть, нічого особливого не помінялось. Все ті ж застосовуються гібридно-інформаційні засоби війни, торочення міфу про «адин народ».

Автор публікації документально доводить про запізніле проникнення української книжки і преси до Закарпаття у порівнянні з російською. Це мало, і ще має досі, тяжкі наслідки для національно-культурного, політичного розвитку краю, відбивалося на рівні національної свідомості його жителів, що проявилося себе у тривалому політичному, культурному, релігійному русофільстві. Українство тут утверджувало себе в тяжкій боротьбі з русофільством у 20-30 – х роках минулого століття. Та і 90 – ті – 2000 – ні роки також позначені тут активною боротьбою проти українства замаскованого русофільства під різними проектами українофобії, а особливо політичного русинства. Стаття дає ключ до розуміння багатьох суспільно-політичних, релігійних процесів у цьому краї як у минуло так і сьогодні. Але головне те, що вона підводить до розуміння важливості захисту українського мовно-інформаційного простору від розкладових пропагандистських доктрин «русского мира». Адже окупації Криму та частини Донбасу Російською Федерацією також перебувала тривала, майже монопольна, їх інформаційна окупація.

А поки що пропоную означену вище публікацію Івана Жеґуца у цифровому варіанті для нового прочитання, ознайомлення з нею ширшого кола читачів,науковців, але головне - зробити її доступною в мережі інтернету. Пропонована наукова стаття Івана Жеґуца набрана наново, зберігає всі особливості правопису, якою вона була надрукована в оригіналі:

ІВАН ЖЕҐУЦ

КНИЖКА І ПРЕСА — ЇХНІ ШЛЯХИ У ЗАКАРПАТТЯ
ПРОТЯГОМ ДВОХ СТОЛІТЬ

Дещо занедбана тема генези закарпатських книжкових фондів має пряме відношення до нашої національної ідентичності. А це − актуальне питання, його ставлять наново люди, причет­ні и непричетні до нашого кореня, йому все частіше відступають місце чужі медії.

Із далекої віддалі понад півстоліття повної ізоляції від Вас, від культурного розвитку країни, від Вашого способу думання, відважуюся запитати: чи ми досить зробили для об’єктивізації культурно-політичної боротьби, яка провадилася на Підкарпат­ській Русі протягом 20-их і 30-их років? Відповідь мусить, на жаль, звучати: «Ні, не досить, ще треба чимало зробити, деталь­ніше вглибитись у проблематику».

Відтяті від свого материка ми десятками ліг питали себе: яку роль відіграла у процесі нашого відродження книжка? Чи не до­помогла б нам книжка об’єктивно насвітлити процес шукання тих наших культурних діячів минулого й початку цього століт­тя, які визначали себе носіями російськомовної культурної й по­літичної орієнтації? Для цього необхідний доступ до джерел, а ми мріяли мати ще раз в руках хоч річники «Підкарпатська Русь», Наукові записи т-ва «Просвіта», «Карпатський світ» та ін. Тепер це питання звучить простіше, хоч риґорозніше: чи зна­йдемо час висвітлити біографію кожної давнішої публікації по наших центральних і приватних бібліотеках, довідатись, чия во­на була п’ятдесят чи сто літ тому, якими дорогами добивалась у наші глухі сторони, або ж в Ужгород, Мукачево чи Пряшів? Маю на увазі, передусім, книжку, видану далеко поза межами нашої країни. Хоч це завдання вимагало б більшого колективу, воно нам під силу. Маємо Університет, маємо Інститут карпатознавства, маємо аж дві «Просвіти» (у Мукачеві минулого року я якось натрапив на «Единство», може, воно навело б нас на добру гадку?), є молоді адепти із академічними перспективами. Взявшись за дослідну роботу, можна б сподіватись основних монографій до історії культури. Я заторкну фрагментарно тільки один розділ, вважаючи його вступом у проблематику. Його  предметом буле книжка и періодика з Росії, з України й Галичини, її роль в культурному розвитку Закарпаття протягом двох століть, у добу, коли українське друковане слово підкорялось цензурі й забороні — і тут, і там. Свідомо оминаю літературу західних слов’ян, угорську літературу, як і всю духовну літературу. Якими шляхами попадала, отже. Згадана книжка на Закарпаття? Передусім – через подорожних учених. Перші актуальні відомості, своєрідну культурну мозаїку нашої країни подає Петро Кеппен, який 1822 р. об'їздив Галичину й Закарпаття, будучи гостем Михайла Балудянського. Тоді вже бувшого ректора Петербурзького університету. Про свої спостереження з дороги Кеппен писав у «Бібліотечних листах» під заголовком «Записки о путешествии по Словенским землям и архівам»¹. Окрему увагу присвятили Закарпаттю російські вчені Александер Н. Пипін, Микола П. Дашкевич, Антон С. Будилович. А пізніше – Григорій Де-Воллан. Але видатнішою в нашому контексті є екскурсія членів Московського університету в Галичину 1835 р. Учасники екскурсії – Михайло Погодін, Мик. Надєждін, Петро Киреєвський, кн. Кропоткін – відвідали монастир ОО. Василіян у Львові, ознайомились із бібліотекою. З цього моменту зачинається ділова взаємність поміж Погодіним та ігуменом монастиря, Варлаамом Компаневичем. У результаті екскурсії Погодін скеровує на адресу Компаневича колекцію книг на суму 1000 рублів. Через цю дотацію Компаневич увійшов у конфлікт із Казимиром Туровським та іншими претендентами, що звинуватили його у привласненні збірки². Мова про фірманку книг із Росії, скерованих у Галичину.                                                
 

Перша сторінка наукового збірника, в якій була надрукована означена публікація І. Жеґуца

Два фактори привертають увагу. Перший – роль М. Погодіна у словянофільському русі, роль суто політична, а другий – це посередницька роль галицьких діячів ХІХ ст. між Росією й нашими пробудителями. Дещо із згаданих колекцій проникало й на Закарпаття і, як переконуємось із статті Ст. Добоша «Русские книги в городе Прешове»³, проникнуло зовсім немало. Мова про Пряшівську єпархіальну бібліотеку та про російські книги й періодику ХVІІІ-ХІХ ст. Чи є такий перелік із Мукачівської єпархіальної бібліотеки? Сліди ведуть не тільки в Пряшів. За свідченням д-ра Миколи хробака, юриста з Галичини, він під час першої світової війни квартирував як старшина австрійської армії у Великім Березнім, на фарі. Яке здивування викликала в нього тоді обширна колекція російських класиків у нашого духовника. Понад півстоліття після тієї зустрічі д-р Хробак дуже спонтанно оповідав мені про цю несподіванку, але вже не зберіг у пам'яті прізвища настоятеля у Вел. Березнім. Було б вдячним завданням, якби компетентні не тільки для Березного краяни поцікавились історією книг, що їх згодом люди розтягнули по хатах. Подібною буде й доля бібліотеки о.Івана Раковського в Ізі. Про неї говорить наш учитель-емігрант із 30-их років (зараз 87-літній д-р Микола Кушніренко, що проживає в Філадельфії) у монографії «Суспільно-громадський побут села Ізи в Карпатській Україні»⁴. Учителюючи в Ізі й досліджуючи наші села під науковим керівництвом проф. Олександра Мицюка. М. Кушніренко поцікавився докладніше біографією о.І. Раковського, бувшого пароха Ізи. Про якого люди казали, що «він лиш за москаля думав, лиш із москальом держав», Кушніренко пише, що після смерті І. Раковського не вдалося відтворити обсяг його бібліотеки, бо люди її розтягнули. Між іншими книгами в руки селян дісталась брошура п.н. «Где іскать правду?», про нех буде мова нижче. Але ще є надія, що хтось поцікавився тією частиною бібліотеки, яка десь збереглась, чи існує вже монографія на тему збірки о.Раковського тут, в Ужгородському університеті. А мала б така монографія для критичної оцінки діяльности предтечі русофільської орієнтації на Закарпатті особливе значення.

Літератури сусідніх народів наложили на будителів Закарпаття виразну печать, вона чітко зарисовується у змаганнях за літературну мову й у тематиці літературного доробку. Проте треба сказати, що цей доробок абсолютно не співмірний з тим літературним багатством, яке припало в Пряшівську єпархіальну бібліотеку, досліджену С. Добошем. Серед 64-ох титулів ХVІІІ ст. та понад 200 титулів ХІХ ст. зустрічаємо російських класиків, критиків літератури, як Бєлінський, Буслаєв і Державін, істориків Карамзіна. Ламанського, Погодіна, Іловайськаго. Соловйова, ідеологів російського слов’янофільства – Самаріна, Аксакова, Каткова, Киреєвського. Серед періодики відзначається «Московский вестник» та «Русский вестник», видаваний М.Катковим, але відсутній «Москвитянин» М.Погодіна. Його удостоївся був у Галичині історик Денис Зубрицький, який писав, що «проф. Погодін по дружбе своїй дарит меня ежегодно Московитянином»^5. Може, зустрінеться він в бібліотеках Ужгорода. Наявність згаданих російських авторів у Пряшівській єпархіальній бібліотеці – це формальна сторінка. Заснована єпископом Григорієм Тарковичем 1819 р. із фундації Івана Ковача бібліотека поклала основи під ту пряшівську школу, яку ми пригадуємо із 30-их років як твердиню русофільства. Перед нами недосліджене питання: в якій мірі й чи користались цією бібліотекою наші чільні репрезентанти того часу: від О.Духновича, О. Павловича, Ставровського-Попрадова та ін. Краще досліджено питання, кому із названих подорожних належить першість у збагаченні наших шаф російською, а кому – молодою на ті часи – українською літературою. Про це докладно говорять пряшівські дослідники Олена Рудловчак, Йолана Голенда, Юрій Бача, Микола Мушинка та Степан Добош. Але історики літератури обережно підходять до цього питання. Розглядаючи творчість Євгена Фенцика, Євг. Недзельський каже що автор, ще будучи студентом богослов'я, «Ревностно изучал руський  язык й сочинения руських классиков, увлекался Лермонтовым…»⁶. До Олександра Митрака Недзельський підходить обережніше. Убачаючи в його статті «Путевыя впечатленія на Верховине» паралель до «Записки путешественника Ник. Карамзина, которіми едва ли пользовался автор»⁷. Проте були серед наших літераторів індивідуальні контакти із російською інтелігенцією, яка, як свідчать джерела, не приходила в гості із порожніми руками і в більшості випадків приносила із собою книжку або періодику. Яка не могла лишатись не читаною. Провідна роль належала, безперечно, М.Погодіну, він приділяв русинам особливу увагу і висловлювався про них недвозначно: «Первое право на русскую помощь принадлежит русинам. В ожидании благоприятных случаев необходимо поддерживать их возникающую литературу частным образом, через вторые и третьи руки; доставлять пособие авторам, печатать книги.., посылать в библиотеки русские книги, содействовать сочинению лексикона, грамматики, собрания преданий, песен. О средствах, как подавать сию помощь – я представлю обстоятельное предположение, если то будет угодно В.Высокопревосходительсту»⁸. «Всі ці факти, − пише Ю.Бача, − дозволяють зробити висновок, що тут мала місце свідома, цілеспрямована діяльність російського царського уряду, який то книгами, то повчаннями, то грішми або іншими дарунками, керував діяльністю представників не тільки закарпатських та галицьких українців, але і представників інших слов'янських народів Австрії. Скеровуючи цю  діяльність у певному напрямі, царизм використовував її для досягнення своїх політичних прагнень»⁹. І цей вплив не пройшов безслідно в літературі Закарпаття ХІХ ст.

Кардинально відмінним феноменом треба вважати зустріч з російським світом обох братів Адольфа й Віктора Добрянських, вона припала на революційні роки 1848-49 за відомих обставин і при офіційній ролі Адольфа Добрянського. Про яку тут не місце розводитись. На відміну од тих літераторів, які пробивали собі дорогу до власної ідентичности шляхом безнастанних шукань, Добрянський визначав себе під цим оглядом релятивно скоро й дефінітивно. У його політичних трактатах не стрічаємо сумнівів чи поворотів. Його зв’язки з російськими сучасниками мали характер певної рівнорядности, на відміну від багатьох краян, за виїмкою, може, Івана Раковського. Дехто з дослідників приписує тісні взаємини Добрянського з російськими партнерами його особливому дипломатичному хистові¹⁰, поминаючи, одначе, важливий психологічний фактор і чіткі риси характеру. Для молодого мужчини (Добрянському було в революцію 32 роки) стало високе відзначення «за усмиреніє Венгрии и Трансильвании» на тлі різкої нетерпимости угорського політичного загалу моттом і мотивацією водночас. Раль А.Добрянського в напрямі ширення російської книги, російської культури, належало б дослідити окремо. Знаємо, що гості Добрянського в Чертіжному, передусім, його зять, славіст А.С.Будилович, привозили з Росії літературу, яка мала вплив на молодшу генерацію пряшівських літераторів, серед них і на Ставровського. «Маючи доступ до бібліотеки Добрянського, Ставровський помножував свої загальні відомості, знайомство з російською культурою», − пише Олена Рудловчак у літературній біографії автора¹¹.

Важливу роль в посередництві російської літератури відіграли духовники при мавзолею княжни Олександри Павлівни в Юремі біля Пешту. Це – Василій М.Войтковський, що був тісним співробітником І.Раковського під час його редакторської функції у столиці Угорщини. Другим опікуном слов'ян був Константин Л.Кустодієв, духовний опікун у Юремі та в Карлових Варах під час перебування членів царського престолу в цьому курорті. Він же – хресний батько внука А. Добрянського, видатного російського маляра Ігоря Грабаря. Ставровському Кустодієв подарував «Евгения Онегина», що служив поетові творчим натхненням¹². Про листування Анатолія Кралицького з галицькими діячами – В.Дідицьким, Я.Головацьким та Е.Желехівським говорить Йолана Голенда. Вона вказує на посередництво Івана Сільвая, який позичав Кралицькому «Московские ведомости» та львівське «Слово»¹³. Авторка доводить, що Кралицький знайомився з російською літературою теж за чеським посередництвом, за допомогою журналу Яна Неруди та В.Галека «Kvêty». Цьому посередництву приписується й знайомство А.Кралицького із творами Марка Вовчка¹⁴.                   Знаємо, що О.Духнович не тільки посилав свої видання в Галичину, але й розповсюджував галицькі видання, хоч і з великими перепонами, серед своїх земляків. «З Пряшева посилав Духнович угорські видання до Галичини, відтам розсилав видання галицьких русинів або й московські книжки, які діставав головно via Відень від брата Якова Головацького, Івана редактора Вѣcтника.¹⁵ Поширення літератури серед народу натрапляло на великі труднощі. У листі до Я.Головацького з 1853 р. Духнович писав: «Брате, у нас читательство вельми слабое, книги куповати не обвиклы еще наши, даже и саміи священници, найбільше даром роздаю, чтоб привикали помалу… всѣ Русины жебраки…»¹⁶. Визначний славіст українського походження Ізмаїл Срезневський відбув у 1838-42 рр. подорож по слов'янських країнах, відвідав Галичину, Пряшівщину, Закарпаття. Систематично збираючи лексичний матеріал. А.Кралицький, який цінив авторитет ученого, присвятив йому біографічний нарис, друкований у «Свѣті» 1867, ч.27. Й.Голенда висловлює припущення, що Кралицький був знайомий із «Запорозькою Стариною», в якій Срезневський друкував свої записи українських пісень і народних звичаїв.

Усе ж українська література з об’єктивних причин пізно причалила до закарпатського читача. Подорож Михайла Драгоманова в Угорську Русь 1874 р. датується на 50 літ пізніше від екскурсії названих російських учених. М.Драгоманов, як констатуємо з його розповіді про зустріч із Анатолієм Кралицьким, теж не прийшов до нас із порожніми руками.      Представивши Криличькому титули, видані галицькою «Просвітою» та Обществом ім.Качковського, подорожний здивувався, що вони ігуменові Краличькому ще невідомі. У результаті цього першого знайомства Драгоманов прислав нашому літераторові М.Костомарова «Русская исторія», шевченків «Кобзар», Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Федьковича та дещо з російської літератури. Таким чином, бібліотека А. Кралицького збагатилась у висліді зустрічі з Драгомановим творами Григорія Сковороди, І. Котляревського, Г.Квітки-Основяненка, Миколи Гоголя й Тараса Шевченка¹⁷. Про вплив цієї літератури на наших літераторів говорять їхні біографи із свого штандпункту. Й.Голенда робить свої висновки з великою обережністю.

Особливими результатами своєї уваги по відношенню до Закарпаття відзначається український учений Володимир Гнатюк. Тут не місце характеризувати діяльність Гнатюка в області науки, піднесення національної свідомости закарпатської інтелігенції, вони широко виявлені в дослідах Миколи Мушинки і в кореспонденції між В. Гнатюком та І.Панькевичем. Систематичній праці В. Гнатюка у великій мірі завдячуємо злам у культурному процесі нашої країни, завдячуємо й той потік української літератури, який після першої світової війни поплив на Закарпаття із Львова. Були, як сам добре пригадую, у сусідній Коломиї Українська накладня Якова Оренштайна і друкарня Михайла Білоуса, їхні видання спорадично попадали в Рахів і навіть в наші гуцульські села. Тепер українська книжка попрямувала в Ужгородську «Просвіту» та її філії, а частинно і в наші школи. Мабуть, першу експедицію книг із бібліотеки НТУ у Львові переправив по війні наш учитель Августин Штефан. Про свою подорож до Львова в липні 1920 р., непозбавлену пригод, А.Штефан розповідає нам у своїх нарисах-мемуарах «За правду і волю», т.2, виданих Степаном Росохою в Торонто 1981 р.Х. Зараз дуже шкодую, що я, відвідуючи свого учителя перед десяти роками в Філадельфії, не розпитав його про деталі відносно бібліотеки його діда, Євгена Фенцика. Хто тепер заповнить цю та численні інші прогалини, маю на увазі ще Олександра Павловича, Олександра Митрака, Івана Сільвая, Юрія Жатковича та численних інших діячів культури вже нашого століття. А не мавши в руках зіставлень таких важливих збірок, як напр., колекція Т.Легоцького чи каталогу 1500 книг, зібраних «Просвітою» на 1920-рік¹⁸, неможливо дати дефінітивну оцінку щодо переваги російської літератури по наших бібліотеках. Але зважити обсяг цієї літератури в Пряшівській єпархіальній бібліотеці тільки за період ХVIII-XIX ст. з її історичним і літературним фондом, ця перевага не залишає ніякого сумніву.

Відкритим  залишається питання: хто з будителів і в якій мірі, черпав із цього духовного багатства. Юрій Бача, мабуть, перший із сучасних дослідників ще в 1961 р. висловив думку, що під впливом провідних діячів А. Добрянського та І.Раковського утверджувалась ідея всеслов’янського єднання на основі літературного єднання із Росією. Він наводить слова І.Раковського: «Наша Угорська Русь никогда ни на минуту не колебалась заявить свое сочувствие к литературному єдинению с прочею русью»¹⁹.

Цій традиції сприяли немало ті закарпатські вчені, які на переломі ХVIII-XIX ст. помандрували в Росію, осягнувши високі становища. Кирило Студинський писав, що «кар’єра, яку зробили названі вчені в Росії, їх зносини з рідню землею мусіли викликати на Угорській Русі зацікавлення як самою Росією, так і її культурним життям…»²⁰.  Вважаємо, що рецепція російської культури могла стати джерелом плодовитого літературного руху на Закарпатті. Коли ж, одначе, зіставити цей літературних  доробок із гладкою ерудицією т.зв. «язикової», але по суті політичної полеміки, то приходиться констатував, що ця остання в численних випадках абсорбує талант наших авторів і перевищує їх літературні спроможності. Та й сам апологет російської культури для Закарпаття, Є.Недзельський, підсумовуючи літературні здобутки другої половини ХІХ ст. недвозначно говорить: «Если в течении п’ятидесяти лѣт так обстояло со школою, которая имѣет к литературному творчеству не только прямое, но и обязательное отношение. Конечно, расцвѣта писательской дѣятельности в это время ожидать не приходится»²¹.

Ця традиція супроводила нас по школах у 20-ті й 30-ті роки, колись прихильники «язикової полеміки», серед них Євменій Сабов, допускалися емоцій неймовірного рівня. «Понятна поэтому та ненависть, с которой карпаторусское образованное общество и простой народ встрѣтили украинскую грамматику Панькевича и старанія ввести ее в среднія учебныя заведенія Подкарпатской Руси. В Этом карпаторусское образованное общество и народ увидѣли желаніе оторвать подкарпатских русских от культурной святи с остальним русским народом и насильственно навязать им чужой и непонятный украинскій язык, искусственно сфабрыкованный в угоду врагам русскаго народа»²².

Російська орієнтація закарпатської інтелігенції не могла залишитися поза увагою урядових чинників Будапешту й Відня. У різних фазах вони по-різному реагували на культурний і релігійний рух, який набирав політичного характеру. Угорський історик Закарпаття Йожеф Перені правильно зазначає, що угорські власті використовували «небезпеку панславізму» як політичний аргумент для скріплення своїх позицій перед Віднем, проте він не скриває цілі угорської політики на Закарпатті: «Венгерское правительсьво в начале ХХ столетия дошло до того, что уже хотело отрицать существование целого народа, запрещая даже его применяемое в то время наименование. Это весьма похоже на распоряжение царского самодержавия, также запретившего название «украинец» … оно считало русин уже окончательной добычей, т.е. венграми»²³. Перені говорить, що проявлялась російська пропаганда на Закарпатті не безпосередньо із Росії, а обхідними дорогами, зокрема й посередництвом закарпатської громади в Америці, яка брала участь в житті «старого краю». Заробітчани, які повертались із Америки, привозили із собою передусім гроші, але могли привозити й літературу, яка під плащиком просвітительського та релігійного характеру могла сповняти політичну місію Джерелом могла служити російська дипломатична служба у Відні. За даними Й.Перені, одна із таких публікацій п.н. «Где треба искати правду?» була друкована 1894 р. у Відні. Відносно авторства брошури розходяться окремі дослідники. А.Пекар каже, що автором брошури «Где глядати правду?» бува о.Алексій Товт із Ст.Поль, Міннесота²⁴, що від цього вона поширювалася серед закарпатської громади в США. Мені в 60-их роках пощастило придбати один примірник брошури в третьому варіанті, п..н. «Kdze hl'edae pravdu» (без вид.) Можу сказати, що вона писана латиникою і призначена для Шаришської та Земплинської жуп. Відзначається вона низьким стилем, служить прославі російського царя й величі Росії загалом. Купив я її в руського книгаря, Георгія Сабова, який тоді жив на Флориді й переслав нам до Мюнхена свої обширні каталоги, в яких було чимало карпатки, але й не менше російської історичної й класичної літератури, як у переліку С.Добоша з Пряшівської єпархіальної бібліотеки. Придбана ця література різними шляхами, але й із Закарпаття, яке Г.Сабов, уродженець Орехови, Собранецього округу, відвідував 1929 і 1930 рр. Хоч сьогодні вже немає змоги дослідити детально джерела, з яких поповнялась книгарня Г. Сабова рідкісними віданнями з Росії, України, але каталоги його варті уваги, може, і в циклі цієї тематики, вони ще зберігаються в мене як уривки більшої збірки²⁵.

Знайшлись матеріали про російську пропаганду в Галичині й на Буковині в Державному архіві Відня. Тут навіть після поділу основних позицій Архіву між Австрією, Угорщиною й Чехо-Словаччиною ще можна знайти експертизи до національних відносин в Галичині²⁶, поліційний перелік абонентів літератури зі Сходу, напередодні першої світової війни. Їх в одній Марамороській жупі нараховується понад сто, з чого на Рахів припадає майже 20 абонентів. Автори цього звідомлення остерігають державні чинники перед такою інфільтрацією і вказують на потребу строгої обсервації цих осіб. Із штандпункту поліційного ремесла така рекомендація є зрозумілою, можна припускати, що її автори були угорськими службовцями, але устійнити цього немає змоги. І це буде завданням університетського колективу.

Закарпатській інтелігенції час приступити до об’єктивного дослідження першоджерел русофільського руху в Галичині й на Закарпатті. Тільки виключивши нездорові прояви вульгаризації, спричинимось до піднесення культурного рівня області та її престижу в очах наших сусідів. Нині цей престиж опинився на низькому рівні – не з інших причин, як і в міжвоєнних роках.

1. «Бібл. листы». 1825. – Ч. 33.
2. Свенціцький І. Обзор сношений Карпатской Руси с Россіей в первую половину 19-го века. – Санкт-Петербург, 1906.
3. Кушніренко М. Суспільно-господарський побут села Ізи. – Прага,  1941.
4. Добош С. Русские книги в городе Прешове//Sbornik Sevcenkovsky. – Bratislava, 1965. – С. 218-239.
5. Цит. За: Андрусяк М. Генеза і характер галицького русофільства в 19 і 20 ст. – Прага, 1941. – С.5.
6. Недзельский Є. Очерк карпаторусской литературы. – Ужгород, 1932. – С.22.
7. Там же. – С. 210.
8. Погодин М.П. Письмо к мин. Нар. просв. – Москва, 1874. – Цит. За: Ю.Бача. Літературний рух на Закарпатті середини ХІХ стол. – Пряшів, 1961. – С. 105.
9. Там же. – С. 105.
10. Недзельский Є. Очерк… - С. 138.
11. Рудловчак О.Ю. Ставровський-Попрадов. – Пряшів, 1984. – С. 41.
12. Там же. – С. 21.
13. Голенда Й. Анатолій Кралицький. – Пряшів, 1984. 0 С.18.
14. Там же. – С.21.
15. Созанський І. Олександер Духнович. – Львів, 1908. 0 С.5.
16. Там же. – С.6.
17. Голенда Й. Анатолій Кралицький. – С.17–18; Штефан А. За правду і волю. – Т.2 – Торонто, 1981. – С. 277-286.
18.  Федака П. Нарис історії Товариства «Просвіта». – Ужгород, 1992. – С.40.
19. Бача Ю. Літературний рух… – С.109.
20. Студинський К. Кореспонденція Якова Головацького в літах 1850 – 62. – Львів, 1905. – С. ХLVI.
21. Недзельский Е.Очерк… – С.248.
22. Сабов Евм. Русскій літературний язык. – Мукачево, 1925. – С.8.
23. Перені Й». Из истории Закарпатских украинцев (1849-1914). – Будапешт, 1957. – С.146.
24. Пекар А. Нариси історії церкви Закарпаття. – Т.1. – Рим, 1967. – С.8.
25. Список. – Ч. 163, 224-8,244, 246 (1-2), 257, 260, 26, карти: 211.
26. Österr Staatsarchiv: Über den Stand der ungarischen u. galizischen Ruthenen-Bewegung.

Теги: Жеґуц, русофільство

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати