Московське православ’я на Закарпатті як дітище МГКЄ

Сам заголовок статті, мабуть, обурить не одного греко-католика Закарпаття. Мовляв, як таке можна писати? А в головах зроїться ціла обойма аргументів на заперечення вищенаведеної тези. Назвуть цілу плеяду вірників та служителів Мукачівської греко-католицької єпархії, які були українськими патріотами і навіть загинули за Україну, пройшли тюрми і концтабори. Згадають такі світлі постаті як о. Августин Волошин, Севастьян Сабол ЧСВВ, о. Павло Мадяр ЧСВВ, єпископи Діонісій Наряді, Олександр Хіра та Іван Маргітич, та десятки, якщо не сотні інших представників Мукачівської греко-католицької єпархії. А ще скажуть, що російська православна церква в краї була привнесена спочатку за допомогою дій спецслужб царської Росії, далі – за сприяння уряду Чехословаччини. Ну і на кінець згадають силове впровадження російського православ’я та ліквідація греко-католицької церкви Йосипом Сталіним руками НКВС в 1947-1949 роках . За логікою напрошується запитання – що я на це відповім? Та нічого, правду кажуть. І саме тому я є вірником Мукачівської греко-католицької єпархії.

Московське православ’я на Закарпатті як дітище МГКЄ

А проте, попри прогнозовані та наведені вище мною аргументи, варто розглянути глибші ідейні, морально-психологічні та управлінські чинники, які сприяли утвердженню теперішньої релігійно-конфесійної ситуації в Закарпатській області і зокрема домінування церкви Московського патріархату.

Чинників, які спричинилися до такого релігійно-конфесійного розкладу в області, є декілька. Вони лежать як в площині внутрішньої поточної політики в Україні, так і зовнішніх чинників, а також потужної інерції минулих епох. Щоб проаналізувати всі ті чинники мало буде навіть великого за обсягом монографічного видання, а не те, що однієї статті. До того ж, багато чого з цього інформаційного масиву вже вивчено і висвітлено. Тому в даному випадку свідомо звузимо тему пошуку до з’ясування впливу політики самої Мукачівської греко-католицької єпархії впродовж останніх 170 років на створення передумов та зміцнення московського варіанту православ’я на Закарпатті.

В ІТ-технології англійський термін by default в російській мовній версії операційної системи комп’ютерів (а довгий час в Україні програмне забезпечення комп’ютерів в основному було на російській мові) вживається вираз «по умолчанию» (українською «по замовчуванню», «за налаштуванням»). Якщо користувач свідомо не внесе зміни в програмні установки, то отримає ті дані, які закладені в програму його розробником, тобто «по умолчанию» («за налаштуванням»). Таку грубу аналогію я би застосував і до даної проблеми. Закарпатські греко-католики отримали московське православ’я не лише з причин військової, політичної дії зовнішньої сили, але й «по умолчанию», за налаштуванням. Тому варто вивчити те налаштування, ту програму, яка породила вказаний продукт.   

Вірус «русского мира» і одного з її продуктів - москвинської церкви, просувався на Закарпаття через канали самої греко-католицької церкви Мукачівської єпархії. Закарпатська українська (руська) інтелігенція в другій половині ХІХ століття була представлена переважно місцевим греко-католицьким духовенством, яке  було сильно вражене «русскими скрепамы» слав’янофільства, панславізму, «общего литературного языка», «единого русскаго народа» та політичної орієнтації на Угорщину. Так в краї закладався фундамент майбутньої московської церкви. Про цей факт, як і свої враження від побаченного, описав Михайло Драгоманов у своїх подорожніх нотатках – «Австро-руських споминах», листах та ряді інших публікацій під час та після своєї подорожі по Закарпаттю в 70-х роках ХІХ століття. Для характеристики закарпатського греко-католицького духовенства він не пошкодував чорних фарб. Відсутність демократизму, писав Драгоманов, довела з одного боку, священиків «патріотів»-москвофілів до зневажливого ставлення до свого народу, його мови й інтересів, з іншого – до мадяронства. Клерикальне москвофільство, пише Драгоманов, зв’язалось у літературі з церковнослов’янщиною і зовсім уже не прийняло в себе ніяких новіших культурних та соціально-політичних ідей. Священики Закарпаття вели кастовий спосіб життя. І тому, мабуть, за таке чітке висвітлення духовної, моральної та ідейної атмосфери в краї в 70-х роках ХІХ століття об’єктом своїх нападок екс-декан історичного факультету УжНу Володимир Фенич у своїй українофобській роботі «Угорська Русь і «Ганнібалова присяга» Михайла Драгоманова: початки інтелектуального завоювання Закарпаття Україною» обрав саме постать Михайла Драгоманова. 

Вдало  довів це закарпатський вчений, професор Українського вільного університету в Мюнхені Іван Жегуц у статті «Книжка і преса – їхні шляхи у Закарпаття протягом двох століть». Він наглядно ілюструє, який духовний харч споживало закарпатське греко-католицьке духовенство. Як у приватних бібліотеках на фарах, так і в єпархіальних бібліотеках Ужгорода і Пряшева домінували російські книги. Він пише, що серед 64 титулів ХVІІІ століття та понад 200 титулів ХІХ століття Пряшівської єпархіальної бібліотеки зустрічаємо російських класиків, критиків літератури, істориків, ідеологів російського слав’янофільства, періодичні видання. Він описує велике здивування старшини австрійської армії, згодом д-ра, юриста з Галичини Миколи Хробака, який квартирував на фарі у священика з Великого Березного під час Першої світової війни. Останнього вразила обширна колекція російських класиків у нашого духівника. Зрозуміло, що особливо багатою на російську книгу була бібліотека греко-католицького пароха с. Іза І. Раковського, який вів невтомну пропаганду «русского мира». Результатом його «душпастирської» праці стало те, що с. Іза стала центром, своєрідним п’ємонтом православного руху на Закарпатті.

Ці духово-ідеологічні установки із ХІХ століття перекочували в ХХ-те. Працюючи в Державному архіві Закарпатської області (ДАЗО) у м. Берегово, я зустрів цікавий документ – рішення капітули Мукачівської греко-католицької єпархії від 25 лютого 1920 року "...за русский литературный язык...против порчи русского языка и правописания". Текст документа яскраво ілюструє настрої духовенства тієї пори і тому з деякими скороченнями його треба процитувати: "Все члены капитулы, как единственные представители народа и духовенства в сознании своей ответственности заявляют единогласно и решительно, что строго придерживаются своего драгоценного литературного языка с этимологическим правописанием, ибо культурным языком может быть только один язык – литературный... Как культурное поднятие и просвещение нашего милаго народа, так и интереси нашей святой церкви восточного обряда требуют литературный русский язык, вытворенный на основании церковно-словянского языка, который по више названным причинам способствует нашим верным понимать и наши богослужебные книги, и наш обряд. Посему осуждаем и отвергаем всякую фонетику и енергично протестуем против введения всякого жаргона. Ибо как выразился один член французской академии, "только варвары имеют язык фонетической натуры (Деконт-де Лиль)..." [12.-арк.7].

Закарпатське греко-католицьке духовенство, на відміну від Галичини, в своїй масі не стало провідниками національно-культурного та політичного руху. Навіть знищений НКВС єпископ Теодор Ромжа був більше поборником віри, але у національно-культурному плані тримав дистанцію, певний нейтралітет. Загалом національно-культурна і політична практика духовенства Мукачівської греко-католицької єпархії у 20-30-х роках минулого століття була пронизана антиукраїнським спрямуванням, направлена на розбудову русофільських структур, зокрема «Общества им. А. Духновича».

Тому логічно напрошується запитання: хто готував на Закарпатті грунт для утвердження московського православ’я? Неупереджений читач дасть правильну відповідь – Мукачівська греко-католицька єпархія. Звичайно, вона не хотіла тієї ситуації, що настала, але отримала її «по умолчанию», «за налаштуванням». Понад сто років пропагуючи «русский мир», логічно мала отримати і  «русское православие».

Та на цьому завершувати не будемо. Розглянемо ще декілька важливих аспектів практики зазначеної єпархії, що торували дорогу, на думку автора, до Московського патріархату. Насамперед це політичне і побутове угрофільство. Уже зазначений вище Михайло Драгоманов зазначив, що поряд з  культурологічною, історіософською орієнтацією закарпатського греко-католицького духовенства на Росію (москвофільство) цілком вживалася інша тенденція. Це політична і побутова орієнтація на Угорщину. Вірнопідданість Угорщині, запобігання ласки і привілеїв в угорської еліти було характерне для багатьох священнослужителів- москвофілів, які в побуті не обтяжували себе ані церковнослов’янською, ані російською мовами, а перейшли в родинному спілкуванні на угорську. Бажання вислужитися, втрата тісного контакту з простолюдом переходили на рівень формування панської пихи, зверхності, що не могло не обурювати, викликати почуття відчуженості і навіть певної ворожості у народних масах. Особливо це проявилося напередодні та під час Першої світової війни, що спровокувало масовий перехід селян на православ’я, на який Угорщина відповіла репресіями. Про це яскраво описав у своїх споминах «До волі» Степан Клочуряк (громадсько-політичний діяч Закарпаття 20-30–х років, президент Гуцульської республіки, міністр оборони Карпатської України), тоді студент Сигітської класичної гімназії, очевидець тих подій. Автор споминів пише: «Прийшла вістка, що в деяких селах священики в церквах починають проголошувати проповіді по-мадярському. На знак протесту проти таких спроб деяких священиків наші селяни з огірченням залишали свої церкви. Їхній опір виявлявся ще у той спосіб, що вони почали переходити на православ’я. По наших селах почалося немилосердне переслідування за перехід на православ’я. Тюрьми заповнювались селянами, які не хотіли ходити до тої церкви, де священик говорив проповідь незрозумілою їм мовою… В процесі проти православних головну ролю грали наші ренегати. Прокурором був д-р Іллийш (колись його звали Ілляшевичем). Він всіма силами старався доказати обвинуваченим селянам державну зраду, в чому йому допомагали фальшиві свідки-провокатори Дулишкович і Манайло (обидва сини греко-католицьких священників).»

Подібних фактів ренегатства було вдосталь. Так, в трагічні березневі дні 1939 року, Рахівський  греко-католицький священик Петро Дем’янович брав безпосередню участь в організації та керуванні угорською терористичною організацією «Собот чопот», яка чинила розправу над січовиками. А в моєму рідному селі Богдан греко-католицький священик угрофільської орієнтації о. Егреші виділявся особливою пихою. Так, на свято Водохреща 1944 року, під час освячення води біля річки було слизько і відлига (згідно з переказами). Тоді священик зверхньо звернувся до людей: «Приближтеся. Чого не приближитеся, шо руських ждете? Тоді вони тут будуть, як у мене на долоні волосся виросте». Невідомо, чи в о. Егреші волосся на долоні виросло, чи ні, але за дев’ять місяців радянська армія була в Богдані. Зрозуміло, що  емоції, пов’язані з тими подіями, запам’яталися і не викликали ентузіазму у захисті греко-католицької церкви від розправи НКВС в 1949 році. 

Доконаним фактом є і те, що з входженням краю до складу Чехословаччини остання вдалася до підтримки та заохочення релігійного розколу та переходу  греко-католицьких парохій до православ’я. І робила це вона не лише з причин світоглядних (тодішня чехословацька еліта була справді русофільсько налаштована. Той дурман частково вивітрився після подій 1968 року), але й з безпекових. Клір та більша частина старшої генерації Мукачівської греко-католицької єпархії були промадярськи, сепаратистськи  налаштовані, перебувала, по-суті  у ролі п’ятої колони до молодої Чехословацької держави. І тому остання цілком логічно вдалася до цьгоо кроку, щоб ослабити її вплив.

Наша пісня стара нова…

Політична криза, по-суті – агонія Радянського Союзу наприкінці його існування проявлялася в активізації різних національних, політичних, соціальних і, зрозуміло, релігійних рухів. У Західній Україні, в тому числі і на Закарпатті, греко-католики вийшли з підпілля і активізували рух за легалізацію своєї церкви. Особливо активно і масово вони діяли у сусідній Галичині. Під тиском громадянського руху – з одного боку та апостольської столиці (Риму) – з другого, а також політичного активу демократичного світу радянське керівництво опинилося в дуже скрутній ситуації – необхідності легалізації греко-католицької церкви. Не думаю, що перед тим, як відпустити віжки і легалізувати діяльність греко-католиків, Москва з її мозком – КДБ, який мав величезний досвід діяльності та інструментарій впливу, не могла не проаналізувати можливі варіанти розгортання майбутньої ситуації та не виставила «розтяжки», які б спрямували перебіг її у найбільш бажане для неї русло. Але про це я скажу трохи згодом. Спочатку стисло намалюємо ситуацію, яка відбулася, і яка є на сьогоднішній день.

Після легалізації Греко-Католицької Церкви наприкінці 1989 року почався процес відродження громад і парафій. Однак масштаб, темпи означуваного процесу, які проходили в сусідній Галичині і Закарпатті, є просто незрівнянні. Там – навальний наступ, витіснення на манівці московської церкви, тут – кволий і дуже повільний рух. Тим не менше, Мукачівська греко-католицька єпархія за чверть століття відновила свою діяльність в межах всієї області. Є і великі громади, але в переважній  більшості це маленькі, нечисельні парафії, які з великими зусиллями будували нові храми, бо старі, як правило, залишилися у постійному користуванні  громад УПЦ МП, які за  чисельністю своїх вірників багатократно переважають греко-католицькі. Чому так? Чому в сусідній Галичині відбулося масове відродження  греко-католицьких громад, а на Закарпатті – ні? І якщо в Галичині православні громади, щоб не бути абсолютно ліквідовані, втікали до Київського патріархату або до УАПЦ, а на Закарпатті   задомінував Московський патріархат? Причин, звичайно, багато. Це і відповідний рівень релігійної, національної та політичної свідомості, адміністративного ресурсу місцевих органів влади, але розглядати ми їх не будемо. Краще сконцентруємося на внутрішніх розкладах та процесах в середовищі самої Мукачівської греко-католицької єпархії. Вони нам дадуть більше цікавої інформації для роздумів.

І так, відновлена, легалізована Мукачівська греко-католицька єпархія із самих початків не задовольнила очікування української національної інтелігенції і пішла старим протореним шляхом ХІХ-ХХ століть. Найперше вона відмовилася від об’єднання з Українською греко-католицькою церквою (Києво-Галицькою митрополією) і домоглася статусу sui juris (свого права). Мовою богослужіння було обрано церковнослов’янську, що  єднало їх з церквою Московського gатріархату. Винятком стали лише Рахівський і Тячівський райони, почергово – в кафедральному соборі в місті Ужгороді і окремими винятками на Міжгірщині, Виноградівщині. І це далося тяжкою боротьбою владики Івана Маргітича та його вихованців ще в 90-х роках ХХ століття. А загалом за українську мову, ідею об’єднання з УГКЦ, особливо в період керівництва єпархією єпископом Іваном Семедієм, люди піддавалися тиску, переслідуванню. Про це добре описано в книжці, виданій у Львові 2015 року «Народний владика Іван Маргітич. Матеріали науково-практичних конференцій «10 років без владики Івана Маргітича: на перехресті віків» (Рахів-Ужгород, 5-6 вересня 2013 р.)»  Студентів духовної семінарії за українські  переконання виганяли з навчального закладу. Тільки стараннями єпископа  Івана Маргітича частково таких репресованих семинаристів вдавалося влаштувати  в семінаріях в сусідній Галичині де вони продовжили навчання. Та що там говорити, сам, зі своїм великим авторитетом єпископ Іван Маргітич піддавався оббріхуванню, тиску, ізоляції. Зокрема його не допускали до викладання в семінарії, а в апостольській столиці звели на нього наклеп, що він психічно хворий. Все це свідчило про напругу, взаємне поборювання, кулуарну закриту політику в середовищі самої єпархії. 

Перелік різних фактів, подробиць можна продовжити, але все це без певного узагальнення і ідентифікації  не буде вносити ясність і розуміння, що за процеси відбулися в середовищі цієї релігійної структури. Тому актуально зробити подальший аналіз саме в такому ключі.

Антиукраїнство, або модернізоване москвофільство

Безперечно, що це звучить шокуюче. Безперечно,  що це не є загальна оцінка діяльності всього кліру, священиків єпархії. Але, тим не менше, це є одним із напрямів практики єпархії та парафіяльних священиків, особливо в 90-х роках минулого століття (не всіх, звичайно). В чому воно проявлялося і проявляється досі? Частково це вже озвучено. Найперше у свідомій протидії веденню богослужіння українською мовою та культивуванні мертвої церковнослов’янщини, а по-суті – староболгарщини. Про це вже зазначено вище, де вказано, що крім Тячівського і Рахівського районів та окремих винятків на інших теренах богослужіння ведеться церковнослов’янською мовою. В духовній семінарії в Ужгороді по сьогоднішній день семінаристів навчають проводити богослужіння саме цією мовою. Українська, як мова літургії, не включена в навчання.   Це призводить і до подій, коли національно свідомі верстви суспільства через таку позицію церкви переходять до інших конфесій. Такий один випадок хочу заілюструвати. Жила в м. Мукачево (сьогодні вже покійна) активістка, яка стояла біля витоків відродження греко-католицької церкви в краї – Катерина Белей.  Її квартира у 80-90-х роках минулого століття була своєрідним офісом. Там збиралися активісти, священики і особисто єпископ Іван Маргітич , обговорювали питання руху, дій щодо відродження та легалізації греко-католицької церкви. З відновленням легальної діяльності Мукачівської єпархії Катерина Белей настирливо домагалася ведення хоча б однієї служби в Мукачеві в кафедральному соборі українською мовою. До решти вона не витримала ходіння по муках і наприкінці 90-х рр. стала ініціатором та організатором створення в місті громади Української православної церкви Київського патріархату, прихожанкою якого й стала. Тому політика свідомого блокування, перешкоджання переведення богослужіння із церковнослов’янської  на сучасну українську і є одним із його проявів. А культивування церковнослов’янської мови в поєднанні з підтримкою політичного русинства, чим неодноразово грішили церковнослужителі цієї церкви, є не що інше, як  закамуфльоване, модернізоване москвофільство. Від якого лише один крок до російського православ’я. З цих, очевидно, мотивів блокується об’єднання Мукачівської греко-католицької єпархії з Українською греко-католицькою церквою.

Політика підтримки русинства (старої української самоназви) як не українців у політичному проекті є одним із найбільш виражених проявів антиукраїнства. Тому хотів би звернути увагу на саму мотивацію кліру єпархії перед Римом щодо надання їй статусу свого права і відмови входження в єдину структуру УГКЦ. Так у своєму листі до Ватикану в 1991 році, на підставі якого апостольська столиця затвердила тимчасовий статус «sui juris» для Мукачівської єпархії, владикою І. Семедієм повідомлялося про бажання начебто «більшості» священиків мати особливий статус для Мукачівсько єпархії. Мотивувалося ця «потреба» тим, що більшість вірників греко-католиків на Закарпатті становлять не українці, а русини. Для таких висновків у єпископа-ординарія не було ні наукових висновків, ні даних соціології, ні даних перепису. Тому така підміна може оцінюватися як неетична, така, що суперечить християнській моралі. А по народному це називається просто – брехнею.

Приклди антиукраїнства з боку Мукачівської греко-католицької єпархії можна продовжити. Один з них – це випуск і презентація з підтримки зазначеної єпархії спогадів репресованого священика Стефана Бендаса «Пять років за колючим дротом». Дана книга просякнута рідкісним, рафінованим антиукраїнством.

А щодо статусу «sui juris» (свого права) і відмови об’єднання МГКЦ з УГКЦ я не скажу краще за покійного професора Ужгородського національного університету Любомира Белея та його статті «Закарпатський казус. SUI JURIS - випадковий анахронізм чи знаряддя антиукраїнської політики?» Тому зацікавленого читача відправлю все-таки до цієї публікації. А ще також запропоную актуальну публікацію на дану тему із ілюстрацією відповідних документів Володимира Піпаша під назвою "Ви не вмрете, єпископе Іване...".

Розтяжки КДБ

Вище мною було обіцяно повернутись до цієї теми та зазначено наступне: «перед тим, як відпустити віжки і легалізувати діяльність греко-католиків, Москва з її мозком – КДБ, який мав величезний досвід діяльності та інструментарій впливу, не могла не проаналізувати можливі варіанти розгортання майбутньої ситуації та не виставила «розтяжки», які б спрямували перебіг ії у найбільш бажане для неї русло». «Так які ж це були розтяжки?», спитає читач. Відповідати на таке питання – справа невдячна. Адже мої міркування побудовані на основі аналізу фактів, подій, процесів, що відбулися, але без належної джерельної документальної бази (вона є неможлива, Москва тих документів не надасть) і тому носять суб’єктивний характер, як здогадка. І тим не менше, свою версію розгадки сценарію я висловлю.

Головний з них – це структурний сепаратизм, відмова від входження,   а по-суті створення єдиної церковної структури греко-католиків в Україні. На моє переконання, Москва наприкінці існування Радянського Союзу боялася не так втрати пастви православними приходами (комуністична еліта була атеїстичною), як того, що підпільна греко-католицька церква в Галичині, перейнята духом українського націонал-патріотизму, самостійництва, несла духовну підпору українському національно-визвольному рухові. Тому для КДБ конче потрібен був план локалізації цього явища в межах Галичини, не допустити його поширення на Закарпаття. І такий план, на мою думку, був створений. Головна його задача полягала в недопущенні об’єднання  греко-католиків Закарпаття і Галичини у єдиній церковній структурі. Спрямувати духово-ідеологічну та літургійну практику закарпатського греко-католицького духовенства в русло консервативних традицій ХІХ-ХХ століть – москвофільства та його модернізованого варіанту тутешняцтва-русинофільства. Заблокувати поширення української національної ідеї у майбутній закарпатській греко-католицькій церкві. В такий спосіб московське КДБ, а далі – ФСБ, отримало контроль та важіль впливу на Закарпатті. А як тут не згадати осінь 1991 року, коли після проголошення незалежності України закарпатська комуністична партноменклатура через  обласну раду за сценарієм КДБ затіяла сепаратистський шабаш із проголошенням Закарпаття автономним краєм? І як було  боляче дивитися, коли під обласною радою під триколорами взірця ДНР Общества подкарпатських русинів були і греко-католицькі священики. Це багатьом тоді відбило охоту підтримувати цю церкву. Практично, Мукачівська греко-католицька єпархія тоді виступила як антиукраїнська сила в унісон з Обществом подкарпатських русинів та закарпатською партноменклатурою. Чому так сталося? Очевидно, спільним був «диригент».

Аналізуючи тодішні події, волею-неволею приходиш до думки, що напередодні легалізації греко-католицької церкви в СРСР чільні її активісти на Закарпатті були  опрацьовані КДБ, а найбільше, здається, єпископ Іван Семедій. Хід наступних подій навіює саме таку думку.

Така політика Мукачівської греко-католицької церкви безперечно вплинула на процеси релігійно-конфесійної ситуації в краї. Найперше це призвело до гальмування темпів відродження цієї церкви. Від неї відсахнулася національно свідома інтелігенція краю. Єпархія відмовилася від організаційної інтелектуальної, матеріальної і, головне, кадрової допомоги з сусідньої Галичини. Тоді був наявний великий дефіцит у священиках. Але для Мукачівської єпархії не те, що російське православ’я, але й ісламський фундаменталізм були меншим злом, аніж греко-католицькі священики з Галичини. В такий спосіб був втрачений найбільш сприятливий період початку 90-х років, коли в промосковських структурах була найбільша розгубленість та наявність ще в живих старшої генерації, яка була найбільш схильна повернутися в лоно греко-католицизму. І в той же самий час це дало можливість російській церкві закріпитися в області, провести духовно-ідеологічну обробку населення, загалом зміцнитися. Тому й нема чого Мукачівській греко-католицькій єпархії нарікати  і звинувачуати когось в тому, що більшість жителів краю відвідують храми Московського патріархату. До такого конфесійного розкладу спричинилася і вона сама. Не снавмисно, а «за налаштуванням» (по умолчанию).

Тобто, Московська православна церква на Закарпатті є своєрідним дітищем 170-річної політики Мукачівської греко-католицької єпархії.

А отже і нинішньої, почасти, теж...

12 листопада 2018р.

Теги: МГКЄ, православ'я, русскій мір

Коментарі

вірник греко-католик 2018-11-28 / 22:31:47
Хай СБУ придивиться до діяльності словака Мілана Шашіка. Він культивує серед свого духовенства ненависть до України на закритих зборах своїх деканів. А ті, в свою чергу, вчать так робити інших священиків на своїх зборах в деканатах. Називають себе неукраїнцями, пропагують політичне русинство і окремішність, тобто, сепаратизм. Не всі священики так роблять, але єпископ зневажає тих, хто любить свій народ і свою землю. Те саме робить і глава римо-католиків у Львові. Пан Мокшицький.

**** 2018-11-27 / 12:07:02
Пане,Петре,Ви знали,покійну М.І.Похиляк,яка оберігала історичну літературу,під час її похованням,священник сказав: "Книги були її дітьми!"Що скажете?Усе дуже сумно!

ІВАН 2018-11-22 / 21:56:34
Абсолюьтно, що то є правда, що для Мілана, якщо він є справжнім чоловіком, є єдиний вихід: зректися сану та (якщо ще є хоч трохи християнином, а не лиш квгебістом) піти у монастир монахом та відмолювати до кінця своїх років ті гріхи, які він заробив, зрадмвши надії закарпатських греко-атоликів, які раділи, возичували його, бо сподівалися, що це буде "наш закарпатський Шептицький". Зрадник!!!

555 2018-11-18 / 23:20:32
Пане Автор!
Старий рецепт використовуєте.
Лозунги кидати, це виноват, то не так було правильно....
Хоть на 30 хв. дали б Вам єпископство нашого краю! Інтересно було б подивитись на Ваших деканів, на перші дії, розпорядження і тд. Навіщо Вам розбирати і розпалювати, будучи греко-католиком, ненависть проти нашої церкви.
Хіба мадяри виноваті, що руські придушили революцію 1956 року (прикликали їх до себе?) і засіли там на десятки років. Чи чехословаки у 1968 році...
Треба знайти виновного обов"язково, щоб успокоїти себе - я все зробив- кому це треба?
А то що хтось напише - я історик - це нічого не значить. Кожен говорить що хоче, з якої сторони дивиться на на ту чи іншу подію. Доста релативна ця наука для того, щоб кожний мав почуття правди.

333 2018-11-18 / 21:31:50
Господи, спаси нашу єпархію від словацького іга! Амінь.

Автор 2018-11-17 / 21:07:35
До Ярослава Ороса і не тільки.
Пишу, як світський історик. Не буду обговорювати тему релігії. Але прийму виклик щодо церкви. Церква, яка не хоче відповідати глибинним потребам суспільства, його внутрішнього єства плачевно кінчає. Так, церква в Німеччині на початку ХVІ століття відкинула потребу німецького суспільства в подоланні кричущої соціальної несправедливості, виступила проти цього руху. В результаті німецьке суспільство відкинуло цю церкву, створило нову (Мартін Лютер). Аналогічно церква виступила проти національно-визвольної боротьби голандського народу проти іспанського поневолення. В результаті народ відкинув цю церкву і створив собі також нову. В Чехії за відмову підтримати національний рух у ХІХ-поч. ХХ ст. суспільство просто відцуралось церкви, стало абсолютно мирським. В Україні в новий і новітній періоди є наявна спроба з боку певних частин церкви (як з боку частини греко-католиків так і православних) підримати суспільство в його соціальних, національних і політичних устремліннях українського народу; в його підсвідомому прагненні до відродження, соборності, розросту, самоствердженні як суб'єкта історії. Але те, що в своїй більшості традиційні церкви в Україні противляться цьому процесові і породжують, як реакцію суспільства, до відцурання від церкви взагалі, пошуку інших. І одним із них є рух Лева Силенка - Рідної української віри, що заперечує християнство взагалі. Отож, хай думають, чи триматися староболгарщини чи ні; перешкоджати соборності українців (у всьому, в тому числі і через сююріс) чи ні; Підримувати засади створення національної помісної церкви, чи триматися за старі церковні структури імперського характеру. Вибір за провідниками традиційних течій християнства в Україні. Але мусять пам'ятати, що кожен вибір має наслідки.

вірник греко-католик 2018-11-17 / 19:51:54
До автора.
Щодло статистики, то важко її визначити. Бо є деякі священики, які мусять вдавати з себе "русинів" чи мадяронів ,бо ледве кінці з кінцями зводять. Дай їм незалежність фінансову від парафії і єпископа, то швидко все зміниться. Єпископ це дуже добре розуміє і він тих бідаків підгодовує інтенціями. Він їх не любить, але так йому зручно, бо вони мовчать. А є інші... Є такі, як Ваш парох. Ніби українець, але за ідеї Мілана голову покладе, бо той зробив його деканом. Мілан вміє "кинути кістку" між своїх, хай потім гризуться. Не раз парафії передає від одного іншому, щоб рохбити їх і утворити гризню і так само призначити когось з "опозиційної" команди деканом чи дати йому кращу парафію. Він майстер цих брудних ігор. Сумніваюся, чи можу його назвати християнином. Він рівний у певному сенсі з Семедієм. Той хоронив єпархію одним способом, цей трошки іншим, але результат один. Владико, якщо ти це читаєш, то покайся. Зректися уряду - це єдиний вихід, щоб тебе запам'ятали як благородну людину. Так зробив Бенедикт, так зробив Любомир, зроби і ти так само. Не бійся. Іди собі в свій монастир десь на Словакію і молися там Богові і повір нарешті в Бога. Пробач за різкі слова. Але мушу казати правду.

Автор 2018-11-16 / 21:40:54
Для jurius
Цілком підримую думку сорри.Безперечно, що при зміні ситуації то все швидко може посипатись. А поки, що ситуація невтішна. Але на дворі 21 століття, і не все визначається церквою, як в середньовіччі. Зміцнення держави, посилення її гуманітарної політики, більше висвітлення у ЗМІ, ріст національної свідомості пересічних громадян і т.д. в кінцевому рахунку зроблять свою справу. Греко-католицька єпархія або заверне на природній шлях розвитку, або буде загнана на цілковитий маргінес. Адже в громадян завжди є вибір. Навіть напередодні Першої світової війни у знак протесту проти мадяризації селяни або просто перестали ходити до церкви, або стихійно перейшли на православ'я.

ярослав орос 2018-11-16 / 18:49:52
до п. ференца
попервах я хотів Вам за сей допис сказати: у селі богдан одна голова варить ліпше за сотню в ужгороді...
та безліч коментів тута навели мене на думку запитати Вас: біда не в попах, церквах, ватиканах, томосах, а в самій облуді -- християнстві?

jurius 2018-11-16 / 18:47:59
сорри
Думаю Ви не праві. Навіть в УПЦ МП є священики, які підтримують Україну (навіть з тих, хто не підтримує автокефалію), натомість МГКЄ незрівняно більш цивілізована (якщо так лише можна висловитися про конфесію), яка тривалий час приймає участь в заходах за участю широкого кола гостей - прихильників єдності з УГКЦ, а також знаходиться в євхаристичному єднанні з нею. Не можу пригадати щоб між УПЦ (МП) та УПЦ-КП були такі зв'язки і такі форми діалогу, а архієреї московського патріархату давали слово на конференціях прихильникам ідей о. Олександра (Драбинка), на кшталт того, як архієреї МГКЄ ведуть діалог з прихилниками втілення заповіту о. І. Маргітича

сорри 2018-11-16 / 18:05:14


Я не автор, але назвати бодай наближено якісь цифри в цьому контексті - нереально. Все проукраїнське в МГКЄ задавлене і пригнічене, по суті - в підпіллі.


jurius 2018-11-16 / 17:22:17
Автор
Шановний автор, дякую за статтю, з якої багато дізнався і почерпнув для себе. Я також історик за фахом, хоча й з іншого кінця України. Проте силою інерції мене тягне до обговорення питань, які стосуються землі, де проживала чверть моїх предків.
Як би Ви оцінили кількісне співвідношення між 3 групами греко-католицького духовенства Закарпаття: кліром МГКЄ, якого дратує українська ідентичність і відстоює sui juris, священиками, які підтримують sui juris, хоча й позитивно налаштовані до української ідентичності та священнослужителями, які готові об'єднатися з УГКЦ. Розумію, що такої статистики ніде немає, отже йдеться радше про Ваше суб'єктивне відчуття та погляд. Також, у мене питання, чи існують кроки, які на Ваш погляд мають відбутися зі сторони УГКЦ для посилення діалогу з МГКЄ?
Дякую

Автор 2018-11-16 / 14:23:50
Горожанину і всім іншим.
Найперше я дякую всім хто долучився до конструктивного обговорення, навіть, якщо в когось не співпадала позиція з позицією автора. Це нормально, головне відстоювати свою точку зору без образ. Два. Головний посил статті - зрозуміти корені проблем, які є сьогодні, зрозуміти велику силу інерції історії. І це перекликається із зауваженням ГОРОЖАНИНА щодо дій людей влади вже за часів незалежності толерували в області розбудову церков МП. Ця теза тільки підтверджує висловлене мною у статті. Адже люди влади, це теж частина нашого суспільства. І вони, іх світогляд десь мусів сформуватися. І оцей РАШАцентризм мислення на Закарпатті розпочався задовго до радянської влади. І тому ще скажу одну думку, яку не озвучував. Не вдячне це, давати комусь якісь пропозиції. Але зроблю виняток. Що першочергово треба зробити, так це очиститися від помилок, невдалих технік, стратегій, які привели до стратегічних поразок. І тому офіційне визнання хибності захоплення кліру МГКЄ москвофільством у ХІХ-ХХ століттям і буде таким першим випробовуванням. Це абсолютно не означає, що тих людей треба виклинати. Просто визнати їх ідеологічні позиції помилковими і вибачитися перед суспільством. Адже католицька церква робила це неодноразово за огріхи середньовіччя, і все нормально, корона не впала, більше того, заробила авторитет, повагу.

вірник греко-католик 2018-11-16 / 01:46:53
До Carpathians
Як ви самі зауважили, "своє право" єпархія отримала 1937 року і на то були причини. До того вона була в складі мадярської римо-католицької церкви. А це принизливо для українського народу. І друге уточнення - це те, що керівництво цієї структури, як і єпархіальне духовенство зневажало свій народ і не вчило його свідомості і самоідентифікації. Це і стало грунтом для успішного закріплення позицій МП в Закарпатті. Це головна теза, яка звучить в назві статті і в статті.

Carpathians 2018-11-16 / 00:24:22
ЧИЄ ДІТИЩЕ МОСКОВСЬКЕ ПРАВОСЛАВЯ НА ЗАКАРПАТТІ
Мукачівська греко-католицька єпархія — утворена 19 вересня 1771 року папою Климентом XIV. Є окремою «Церквою свого права» («sui juris»), має автономний статус, не підпорядковується Главі УГКЦ. Мукачівська єпархія тоді займала територію від Попраду до Білої Тиси та від вододілу Карпатського хребта до Великої угорської долини (площею 56800 кв. км), яка тепер розділена між 4 державами (Україною, Угорщиною, Словаччиною та Румунією), а тоді — між 13 комітатами Угорщини. На цій території мешкали 542 000 греко-католицького населення (русинів, румунів, словаків, угорців, тощо), зорганізованих у 735 парафіях і 1660 філіях, які мали загалом 1310 храмів. Замість назви «Унійна Церква» на прохання єпископів Віденського синоду 1773 року запроваджена назва «Греко-Католицька церква». Львівський єпископ Лев Шептицький запропонував об'єднати всі руські греко-католицькі єпархії Габсбурзької імперії. Найреальнішим кандидатом на сан митрополита був єпископ Мукачівської єпархії Андрій Бачинський. Проте угорські церковні та державні кола не допустили створення єдиної руської митрополії.
Га́лицька митропо́лія — греко-католицька (унійна) митрополія з центром у Львові і юрисдикцією на Галичину, утворена 1807 року Папою Римським Пієм VII як центральна митрополія Української греко-католицької церкви. 24 лютого 1807 року Папа Римський Пій VII підписав буллу «In universalis Ecclesiae regimine», якою відновив Галицьку митрополію, затвердив номінанта і визнав за ним усі права, що ними користувалися київські митрополити.У 1848 році митрополія складалася з двох єпархій -Львівської і Перемишльської, нараховувала 1985 парафій і близько 2 мільйонів 170 тисяч вірних. У 1885 році було створено третю єпархію греко-католицької церкви із центром у Станіславові.
1888 року Папа Лев ХІІІ оприлюднив план об'єднання Мукачівської та Пряшівської єпархій із Галицькою митрополією. Угорський примас, кардинал Янош Сімор оголосив, що реалізація такого плану була б великою образою національних почувань угорців. 2 вересня 1937 року Ватикан остаточно звільнив Пряшівську та Мукачівську єпархії від підпорядкування угорському Остригомському архієпископу, надавши їм статус «sui juris».
Прихід радянської влади в Західну Україну восени 1944 року став «сценою» для драми місцевої греко-католицької церкви. На цей час припадає початок жорстоких переслідувань греко-католицької церкви як в Радянському Союзі так і в усіх інших країнах-сателітах тоталітарного режиму. 11 квітня 1945 радянська влада заарештувала Архієпископа Йосифа Сліпого, а згодом було репресовано і всіх інших владик. У травні 1945 була створена «Ініціативна група з возз'єднання греко-католицької церкви з православною», про роботу якої Микита Хрущов особисто доповідав Йосипу Сталіну. У березні 1946 у Львові відбувся псевдособор, на якому проголошено ліквідацію Греко-Католицької Церкви, значну частину її майна передано Російській православній церкві, а вірних та духовенство насильно змушували зрікатися своєї Церкви.
Після проведеного за ініціативою сталінського тоталітарного режиму Львівського церковного собору у 1946 р. Мукачівська греко-католицька єпархія разом з УГКЦ була оголошена розпущеною, її церковна організація насильно ліквідована.
Отримавши санкції найвищого партійного керівництва, 27 жовтня 1947 року МГБ здійснює замах на владику Ромжу. Смерть єпископа не змусила греко-католицьких священиків до співпраці, відтак на Закарпатті не вдалося «ліквідувати» церкву за львівським сценарієм. Двох найвпливовіших священиків — Олександра Хіру та Миколу Муранію — засудили на 25-річні терміни, а 93 священики краю загинули в тюрмах та концтаборах. Позбавивши Мукачівську єпархію керівництва, унію було ліквідовано шляхом підписання акту про перехід греко-католиків до православ'я. Під актом підписалося менше половини закарпатського духовенства. Більшість із них згодом розкаялися й повернулися до підпільної греко-католицької церкви.
У 1946—1989 Греко-Католицька Церква була змушена діяти в підпіллі.
Мукачівська православна єпархія (Мукачевсько-Ужгородська) — єпархія Української православної церкви (Московського патріархату), що об'єднує парафії і монастирі на території частини Закарпатської області.
Офіційно, до 1940-х років Мукачево-Ужгородська єпархія називалася Мукачево-Пряшівською і була під юрисдикцією Сербського Патріархату. Після приєднання Карпатської Русі до України в 1949 році Мукачівська єпархія увійшла під юрисдикцію Російської Православної Церкви.
Російська православна церква володіє вищою церковною владою над УПЦ МП хоча є її дочірньою церквою. 1943 року у відповідь на відновлення діяльності православних церков на територіях СРСР, окупованих військами гітлерівської коаліції, Сталін з пропагандистською метою прийняв рішення зняти заборону на діяльність РПЦ. Директива НКГБ СРСР від 28 вересня 1944 року про проведення Помісного собору РПЦ прийнята в 1945 році. Помісний собор, який пройшов взимку 1945 року, прийняв положення про управління Російською православною церквою та затвердив власне назву Російської православної церкви. Значна частина нових священиків була з уніатських парафій Західної України, повернутих в Російську православну церкву в 1946-1948 роках після скасування Брестської та Ужгородської уній. За даними Георгія Карпова, голови Ради у справах Російської православної церкви, на 2 січня 1948 року через 2718 уніатських парафій Західної України до складу Російської православної церкви перейшов 2491 прихід.
У радянський період в Мукачівській єпархії велася під керівництвом влади боротьба з уніатами, що не бажають дотримуватися обряди Російської православної церкви. Наприклад, в ході бесіди з єпископом Савою 23 листопада 1982 року перший заступник Голови Ради у справах релігій при Раді міністрів Української РСР П. Д. Пилипенко підкреслював: «Глобальне питання в Закарпатті - боротьба з уніатством».
30 листопада 1988 р. Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. Після більш ніж 40-річної перерви греко-католицька церква офіційно відновила свої структури. За даними на 1 січня 1999 р. у Закарпатській області було відновлено 289 греко-католицьких парафій. Верховні архієпископи Галицькі, голови Галицької греко-католицької митрополії, перебували в Римі, аж поки у 1989 році церкву було офіційно відновлено в Україні.
27 жовтня 1990 року Архієрейський собор Російської православної церкви скасував Український екзархат Російської Православної Церкви заснував незалежну і самостійну в своєму управлінні Українську православну церкву.
Петро Порошенко - парафіянин Свято-Троїцького Іонинського монастиря УПЦ МП, розташованого на території Київського ботанічного саду.

Горожанин 2018-11-15 / 21:42:36
Пане авторе ,люба , будь яка церква співпрацює з тою владою на території якої она знаходиться .Чи то Константинопольський Партіархат який співпрацює і дослухається до турецької влади , чи то Англіканська церква в Великобританії ,люба -це аксіома . Я вам пропоную провести дослідження , скільки церков Московського патріархату було збудовано при мадярах ,за часів Чехословакії , потім за часів УРСР , і за часів Незалежності ...
Ще живуть всі наші президенти , більшість премєр-міністрів , обласних керівників , мерів міст. Думаю , і впевнений що картина яка відкиється вразить ...
Бо 100 % нових церков МП було збудовано за часів Незалежності . Бо за часів УРСР ( Радянського Союзу ) МП правили службу в захоплених греко-католицьких храмах .
І замість того щоб предявляти претензії людям які жили 150-170 років тому і працювали в іншій державі і в іншій геополітичній обстановці , у вас є слушна нагода предявити претензії нашим владам , часів Незалежності .Благо більшість керманичів ще живі .

Патріот 2018-11-15 / 09:37:50
Державотворчий чинник, яким має бути Церква у суспільстві, зокрема у даному регіоні, маю на увазі Закарпаття, прикро це визнавати, але стає державо руйнівником. І тут має служшність jurius, така Церква замість виховувати цілісну свідомість підготує усі умови для її деградації, а відтак це матиме наслідки на суспільному тлі. Тому так звана "незалежність" МККЄ є небезпечною для цілісності Української держави. Церква не може бути інертна до суспільних процесів, і вона або бере властиву їй участь або ж стає гальмом цих процесів. Приклад цього в Україні УПЦ МП.Рано чи пізно МККЄ мусить визначатися ким вона у даному регіоні є: консолідуючим чи деградуючим фактором. Позиція шпагату, "пасивності" чи відкликання на неосмислену історію це втеча від відповідальності.

jurius 2018-11-14 / 23:47:26
Лемак
Рим давно би забрав sui juris якби була на то воля Мукачівської єпархії, хоча би на зразок колективного листа архієреїв УПЦ-КП та УАПЦ. Але волі ні в М. Шашика, ні в його деканів немає, є натомість бажання цементувати церкву з назвою Русинська Візантійська Католицька Церква. І це створює не менші загрози для майбутнього України ніж війна на Донбасі, тому наші молитви мусять лунати і за створення єдиної греко-католицької церкви в Україні

Лемак 2018-11-14 / 22:09:25
Коли було перепоховання Владики Маргітича у Великій Чингаві (Боржавс ке), владика Мілан сказав такі слова на рахунок єднання :- Ми маємо євхаристійне єлнання, напроти вагу іншим православним християнам. Чого більше треба. Просто дехто переходить в політику з церкви.
Як Ви думаєте Вельми шановне панство,якщо МГКЦ приєднається до УГКЦ то всі проблеми які ми маємо самі по собі пропадуть чи як то буде?
Так склалося історично що МГКЦ отримало статус суі юріс, і воно отримало від Апостольського престолу і якщо б Ватикан хотів забрати його і приєднати МГКЦ до УГКЦ то вже давно б так було. І не Вам і мені це питання піднімати,а прошу вас щоб кожен краще молився за припинення війни в Україні, і любові і порозуміння.
І нехай нас покриває Покров Богородиці.

вірник греко-католик 2018-11-14 / 18:27:47
Дорогий авторе, велика Вам подяка за вкладену працю. Гадаю, що потрібен майданчик для обговорення даної проблеми. В першу чергу, хай владика Мілан не думає, що це все спрямоване проти нього. Абсолютно ні. Навпаки, ця справа мусить бути задля справедливості. Він нас, місцевих, не зрозуміє. Хто не знає, нагадаю, він є словаком по народженню, по духу, є громадянином Словаччини. Звичайно, Балога при Ющенкові 2009 р. подарував йому паспорт громадянина України. Натомість, Мілан дає йому і всій команді Балоги політичну підтримку. Священики є депутатами Єдиного центру. (щось співзвучне з назвою партії в рашці). І саме тому, владика Мілан НІКОЛИ не любитиме наш народ. Він не винен в цьому, він просто не народився на цій землі і не є плоть цього народу. Пригляньтеся всі, хто не вірить. Навколо нього згуртовані два типи священиків: одні - це ті, яких він прикормлює добрими парафіями, допомогою, тощо... Інші - це молоді священики, які є дуже часто в дуже скрутній матеріальній ситуації і просто бояться розправи над собою, він скличе трибунал і сам прийме рішення про видалення з клиру. Він створив більше 20-и деканатів і очільниками поставив своїх підлабузників, а нормальних священиків йому не треба. Є серед деканів дуже совісні отці, але вони постійно мусять йти проти совісті. Українська мова пресується. Семінаристів вчать, що галичани - це не наші люди. Це все не наше. А от мадяри, словаки і всі інші, ось це наше. Шановний автре, Ви світська особа, створіть групу на фейсбуці для початку, щоб могли доєднуватися однодумці і час вже відроджувати єпархію. Ви матимете багато ворогів, це все вже набуло розголосу і вже зараз духовенство розділилося в поглядах. Скажу дорогим отця, НЕ БІЙТЕСЯ! Служіть Ісусові, а не Міланові. Ісус вічний, а Мілан тимчасовий. Працюйте для розвитку Божого народу. Ви ж ішли до семінарії з добрими намірами. Не думайте, що служачи як песик Міланові, ви спасете свої душі. Служіть Богові. Робіть так, щоб храми були повні і будьте відкритими для нашого народу. Ви русини-українці, не існує інших русинів. Київська Русь, Галицька Русь, Підкарпатська Русь - це все давніші назви України. Ви ж це розумієте. Не служіть засланим сюди агентам. Хіба ми такі недостойні? Хіба в нашому народі не знайшлося достойного священика на єпископа єпархії? Тому прислали чужинця, та ще і не з нашого обряду. Хай їде собі в Словаччину і служить своїм. Авторові ще раз повага.


Петро Ференц
Публікації:
/ 12Родина Поповичів з Богдана
/ 9Богданські смереки, або Похвала глупоті
/ 5Освітній закон і Угорщина. Історичний контекст і завдання на перспективу
З літопису села
Український чин Закарпаття в період угорської окупації та початку встановлення радянського тоталітарного режиму (1939-1945 рр.)
/ 5Пам’яті батька
/ 2Юрій Ерстенюк. На таких тримається Україна
/ 1"Золотий" вересень
/ 1Хата Калинюка
/ 10Михайло Тиводар. Слово про Вчителя
/ 36Бібліотека, фітнес і комунальне майно
/ 2Старе гуцульське фото з ХІХ століття
/ 12Гра на бідності
/ 1Українська суспільна думка 30-х років про соціальний устрій, великий бізнес і соціальну справедливість (ДОКУМЕНТ)
/ 2Чи вирветься Україна із обіймів олігархату?
/ 15Впізнати їх
/ 29Богдан, школа і "каптьорка"
/ 8Ференц – «корупціонер»!
/ 2До других роковин з дня смерті Ярослава Дашкевича
/ 12Чи побував Іван Франко на Закарпатті?
/ 11Чи візьме Богдан участь в "Гуцульській бринзі"?
/ 28День Незалежності в Богдані: А Партія регіонів – проти!
/ 23Громада села Богдан обурена діями сільських депутатів
/ 49Ситуацію в селі Богдан скеровують на Баранинський шлях розвитку
/ 3Гуцульська балада про Другу Світову війну
» Всі записи