Хто гальмує перехід православних громад Моспатріархату в ПЦУ?

«Наше попівство – вічний боляк»

Василь Гренджа-Донський

Сказати, що вплив духовенства на хід суспільно-політичнних подій, загалом на хід української історії був значний, означає не сказати майже нічого. Дане питання треба осмислити глибше, крізь призму сучасних суспільно-політичних, геополітичних, воєнних подій, а також крізь призму сучасних викликів. І коріння сучасної дійсності криється у минулому. Бо, власне, «сьогоднішній день» є не що інше, як продовжений «вчорашній» (минуле). Тому, щоб краще розуміти сьогодення, необхідно добре осмислити та проідентифікувати події та процеси попередніх епох. Це стосується і процесів церковно-релігійної сфери.

КОЛІЗІЇ ДОВКОЛО ФІЛІЇ РПЦ в УКРАЇНІ

Наперед мушу озвучити, що дане питання у цій публікації розглядається виключно з позицій національної безпеки, тобто позаконфесійних, позарелігійних. Це потрібно озвучити для того, щоб у когось не склалось враження, що хтось на когось «перетягує ковдру». Рівність усіх конфесій є конституційною нормою і ніхто на неї не посягає. Кожен має право сповідувати будь-яку релігію, або не сповідувати жодної.

Але питання діяльності в Україні російського православ'я (російської православної церкви – РПЦ та його ідеологічно-теологічних конструкцій) виходить за межі релігійно-конфесійного питання і набуло статусу національної безпеки. Аргументувати, довести таку постановку питання і є одним із завдань даної аналітичної статті.

Почнемо зі звичайної констатації подій останніх років, а саме – канонічної легалізації українського православ'я. Тривалий час для багатьох існувала причина (на мою думку, формальна) відмови виходу зі складу структури російського православ'я в Україні, позаяк був аргумент, що структури православного християнства в Україні, які позиціонували себе як  незалежні від московського православ'я, і передусім – Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), не були визнані у православному світі, або, інакше, перебували у статусі неканонічної церкви (для його отримання достатньо було проявити спільну волю, бажання). Але у 2019 році цю формальну перешкоду таки було усунуто. Українське православ'я (незалежне від москви) отримало томос, тобто канонічне визнання автокефалії. Здавалося, що за цю можливість вчепляться вірники, а в першу чергу духовенство, всі ієрархи російського православ'я в Україні, щоб відірватися від москви та утвердити в Україні незалежну від москви православну церкву.

Частковий відхід вірників та духовенства у 2019 році таки відбувся. Але абсолютна  більшість залишилася у структурі РПЦ. Після повномаштабного вторгнення військ росії та відкритої підтримки очільником РПЦ Кірілом і всім його кліром військової агресії в Україну, частково відновився відхід церковнх громад із структури РПЦ та перехід в структуру українського православ'я. Найбільше – у центральних регіонах України. Проте цей процес мало зачепив низку областей, а особливо Закарпаття, попри, навіть, кричущі факти причетності РПЦ до війни в Україні, виявлені СБУ масові факти колаборанства духовенства РПЦ в Україні (УПЦ МП).

Чому так? Чому таке реагування українських громадян – вірників російської релігійної структури? Що пороблено з нашими людьми, що так міцно тримаються російського православ'я? І що з цим робити?
 

СКЛАДНІ ВІДПОВІДІ І НЕПРОСТІ РЕЦЕПТИ

Дана проблема висвітлена у величезній кількості матеріалів: на телебаченні, в друкованих ЗМІ, на веб-сайтах, ютуб-каналах, у соціальних мережах. За змістом і якістю зазначений пласт інформації є різний. І, все-таки, кількість і якість поширюваної інформації є не достатньою. Дуже багато публікацій, коментарів під публікаціями у соціальних мережах мають відвертий характер мобінгу (цькування) на адресу духовенства і вірників РПЦ в Україні (УПЦ МП), громадян України, кількість яких обраховується сотнями тисяч, якщо не мільйонами. На цю спільноту ніяк не впливають факти, аргументи, доводи щодо ворожості російського православ'я до держави Україна та і до самої ідеї української державності; окремішності, відмінності, самостійності українського народу. Тому багато співгромадян обзивають їх образливими словами на зразок: «дурні», «слабоумні», «московські попи» і т.п., або прямо називають їх агентами кремля.

Автор не буде заперечувати, що серед ієрархів, духовенства і, навіть, вірників, є достатня кількість завербованих російськими спецслужбами громадян України. Але, все-таки, абсолютна більшість палких прихильників структури РПЦ в Україні не є ні завербованими, ні купленими. Їх прихильність до РПУ спричинена ідеологічними, світоглядними та соціальними чинниками.
 

ВІКОВА ПРОКАЧАНІСТЬ НАРАТИВАМИ
РОСІЙСЬКОГО ПРАВОСЛАВ'Я

Догми, ідеологеми, теологічні принципи східного християнства у зв'язку із зростаючим політичним, геополітичним впливом московського царства, російської імперії, радянського союзу та російської федерації у світі увібрали в себе багато нашарувань московського, себто російського духово-ідеологічного складника. І не тільки поверхових імперських політичних та ідеологічних чинників, але й  глибшої азійсько-ординської рабської колективіської духовости, отієї «почвенності» з її головними складниками: цезаропапізму, рабської покірності владі, культ авторитарної влади (культ царя), суспільної (громадянської) пасивності, культ немочі (маленької людини), бездіяльності, безвідповідальності і неорганізованості, що яскраво контрастує з європейською (окцидентальною) та українською, як складовою окциденту, з їх аксіологічними (ціннісними) орієнтаціями на богоподібність людини, а відтак – на ширші установки: людиноорієнтованість (гуманізм), громадянську рівність, демократію, свободу, активність та ініціативність, особисту гідність та відповідальність.

Оця москвинська духовість яскраво виражена у багатьох світоглядових, ідеологічних, політичних, філософських і релігійних доктринах, концепціях, ученнях, які збірно іменують «русскім міром». Її невід'ємною частиною є російський православний світ. Візантійська модель християнства успішно була препарована (пристосована) та модернізована під устрій, звичаєві традиції, менталітет московії та його народу. Тому на росії патріархальний дух народу яскраво відображається у релігійній сфері. Московське християнство на основі візантійського православного напряму християнства виплодило різні напрями і секти, які всі за своєю суттю є тоталітарними, антизахідними, ксенофобними, фундаменталістськими. Окрім РПЦ, упродовж її історії останніх 400 років, активно діяли та діють релігійні православні структури старообрядців, хлистів, скопців, безпоповців та низки інших. Спільною їх стрижневою основою є несвобода людини, навіювання тотальної провини і страху, вузькість думання, переобтяженість містикою, обрядовою магією (жорстка ритуальність), що набуло ознак, якщо можна так сказати, християнського язичництва.
 

УВАРОВСТВО

Міністр освіти царської росії періоду царювання Миколи І – граф Сергій Уваров запровадив доктрину функціонування та розбудови російської імперської нації та держави-імперії, відому тріаду: «православ'я, самодержавство, народність», що отримала назву «теорія офіційної народності». Це, по суті, була антитеза девізу Великої французької революції: «свобода, рівність, братерство». Російська («російська» – наше акцентування) православна віра розглядалася як найбільша опора царя та імперської політики російської держави. А «православ'я»,  у єднанні з «самодержавством», мали бути оплотом існування та розширення російської імперії та становити надійний бар'єр супроти проникнення європейських цивілізаційних впливів, ідей та цінностей Західного світу: свободи думки, совісті, особистості; індивідуалізму, демократії. Таке вільнодумство російське православ'я вважало гріховним, «смутьянським» (смута). Отже, російське православ'я за теорією офіційної народності Уварова мало бути стовпом у конструкції російської імперської держави.

Вся суспільна практика діяльності російського православ'я за весь післяуваровський період, включно з сьогоденням, підтвердила прогнози і сподівання графа Уварова. Російська православна церква виявилася найбільш відданою структурою російського імперіалізму. Вона неодноразово проявляла найбільш огидні прояви нетерпимості та ксенофобії (аж до расизму). Чого варті застосовані нею у часи урядування Петра Столипіна терміни «інородці" та «інославниє" до представників неросійських народів та інших православних церков; безпосередня участь у діяльності чорносотенних організацій. Я вже не говорю про виправдання Голодомору 1932-1933 років як геноциду української нації ієрархом російської православної церкви в Україні, нинішнім очільником начебто «незалежної» від москви УПЦ МП – Онуфрієм–Березовським, що Голодомор був «вразумлением, усмирением со стороны Господа нашего...».
 

ІСТОРИЧНІ КОРЕНІ ПРАВОСЛАВНОГО МОСКВОФІЛЬСТВА
В УКРАЇНІ

Вище ми уже говорили про те, що у своїй більшості ні вірники, ні духовенство російської православної церкви в Україні (УПЦ МП), як громадяни  України, не є ні агентами кремля, ні колаборантами. Але, водночас, серед них справді є доволі таки значна кількість тих, які займають ворожу до української держави позицію, діють як агенти і колаборанти. А ще більша кількість тих, що чекають завойовників, – так званих «ждунів». Чому це так? Що пороблено цим громадянам України, що вони займають таку «громадянську» позицію?

Частково, чи, точніше, поверхово на дане питання ми уже  відповіли. Найперше, це вікова ідеологічна прокачаність наративами російського православ'я. Від часу підпорядкування Київської митрополії московському патріархату проходила інтенсивна теологічна, мовна (примусове запровадження московського ізводу (редакції) церковно-слов'янської богослужебної мови, тобто «велікорусского проізношенія» замість української вимови за редакцією київського ізводу), ритуальна, архітектурна, інтер'єрна, екстер'єрна та інша зачистка Київської митрополії від її європейських та українських сегментів. Російський богослов та релігійний філософ Павло Флоренський (1882-1937 рр.) так і  зауважував, що ми (рпц) з Київської Митрополії 200 років виганяли дух латини. А отже, весь цей час духовенство  та вірники в Україні прокачувались російськими православними наративами, зокрема – крайнім есхатологізмом (вчення про кінець світу), крайнім фаталізмом (напередвизначенністю майбутнього), богообраністю росії та російського народу («святая русь», «народ богоносец»), цезаропапізмом, тобто сакралізацією (визнання святістю) влади  російських монархів (які зачищали для російського православ'я території від «іновірців» та «інославних» (згадати б, до прикладу, захоплення 1839 року царською росією у о. Василіян Почаївської Лаври), опікувалися російською православною церквою як панівною релігійною структурою. Після 1943 року радянські генсеки, попри риторику та пропаганду атеїзму, продовжили політику російських царів з підтримки рпц. А з 1991 року її проводять російські президенти.

Безперечно, заради об'єктивності, треба сказати і про українські корені промосковської християнської орієнтації. Насамперед це стосується ряду церковних православних діячів 16-18 століть. Як тут не згадати першого Митрополита відновленої православної ієрархії Київської митрополії у 1620 році Йова Борецького, якого одинаково шанують і в рпц, і в УПЦ МП, і в ПЦУ. Останній у 1621 році в праці «Протестація» написав, що ми (русини-українці) є одним народом з московитами за мовою, церквою і традицією. А у 1624 році звернувся до московського уряду з проханням включити Україну-Русь до складу московської держави (росії). Інакшими словами – це заклик «путін прійді» Як бачимо, путінська теза про «адін народ» придумана українськими церковними православними ієрархами 400 років тому. Також треба згадати і за полемічну література 16-17 століть у захисті православної церкви. Їхні полемічні твори були наповнені антизахідними наративами, фобією, яку згодом взяла на озброєння росія. У нашій освітній традиції завжди популяризувався Іван Вишенський, але  замовчувався Петро Скарга.

Окремою темою є формування москвофільської орієнтації у лоні унійної церкви на Галичині, Закарпатті та Пряшівщині. Тут також дотягалася рука москви. За сприяння вихідців із цих теренів, зокрема закарпатської діаспори у царській росії (Балудянський та ін.) була налагоджена мережа доставки літератури, сформовані осередки впливу. З греко-католицькими священниками активно працювали слов'янофіли, зокрема Погодін. Греко-католицьке духовенство підавстрійської частини України зазнало значного російського ідеологічного впливу. Дану тему добре дослідив ще Іван Франко. А джерела закарпатського греко-католицького москвофільства – закарпатський історик в еміграції Іван Жеґуц у публікації «Книжка і преса – їхні шляхи у Закарпаття протягом двох століть". А заодно знагадаю і про свою розвідку на дану тему: «Московське православ'я на Закарпатті як дітище МГКЄ».
 

ЯК ІДЕНТИФІКУВАТИ ПРИХИЛЬНИКІВ УПЦ МП?

Православ'я російської традиції в Україні, як було зауважено вище, має напрацьований досвід (тривалу історію), ідеологію, традицію, структуру, фінансову і соціальну базу та безпосередню підпорядкованість російській ієрархії, тобто рпц і його главі «патріарху»  Кірілу (якби від цього не відхрещувались). І, навіть, якщо уявимо собі, що в один день рпц подарує УПЦ МП право на самостійність, тобто надасть таку собі автокефалію із рук москви, щоб зберегти вплив (що не виключаться), вона по інерції далі буде мати духовність російської традиції. Адже це не проста заміна вивісок.

Якщо духовенство та вірники російського православ'я в Україні, як ми зауважували вище, не є у своїй абсолютній більшості колаборантами, прямими агентами кремля, то хто тоді вони є? А тут напрошується третій варіянт. На тлі високої релігійної переконаності, низького рівня національно-політичної свідомості і, навпаки, високого рівня патріархальності, консерватизму громадян – вірників цієї церкви, організованості, дисципліни, кастової замкнутості та солідарності духовенства, великої власної інформаційно-пропагандистської спроможності та управлінської (менеджерської) керованості всієї вертикалі цієї церкви тримається стійкість УПЦ МП в теперішніх умовах (відносно уже не зовсім сприятливих для її функціонування). Умовно, таку прихильність та відданість російському православ'ю можна означити як психологічне несвідоме яничарство. Класично, яничари – регулярна піхота в Османській імперії, яка набиралася з полонених та поповнювалася примусовим набором дітей християн на завойованих землях. Яничари виховувалися в дусі релігійного фанатизму, сліпого послуху. В українській традиції термін «яничари» набув переносного значення для означення ренегатів, тобто людей, що вірно служили (служать) чужій владі.

У даному випадку релігійне ренегатство (яничарство), на власний погляд, є явищем неусвідомленої дії громадян (неусвідомленим ренегатством), що сформувалось у наслідок тривалої дії інформаційно-психологічної операції (ІПСО) росії та її світських і релігійних структур (рпц, Синоду (світське міністерство у царській росії), а в новітню епоху і її філії – УПЦ МП) щонайменше протягом останніх 300 років. В умовах державної незалежності України (після 1991 року) ця традиція, на жаль, мала підтримку з боку влади України, особливо у часи президенства Кучми і Януковича. Інформаційно-«просвітницька», тобто пропагандистська, робота російського православ'я у 90-2000-х рр. була поставлена на високий рівень. При церквах УПЦ МП діяли бібліотеки з літературою (куточки, лавки) здебільшого агітаційно-пропагандистського, місіонерського характеру. Масово поширювалися різного роду брошури, диски. У моєму рідному селі Богдан також діяла така бібліотека. З метою вербовки, моїми родичами, вірниками церкви, мені також перепадало з тої літератури. Пропоновані брошури я брав і чемно перечитував. Від того чтива волосся ставало дибки. Включно до кожного рядка вона була просякнута російськими імперськими нарцисичними наративами, святості російських царів, гріховності ворохобити проти «помазанників божиих», культ «святой русі», «народа богоносца», тотальне антизахідництво (гріховність Заходу) і т.п.
 

ПРАВОСЛАВНЕ ДУХОВЕНСТВО УПЦ МП

Духовенство, уже по природі свого заняття (професії), є дуже консервативною верствою. Веде доволі кастовий, корпоративний,  відсторонений, замкнений спосіб життя. Воно дуже солідарне між собою. Люди цієї верстви, здебільшого, свідомо ізолюють себе від інформації, знань, особливо новітніх, наукових та тих, що суперечать їхньому світогляду, передусім з гуманітарної сфери (знань, інформації з історії, філології, українознавства, літературознавства, етнології, політології, філософії та ін.), вважаючи їх гріховними. Тому розгортання українського національного руху, українського націоналізму, прояв суспільних рухів, спрямованих на утвердження автокефалії в Україні. вони вважають не просто ворожими, але й не можуть збагнути їхньої природи, вважаючи їх більше породженням зла, справою рук нечистого. Тож не дивно, що Онуфрій заявив про Голодомор як божу кару українцям за відступ, гординю.

Загалом духовенство УПЦ МП має дуже низький рівень гуманітарної освіченості, тобто, якщо сказати грубіше, – невігластво. Отримана ними спеціальна освіта прошита наративами русского міра, духом ксенофобії, нарцисизму у ставленні до співгромадян, представників інших церков та носіїв української національної ідеї, українського патріотизму. Для унаочнення наведу оцінку виховання закарпатського борця за православ’я Олекси Кабалюка, більше відомого як Олексій Карпаторуський, канонізованого УПЦ МП до списку святих, яке дав йому його земляк, організатор і керівник Гуцульської Республіки, міністр оборони Карпатської України Степан Клочуряк: «На жаль, Олексу Кабалюка виховали в монастирях, де атмосфера була отруєна москвофільством, де вороже ставилися до українського визвольного руху».  

Ніхто всерйоз не досліджував освітні програми, навчальні засоби (підручники, інші навчальні матеріали) освітніх установ УПЦ МП. А там, переконаний, має бути побудоване все на російській теологічній та ідеологічній заквасці. По суті це такі собі яничарські школи по вихованню людей з українофобським антизахідним світоглядом; перейняті духом «істенного православ’я», тобто російського супроти «іновірних», «інославних», що, по суті, є ксенофобством, таким собі релігійним нарцисизмом, а простіше – гординею.

Окремою темою є соціальна складова, тобто соціальний мотив збереження власної релігійної структури духовенством УПЦ МП. Не треба соромитись того, що кволість українського державотворення, слабкість безпекових структур у перші два десятиліття своєї державної незалежності, загальна недооцінка впливу релігійних структур на свідомість громадян привела до ренесансу російського православ'я в Україні у формі УПЦ МП в 90-х – 2000-х роках. Церква УПЦ МП перетворилася на потужну мережеву структуру з величезними фінансовими надходженнями, ідеологічними та пропагандистськими можливостями, психологічними впливами. А духовенство, клір перетворилися на дуже заможну і впливову верству, еліту суспільства, яка впливала на політичний клімат в країні, на електоральне поле, а отже – і на результати виборів до органів влади всіх рівнів. УПЦ МП перетворилася на таку собі державу в державі, якої боялися представники влади, старалися не дуже чіпати її, навіть в часи проукраїнських президентів Ющенка та Порошенка (хоча останній у період завершення своєї каденції вдався до більш рішучих кроків її ослаблення). Боїться її і сьогоднішня влада.

Важливо додатково наголосити на високу їх організованість, дисципліну і систему покарань. Всяке «шатаніє», сумнів, прояв вільнодумства, підтримки ідей автокефалії жорстко присікаються. Таких осіб позбавляють сану, забороняють служіння, вони усуваються від своїх приходів, або, по-світському, звільняються з роботи. Так, у 2019 році готовий був до переходу в ПЦУ колишній намісник Іоанно-Предтеченського монастиря у с. Розтоки Рахівського району архімандрит Мефодій. Але загальні настрої духовенства та вірників були такі, що його би на другий день звинуватили у розколі і вигнали з монастиря. Інша ситуація склалася у Житомирській області, в Зв'ягельському районі, куди він пізніше переїхав і правив у місцевому приході (парафії). Там, заручився підтримкою місцевої влади, більшості прихожан і цілою громадою перейшов до Православної Церкви України. Покарати там його Хустсько-Виноградівська єпархія не могла, єдине, що формально оголосила звинувачення у розколі  і заборонила служіння.

Загалом, там, де священники ініціювали, або підтримували перехід громад до ПЦУ, він відбувався легко. В іншому випадку, перехід гальмувався і блокувався. А позаяк абсолютна більшість священнослужителів УПЦ МП займала ворожу позицію щодо  переходу, то він і не відбувався. Реакційність, ретроградність поглядів духовенства УПЦ МП загальмувала процес повноцінного утвердження автокефалії в Україні.

Свого часу, на таку реакційну позицію духовенства український закарпатський письменник, діяч Карпатської України Василь Гренджа-Донський вибухнув обурливою фразою: «Наше попівство – вічний боляк». Його обурювала ретроградність світогляду та суспільної позиції великої маси греко-католицького духовенства Мукачівської греко-католицької єпархії (МГКЄ), яке підтримувало русофільську та мадярофільську течії у суспільному русі Закарпаття у 20 – 30-х рр. ХХ століття (підтримувало москвофільські організації «Общество им. А. Духновича» та «Аграрный земледельческий союз»), баламутило народні маси, відвертало їх від підтримки українського національного руху на чолі з Августином Волошином.

Тож основним гальмівним чинником переходу з УПЦ МП до ПЦУ чи УГКЦ є таки саме духовенство та чернецтво російської православної церкви в Україні (УПЦ МП).
 

ПАТРІАРХАЛЬНІСТЬ, НИЗЬКИЙ РІВЕНЬ
НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНОЇ СВІДОМОСТІ

Ніщо не є більш консервативним, як усталені звички, традиції. Люди доволі легко сприймають, запозичують нові технології, користуються технічними винаходами тощо. Але дуже інертні щодо змін світоглядових, інституційних. Тому людина може їздити на дорогих авто, користуватися всіма зручностями сучасного цивілізаційного побуту, відпочивати на заморських курортах і, водночас, триматися старих суспільних установок, структур, цінностей. Релігійні вірування, звички, традиції є чи не найконсервативнішими у структурі суспільних явищ. Тримання за стару (звичну) форму церковно-релігійного життя і є проявом цієї патріархальності (у розумінні вірності старим традиціям, формам життя). «Дідівська віра», «віра предків», звична богослужбова мова, календар тощо є «фундаментом» стійкості РПЦ в Україні.  

Мусимо визнати, що пересічним людям із села, із загостреним релігійним почуванням, мало важить, який там патріархат. Головне – «добрий батюшка», тобто чемний священник, який гарно вітається, вчасно проводить замовлені молебні, поминки, парастаси тощо. А питання – «яка, чия це церква», «якого підпорядкування», турбує мало.

Подібні питання відносяться більше до сфери національно-державної свідомості, ніж релігійної. Громадяни з високим рівнем національної свідомості, національної гідності не дозволять собі відвідувати релігійної структури (церкви) держави, що вороже ставиться до їх країни, народу, мови, культури. Тому на початку 90-х років РПЦ в Україні покинули, через перехід в УГКЦ, УАПЦ, Київський патріархат, жителі історичної Галичини – регіону України з найвищим рівнем національної свідомості. Основна маса прихожан покинула цю церкву ще на зорі незалежності України. З початком 2019 року (отримання томосу), а особливо – з 2022 (повномасштабного вторгнення росії), ці області, за деякими винятками, були зачищені від залишків московського патріархату.

Другий пояс відходу прихожан від російської церкви (після отримання томосу – 2019 року та повномасштабного вторгнення росії 2022 року) є жителі великих міст та центральних регіонів країни. В цих регіонах був найбільший перехід із УПЦ МП до ПЦУ. Безперечно, були і індивідуальні переходи громадян.

На моїй малій Батьківщині – Рахівщині (Рахівський район Закарпатської області) вихід із лав РПЦ в Україні теж відбувся відповідно до ступеня національної свідомості його мешканців. У 20 – 50-х роках минулого століття найбільш організований, масовий український національний (національно-визвольний) рух був поширений у двох населених пунктах району – Великому Бичкові та Ясінях. В цих селах (тепер селищах міського типу) сформувався вищий рівень української національної свідомості. В них відбувся і найбільший вихід із структури УПЦ МП у сучасності через перехід в греко-католицьку церкву, Українську православну церкву Київського патріархату, а далі – до ПЦУ у Великому Бичкові та до ПЦУ і, частково, до греко-католицької громади, у Ясінях. Але в населених пунктах, де у минулому столітті був слабший український національних рух (Костилівка, Рахів, Богдан, Розтоки та ін.), відхід жителів цих населених пунктів із церкви московського патріархату був незначний, а організованих переходів цілих приходів взагалі не було. Там УПЦ МП почувається дуже впевнено, позаяк опирається на той же місцевий люд, на його патріархальність, на його низьку національно-державну свідомість, громадянську пасивність.
 

ПОДОЛАННЯ НАСЛІДКІВ РОСІЙСЬКОГО ДУХОВНОГО (РЕЛІГІЙНОГО) ПАНУВАННЯ

На момент прийняття Верховною Радою України 20 серпня законопроєкту N  8371 про заборону релігійних організацій, пов'язаних з росією, 80 відсотків даної статті уже було написано. Але прийняття даного законопроєкту, за яким під заборону має підпадати і УПЦ МП, на мій погляд, не зменшує актуальності піднятиху даному публіцистичному дослідженні проблем, адже він (Закон України) має більше адміністративно-розпорядчі функції. А проблема функціонування російського православ'я в Україні лежить набагато глибше. І вирішити її одними лише розпорядчими, наказовими функціями буде складно. Вона потребує додаткових механізмів та зусиль. На мій погляд, потрібна потужна програма інформаційно-просвітницької щоденної роботи. Деактивація, спростування смислів, наративів і міфів російського православ'я повинно проводитися як ЗМІ, так і спеціальними освітніми програмами у закладах загальної середньої освіти, вищій школі. Однією огульною пропагандою про «поганих московських попів» великого результату не досягнеш. Щоби десакралізувати російські православні наративи, мантри, потрібно сягати глибше, 

Сотням тисяч, якщо не мільйонам, громадян України, з'яничареним російською релігійною освітою, пропагандою, навіюваннями, треба допомогти вийти з того облудного, прихованого в релігійній обгортці, «русского міра», що, по суті, є замаскованою версією російської  імперської ідеї.

Так, для цього потрібно цілеспрямована державна діяльнісь, належне фінансування наукових досліджень та організація масштабної інформаційно-просвітницької та освітянської діяльності. Російські релігійні наративи нав'язувались українському суспільству більше 300 років. І ця діяльність дала, на жаль, свої наслідки. Тому працювати доведеться багато і працювати за науково-обгрунтованими алгоритмами, тобто доцільно, системно, методично правильно.
 

«ЧЕХІЗАЦІЯ» УКРАЇНИ, АБО
ПРОГНОЗ ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ

За результатами опитування у Чеській Республіці, проведеного у 2021 році, 90 відсотків громадян країни відповіли, що вони не належать до жодної релігійної спільноти. Це не є проявом, чи результатом діяльності радянського атеїзму як різновиду релігії, а радше належать до більш глибоких, аксіологічних (світоглядно-ціннісних) сучасних суспільних процесів. 

Тому на тлі кризи традиційних церков в Україні, їх глибокого консерватизму, в першу чергу пов’язаних з духовно-релійними практиками російського православ’я, тенденції відходу громадян, особливо молодого покоління, від церкви тільки будуть посилюватись.

Теги: православ'я, УПЦ МП, РПЦ в Україні, росія

8 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати